Прорив

Арт-завдання

Вовка сказав, що це буде прорив. Хоча я його геніального задуму так і не зрозумів. Щось про «нове слово у фотографії». “Швидше, зображення, а не слово”, — подумалося тоді мені, але вголос я нічого не сказав і, якось непомітно для себе підхопивши його блиск в очах, вирішив: “А чому б і не допомогти давньому другові”.

«Ти ж у нас музикант, як-не-як?» — А на цих словах мене трохи пересмикнуло. Так, у дитинстві батьки віддали до музичної школи, пам’ятаю, мені навіть подобалося. До консерваторії хотів вступити, навіть документи подав. Але потім життя наспівало свою мелодію, і гра була повністю забута. Менеджер із тонкою душею музиканта та освітою за класом фортепіано… Кому скажи — станеш об’єктом офісних жартів не на один тиждень у дружньому колективі, дружньому лише за корпоративною етикою.

Так, після блискавичної зустрічі з колишнім сусідом і напарником у дворових іграх у мене опинилася адреса. Якийсь маєток за містом, як я зрозумів.

Навіть і не знав, що в нас таке є…

«Обов’язково приходь, тобі сподобається, — крикнув тоді Вовка на прощання, широко посміхаючись. — Це буде прорив!» — вкотре повторив він і побіг у своїх справах. На нього чекала якась дуже важлива фотосесія якоїсь дуже важливої ​​зірки.

Почухавши кучеряву потилицю, я тоді подумав, що непогана авантюра вийде для вихідного дня. Все ж таки якась альтернатива серіалам.

Але картинка, яку я встиг собі намалювати в уяві, охрестивши її «пригодою вихідного дня» — з гарним настроєм, сонячною погодою та яскравими враженнями, — ніяк не відповідала дійсності. Йшов дощ. Не злива, а така, неприємна мрячка, що поколює холодом шкіру. Я двічі заблукав, встиг застрягти в багні й вимазався як свиня, поки витяг машину з маленького болотця, на яке перетворилася грунтова дорога. Вже повністю виснажений і злий я нарешті знайшов маєток.

Думка про невдалий жарт міцно засіла в голові. Тут ніхто не жив. Двоповерховий гігант, порослий пліснявою і диким плющем, дивився на мене порожніми очницями розбитих вікон з колись білою фарбою на них. Дах з черепиці із зеленими острівцями моху зяяв дірками, в яких проростали якісь кущі та трава. А на застарілому ганку ось-ось, здавалося, з’явиться привид.

«Жінки в білому…» — подумалося мені, і тільки невеликий фургон і дорогий автомобіль, що були припарковані поруч, перетворювали тривогу, що закралася у думки, в іронію.

“Дивно, Володимир поїхав тоді на таксі, чия ж це машина?” — замислився я і тут помітив якийсь рух на ганку.

Підтверджуючи мої думки, на порозі покинутого будинку стояла жінка у білому, висока гарна брюнетка.

— Женька?.. — вимовила привид і здивовано посміхнулася. Я ж злякано дивився на неї.

Катерина. Вона і в дитинстві була симпатичною дівчинкою, тільки дуже високою поряд з нами, двома бовдурами. А тепер стала просто прекрасною. Довге волосся дівчини м’якими локонами спадало на плечі, зелені очі, неймовірного смарагдового відтінку, були наповнені якоюсь невимовною радістю, змішаною з подивом, тонка постать, одягнена в довгу білу сукню з дуже легкої тканини, напевно привертала погляди безлічі шанувальників.

— Ну нарешті! — пролунав голос Вовки з глибин темного коридору і незабаром з-за Катерининого плеча показалася його білобриса голова. — Ходімо швидше!

Під пильним поглядом дівчини я тільки й зумів, що сором’язливо посміхнутися і сказати привіт.

— Як ти знайшов це місце? — раптом вирвалось у мене. Напевно, щоб заглушити гучний тупіт наших ніг похмурими коридорами незатишної покинутої будівлі.

— Випадково, — засміявся Вовка, знову променисто посміхнувшись. — Я тут фотографував озеро.

Темний затхлий коридор закінчувався просторою залою, заповненою сучасним фотообладнанням, що контрастом виділялося у старовинних декораціях.

Невже це все належало Володимиру? На це запитання він відповів, що орендоване, але це буде прорив. Останні слова я з посмішкою повторив одночасно з Вовкою. Хотілося вірити, що він має рацію.

— Сподіваюся, ми тебе не відволікли?.. — тихо спитала Катя.

— Ні, ні, у мене вільні вихідні.

Знала б вона, що мої вихідні практично завжди незайняті. Але розповідати про це якось не хотілося. Колишня сусідка, мабуть, як і друг, змогли здійснити свою мрію: Вова хотів стати неперевершеним фотографом, а Катя йому позувала, уявляючи себе моделлю. Як виявилось, саме на одному з модних показів вони й зустрілися. По різні боки об’єктиву.

— А ти де працюєш? — поцікавилася вона, зазираючи у дзеркало та поправляючи макіяж.

Невинне, здавалося, запитання викликало хвилю роздратування і чомусь збентежило.

— Менеджером… — буркнув я, — в одній фірмі. Але це не зовсім те, чого я очікував від цієї роботи, — ніби виправдовування пролунали мої слова.

