Поцілунок апокаліпсису.

Поцілунок апокаліпсису.

Замикаю двері. Закінчую черговий робочий день, який нічим не відрізнився від попередніх. Ледь встигаю на останній автобус. Втомлено сідаю на вільне місце. Поряд зі мною такі самі втомлені як я люди. Тільки вони не тільки втомлені. Занепокоєні, знервовані, а деякі можливо і налякані. Ця напруга відділяється від кожного, повисає у повітрі салону, змішується між собою, стає загальною. Пригнічує. Вони всі ще намагаються жити своє звичайне життя, працювати, відпочивати, спілкуватися. Роблять вигляд, що все в порядку, вірять в краще, та тільки ніяк не можуть приховати оцей свій погляд, який відображує правду. Всі про неї знають, тільки ніхто не наважується сказати вголос, бо здається – тільки скажуть, ось тоді і станеться те непоправне.

Але всі мовчать, а одже всі у безпеці. У безпеці, але понуро дивляться по сторонах, або у вікно чи в телефон.

Я не налякана, тільки втомлена. Може трішки занепокоєна з факту, що власне нічого не відчуваю з приводу того непоправного, що повинно статися найближчим часом (можливо навіть найближчими днями), бо можливо відсутність почуттів – це ознака того, що з моїм життям щось було не так, зі мною щось не так? Або навпаки, як раз зі мною все було так? Та мабуть я б і не замислювалась над цим, якби не бачила навкруги всі ці занурені у роздуми обличчя, порівнюючи себе з ними, розуміючи, що відрізняюсь від них.

Я наче давно знала, що наш світ приречений. Це було на поверхні, навіть не треба було особливо придивлятися, щоб вгледіти цю правду життя. Ми давно забули, як пахне свіже повітря. Ми звикли до смороду загазованих вулиць, засмічених подвір’їв . Ми звикли до сірого неба і до того, що через штучно створені вихлопними трубами чисельних заводів хмари ніколи не зможе пробитися справжній промінь сонця. Сонце програло цю боротьбу. Природа програла людині. Її колись яскраві фарби стали тьмяними, а вона сама – зів’ялою. Людство програло саме собі. Саме з собою боролося,  собі ж і програло. Держави руйнували самі себе і інші держави. Людство невпинно множилось, і так само невпинно скорочувалось чисельними війнами. Війна. Кривава жнива. Йшла селами, містечками, великими містами, полишаючи після себе зрублені тіла. Людське життя перестало бути життям, натомість перетворилося на статистичне дане. Номер. Ховаючи чергового загиблого вже ніхто не переймався, щоб написати на хресті ім’я. Під землю заривали номер «такий-то».

Це не може тривати вічність. Людство так і не змогло звернути з цього руйнівного шляху. Чи залінилося, чи здалося, а може це одне й те саме. Тож маємо те, що маємо. Одного ранку, чи вдень, ввечері або вночі все вибухне, злетить в повітря і нарешті звільнить багатостраждальну землю від себе.

Інші бояться, хоч і мовчки, хоч і намагаючись не подавати виду, а я чекаю. Не те щоб з нетерпінням. Просто впевнена, що це станеться і не ховаюся від цього. Кожного вечора після роботи, коли приходжу до дому, неквапливо заварюю собі чай, сідаю на диван і вмикаю телевізор. Не з бажання його насправді дивитися, а тільки очікуючи «того самого» повідомлення. Що роблю і зараз. Сідаю на диван, чашку ставлю на підлогу, вмикаю телевізор, до рук беру недочитану книгу. Послідовність цих дій не змінювалася пару років, с того часу як я закінчила школу і пішла працювати у заводську їдальню. Послідовність цих дій залишилася б такою самою, скільки б років мені не було відведено для життя. Життя. Яке це невідповідне слово для визначення того, що взагалі відбувається. Хіба можна назвати життям те, що ти народжуєшся, зростаєш лишень для єдиної мети – або працювати на заводі, або працювати, обслуговуючи тих, хто працює на заводі? Принаймні так було у тому колі, в якому мені «поталанило» народитися.

