Знову в школу

Глава №2

Прогримів грім, блиснула блискавка і дрібний рятівний дощ почав бити по склу. Роза глибоко вдихнула на повні груди таке свіже, вже по-осінньому прохолодне повітря, яке пробивалось через відкрите віконце. Вона зачаровано дивилася на блискавки, які осяювали осіннє небо, а в душі її розливалось тепло, тому що вона їде в свій другий дім – в Хогвартс.

Роза дуже любила своїх батьків. Особливо Рона. З ним у неї було безліч таких теплих спогадів. Він завжди був поруч, коли був потрібен, завжди підтримував її, розділяв її захоплення. Але в Хогвартс її тягнуло, ніби невидимою силою.

Роза зовсім не була схожа на своїх однолітків. Не визнавала макіяжу, яскравого одягу та прикрас. Вона виглядала так, як і повинна виглядати староста школи Хогвартс – зразковою ученицею, яка не витрачала час на такі дурниці, як зацикленість на своєму зовнішньому вигляді.

Коли подруги її вмовляли нафарбуватись чи вдягти яскравіший і більш жіночний одяг, їй завжди хотілось провалитися крізь землю. Тому вона швидше змивала все з обличчя і одягала свою форму, яка була пошита чітко згідно параметрами школи Хогвартс. Її спідниця ніколи не була вище колін, а сорочка завжди закрита на всі ґудзики.

Дивлячись на свою маму, вона чітко зрозуміла, що хоче добиватися своїх цілей розумом і наполегливою працею. Роза часто чула від неї розмови про те, що хтось отримав посаду лише «за гарні очі» і її це обурювало. І хоч в спадок їй дісталася краса Герміони і незвичний колір волосся Рона, вона ніколи не вважала себе красунею. Скоріше вважала себе «незвичайною», але не в найкращому розумінні цього слова. Її виводило з себе занадто яскраве волосся, яке було кучерявим і неслухняним. Її волосся завжди виділялось в натовпі і стало причиною безлічі насмішок. Її виводило з себе ластовиння на її обличчі. І скільки вона не намагалась вивести його, нічого не допомагало. Їй не подобалось, що вона не така висока, як хотілось би. Цим вона також пішла в Герміону, і була лише на кілька сантиметрів вища, ніж її матір. Але найбільше, що їй не подобалось в собі – це те, що в ній не було стільки впевненості в собі, стільки харизми, скільки було у її двох найкращих подруг – Роксани та Ірен.

Роксана приходилась їй двоюрідною сестрою, і вони росли разом. Вона була молодшою дочкою її дядька Джорджа. Але по-справжньому близькими вони стали лише на другому курсі. До цього Роза більше полюбляла грати з братами у квідич або читати книжки. Роксана була далека і від квідичу, і від книжок. Але вони змалечку знали, що сім’я понад усе, тому ближче до другого курсу знайшли спільну мову. Тим паче, що вчились вони на одному факультеті і ділили спільну спальню.

Ірен же була їй насправді близька. Вона побачила її вперше на платформі 9 і ¾ перед першим курсом. Ірен стояла зовсім сама, без супроводу. Але не це вразило Розу. Вразив погляд цієї дівчинки. Її темно-сині очі були зосереджені, вона була спокійна і здавалась такою незламною. Це тоді здалось дивним Розі, тому що всі перед першим роком хвилюються, але не Ірен. Тоді Роза подумала, що можливо це не перший її рік. Але в човні вони також пливли разом. І також вона проходила розподіл разом з першачками. Роза тоді ще подумала – «аби Гриффіндор». І дійсно вони були на одному факультеті і жили навіть в одній кімнаті.

Майже з перших днів вони здружилися. Ірен розповіла, що останні роки вона жила в дитячому будинку тому, що її батьки загинули, а інших родичів у неї не залишилось. Це глибоко вразило Розу, яка мала дуже велику родину. Але більше її вразило те, що Ірен була з родини маглів. Для Рози стало дуже важливим бути поруч так, як вона виросла на історіях мами, яка постійно згадувала підтримку своїх найкращих друзів в часи, коли вона потрапила в зовсім інший світ. Ірен спочатку відносилась до Рози з обережністю, але в той же час Роза стала для неї провідником в такий невідомий світ. Саме Роза розказала їй про Хогвартс, життя в чаклунських сім’ях і головне – про квідич. На другому курсі вони вдвох пройшли в команду, що ще більше їх зблизило.

