Глава 14

Глава 14

А вона ходила по столах в оранжереї
На вітрі, мило забруднена,
Тонко спокушаючи
Двадцять маленьких трагедій
“Age of the Understatement” | The Last Shadow Puppets

Він дихав їй у спину. Доріс поспішила зайти до лабораторії, настільки швидко і невимушено, наскільки була спроможна на шпильках. Тепер взуття скидалось на дерев’яні дощечки, вщент забиті цвяхами. 

Хоукінс, вільний як птах, опинився у своєму середовищі. Він бігав від столу до столу, його худі довгі ноги робили чоловіка схожим на танцівника балету на заході своєї кар’єри. Хоукінс заходився прибирати на столах, збирати розкидані записники і папки. Скоро на його руках виросла вежа, яку він підтримував підборіддям. 

– Прошу, міс Бішоп, сідайте. Зараз ми про все вам розповімо. 

Доріс пройшла до столу, відчуваючи на собі важкий погляд Маєрса. Вона була впевнена, що він дивиться в одну точку, в потилицю чи між плечі (а може й на сідниці, хто його зна) і прикидує способи її вбивства, бо він впізнав жінку з душової. Проте навіть так його погляд відчувався всюди. 

Вона була неначе в тумані. Третім обличчям у цій історії, незадієною особою, яка безпристрасно наглядала за тим, як вершиться її доля. Усі думки про Котніка витіснив він. Від того моменту, як Агент з’явився у дальному проході і з лінивою граційністю хижака попрямував до неї, Террі наче завмерла. Її мозок відмовлявся працювати у нормальному режимі від переповнення емоціями і запитань, занадто суперечливих для неї. 

Він рухався, як звір, що побачив свою жертву, кволу і беззахисну. Як скуйовджений вовк, Маєрс чвалав до неї у тому коридорі, трохи випереджаючи Хоукінса, але опісля стояв позаду. Його рухи, від важких широких кроків до непомітного згинання пальців, видавалися відточеними до граней. 

Зізнатися відверто, вона дуже налякалась, коли він стріпнув рукою, ніби йому затерпло плече. Пластини рухалися безшумно і заворожуюче, але це ще більше жахало Доріс. Як не як, вона була приземленою людиною, і навіть після усякого побаченого не йняла віри біонічному протезу. Легше було уявити, що його ліву руку просто майстерно загримували для ролі у голлівудському блокбастері. Людство не могло досягти таких висот в інженерії, не за останнє століття. 

І вона картала себе за те, що порушила обіцянку, дану самій собі. Та й було важко її не порушити! Від чорної, як смола, маскувальної фарби його очі аж світилися на обличчі, напівсхованому за маскою. Вони вивчали її з холодною зацікавленістю, більше як річ, ніж особу. Доріс лише встигла помітити, що вони блакитні, а тоді її зашугані думки збилися в купу і почали волати всі разом. 

Він потис їй руку, дякуючи Богу, правицею. Доріс ладна була поклястись, що був би це протез, вона б зомліла, хоч до цього ніколи не траплялось подібного. Ледь уникла цього там, на полі, і все одно бичувала себе за слабкодухість. Тому ніколи б не пробачила собі, якби впала прямісінько йому під ноги. 

У неї було ще тисяча запитань. У нього довге волосся? Хіба це дозволено? І чи не заважає воно на місіях? Який у нього голос? 

Тепер, сидячи на стільці за столом і ховаючи тремтячі руки на колінах, Доріс роззирнулась у пошуках підтримки. Її рудий вогник надії незацікавлено стояв біля вікна, ігноруючи жалібний погляд Террі. Ніна розглядала свій бездоганний манікюр, доки Хоукінс носився у своєму кабінеті. Доріс могла бачити лише гарячкову тінь на книжкових шафах.

Стрейт ледь помітно показала їй великий палець.