Люди в цьому світі вже давно розмежувалися грошовою лінією, де з однієї сторони стояли і мали все ті, хто гроші мав, а з іншої стояли і нічого не мали ті, хто грошей не мав. Перетнути цей кордон було неможливо. Твій статус народжувався разом з тобою. Невидиме клеймо ставили ще у родовому будинку. Я зростала зі своїм клеймом «незаможна». Я зараз з цим клеймом лежу на своєму застарілому дивані, використаним декількома поколіннями власників, і який тепер (і поки що) належав мені.

Жалюгідне існування в стінах мого маленького мешкання прикрашало тільки читання книг у кожну вільну хвилину часу, бо якщо не читати, доведеться дивитися навкруги і ще більше ненавидіти це саме жалюгідне існування, в якому неможливо знайти хоч малесенький просвіт, хоч якийсь сенс, хоч краплину надії, що коли-небудь стане краще. Не стане.

Принаймні читаючи, можна було доторкнутися до чогось прекрасного. Вхопити його і поселити у себе в думках, розглядати, смакувати, вдихати, відчувати…Відчувати…

Мені так необхідно було відчувати, чим я відрізнялася від інших ще з самого дитинства. Інші були іншими. Вони покірно мирилися з убогою реальністю, не вимагаючи більшого від інших, бо навіть не здогадувалися, чого могли вимагати (цю функцію було виведено з ладу ще декілька поколінь тому), а інші не вимагали більшого від них. Навчання зводилося до пізнання найпростіших понять. Навчали нас мабуть тільки з тією метою, щоб ми не деградували до стану приматів. Вчили читати тільки для того, щоб ми хоч трохи вміли говорити і не повернулися до мови простих звуків і жестів. Але я ще змалечку відчувала потребу у чомусь більшому. Так мабуть буває – ти просто відчуваєш якусь жагу, навіть не розуміючи природу її виникнення. Вона ніби просто народилася разом з тобою. Така собі вроджена патологія. Її як досвідчений доктор розгледіла вчителька читання, поспостерігавши за тим, з яким захопленням я читаю прості тексти і з яким виразом обличчя я дивилася після цього на неї. Вона спостерігала за мною дедалі уважніше. Мені здавалося ми розумілися на рівні поглядів, але в її я помічала наче тінь якоїсь непевності, вагання. Одного дня після закінчення уроку вона несподівано затримала мене біля свого столу, але говорити почала тільки коли всі інші вийшли з класу. Вчителька дістала з шухляди пошарпану книжку і дала мені її зі словами:

• Книги такого змісту вже давно втратили сенс у тому світі, в якому ми зараз живемо, але колись вони були справжнім скарбом, – в її очах блиснула ледь помітна туга, мабуть за тим самим минулим часом. Вона продовжила: – Не знаю, чим тобі це зарадить і як допоможе. Можливо…можливо навіть неправильно давати тобі цю крихту, яка спричинить ще більший голод. Можливо потрібно було дочекатися, поки твій вогонь бажання до знань згасне і ти стала б такою, як всі, – вчителька важко зітхнула, відвернувшись до вікна, стиснувши пальці в кулак. – Але…, – вона повернула погляд до мене. – Я хочу, щоб ти зберегла це в собі. Не дай цьому вогню згаснути наперекір всьому світу, всьому, що в нім коється. Збережи себе в цьому світі. Буде важко. Ти будеш самотньою, але збережи…, – це стало її останніми словами. Жінка різко підвелася і вийшла з класу.

Вона була права, коли казала про голод.

Жалюгідне життя бідної людини. В ньому складно щось відчувати окрім почуття голоду. Голод отупляє. З голоду висихає не тільки тіло, а й думки, сама душа. Саме тому я завзято вишукувала примірники книг, бо голод емоційний для мене був сильнішим за голод фізичний. Я розуміла, що з’ївши зайвий шмат хліба, я не насичуся, це не врятує мене від дійсності. Тож я шукала. Книг залишилося дуже мало, книжкових магазинів вже не існує. Я вешталась по покинутих будинках, по сміттєзвалищах. Вишукувала їх, копирсаючись у бруді, у смороді, що вбирався шкіру і, здавалося, досягав навіть кісток.

У їдальні мене вважали дивачкою, довідавшись про моє захоплення, і знаючи тепер про мою «ваду», знаючи, яку ціну я готова платити за якийсь папір під твердою обкладинкою, і робітники, і відвідувачі іноді приносили на обмін те, що мені було потрібно. Книги куплялися буквально за копійки, бо мабуть ніхто окрім мене і не знав їх справжньої вартості, що спричиняло суперечливі думки – чи радіти мені з цього приводу, чи журитися ще більше.