Роза вдихнула свіже повітря. Так, Хогвартс став їй справжнім домом. І вона була рада туди повернутися. Їй не завжди було там легко. Маючи таких відомих батьків, вона не раз ставала центром розмов і пліток. Особливо з боку слизеринців. Але Хогвартс їй давав свободу, яку вона ніколи не відчувала вдома.

– Ти де літаєш? – Джеймс послав їй свою фірмову усмішку і показав на затертий пергамент, де літали намальовані від руки гравці на мітлах. – Я тут нову стратегію намагаюся розповісти.

– Роза, прошу, зупини його, мені здається він сходить з розуму, – засміялася Ірен, а Джеймс тільки перекривив її, за що отримав стусана.

– Отже, що ми маємо… – продовжив Джеймс, ніби нічого не сталося. – У нас є воротар, – він тицьнув себе в груди. – Є ловець, – він показав пальцем на Ірен. – Є два загонщики – Фред і Метью. Ну і один мисливець, – він знову повернувся до Рози, а та лише кивнула, показуючи, що вона повернулася до розмови. – Нам не вистачає двох мисливців.

– Коли плануємо проводити відбіркові? – спитав Фред, відкусивши голову шоколадній жабі.

– Я писав професору Евансу кілька днів тому, і він сказав, що зарезервує поле наступного тижня.

Роджер Еванс був наймолодшим професором у Хогвартсі. Йому навряд чи виповнилося тридцять років. Але, незважаючи на це, він був дуже талановитим чарівником і досить доступно викладав свій предмет – захист від темних мистецтв і був деканом факультету Гриффиндор.

– Ірен, з приводу твоєї мітли, – Джеймс повернувся до дівчини, – я говорив з батьком і він домовився з магазином уживаних мітел, так що тобі відклали Німбус-2020 в ідеальному стані. Днями дядько Джордж має забрати в Косому провулку і відправити совами.

– Я тобі казала, що це зайве, – Ірен вкрилась рум’янцем, але голос її був твердим.

– А я тобі казав, що твоя мітла не для ловця. Тобі треба бути швидкою, щоб зловити снітч, а з твоєї мітли вже пруття летить.

– Серйозно, Ірен, від твоєї швидкості залежить наша перемога, а якщо ми програємо – Джеймс стрибне з астрономічної вежі, – засміявся Фред.

– Я не розумію навіщо стільки галасу навколо цього квідичу? – Роксана цокнула язиком і перегорнула сторінку журналу «Модної відьми». – Ну не виграєте ви кубок, і що?

– Я не вірю, що ти моя рідна сестра, – з награним трагізмом сказав Фред. – Не кажи такого при батьках, ти й так ганьба сім’ї. Так і не навчилась на мітлі літати…

– Може б і навчилась, якби ти не зачарував мою мітлу і я не впала тоді…

– До речі, щодо мітел, – Мет знав чим закінчуються сварки Фреда і Роксани і вирішив змінити тему, — ви бачили нову мітлу “Сокіл”?

– Я в захваті від неї, – Джеймс ляснув себе по колінах і сповз, закочуючи очі. – Вона просто чудова, я вже бачив її на Чемпіонаті світу з квідичу. Вона дуже легка, швидка і така маневрена, що здатна розігнатися до 200 миль на годину і розгін займе менше п’яти секунд. І зовні вона просто вогонь: чорна рукоять стягнута гоблінською сталлю ручної роботи. Це моя мрія, але у вільний продаж вони надійдуть не раніше зими. Батько мені на день народження подарував останню Блискавку і навіть якщо Сокіл вийде в продаж, мені він не світить.

— А братові твоєму теж останню блискавку подарували? – поцікавився Метью. – Чи він все ще на “Німбусі”?

– Заборонена тема, – відрізала Роза, чим стала дуже схожа на матір.

– Нічого не заборонена. Я думав вже всі звикли до витівок мого брата.

– Ну це він вже перейшов межі, – суворо сказала Роза.

– Що сталось? – Мет повернувся до Джеймса.

– Альбус не з’явився цього літа додому. Він попросив батька поїхати з Малфоями в їх особняк в Італії до моря. Батько й відпустив його до серпня. Але лише за умови, що третього серпня, у свій день народження, він уже буде вдома. А Альбус просто забив, – Джеймс скривився. – Останній місяць був просто жахливий, батько намагався зв’язатися з Малфоєм-старшим, але той був на завданні від Міністерства, а Альбус просто ігнорував усі громомовці. Я думав, що батько вб’є його прямо на вокзалі. А він, до речі, сів у поїзд?

