Мить

Тоненькі голоски хористів кришталево дрижали в повітрі, розбиваючись на швидке дріботіння слів першої партії з одночасним протяжним переспівом другої. Звук був високий, цього року лунали самі дівочі голоси й ще не зламані хлоп’ячі. Мінерва любила цю різдвяну мелодію. Її чистоту. Піднесеність. Те, як вона розкривала своїм звучанням сам дух свята.

— Сarol of the bells така гарна пісенька, — схвалила Єва Ґрінґрас.

Мінерві здалося, що її слова були занадто легковажними.

— Композитор працював над аранжуванням 10 років, а потім ще неодноразово удосконалював, — озвалася вона. — Вперше її виконали у 1916 році. Композитора звали Микола Леонтович.

— Якось дивно, — гмикнула Єва. — Це поляк?

Мінерва всміхнулася.

— Ні, українець.

Єва наморщила чоло.

— Це десь в Азії?

Валбурґа Блек захихотіла.

— Ні, дурненька, це в Росії.

— У Радянському союзі, — уточнила Мінерва.

Блек скептично скривилася.

— Хіба це не одне й те саме?

— Власне ні. А конкретно цю мелодію, — затріскотіла Мінерва, — написали в ті часи, коли Україна намагалася здобути незалежність. Ця різдвяна пісня й була покликана ознайомити світ з культурою українців… — Мінерва змовкла, помітивши, що її вже ніхто не слухає.

Вона поправила зачіску. Її знову занесло. Валбурґа поглянула на неї з королівським милосердям. Вона називала це «Режим енциклопедії». «Мінерва розправляє сторінки своїх знань, начувайтеся!» — кепкувала вона. Та сьогодні змовчала, певно, на честь Різдва. Або тому що між ними все стало дивним.

Єва ще трохи посиділа з ними для пристойності, а потім втекла до іншого столика.

— Загін призових кобил, — зітхнула Блек й підперла рукою голову.

Мінерва з нерозумінням поглянула на неї. Валбурґа зухвало підмалювала губи червоною помадою. Шкіру вона мала неприродно білу і губи тепер здавалися плямою крові.

— Я про них, — вона кивнула в бік своїх сусідок по гуртожитку Слизерину. — І про себе, звісно ж.

Мінерва промовчала. Валбурґа цього семестру знай бунтувала собі проти золотого квитка у життя, яке сім’я Блеків видавала своїм нащадкам.

Мінерва глипнула навкруги. Велика зала, сліпучо біла, яскріла зимовим убранням, імітуючи засніжений ліс. Примарні сніжинки ліниво пурхали зі стелі, свічки горіли білим холодним сяйвом. Валбурґа мугикала собі під ніс кожнісіньку мелодію, крутилася на стільці й покачувала ногою, закинутою на ногу. Туфелька трималася на кінчиках пальців. Сидіти спокійно панночці Блек рішуче не вдавалося, однак танцювати вона не йшла.

Сімнадцятирічним дівчатам бракувало кавалерів напередодні 1943 року. Багато однокурсників Мінерви не повернулися на останній рік навчання у Гоґвортсі — їхні шляхи пролягли на війну. Міністр обіцяв по радіо, що Ґріндевальду не дістанеться Британія, а десь на континенті хлопці доводили це власними чарами. Власними життями.

— Ходімо, Мінерво, — стріпнулася зрештою Блек і взула туфельку як слід.

— Куди? — здивувалася вона.

— Танцювати ж, — Валбурґа простягнула їй руку і широко посміхнулася. Ікла в неї були різко окреслені, помітніші ніж у більшості людей.

Міневра невпевнено подивилася на кістляву руку Блек, затягнуту в шовкову рукавичку. Зап’ясток надійно тримав у лещатах широкий браслет з кількох разків перлів.

— Не псуй Різдво, — наказала Валбурґа.

Мінерва подала руку, відчуваючи, як пересихає в роті. Через шовк рукавичок долоня ледь не вислизала. Валбурґа перехопила руки Мінерви надійніше й закружляла. Світ закрутився навколо Блек — втім, він завжди крутився навколо неї, просто зазвичай не так відверто. Тепер усе навколо перетворилось на білу пляму, здавалося, наче рухається зала, а не Блек. Блек у чорній сукні. Єдина у чорному.

Якоїсь миті в Мінерви чи то в голові запаморочилося, чи що, але їй здалося, що між ними все стало, як раніше. Без недосказаного, що висіло між ними дамокловим мечем.