Зараз, тримаючи чергову знайдену десь на звалищі книгу, я думаю, що в цьому і полягав сенс мого життя – в безкінечних пошуках книг, відновленні їх вигляду, в читанні і дбайливому зберіганні прочитаного. Книги оселялися на полицях, підлозі і всіх можливих поверхнях, а все з книг – в голові.

Я була самотньою. Збулося пророцтво вчительки. Люди тепер створювали союзи не тому, що відчували одне до одного потяг, а для легшого виживання у цьому складному світі. Почуття втратили свою вартість, як втратили її книги. Тіло перемогло душу. Голод переміг кохання. Але я не втратила себе. Я берегла цей вогонь у собі. Цю жагу, якій не було кінця. Тільки вибух міг мене зупинити.

Нехай вже зупинить. Бо, чесно кажучи, я просто втомилася.

Я притискаю книгу до грудей, так сильно ніби хочу втиснути її прямо в серце, щоб заповнити нарешті ту порожнечу, яка так довго там ширилася. Але заповнює її не книга, а біль. Такий нестерпний, що вперше за довгий час на очі навертаються сльози, які я не можу втримати, та і навіщо. Пече, роздирає груди. Щось рветься назовні, хоче вивільнитися з тісної клітини, якою тіло здавалося. Крик. Хочеться кричати від відчаю, від нестерпності цього обмеженого буття, від жаги, від…самотності…

• Мене ніхто не розуміє, ніхто не зможе мене зрозуміти…І вже не вистачить часу щось змінити. А чи взагалі можливо було щось змінити? – промовляю вголос сама до себе. Криє все сильніше. Хочеться волати, що я і роблю: – Прокинься! Схаменися! Зупинися! Повернися! Ти був іншим, зовсім не таким!

Знову беру до рук книгу, нервово перегортаю сторінки, шукаю речення з описом того минулого світу: де кольори були яскраві, де повітря пахло вологою зеленою травою, де в небі літали і співали птахи; де люди кохали, дружили, мріяли, прагнули, навчались, досягали, вірили…Жили…Вони жили…

Як же ми встигли скотитися до такого існування, не життя?

• Увага! Увага! Екстрене повідомлення. Це не учбова тривога! Всім негайно сховатися в укриття…

Повертаюся в бік телевізора, не вірячи тому, що чую. Звучить попередження, диктор промовляє вказівки. Та я вже не слухаю. Просто це сталося. Ядерна ракета запущена. Вона долетить до нас за 25 хвилин.

Закриваю книгу, пригортаю її до серця, встаю, роблю ковток остиглого чаю, виходжу в коридор, взуваюся і, не замикаючи дверей, йду. Спускаюся сходами, мене штовхають сусіди, випереджаючи мене, нервуючи, голосуючи. Я продовжую йти спокійно. Не має сенсу поспішати, ховатися, рятуватися. Ми вже давно загинули. Ми були мерцями.

Виходжу на вулицю. Так людно на ній здається не було ніколи. Я і не підозрювала, що в цих будинках мешкає стільки людей. Потік живих мерців збільшується, шириться, множиться потоками таких самих мерців з інших кварталів. Миготять налякані обличчя. Вони такі однакові. Завжди були однаковими. Я перестаю їх помічати. Дивлячись поверх голів, на іншому боці вулиці бачу хлопця, який як і я нікуди не поспішав бігти. Стояв спокійно на узбіччі, спостерігаючи за іншими. Наші погляди зустрілись. Невідома сила штовхнула мене в його напрямку. Люди ледь не збивали мене з ніг, та це мене не зупиняло. Я тільки міцніше притискаю до себе книгу, бо боюся, що вона випаде у мене з рук. Хлопець пішов мені на зустріч. Ми зупинилися один навпроти одного рівно посередині вулиці. Стали як скеля, о міцне каміння якої розбивалася хвиля шукаючих порятунку людей.

Тиша між нами голосніша за сотні голосів навкруги. Я чую тільки її.