– Я зустріла твого батька перед вокзалом, і вигляд у нього був напружений. Але Альбуса я не бачила, – озвалася Олівія.

– Я бачила Альбуса, він розмовляв з тіткою Джинні, – відізвалась Роза.

– І про що вони говорили? – Роксана нарешті відклала журнал.

– Я не підслуховую чужі розмови, – Роза встала, поправляючи одяг. – А зараз мені потрібно виконувати обов’язки старости. Олівія, ходімо?

Олівія поцілувала в щоку Джеймса і направилась за Розою. Джеймс знову дістав з кишені пом’ятий пергамент зі стратегією гри, Фред з Метью важко зітхнули, а Ірен поклала руки на стіл і сховала обличчя.

– Я все одно не розумію, чому Альбус не повернувся додому, – задумливо сказала Роксана.

– Тому що це Альбус, він завжди хоче бути в центрі уваги, – роздратовано сказав Джеймс.

– Я би так не сказав, – Мет пожав плечима. – Мені здається він навпаки завжди сторониться всіх.

– А ти що думаєш, Ірен? – поцікавився Фред.

– Я про нього не думаю, – відрізала Ірен, але її щоки порозовіли.

***

В цей час в останньому вагоні, опершись на скло, сидів Скорпіус Малфой. Він перебирав сторінки старої, пошарпаної книги. Його очі зосереджено бігали по рядках, погляд його був зосереджений і похмурий. Він перегорнув сторінку і від прочитаного він ще міцніше зціпив зуби.

Напроти нього, зайнявши чотири сидіння та закинувши ноги на стіну, лежав Альбус і то відпускав, то ловив золотий снітч. Його погляд був безтурботним, ніби й не було лише годину назад тієї розмови з батьками. Альбус наспівував собі під носа якусь дитячу пісеньку.

Скорпіус закрив книжку і задумливо дивився на краплі дощу на склі.

– Muffliato, – прошепотів Альбус заклинання від підслуховування. – Що скажеш?

– Де ти це взяв? – глухо спитав Скорпіус, навіть не дивлячись на друга.

– В Малфой-Менорі.

– Тихо, ще хтось почує. В бібліотеці в нас немає таких книг, – зашипів Скорпіус.

– Я наклав заклинання, нас ніхто не почує, – трохи роздратовано сказав Альбус.

– Де. Ти. Взяв. Цей. Щоденник, – по складам процідив Скорпіус.

– В кабінеті твого батька, – Альбус сів навпроти друга і подивився йому в очі, чекаючи його подальшої реакції.

– Що ти коїш? Ал, ти розумієш, що якщо хтось знайде у нас цей щоденник… якщо зв’яжуть його з моїм батьком! Якщо батько побачить, що щоденник зник!

– Я залишив дублікат, він не помітить…

– Ти розумієш, чий це щоденник? Він належав одному з найтемніших магів за всю історію магії.

– По словам мого батька, найтемніший маг за всю історію – Лорд Волдеморт.

– Зараз не час для розмов про твого батька. Хоча якщо твій батько знайде в тебе цей щоденник, то точно тебе більше з дому не випустить.

– Мені все одно на мого батька.

– Ал, це не жарти. Це щоденник Геллерта Грін-де-Вальда. І тут не мемуари. Це серйозні речі. Речі, за які можуть посадити в Азкабан. Це не іграшки, і це не варто…

– Ти реально вважаєш, що не варто? – у зелених очах Альбуса блиснув вогонь. – Стати найсильнішим чарівником, виконати найзаповітніші свої бажання, і за це все заплатити невелику ціну…

– Чудово, – скривився Скорпіус. – Дуже приємно чути, що йти та грабувати могилу для тебе – невелика ціна. Цей обряд, якщо ти не знаєш — дуже Темна магія. Це те, проти чого бореться твій батько. А тепер питання: чи зможе він тобі і це пробачити? Те, що його рідний син переступив через усі його принципи?

– Ти реально думаєш, що мені є до цього справа? – Альбус недобро посміхнувся. – І хто взагалі вирішує, що є Темною, а що Світлою магією? Мій батько? Чи моя тітка – міністр?

– Велика сила – це велика відповідальність. Я не розумію, чому ти так до неї прагнеш?

