За чужий рахунок

Звичайна сімейна вечеря. Мати наливає усім борща, втомлений після роботи батько розповідає як пройшов день. Дідусь знову скаржиться що сім’я не читає молитву разом з ним, від нього в котрий раз відмахуються. Яна сидить ніби на голках. Вирій думок крутиться в її голові, думок яких не можна говорити вголос.

На щастя, сім’я ніби не помітила нічого дурного, обмежившись одним запитанням “Чи все добре?” та отримавши позитивну відповідь. Після вечері Яна швидко вдяглася, мотивуючи це прогулянкою, та вийшла геть. Багато питаннь агресивно потребували відповіді.

Невиличкий лісок біля дому. Яна багато гралася тут в часи дитинства. Вона обережно спустилася у невеличкий непомітний яр, та стала збиратися духом.

— Якщо чуєш мене, будь ласка, прийди. Nācet.

Й демон прийшов.

Червоні очі дивилися прямо на Яну. Тіни навколо його могутньої фігури здавалися більш густими ніж звичайні, але тепер він здавався більш людиноподібним. В решті решт, Яна перервала мовчання.

— Мені потрібно знати що ти можешь…

— Конкретніше. — відповів демон.

— Є щось на чому ти, ну не знаю, спеціалізуєшься?

— Мені відомі всі таємниці часу та простору.

— Он як… — Яна замислилась — Ти можешь телепортуватися?

— Так.

— А можешь ставати невидимим?

— Так.

— Телекінез?

— Так.

— Вражає…

Мовчання у відповідь.

— А ти можешь, наприклад… Зробити багато грошей?

— Ніщо не з’являється нізвідки та не зникає внікуди. — після невеликої паузи відповів демон. — Я не можу зробити щось з нічого.

— А-а-а… А якщо я накажу перемістити їх звідкись до мене?

— Так.

— Тоді слухай. В центрі міста є банк. — Яна накреслила на землі приблизну карту. — В ньому лежить багато грошей. Перемісти невелику частину з них до мене, сюди. Гадаю, банк сильно не збідніє. Зроби так щоб тебе не помітили. А, й вибери ось такі.

Дівчина дістала з кишені гаманець та показала демону декілька купюр гривень.

— Слухаюсь.

У мить ока демон зник. Яна лишилася чекати, але, як виявилось, не довго. Тільки вона замислилась над реальністю того, що відбувається, як демон знов з’явився.

Яна ахнула. Поряд з ним лежала купа грошей. Стільки, скільки вона в житті не бачила наживо. Дівчина торкнулася їх щоб перевірити, чи не марить її. Ні, не марить. Гроші справжні, з усіма державними мітками.

— Дякую, дякую! — випалила вона.

— Це моя зобов’язанність. — холодно відповів демон, але Яна не звернула уваги.

Дівчина почала згрібати гроші у кишені, однак швидко виявилось що всі вони не помістяться. Вона замислилась знов.

— Так, а ти можешь зберігати їх десь… у себе? Й видавати коли я попрошу?

— Так.

— Тоді зберігай ті що залишилися.

Купа зникла. Яна мимоволі посміхнулася. Тільки зараз до неї почало доходити, що за силою вона володіє. Вона відпустила демона та впевненою ходою пійшла з ліса. Увесь світ казався їй відкритим.

Яна йшла по місту, ніби воно їй належить. Що перше зробити з такою купою грошей? Є багато варіантів, але Яні в голову запав один єдиний. Престижний ресторан, біля котрого вона кожен день проходить до університету. Майже кожного разу вона обіцяла собі що прийде сюди коли заробить багато грошей, та ось час настав.

Яна скептично подивилася на свою стару куртку та джинси. Ні, так там з’являтися не можна. Тому в першому ж магазині одежі вона придбала шикарне пальто та елегантний капелюх. З дзеркала на неї дивилась майже інша людина.

Ресторан носив французську назву та був оформлен щоб виглядати на п’ять зірок. Втім, у Яни з’явилась думка що якби це був справжній п’ятизірковий ресторан, їй би довелося записуватись заздалегідь.

“Ну то нічого” — думала вона, — “Я ще знайду такий заклад, що нашим олігархам й не насниться!”

Дорогі блюда, маленькі порції. Те що раніше обурило би дівчину, зараз не сприймається як щось важливе. Яна впевнено залишає офіціантам щедрі чайові та покидає приміщення. Так багато хочеться зробити!

Салон краси привітав чистотою та світлими фарбами. Там їй зробили маску, а після пофарбували кіньчики волося у фіолетовий, її улюбленний колір.

Новий телефон? Запросто. Ще смарт-годинник до нього. На решту білет у imax кіно. Фільм видався посереднім, але то дрібниці. Більше не треба слідкувати ані за часом, ані за кількістю коштів.

Повернулася Яна пізно ввечері. В цю мить вона зовсім забула що треба якось пояснити зміни своїм родичам.

— Гарна зачіска, люба. — привітала її мати.

— Де ти гуляла? — поцікавився тато.

— З одногрупниками. Й здається… в мене з’явився хлопець. — чистою імпровізацією випалила вона.

Яна прийнялась розповідати що нові речі то все подарунки, й що хлопець дуже щедрий. Тато застеріг її що безкоштовний сир тільки в мишоловці. Мати запевнила що подарунок це подарунок, та вона нічого не повинна в замін якщо того не хоче. Лекція від обох батьків видалась знатною. Дідусь, який проходив поряд, лише криво покосився та поскаржився що молодь зовсім відвернулась від Бога.