Доріс скосила очі вбік. Агент клопотався біля потрісканої раковини, яку наче притягли з громадського туалету в метро. Він завів руки за голову, підібрав волосся та розв’язав еластичні ремені, на яких кріпилась маска. Чоловік поклав її на шафку поблизу, і маска втупилась в Доріс, як обломок чийогось черепа. 

Згодом до неї приєдналось кріплення для пістолетів, схоже на те, що носить Брок. Його пальці без поспіху відчепляли кнопки та ремені, якими був усіяний шкіряний жилет. Нижче, на талії, кріпився широкий пояс, всіяний різноманітними відділеннями, кишенями і кріплення. Більшість із них були заповнені громіздкими набоями. 

“Він настільки крутотелик, що не боїться взірватись під час боїв”

Солдат відкріпив останню кнопку з гучним ляском і повільно зняв куртку. Він досі мовчав. 

– Такс-с, я знайшов те, що нам потрібно, – повернувся Хоукінс із оберемком паперів у руках. Він приземлився біля Доріс, і на неї війнуло різким запахом коньяку. 

Доки старий порпався в документах, вона продовжувала своє вивчення Маєрса. В якійсь мірі це забавляло – адже вона вперше мала змогу спостерігати за ним, коли він поводиться як людина. 

Зимовий Солдат підійшов до мийника і заходився намилювати обличчя. Вона бачила лише його широку спину і виступаючий крізь чорну футболку хребет. 

– Отже, міс Бішоп, прошу уваги, – вона відірвалась і обернулась до Хоукінса. 

– Я вся тут. 

– Ви знаєте, що ваша робота – отримати чіткий і лаконічний доклад місії. Нам не потрібно ліричних відступів і “водички” – лише сухий сценарій та його результати. 

Він тицьнув пальцем, і вона прослідкувала. 

– Це зразок. Ви можете користуватися ним, доки не пристосуєтесь, головне, щоб все було швидко. Тут є персональний ноутбук із бланками, код доступу мав бути у вашій папці. 

Доріс кивнула, і, витягнувши з сумки справу, розгорнула її. Листочок з кодом був на першій сторінці. Вона вкотре поглянула на Агента. Фарба погано змивалась, тож тепер він дивився на себе в дзеркалі, трохи присівши, руками мнучи рушник. Брудні патьоки текли по його щоках, вкритих щетиною, як чорні сльози, і збирались у ямочці на підборідді. 

– Чудово, код у вас є. Ніно, принеси ноутбук, дякую.  

Ніна відліпилась від вікна й зникла в кабінеті Хоукінса. Її обличчя здавалось непроникним, як стіна, сірим, як іще нещодавно аквамаринове небо.

– Джеку, ти готовий? Підійди сюди, будь ласка. 

Маєрс востаннє витерся, тоді неквапно приєднався до їхньої компанії. Щойно він сів навпроти і поклав протез на стільницю, зачепивши при цьому якусь склянку, Доріс наче опинилась біля щільного електромагнітного поля. Від усієї його постаті віяло потужністю та міццю. Це справляло моторошне враження. 

– Давайте розпочнемо. Просто спостерігайте, – Хоукінс відкрив принесений ноутбук та ввів завчений пароль, обережно натискаючи на клавіші вказівним пальцем. Коли на екрані з’явився порожній бланк для доповіді, доктор відсунув комп’ютер. Його гострий орлиний погляд був спрямований на Агента. 

– Джеку, ми можемо розпочати? 

Довговолосий кивнув. А тоді почав говорити. 

З обвітрених вуст агента лилося гортанне муркотіння, складалось у лаконічні фрази і заколисувало своєю однотонністю. Напрочуд приємний голос, страшний своєю приємністю, потьмарений тією хрипотою, яка притаманна завзятим курцям. Доріс зробила висновки, що він смалить, як самогубець на заправці.

Кінець його жертв не був таким жахливим, якщо перед смертю вони чули його голос. 