– Мені все одно на силу та на владу. Я не хочу бути аврором і будувати кар’єру в Міністерстві. Я просто хочу жити своїм життям, вийти з тіні батька! Я не хочу бути сином того самого Поттера, я хочу, щоб він став батьком того самого Поттера, ти розумієш?

– Я розумію, що ти просто божеволієш, – задушено прошепотів Скорпіус. – Ти розумієш, що станеш схожим на Волан-де-Морта? Твої ідеї не приведуть ні до чого доброго. Ти талановитий Ал, тобі не потрібно це…

– Скорп, будь ласка, мені це потрібно!

– Ал…

– Ні, ти послухай. Якщо вірити тому, що написано – мої сили стануть безмежні. Настільки, що я зможу виконати найзаповітніше твоє бажання. Твоя мама. Я поверну її.

– Не роби зараз вигляд, що ти робиш це заради мене, – холодно сказав Скорпіус.

– Я не роблю вигляд!

– Це неможливо, і ти це знаєш. Не варто ворушити минуле.

– Та послухай мене, я читав про це не тільки в щоденнику…

– Мертвим не місце серед живих. І Кадм це доказав. Ти ж це маєш на увазі? Знайти воскрешающий камінь?

– Кадму не вдалось, бо це в теорії працює тільки якщо зібрати всі три артефакти.

– В теорії. Це працює в теорії. А в практиці це заборонено. Після Волдеморта Міністерство це контролює.

– Зараз Міністерство нічого не робить, – Альбус втрачав терпіння. – Розвиток відсутній. Просто стоїмо на місці.

– Так, і живемо в мирі!

– Скорп, просто скажи так чи ні? Ти зі мною?

Скорпіус тільки похитав головою. Він знову почав перебирати сторінки щоденника, але навіть не читав написаного. Йому і так було все зрозуміло. Зрозуміло, що Альбус не відступиться. Альбу був більше йому ніж другом. Він був йому ніби братом. Альбус завжди допомагав йому, підтримував його. Скорпіус довіряв йому. Єдиному в цій школі.

Альбус дістав з валізи шкільну форму і почав перевдягатися. Його обличчя не виражало жодних емоцій. Як завжди. Якщо перед цим він з захватом і запалом розповідав про свою ідею, то зараз здавалось ніби він був один в купе. Скорпіус роздивлявся його обличчя і не міг зрозуміти – навіщо це йому? Навіщо вся ця затія? Навіщо він завжди шукає пригод?

– Піду в тамбур, подихаю, – спокійно сказав Альбус, закінчивши зав’язувати краватку з емблемою Слизерина. – Перевдягайся, скоро будемо на місці.

У коридорі було порожньо. Це було на краще. Хотілося тиші.

В тамбурі було прохолодно і шкіра відразу покрилась мурашками. Але зараз ця прохолода заспокоювала.

Альбус дістав з кишені зім’яту пачку з цигарками і дістав одну. Сильна затяжка. Ще одна. Дим наповнив тамбур. Дурна звичка, але вона допомагала Альбусу упоратися з емоціями. Це завжди так заспокоювало. А ще подобався цей запах. Він сам не знав чому, але завжди з задоволенням вдихав його.

– У поїзді курити не можна, – почув Альбус у себе за спиною знайомий голос, що викликав у нього посмішку.

– Давно не бачилися, Лисеня, – він повернувся в той момент, коли йому на шию застрибнула Лілі. Хлопець уткнувся носом у таке знайоме шовковисте волосся, яке, як у дитинстві, пахло жуйкою. – Як ти?

– Чому ти не приїхав? Я ж чекала на тебе! – нахнюпилася Лілі, відпускаючи шию брата.

– Я тобі ще набридну за рік в школі, – засміявся Альбус і знову загасив цигарку. – Як ти провела літо, Лисеня?

– Не дуже. Мама дуже переживала, що ти не приїхав. А тато був дуже сердитий. Особливо на твій день народження.

– Я думаю, він це переживе, – сказав безтурботно Альбус, але очі його знову стали холодними.

– Який ти злюка, – Лілі знову обняла брата. – Не можна бути таким.

– І хто мені заборонить? Маленьке Лисеня, – засміявся Альбус, починаючи жартома лоскотати Лілі.

Двері зі скрипом відчинилися, і Альбус бічним зором побачив знайоме обличчя.

– Хто курить у тамбурі? – Роза різко зупинилася, усвідомивши, що хто перед нею стоїть.