Коли мати вийшла з кімнати, а Яна вже почала йти до себе, батько кинув наостанок:

— Й придбай собі презервативи.

— Обов’язково. — відповіла дівчина, почервонівши.

Від кількості подій за день кружляла голова. Яна лежала на кроваті та мріяла про все на світі. Про те що вона тепер забеспечена на останок життя, що вона може зробити що завгодно. Саме з такими думками вона лягла спати.

Ранок неділі. Здається, це був самий солодкий сон та ранок у житті. Дівчина вийшла до рідних які вже зібралися на сніданок. Молитву та бурчання діда усі як завжди ігнорували. Все навколо ніби цвіло. До тих пор поки батько не почав обговорювати новини.

— Кажуть, центральний банк пограбували.

— О господи… — похитала головою мати.

— Винних шукають? — обережно спитала Яна, коли її серце впало до п’ят.

— Та вже знайшли. Один з охоронців майстерно підробив записи камер. Але не врахував що доступ мав тільки він, ось й зловили.

Яна сковтнула та цей ковток ніби віддавав склом по горлу. Як вона про це не подумала?

— Я доїм у себе… — вона взяла тарілку та вийшла. Їсти більше не хотілося.

Увесь цей час вона витрачала не свої гроші. Тепер за її мрії, за її забаганки буде розплачуватись інший…

Може й біс з ним? Може залишити все як є? Життя не справедливе. Тим паче це не її провина що схопили не того…

Яна подивилася на свій новенький телефон та годинник. Чи варті вони чийогось зламанного життя?

…

Ні. Не варті. Нехай вона відріклась від Бога, нехай вона все-одно не потрапить до раю, але вона так не може.

Яна швидко одяглась та притко помчала у магазин техніки в якому була. Там вона повернула й телефон, й годинник. На щастя, продавці не стали відмовляти та відговорювати, за що Яна була вдячна, адже досі сумнівалась у собі. Пальто з капелюхом повернути виявилось складніше, але трохи надавивши все ж вдалось.

Головна дорога. Провулки. Невеличка тропка. Ось вона вже знов у яру.

— Будь ласка, прийди! Nācet! — ледве не вигукнула вона.

Декілька болісних секунд, коли нічого не ставалося. Невже не прийде?

— Слухаю. — похмурий голос сзаду.

— Ось! Візьми!

Яна витягла з карманів повернені за гаджети кошти. Демон провів рукою над ними та вони зникли.

— Перемісти усі ті гроші що залишилися назад у банк! Та зроби… Та зроби щоб тебе помітили!

Демон трохи сповільнився.

— В якому образі мені з’явитися?

— Я не знаю, у цьому! Чи ні, краще у людському, якщо можешь. Тільки благаю, скоріше, поки я не передумала…

— Слухаюсь.

Демон зник. На цей раз його не було довше. Яна тривожно гадала, чи буде цього достатньо? Чи звільнять того нещасного? Чи виконає демон наказ правильно? Можливо було потрібно дати чіткіші укази, але Яну буквально розривало. Насправді, ще трохи та вона б залишила собі ті гаджети. Лише маленька цитата з книги втримала її. “Крадій, який краде лише половину, все ще крадій”.

Демон повернувся. Яна подивилася на нього з надією у очах.

— Виконано.

— Як саме ти це зробив?

— Я вийшов у сховищі та склав гроші на те саме місце де вони були. Я був у образі людини.

— Сподіваюсь, цього достатньо… — прошепотіла вона.

Демон стояв на місці. Дівчина ще не хотіла його відпускати, занурившись у свої думки. Але раптом, демон заговорив до неї.

— Чесно кажучи, я вражений.

— Чим?

— Я бачу що ти робиш це з емпатії. Ти усвідомлюєшь що тобі все ще закрита дорога до раю?

— Так.

— Виглядає що ні. Тим не меньш, ти про це знаешь. Ти знаешь що можешь залишитися без кари за свій вчинок, та все одно робишь так як диктує твоє почуття справедливості. Чому?

Дівчина глибоко замислилась. Десять хвилин тому вона сама не знала що відповісти на це навіть самій собі. Але тепер, коли питання сказали вголос, поступово прийшла ясність.

— Хоч би весь світ мені протиречив, хоч би весь світ казав мені що я не права, лише б не було в мене розладу з однією людиною. З самою собою. Нехай я не потраплю до раю після смерті. Я не стану жити не своє життя. Я не крадій.

— Розумно.

Ще деякий час вони стояли мовчки. Яна думала над тим що вчинила, над тим що сказала. В решті решт вона відпустила демона та пішла додому.

В голові самою собою сформувалась історія що “хлопець” виявився розбалуваним багатієм, що хотів тільки затягнути її у ліжко.

Дівчина гірко посміхнулася. Вчора вона ледве сама не стала розбалуваним багатієм. Ще б трохи… Ні, навіть думати про таке огидно. Вибір зроблено. Тепер залишається жити своє життя.

***

Худорлявий чоловік зайшов у кімнату.

— Що таке? — нервово спитав той хто сидів за столом.

— Пане церемоніймейстер, дивіться що я знайшов.

Чоловік протягнув телефона з відкритим відео. На ньому людина з черепом козла на голові з’явилась з нізвідки та одним рухом руки матеріалізувала купу грошей на полицях якогось сховища.

— Не фейк? — спитав чоловік у кріслі.

— З перших рук. Друг у банку працює.

Церемоніймейстер широко посміхнувся.

— Чудово.