• Хочеш чаю? – запитує незнайомець, в очах якого бачу страх. Та цей страх не такий, як у інших. Цей страх не змусив його бігти. Змусив зупинитися і побачити мене.
• Хочу.
• Ходімо, – він простягає мені свою велику, укриту шрамами долоню. Я вкладаю в неї свою.

Незнайомець веде мене за собою до будинку, що стояв навпроти мого. Заводить у під’їзд, що завжди був навпроти мого. Проводжає сходами до свого поверху, відчиняє двері своєї квартири, заводить усередину і тільки тоді відпускає мою руку. Вікна квартири хлопця виходили рівно на вікна моєї квартири. І квартири в нас були схожими – бідними, але прибраними і охайними. Тільки книжок у хлопця на відміну від мене не було. Хлопець, нічого не кажучи, залишив мене у кімнаті, а сам пішов на кухню. Я знала, що він пішов на кухню, бо і планування у наших квартирах було однаковим.

Не було чого розглядати в цій кімнаті, тож я просто сіла на диван в очікуванні чаю. Це так дивно, що стає аж смішно – через декілька хвилин станеться вибух, а я сиджу і просто чекаю чай, який мені приготує хлопець, котрого бачу вперше і в останнє у житті. Не стримую посмішки. Якраз в цей момент з’являється незнайомець з двома чашками в руках. Він подає мені одну, і я помічаю, що його пальці тремтять.

• Тобі страшно? – безпосередньо запитую, роблячи перший ковток гарячого чаю.
• Правду кажучи, так. А тобі?
• Я очікувала цього моменту, – спокійно відповідаю, роздивляючись тепер хлопця. В нього було гарне обличчя з виразними рисами, великими темними очима і пухкими вустами, на яких від мого погляду намалювалася чарівна посмішка.
• Як тебе звати, хоробра? – він продовжував стояти навпроти мене, що мене здивувало.
• Аніра.
• А мене Лін, – хлопець простягнув мені вільну від чашки руку і я потиснула її, на секунду затримуючи у своїй руці. Його долонь була жорсткою, вкритою мозолями і шрамами, але все одно приємною. Від рукостискання стало тепло. І ще трохи ніяково. – Так дивно, що ми жили з тобою зовсім поруч, а познайомилися тільки зараз, – Лін важко зітхнув і зробив ковток чаю, звернувши погляд до вікна.
• Нічого дивного, адже таким був наш світ, – я теж подивилася в бік вікна. Що там хотіла побачити? Нашу нездійснену у минулому зустріч, «нормальне» знайомство?
• Прикро, – Лін повернув погляд до мене, придивився і таки сів поруч. – Жалкуєш про щось? – він дивився на чашку, прокручуючи її в руках, ніби уважно роздивляючись вицвілий від часу візерунок на ній.
• А сенс жалкувати про безглузде життя? – я посміхаюсь, хоч у роті стає гірко від правди.
• Твоя правда, – Лін з не меншою гіркотою посміхається мені у відповідь. – Але може хоч в ці короткі хвилини перед кінцем воно його набуде, – він дивиться мені прямо в очі, від чого німіють мої руки і мені стає важко тримати і книжку, і чашку.
• Вважаєш? – ледь вимовляю я, бо і вуста мої ледь ворушилися.
• Мені здається, що вже набуває, – голос його був таким само серйозним, як і вираз обличчя. – Я не один. Ти поруч і мені все менш лячно, хоч я стою обличчям до смерті. І знаєш…, – він трохи замислився, вуста його завмерли, а очі пронизливо продовжували дивитися в мої. – Знаєш, ось тут, – він вказав рукою на серце, – вперше за довгі роки тепло.
• Ремарк писав «що може дати людина іншій людині крім краплини тепла». Це про нас зараз.

На цих словах в очах Ліна я ніби побачила те втілення тепла, про яке казав Ремарк.

• Ремарк, – мрійно повторив Лін. – Ти читала…
• Все, що він написав.