– Ціль: підполковник Джеремі Хендрікс, 54 роки, місце проживання Берлін, Німеччина. Початок місії: восьма-тридцять, завершення – дванадцята-сорок-п’ять. Ціль усунено, сторонніх жертв немає, свідків не виявлено. Поранень немає, – відчеканював Маєрс. Його тьмяні очі вивчали кришку ноутбука. Він кліпав так повільно і важко, наче густі пухнасті вії були цьому виною. 

Вона мала змогу роздивитися його донесхочу, тепер, коли він сидить на відстані протягнутої руки. Його кісточки добряче роздерті. Обличчя – пом’яте, волосся заплутане і давно потребує стрижки. Вона б назвала Агента вродливим, якби не втомлений від життя вираз, якісь осклянілі, томні очі і хворобливо бліду шкіру. 

Уся жіноча половина бази недарма заглядалась на Маєрса. Під час своїх аматорських стежень Доріс не раз помічала, які палкі погляди спідлоба летіли на нього звідусіль і розбивалися об крицеву броню Агента. Він був статним, привабливим, був людиною, в зовнішності якої легко простежувалась благородна порода. І, як підозрювала Террі, той факт, що він безжальний вбивця, до того ж вельми самотній та закритий, лише додавав пікантності й азарту заволодіти його увагою. 

Жінки товпилися за його спиною, але не робили жодних спроб зав’язати якихось стосунків. Для них він виступав своєрідним забороненим плодом, яким доводилося насолоджуватись здалеку.

– Наші спочатку ще намагалися підібратися до ньоо, але зовсім скоро зрозуміли, що це глухий кут, – якось знічев’я кинула Ніна, коли помітила, куди кидала поглядом Доріс. 

– Ти чого, я навіть не…

– Його ніхто не цікавить, ні жінки, ні чоловіки, – руда відкусила шматок свіжого огірка, і вони синхронно обернулись до його столика. Той був найвіддаленішим від дверей, тулився в кутку, і Агент сидів за ним, як павук на своїй павутині, чекаючи на жертву у затінку. 

Натомість кожна вільна спідниця якщо не бігала за ним, то потайки мастурбувала у ванній, уявлячи його над собою. Доріс тріпнула головою, відмахуючись від настирних думок, і на неї покосився Маєрс, не перебиваючи свого монологу. Їй стало душно. 

– Все, я завершив. Ви зрозуміли принцип? – Хоукінс зберіг файл і захлопнув ноутбук. Доріс кивнула, втішена простотою та тривалістю своєї роботи. І відносною безпекою. 

– Це добре. Ви будете зустрічатися тричі на тиждень, так би мовити, для пристосування. Але мої двері завжди відкриті для вас, – Рендалл розвів кострубаті руки і обдарував її надзвичайно привабливою усмішкою. 

–  Приємно чути, – Террі й собі спромоглась підняти кінчики рота. 

–  Рендалле! 

– Я на хвилинку, – Хоукінс підвівся, поспішаючи до свого кабінету, звідки кликала Ніна. 

Вони залишилися вдвох. 

Барнс відхилився на спинку крісла, та заскрипіла. Він безсоромно вивчав нову колегу, прикидуючи в голові її вік. Доволі молода, але може виявитися старшою, ніж виглядає. В очах, які вона старанно ховала, за напруженістю і очікуванням на вибрики (з його сторони, як він підозрював), ховався сталевий відблиск. Помітити його можна було лише з деяких ракурсів. 

Міс Бішоп поводилась саме так, як він і очікував: вона примостилась на краєчку стільця та вдавала, що власні нігті цікавлять її набагато більше, ніж він. Але ж це була неправда. Якщо вона не припинить спостерігати за ним крізь боковий зір, то стане косоокою. Ще з моменту, як її чарівні ніжки переступили поріг лабораторії, вона всіляко уникала поглядом його руку, чи то з етичних міркувань, на які йому було глибоко наплювати, чи то з інших, відомих лише їй принципів. Так поводилися боягузи, яким здавалось, що вони глибоко образять його, поглянувши на біоніку. 