Вона, неперевершена Катерина Воронова, мабуть, весь світ побачила, а я хіба що виїжджав раз на тренінг по тим-білдингу, організований нашим керівництвом, та кілька разів у відрядження на край цивілізації.

Одягнувшись у запропонований мені костюм, я просунувся повз світловідбивачі та фотозонти. Все це залишиться за кадром. У кадрі ж — старе вікно, закрите напівпрозорими фіранками, із примарним пейзажем, мабуть, того самого озера, яке фотографував Володимир раніше; старовинна стіна, прикрашена ліпниною та патьоками від дощу, що заливав всередину, і рояль. Шкода тільки, мертвий, такий же старий і розбитий, лише кістяк прекрасного колись інструменту із кришкою, що з’їхала на бік, але всіма клавішами. Вони більше не зазвучать…

— Так, — повернувся Вовка з фотоапаратом у руках, повернувши і меге з роздумів. — Ти, Женько, у нас Музикант. З великої літери.

Я поблажливо посміхнувся. Майже як у дитинстві, коли ми розподіляли ролі у своїх дворових іграх.

— А ти, Катю, значить, Муза.

«От тільки чи не Вовкина?» — сумно подумав я, згадуючи, як до моєї появи він фотографував Катерину. У роботі двох професіоналів відчувалася така злагодженість, ніби вони вже давно працюють разом.

— Тож… що треба робити?

— Імпровізуй, — підморгнув друг і повернувся до обладнання налаштовувати освітлення.

— У тебе непогано виходило, — підбадьорила Катя і загадково посміхнулася. Мені на мить згадалися наші підліткові фантазії про майбутнє, і стало зовсім соромно. — Зіграй!

— Але тут немає струн, — розгублено промимрив я.

— З фотографії музику не чути, — пожартував Вовка і клацнув фотоапаратом. Вийшов напевно кумедний кадр з моїм спантеличеним обличчям.  

Невідомо, як довго я сидів за інструментом, ніби намагаючись відчути. Що — і сам не знав: себе музикантом, теплоту рояля, звук, який той видавав, коли торкалися його клавіш?.. Катерину своєю музою? Втім, дівчина справді стояла поряд. У остиглий будівлі ми всі швидко змерзли, але я навіть через тонку сорочку відчував тепло її тіла.

— Я завжди слухала, як ти грав, — раптом прошепотіла вона, схилившись наді мною.

У цей момент я натиснув “мі”. І ніби звук далекою луною відбився на межі слуху. Пальці, натреновані кількагодинними репетиціями, зіграли послідовність нот, що раптом відгукнулися у моїй голові. Такий же натренований слух вловив це звучання.

А справді! У нашій компанії я був найбільшим фантазером. І уявляв себе великим музикантом. Неймовірним вигадником. Постійно щось мугикав собі під ніс. А згадав про це тільки зараз, поряд з давніми друзями.

— У мене ідея! — раптом прогримів Вовчин голос. Я, мабуть, настільки захопився, що забув, що не один. І що яскраві відблиски поблизу — зовсім не гроза за мокрим вікном, а спалах фотоапарата. Те, що поряд була Катя і «слухала» мою гру, мене чомусь не бентежило.

Довелося ненадовго перерватися.

— Було б непогано насправді послухати, — заговорила Катя, кутаючись у мою куртку і обіймаючи змерзлими пальцями паперовий стаканчик з кавою, поки Вовка чаклував над новою сценою для свого «прориву».

— Ну, це навряд, — зніяковів я.

— Або просто зустрітись, побазікати…

Я глянув на Катю і лише задумливо кивнув. Справді, було б непогано.

— У середу я заїду до Володимира по фотографії…

Договорити вона не встигла. Поглинений творчим процесом Вовка вже кликав нас у змінені декорації.

Тепер рояль тонув. Вже без кришки, до країв заповнений водою, він незабаром остаточно перетвориться на купу промоклої деревини.

Я був спантеличений, знову сівши за інструмент — все-таки Вовка жорстокий. Катя ж, як справжній професіонал, швидко зрозуміла, що потрібно. Вона обережно залізла в імпровізований басейн і позувала вже звідти, намагаючись не розхлюпати воду.

— Уяви, що ти чуєш музику, — скомандував Вовка і почав знімати. 

“Я завжди слухала” …

Не пам’ятаю, що я грав. Почав із одного з класичних творів, який все ще пам’ятав, а потім зрозумів, що мелодія вже зовсім відрізняється, і її авторство явно належить мені. І дивився на Катю, на її спокійне обличчя.

Зазвичай я так сильно хвилювався, що обов’язково збивався у своїй грі. На цей раз мелодія лилася в моїй голові стрійно і плавно. Незважаючи на понівечені клавіші, незважаючи на те, що я не завжди по них потрапляв, мокрі пальці зривалися — у нотах не прослизала фальш.

Моя муза, яка тонула зараз у моєму інструменті та моїй музиці, прошепотіла, що важливо не фальшивити самому собі, і тоді все піде гладко, як по нотах.

Проривом фотографії не стали. Згодом багато хто говорив, що вийшло досить моторошно, що фотографії пронизані болем, смутком. Вовка стверджував, що саме цього домагався. І шукав нового шансу для свого прориву. Лише мало хто бачив ледь помітну усмішку Катерини, яка, потопаючи в крижаній воді, ніби насолоджувалася нечутною музикою, яку грав я.