– Це все Лілі, – посміхнувся Альбус.

– Привіт, Альбус. Як літо? – Роза розправила плечі і схрестила руки на грудях.

– Море, вогняний віскі, приємна компанія дівчат… ну ти розумієш. А як твоє? – Альбус розтягнувся в посмішці, наче березневий кіт, і перш ніж Роза встигла відповісти, сказав солодким голосом: – Дай вгадаю: підручники, тренування та в’язання, правда?

– Ми прибуваємо на платформу через десять хвилин, – холодно сказала Роза і різко розвернулася до відкритих дверей, врізавшись у чиїсь груди з такою силою, що впала на підлогу. Піднявши очі, вона побачила платинове волосся та холодні сірі очі.

– Хто тут у нас? Роузі, невже це ти? – Скорпіус нахилив голову, розглядаючи дівчину, яка сиділа біля його ніг. – Ти, може, почнеш дивитись, куди ти йдеш? Ну чи хоча б навчишся вибачатися, коли врізаєшся в людей… пані Міністр не навчила тебе манерам? Чи маглам не знайоме слово “Етикет”?

Обличчя Рози вмить стало бордовим і злилося за кольором із краваткою. Дівчина знову зненавиділа гени Візлі.

– Це я дивлюся, що чистокровних чарівників не навчили поводитися з дівчатами, – Лілі підійшла до кузини і допомогла їй встати, гордо піднявши підборіддя.

– Ти подивися яка маленька, а яка вже зухвала, – посміхнувся Скорпіус, запускаючи руку в платинове волосся.

– Скорп, – спокійно сказав Альбус,хитаючи головою. Кожен на факультеті Слизерин знав, що Лілі краще не чіпати. І Скорпіус це прекрасно памятав.

Роза отряхнула спідницю і зробила крок уперед, щоб вийти з тамбуру до свого купе. Але Скорпіус стояв, як вкопаний. Лише посмішка стала ширшою.

– Дай пройти, – крізь зуби прошипіла Роза.

– А ти попроси, Роузі. Тобі достатньо попросити мене. Хтось же має вчити тебе манерам.

Роза з ненавистю подивилася на хлопця, а її обличчя стало ще червонішим. Вона з усієї сили штовхнула хлопця і пройшла, зачепивши його плечем. Скорпіус засміявся і галантно зробив крок убік, запрошуючи руками Лілі пройти.

– Яка же ти свиня, Малфой, – прошипіла Лілі і пішла за кузиною.

– Тобі ще не набридло? – Альбус просто похитав головою. – Ну продинамила вона тебе на четвертому курсі, але вже стільки часу минуло.

– Та ні, Роузі для мене справжній антистрес, – криво усміхнувся Скорпіус. – Чи ти будеш і її захищати? Тільки щось я не помітив, що вона дуже тобі в друзі набивається.

Альбус відвернувся до вікна. Це було правдою. Після його зачислення на Слизерин, всі з його родичів підсвідомо почали сторонитися його. На сімейних зустрічах всі спілкувалися, сміялися і робили вигляд, що все нормально. Але в стінах школи ніхто не намагався налагодити відносини. На початку Альбуса ще запрошувала в башту Гриффиндора для дружніх посиденьок, але Альбус швидко зрозумів, що це не дуже гарна ідея ходити до ворожого факультету, якщо він хоче влитися в колектив. Та і його сестри і брати, здавалось, також віднеслися з полегшенням до того, що він не ходить до них. Ворожість між Гриффиндором і Слизерином була незмінною навіть через роки.

Лише Лілі було все одно з якого він факультету. Вона настільки щиро була до нього прив’язана, що їй було однаково якого кольору в нього форма. І Альбус їй завжди відповідав взаємністю. Він не ходив в башту Гриффиндору, а вона не спускалась до нього в підземелля. Але Лілі завжди з такою гордістю говорила про нього, і їй було без різниці на перешіптування за її спиною.

Дощ повільно переходив в мряку, а краєвид за вікном змінився з довгих полів на пагорби. До Хогвартсу залишалось зовсім трішки.

– Це буде незабутній рік, – сказав Скорпіус задумливо.

– Ти зі мною? – тихо повторив своє запитання Альбус.

– Я зрозумів,що якщо тебе не контролювати – то буде ще гірше.

– Ти і контроль – це прямо синоніми, – усміхнувся Альбус. – А рік обіцяє бути цікавим.