Я подивилася на обкладинку книги у своїх руках. Замислилася і звернулася до Ліна:

• Я багато читала. Мій світ ширився тільки в думках, і це призводило до тяжких роздумів, що ж таки краще? Не підозрювати, що такий світ колись існував, що люди в ньому були іншими, що їх життя було сповнено чимось більшим, ніж просто безкінечні пошуки їжі. Чи все ж таки знати, торкатися того світу, нехай тільки крізь пожовклі сторінки брудних книжок, знайдених десь на звалищах і смітниках? І хоч ці питання завжди були зі мною, хоч мені було вкрай тяжко, а часами душу охоплював задушливий розпач, я обирала відчувати. Я читала, бо хотіла відчувати. Прагнула цього більше ніж їжі…Розумієш? – я відірвала погляд від книги і подивилася в очі Ліна, в яких бачу захоплення і не меншу ніж у мене тугу. Він мене розумів. Вперше мене хтось розумів. Усвідомлення цього змушує серце прискорити своє биття.
• Розумію, – відповідає Лін, хоч в цьому не було потреби. Цю відповідь я побачила в його очах.
• То про що ж жалкувати? Куди біжать зараз ці люди? Нащо вони рятуються? Щоби що? Продовжувати тягнути своє жалюгідне існування? Чи вони навіть не здогадуються, що живуть жалюгідно, бо ніколи не бачили іншого життя, а значить просто пристосувалися до того, що мають, і це їх влаштовує? – сказані слова немов би нитками сплелися в мотузку, яка обвила горло, затягуючись дедалі сильніше, полишаючи мене здібності дихати. Але і цей тиск, хоч і сильний, нестерпно болючий не змусив мене замовчати: – Та чи маю я право їх засуджувати? Бо що я сама зробила? Що змінила? Нічого…Про що жалкувати? – я дивлюся то в вікно, то на Ліна, захопливо слухаючого мою сповідь. Він не ворушився, але його погляд, його сяючі очі видавали те, що коїлося всередині його душі.

Я важко зітхаю, занурююсь в себе, щоб відшукати відповідь на власне питання. Про що я жалкую?

• Я жалкую…жалкую, що відчувала опосередковано, через героїв книг, а у дійсності нічого не мала.
• Я теж про це жалкую. Я шукав, та виявилось не там, де треба. Ти була зовсім поруч…, – його рука здригнулася, ніби потягнулася до мене, але зупинилася на півшляху. Лін зупинив її думкою, не наважившись на більше. – А зараз…зараз час надто швидко спливає. Скільки залишилося? 10-15 хвилин? Ось про що я жалкую.
• Поцілуй мене, – невпопад промовляю. А можливо, це саме вірне, що можна було сказати, знаходячись удвох в цій кімнаті за кілька хвилин до кінця. – Може 10-15 хвилин – це не так мало, якщо сповнити їх чимось насправді важливим.
• Як думаєш, це і є кохання? Те, що ми зараз відчуваємо? Це можливо? Закохатися, тільки побачивши тебе на іншому боці вулиці?
• Це можливо. Бо ми одразу зрозуміли одне одного. Бо прагнули того самого. Бо зараз сидимо тут і розмовляємо. Не тікаємо. Не шукаємо рятунку. І вперше відчуваємо тепло у грудях, яке не торкалося них впродовж життя. І я хочу поцілувати тебе, і хочу, щоб ти мене поцілував.
• Я хочу тебе поцілувати, – тихо каже Лін.

Я присуваюся до нього ближче першою. Він обіймає долонями моє обличчя, і хоч шкіра на них груба, у відчуттях цей дотик огортає мене невагомою ніжністю – теплою, м’якою, бажаною, потрібною. Його вуста тягнуться до моїх. Я зачиняю очі і бачу іскру, з якої швидко розгоряється полум’я, що заповнює вени і протікає ними по тілу замість крові. Пожежа охоплює серце, воно прискорено б’ється, посилюючи бажання, прагнення більшого. Я обіймаю Ліна руками, притискаю його груди до своїх грудей, щоб поділитися цим полум’ям, розділити його з ним. Його руки торкаються моєї талії. Вони ще там, але відчуття від дотику спускаються нижче, наче підказують, якими мають бути наступні кроки. Одяг сприймається, як перешкода, те що заважає відчути щось більше. І я безсоромно відсуваюся, щоб зняти свою футболку, а Лін робить те саме. Його груди посічені такими ж шрамами, як і руки. Не має часу розпитувати, звідки вони узялися. Тільки хочу припасти до них вустами, можливо щоб забрати біль, який Лін колись відчував. Показати, що його тіло в шрамах, то скарб, який я довго шукала, і таки знайшла. Ми не знаємо, що і як робити, та робимо і виходить правильно. Кожен дотик, поцілунок, рух стає суцільним задоволенням, від якого стискає груди, який затамовує подих, вивільняє стогін, який приємно і хочеться чути.