– По-перше, глянь на мою руку. Ліву руку. Якщо ми будемо працювати разом, тобі хоч не хоч доведеться милуватися мною. Не корч із себе благодійницю. 

Вона здригнулась, але підвела голову. Все ще не хоробріша за домашню мишку, проте її міцно стулені губи приймали його виклик. Міс Бішоп спрямувала очі не на протез – на його обличчя. Вони стикнулися поглядами.

“Ніби дивишся в дзеркало”

Її вилиці зблідли, а тоді густо почервоніли, кров скаламучена його словами. Коли вона ось так бентежилась, то наповнювалась шарму. Бішоп опустила повіки, так, ніби її раптом знеміг сон. Барнс несвідомо прихилився ближче, крісло знову сутужно заскрипіло. Він десь це вже бачив. 

У спортзалі. Де вона мирно куняла на матах, підклавши під голову скручену толстовку з емблемою НАСА на грудях. Однією рукою жінка обіймала себе за живіт, інша лежала стиснута в кулак, як готовність оборонятись навіть уві сні. На футболці ще вологі плями від поту, волосся розтріпане окремими пасмами.

Він на мить пошкодував, що, ввійшовши, гучно гримнув дверима. Але сплячій красуні доведеться таки прокинутись, бо боксувати він точно не зможе тихо. Лишенько, якщо груша ще й ненароком впаде на неї. 

Солдат поклав свою ношу. Щоб здивувати його хоч трішки, треба було докласти неймовірних зусиль, і все ж він жодного разу не бачив агента, який заснув би прямісінько в спортзалі, на холодних матах, які жахливо липли до шкіри і відгонили старим потом та пилюкою. Він перев’язав кісточки еластичними бинтами і приступив до тренування. Поступово його думки відірвались від усього, злинувши кудись у інший вимір. 

Глухі удари кружляли по залу, чулось його вимірене дихання. Він міг би бити сильніше, він міг би пошматувати цей лантух з піском на клапті. Саме цього йому й хотілось, якщо говорити відверто. Але, виправдовуючи себе тим, що не хоче псувати майно бази, Солдат полегшував свої удари, краєм вуха прислухаючись до сплячої агентки. 

Він пробув там годину, доки не вирішив, що цього буде достатньо. Коли Джеймс покинув зал, вона все ще спала. Він знав точно, бо обернувся на хвилинку. Жінка лише змінила позу, перевернувшись на бік. Пасмо волосся впало їй на обличчя, окреслюючи плавну лінію щелепи. 

Він не розумів, як йому вдалося впізнати її. Очевидно, міс Бішоп почувалась некомфортно під його пильним поглядом, бо посовалась на стільці. Її рука поправила волосся, трохи темнішого відтінку, ніж у нього самого. Її руки вже не тремтіли. 

Доріс титанічними зусиллями змусила себе розслабитись. Де в біса Хоукінс і Ніна? Якщо їм судилося зустрічатись тричі на тиждень, вона не бачила потреби розтягувати перший візит. Їй кортіло швидше потрапити у затишок Ніниної квартири, з її високою стелею та ароматом парфумів, яким просочилися квітчасті шпалери. 

Маєрс відчував те саме, бо нетерпляче відкинувся назад, зазираючи в кабінет доктора. Під його футболкою заграли м’язи. 

Чим більше вона роздумувала про нього, тим глибше втрачала логічний ланцюжок. Той його костюм… Хоч як ідеально він не сидів на ньому, обтягуючи натреноване кремезне тіло, і яким би довершеним не виглядав, було в ньому якесь святотатство. Доріс до пуття не могла сформулювати свою думку. Усе те ремінняччя, оголена для публіки металева рука та безглузда кількість снарядів на поясі видавалось їй дивним. Своєрідною неповагою, брудним насміхом, оскільки жоден з усіх знаних нею агентів не носив такої форми. Робочий одяг мав бути непримітним, зручним і мав справляти захисну функцію навіть без бронежилета. А цей… Так і кричав усім навколо: “Ось він я, дивіться на мене, я існую, я такий, яким ви мене уявляли, я такий заради вашої потіхи”. Зрештою, вона б збрехала, якби не погодилася, що він неймовірно личив Агенту. 

