Військові теж іноді плачуть

“Сталінка”. Тимчасове житло України, де вона пробула зовсім мало, і більше не хотіла ніколи туди повертатися. Занадто багато болю принесло їй це місце.

Саме тут відбувалося “перевиховання” Килини, її любої, коханої небоги.

Саме тут Україна постійно себе картала, що таки не послала дівчинку до “її Бандерів”. Занадто небезпечно було залишати доньку ледь не найбільшого ворога СРСР у себе.

Саме тут Килина терпіла всі тортури, без жодного крику, сліз, та що там казати, під час кожних побоїв, на її лиці не було жодних емоцій. А після побоїв, з лагідною посмішкою обіймала тітку. Зовсім, як Воля. Україна не раз підкреслювала, що та мала бандерівка дуже схожа на свою матір.

Зі спальні лунає зачаровуюча мелодія, давно знайома Україні. “Гей, степами” – пісня, яку так любила грати на бандурі Килина. Після мелодії чути голос. Та чомусь не дитячий. Мецо-сопрано, з нотками хриплості, що було так притаманно дорослій Килині.

– За нікого битись не будемо,

До нікого в найми не підем.

Для Вкраїни ми усі живемо,

І за неї голову складем. – згодом, Україна побачила саму жінку. Зі зморшками на біленькому личку, з заплетеним в тугу косу волоссям, на якому в багатьох місцях була сивина. Та для незалежної, навіть такою вона була прекрасною. Килина дивилася тітці в вічі, лагідно посміхаючись. Все як в старі, добрі часи. Донька повстанця підходить до України, розкриває свої руки для обіймів, та обійма її.

– Вибачте мені, тітонько Україно… – шепоче Килина їй вухо і тут лунає дзвінок будильника. Україна прокидається . Це був всього лиш сон…

Коло неї ходить стривожений СБУ, не знаючи з чого почати.

– Що, знову щось в церквах московського патріархату? – насмішливо кидає суверенна, а обличчя СБУ стає все серйозніше.

– Гірше.. ЗСУ Килину знайшов. – видавив з себе чоловік.

– Та хіба це погано? – вже зраділа українка, але наступні слова СБУ викликають у неї німий шок.

– Мертву. На шибениці біля Херсону. – радник відкрив на телефоні його переписку з ЗСУ, в якій було фото, на якому була Килина. – Ось, якщо не віриш.

Холодне, бліде тіло безвольно висіло на мотузці, яка за це весь час ледь не обірвалася. Саме тіло було все в подряпинах, якихось знаках, а на грудях був великий, глибокий розріз в формі літери “зет”. А знизу ще одне повідомлення, коментар від самого ЗСУ.

“Вони неодноразово ґвалтували й знущалися над нею. І по внутрішніх ранах, здається, не завжди по одному. Бідна Килина, скільки вона натерпілась перед тим як піти на той світ”

Україна вся затрусилась, з очей маленькими краплями капали сльози, від сліз намокала ковдра. СБУ вирішив її не чіпати, хай поплаче, єдина рідна людина померла, та ще й таким звірським способом. Сам би ревів від такого, хоча дорослий чоловік.

Перший день Україна плакала, кричала, руйнувала все, що їй під руку попадеться. Наступні дні пройшли трохи спокійніше, вона просто без емоцій постійно дивилася в вікно. Ні їла, ні пила, анічогісінько не робила. На наступний день, ЗСУ, взявши відпустку, приїхав до України з СБУ.

Стан незалежної трохи покращився. Стала їсти, пити, деколи навіть жартувала. Та все-таки залишилася якась подавленість, з якою ні вона, ні хлопці не могли впоратися. Пройдуть місяці, а то й роки щоб Україна повернулася до нормального життя. Занадто близько підпустила вона до серця цю малу бандерівку.

А ЗСУ по ночам плакав. За довгі роки, Килина стала йому вже як рідна донька, тому що в її вихованні після смерті рідного батька, підключився й він. Плакав коли ніхто не бачив, згадував, як вона однієї ночі, коли на вулиці шуміла гроза, дівчинка залізла до нього під ковдру і обійняла. Так було і тепліше, і не так страшно. ЗСУ пам’ятав, як вона ввісні, або при гарячці називала його татом, напевно їй на тому місці ввижався УПА.

– Мила моя дівчинко, що ці тварюки з тобою зробили? – говорив ЗСУ коли знайшов Килину тоді, під Херсоном, повторює і зараз.

А коли СБУ знаходив його, заплаканого на кухні чи в коридорі, він тільки сухо відповідав.

– Військові теж деколи плачуть, СБУ.