Я лягаю і Лін опиняється зверху. Його вуста невпинно мене кохають, живлять шепотом те, про що я тільки читала. Перенесені з уяви у дійсність почуття стають яскравішими, глибшими, об’ємними, такими що заповняють собою все не тільки всередині мене, а й простір у кімнаті. І того простору виявляється замало. Стогін задоволення з повітрям лине до вікна, поза вікно і відправляється в мандрівку по приреченому світу, щоб прикрасити його своєю мелодією хоч на декілька коротких хвилин.

У нас всього декілька хвилин, але не хочеться квапитися. Ми не поспішаємо. Лін поволі рухається вустами по моїй тремтячих грудях, лоскотить короткими поцілунками живіт, спускається трошки нижче, важко дихає. Його подих торкається моєї білизни. Стає гаряче и заболяче. Невідомість лякає, а разом з тим спокушає. Змушує зробити рух уперед, щоб вуста Ліна торкнулися мене знизу, і це стається. Всі почуття, відчуття, весь всесвіт зосереджується під тим дотиком. Він захоплює одразу і не відпускає. Єдиного дотику вистачає, щоб захотіти більшого – щоб дотик помножився і поглибився. Лін ніби чує думки в моїй голові, які від захоплення я не в силах промовити. Чи це не є кохання? Чути, відчувати, розуміти одне одного без слів і будь-яких натяків?

Я оголена, вкрита тільки чисельними поцілунками і ласкою. Я нестримана, бо те що робить Лін зводить з розуму. Але і цього стає замало. Мені потрібні не тільки його вуста, а увесь він. І я притягаю Ліна до себе, бачу в його очах занепокоєння, тінь остраху, і поспішаю заспокоїти його своїм поцілунком.

• Не бійся. На це не має часу. І навіть, якщо б він був, не варто було б боятися, бо страх зупиняє на шляху до прекрасної дійсності, лишає можливості здійнятися і відчути щось більше, ніж ти колись знав, а про інше міг тільки здогадуватися.

Це спрацьовує. Лін роздягається. Наші тіла палкі і напружені. Наш зв’язок все міцніший. Бажання – нестриманіше. І він опиняється у мені. Поволі обережно заповнює мене, і разом із біллю, я відчуваю дивовижну насолоду, яка розпускається в мені невідомими квітами неймовірного забарвлення. Світ стає іншим – мерехтливим і сяючим, сповненим життям і рухом, бажаннями і мріями. Прекрасне зсередини сповнює прекрасним зовнішній світ. Він ще ніколи не був таким гарним. Мені ніколи не було так гарно. Нехай це вперше і в останнє, але це прекрасно. Ця мить того варта.

Чарівне єднання перед тим, як все розсиплеться. Яскраве сяяння, що приречене стати пополом. Сповнення, котре невдовзі перетвориться на суцільну порожнечу. Це все – наш зв’язок. Короткий. На личині хвилини. Але сповнений більшим сенсом, ніж все, що ми проживали за останні роки.

Відчайдушне приречене кохання втілене незліченними поцілунками, ніжністю, різкими рухами, задухою. Спітнілим тілом Ліна на моєму спітнілому тілі. Жаром і паланням. Стогонами. Шепотом. Його поглядом. Нашими поглядами. В мінливому зараз. Без минулого, якого вже не було. Без майбутнього, яке не настане.

Одночасно відчуваємо спалах. Тремтіння, яке нас огортає. Захоплення, що не відпускає ще кілька секунд.

• Чому, Аніра? Чому нам відведено так мало часу? Я щасливий.
• І добре, Лін, – відповідаю, ласкаво проводячи своєю долонею по його волоссям. – Ми заберемо це щастя в вічність. Воно не змарніє під впливом часу. Ніщо його не опоганить…Я щаслива. Кохаю тебе. І завжди буду кохати…
• Кохаю тебе…
• Мені здається ми станемо зірками…

Здригається земля. В кімнату зазирає осліплюючий спалах. Лін міцніше мене стискає в обіймах і дарує поцілунок. Поцілунок апокаліпсису.