Вона обернулась до маски на шафі, і Барнс простежив за її віддаленим поглядом. Доріс прокашлялась:

– Можна її роздивитись? 

– Та про мене. 

Доріс підвелася, якомога непомітніше поправивши сукню, і процокала до шафки. Вона не передбачила однієї прикрої проблеми: шафа занадто висока, навіть для неї на підборах. Недовго думаючи, підчепила носком найближчий стілець, забралась на нього і взяла до рук маску. Важка, зі щільної тканини, оббита гумою і металевими заклепками, з крихітними дірочками для повітря. Викапаний намордник для кусючого пса. 

“Як він дихає?”

Коли спину почав колоти його погляд, вона спустилася. Почала ходити по лабораторії, тільки щоб не сидіти біля нього, не відчувати його ваги, і хоч вже бачила весь той безлад, раз у раз зупинялася біля столика чи шафки. 

Маєрс невідривно стежив за нею і подумки 

– Ще декілька хвилин, і я повернусь! – прокричав Хоукінс, на його голос водночас обернулись дві темні голови. 

Доріс зупинилася біля крісла. Вона поклала руку на металевий обруч, все ще будуючи здогадки, для чого ж вони тут. Пучками пальців погладжуючи холодну поверхню, вона подумала, що, напевно, біонічна рука Солдата на доторк така сама. 

Барнс напружився, коли вона підійшла до крісла. Попри опір неприємні спогади виринули на поверхню його поки тверезого розуму. Його кулаки стиснулися до білих кісточок і легкого поруху пластин. Вона гладила ті кайдани, як гладять руку родича на смертному одрі або дитячу пухнасту голівку, коли та притулилась до ноги, а йому здавалось, що ще мить – і наручники замкнуться у неї на зап’ясті мертвою хваткою. Вона заметушиться, бо вони неприємно натирають шкіру аж до крові, особливо якщо сіпатись. 

Але міс Бішоп вирішила завершити свій променад, бо повернулась на місце і сіла. Її голова ніби ненароком нахилилась до нього. Заправлене волосся оголювало маленькі загнуті вуха. 

– У тебе там фарба, – якось вибачливо повідомила вона й покрутила пальцем біля очей. Зимовий заходився терти шкіру, лише розмазуючи чорну мазуту. 

– Візьми, – Доріс витягла з сумки вологі серветки і простягнула їх Агенту, вкладаючи у свій вчинок усю доброзичливість, на яку була здатна. 

Чоловік недовірливо поглянув на неї, та все ж взяв запропоноване. Він тер щоку і сутужно розмірковував, яку позицію обрала для себе міс Бішоп. Хороший коп чи поганий поліцай? Медовий пряник чи жалючий кнут? Він звик до їх чередування, міг передбачити, коли нагодують, а коли вдарять. Йому знадобиться два, щонайбільше три дні і він вивчить її, проаналізує її поведінку і звички. Визначить для себе, небезпечна вона чи ні. 

Звикне він чи ні.

Звісно, що вона хоче завоювати його довіру. Їй треба завоювати його довіру, це знали всі, і він теж. Тому то Бішоп і крутитиметься, як дзига, приміряючи на себе один образ за іншим, битиметься з усіх сторін. Вона вже пустила в хід важку жіночу артилерію, а він, безсоромник, не звертав уваги. 

Ні, ну чого ж, він звернув увагу. 

Барнс втомлено прикрив очі. Ще одна зміна, з якою він повинен змиритися. 

Отак вони й сиділи вдвох, кожен занурений у власні думки: він тер вже давно чисту шкіру, яка потрохи починала червоніти, а вона бавилася хрестиком, вкотре йому підморгуючи.