Вальпурґа послизнулася на вишкрібаній до дзеркального блиску підлозі й ледве втрималася на ногах. Боляче вчепилася в зап’ястки Мінерви, навіть не помічаючи цього (в цьому вся Вел) і нестримно зареготала. Потім так само різко посерйознішала й дуже офіціозно поклала руки Мінерви собі на плечі, а сама вхопила її за талію, бо Мінерва була на півголови вища. Вони почали незграбно тупцяти на місці.

Мінерва відчула, як дерев’яніє спина. Певно, Єва Ґрінґрас уже кепкує з них.

— Принаймні ми не впадемо в обійми Руперта Креба від відчаю, — наче прочитала її думки Валбурґа.

Єва якраз пішла танцювати з прищавим Кребом, в якого завжди були мокрі долоні й хтивий погляд. Він схопив Ґрінґрас за талію своїми лапищами, аж здавалося, що тоненька Єва зараз переломиться в поясі.

— Хоча хтозна, що для тебе відчай, — стиха додала Валбурґа. Її голос глибшав, коли вона говорила приглушено.

— Вел, — невдоволено буркнула Мінерва, намагаючись скинути з себе вплив цього голосу.

— Що? — виклично спитала Блек.

Примарні сніжинки спускалися на темне волосся Вел з ідеальною укладкою й танули — певно, не витримували цієї налакованої досконалості. Блек увіп’ялася поглядом в обличчя Мінерви і її очі просто вимагали відповіді. Обговорення теми.

О, ні-ні-ні, Мінерва до цього не готова.

— Натерла ногу, — промурмотіла вона й рішуче відсторонила Валбурґу.

Всю дорогу назад до столика (немовби десятки кілометрів) Мінерва лопатками відчувала присутність Блек, яка слідувала за нею чорною хмариною. Мінерва мимоволі обійшла стіл, щоб він опинився поміж ними, і поглянула на Валбурґу з усім спокоєм, який спромоглася нашкребти. Певно, нашкребла достатньо, бо Вел не наважилася тиснути далі.

Вони стояли по різні боки стола, сніжинки все ще не зачіпали темні кучері Валбурґи. Саме на такій відстані краще триматися від Блек.

— Потанцюємо? — увірвався в цей безмовний поєдинок награно зухвалий голос.

Вел невидючим поглядом витріщилася на свого кузена Оріона. Він простягав руку. Йому було всього тринадцять, але за останній рік він так витягнувся, що трошки височів над кузиною, худющий й кутастий, ніби кошеня-підліток.

— Як хоробро! Підійти до семикурсниці, — іронічно озвалася Вел і підхопила його під лікоть. — Хоробрість слід винагороджувати, чи ж не так? — повернулася вона до Мінерви.

«Просто йди танцюй», — роздратовано подумала вона і поважно кивнула двом Блекам, наче благословляючи. Валбурґа розлючено блиснула очима й потягнула кузена в танок.

Мінерва втомлено впала на стілець. Блеки вийшли на середину зали і Валбурґа спробувала командувати кузеном так само, як нею, однак Оріон пручався, вперто намагаючись вести у танці. З посмішки Вел Мінерві було очевидно, що та вже хоче відкусити кузенові голову. Їхній танець ще якийсь час нагадував боротьбу за першість, але потім Оріону вдалося якимось вдалим словом задобрити свавільну кузину й вона покинула спроби вести в парі.

Блеки виглядали разом гарно. Високий і тоненький, як смерічка, Оріон не поступався Вальбурзі граційністю — такий природний у танці, немовби навчився тим легким крокам раніше, ніж просто ході. Він здавався трохи старшим за свій вік, тож виходив цілком серйозний галантний кавалер. І Валбурґа у дорогій сукні, пошитій саме для неї, спідниця колихається з боку в бік дзвіночком, кучері виблискують у білому світлі свічок. Вона закидає голову й сміється, в неї жвава міміка, зграбна фігурка, вона завжди у русі, як невеличка спритна пташка. Вона тягнеться до Оріона й лишає на його щоці слід червоної помади. Мінерва нарешті відводить від них очі і йде подихати свіжим повітрям надвір.

Вечірній мороз одразу щипає за щоки, але не витвережує, і Мінерва не може не думати, не може не згадувати, як витирала ту дурнувату червону помаду в туалеті, зла чи то на себе, чи то на Валбурґу.

— Мінерво, маємо пообіцяти одна одній, що ніколи, чуєш, ніколи ні з ким не одружимося! — весело щебетала того дня Блек.

Від неї пахло парфумами і зовсім трохи, дражливо — потом. Надміру товстий кашеміровий светр був м’яким на дотик. Як і волосся Вел. Зараз Мінерва навіть не могла пригадати, хто кого поцілував, що взагалі було перед цим. У Блек завжди були гарячі руки і губи виявились теж. Поцілунок, що мав бути випадковістю (жартом?), став безоднею. Руки Мінерви заплуталися у волоссі Вел, а її майже до болю стиснули їй ребра. Помада Блек розмазалася по їхніх обличчях, а потім Валбурґа посміхнулася, і та розмазана помада додавала їй якогось божевільного вигляду.

— Я маю йти, — ледве спромоглася сказати Мінерва і втекла.

Тепер вони не подруги. І неясно хто. Мінерва злилася чи то на себе, чи то на неї. Але також соромилася. Кого — себе чи її, теж не могла сказати. Вона присіла на сходах замку й зачерпнула снігу з кучугури, щоб розтерти розпашілі щоки і байдуже, що макіяж може зіпсуватися. Вона хотіла стерти спогад про чужі губи. Вона… вона не така. Їй ці забавки ні до чого. А Валбурґа просто нудиться. Завжди і нескінченно. Просто шукає розваг, що триватимуть для неї лише мить перед тим, як вона знудиться знову.

Мінерва уткнулася чолом у коліна і заплющила очі. Щоб розвіяти сум’яття, вона почала ледь чутно, суто для себе наспівувати Сarol of the bells.

***

Різдвяний бал 1976 року теж починається з Сarol of the bells. Професор Слизоріг гундосить мелодію поряд, трохи заважаючи Мінерві насолоджуватися виконанням. Хочеться перетворити його на жахливе, як його мантія, зелене оксамитове крісло.

У школі невдовзі не буде Блеків, а Мінерва, здається, так ніколи й не звикла бачити тут пізніх дітей Валбурґи. Вони не спілкуються вже багато років, і Мінерва тільки краєм ока чула, що Блек таки народила, у 36. І потім вдруге. А згодом ці хлопці з’явилися в Гоґвортсі. («Звісно, з’явилися, дурна ти стара шкапа, це ж чаклуни з могутнього роду», — підсміюється над собою Мінерва).

Сіріус Блек розмахує руками, наче диригує хору, радісно шкіриться, його ікла гостріші, ніж у середньому в людей. Такі, як у його матері. І кучері такі самі, вибухає хлопавка, і конфеті опускається на чорне волосся іскринками. Сіріус обтрушується, як пес. Він завжди у русі, завжди ніби в танці, ніби чує свою власну музику і ніколи їй не опирається. Мінерва знає, що влітку він утік з дому. Мінерві завжди трохи ніяково дивитися на синів Валбурґи.

Тонкий й високий Реґулус сидить на іншому краю зали, супить високе чоло. Друзі час від часу звертаються до нього, та він не зважає, уважно дивиться на хор. Слухає? Чи просто замислився?

— Молодший пан Блек сказав мені, що не вернеться до школи на сьомий курс, — це Слизоріг. Простежив за її поглядом.

Мінерва здивовано перезирається з ним. Останні ноти мелодії злітають під стелю, завмирають і після них ще якийсь час немовби чути кришталевий відгомін. Така швидкоплинна ця пісня, Мінерві вона завжди здавалася закороткою, щоб вповні насолодитися. Може, в цьому і є секрет — всього-на-всього мить Різдва. Мінерва окидає поглядом святкову залу, відтворює в пам’яті той танець Блеків (хто б тоді подумав, що вони одружаться!), намагається уявити, як спорожніють наступного року стіни Гоґвортсу. Часи змінилися і, напевно, до школи не повернеться і багато дівчат теж. Сміху стане менше.

Вона гадала, що все завершилося назавжди, але мить — і всі вони в тій самій точці, чекають на війну, попри запевнення, що ніколи знову.

— о не питайте маестро я мав жахливий-жахливий сон…

— то розкажіть його мені й забудьте — це ж Різдво!

— сон стосувався… вас пане леонтовичу…

— мене?.. тим паче — розкажіть!

—…снилося… нібито багато років тому… 1921-го…

до вас напросився переночувати чекіст… а вдосвіта…

ні, ні… я не можу…

— прошу ласкаво, продовжуйте, я не боюся снів…

—…а вдосвіта він вас… застрелив…

мене колотить наче в лихоманці

леонтович раптово згасає

там де він стояв — синє провалля

я заплющую і розплющую очі…

на 5-й авеню кружляє ластівка… радісний

містер леонтович знову фотографується

із щебетливими прихильниками…

я мовби виринаю з кривавого тунелю:

— яке щастя що то був лише сон! — шепочу сам

до себе — лише страшний-страшний сон

І. Малкович