Вікторія

Останнім місяцем ранки в місті N-град починаються однаково – з сигналу сирени. Війна – підступний дух із запахом смерті – вона розтягнулась надовго, на декілька місяців. Раніше політологи та стратеги запевняли, що це не більше, ніж на десять днів. А сьогодні пішов вже двісті тридцять сьомий день жахливого кровопролиття. Наше місто – місто N-град – стало останнім опорним пунктом миру на цій землі. Всі інші області нашого краю поглинула боротьба. B-ці зчинили напад раптово, без будь-якого попередження, скинувши декілька бомб на воєнне містечко A-град, а згодом, взявши його і ще кілька прилеглих областей, сунули далі – на Захід, розв’язавши повномасштабну війну, в якій тепер загрузла вся держава. Крім нашого округу. Напевно це тому, що ми знаходимось в найзахіднішій частині, куди B-ці поки дістатись не можуть через її важкодоступність. Але щось підказувало мені, що це ненадовго… Сирени в нашому місті були скоріше навчальними, ніж справжніми сигналами тривоги. Але через те, що повітряний простір був повністю закритий над всією країною – за кожної появи на радарах судна, мерія повідомляла про необхідність перейти в укриття, аби не випробовувати удачу. Сірий гвинтокрил саме пролетів прямо над моїм будинком, повільно крутячи гвинтами. Я лише визирнула з вікна, звично запалюючи сигарету зранку, щоб переконатись, що це – наші, що в іншому випадку було б не дуже розумно… Втім, по-іншому бути б не могло.

Наше місто, попри ситуацію в країні, неможливо назвати військовим. Так, воно добре захищене, але яких-небудь частин чи полків в ньому немає. Лише, єдине, – авіаційний інститут, в кампус якого я вже декілька місяців ходжу як на свято, просто, щоб побачити її.

Вона прекрасна… як німфея в світанкових променях сонця. Цих милих водяних квітів – пишних та ніжних, так багато в ставку мого саду. І поки мені щастить – я можу бачити її щосереди та щосуботи під час її занять в парку кампусу, роблячи свої замальовки.

Я малювала її очі – спочатку опущені донизу, а потім, коли вдалося перехопити її погляд, – доброзичливо розкритими. Я малювала її каштанове волосся, зібране в гульку на потилиці, намагаючись передати однорідність кольору від коренів до кінчиків. Я малювала її тонку шию з ледь помітними крізь шкіру хрящами гортані, звичну білу сорочку і чорні штани з такого ж кольору туфлями на рівній підошві. Я малювала її руки, із закоченими до ліктя рукавами сорочки, промальовуючи кожен м’яз передпліччя. І намагалась запам’ятати… запам’ятати її. Я хотіла б знати її ім’я, але, на жаль, могла тільки спостерігати здалеку, намагаючись вгадати, яке ймення дала їй її мати. У кампусі авіаційного інституту вона з’явилася рівно на сотий день війни. Ймовірно, вона переїхала з міста, де вирували бої, щоб бути в безпеці. Той день, коли я побачила її вперше, я ніколи не забуду. Це був єдиний раз, коли я бачила її саму. Вона стояла на задньому дворі університету, покурюючи важку сигарету. Юна, як я згодом зрозуміла, льотчиця тримала за плечима піджак, просунувши палець у петлю на внутрішній частині коміра. Може, я б і підійшла познайомитися з нею, але крики молодиків, що наближалися до курилки, ніби злякали її, і вона, швидко загасивши цигарку, попрямувала в протилежний від мене бік.

Переживши кілька днів апатії після звістки про смерть брата на передовій у сусідній провінції, я нарешті змусила себе вийти надвір. До цього навіть думки про прекрасну незнайомку мене особливо не тішили, та й малювати зовсім не хотілося. Врешті-решт, взявши в руки валізку з мольбертом, я тінню вийшла на вулицю, одразу ж попрямувавши до університетського кампусу. З усіх усюд сурмили, що війна вщухає і сторони готові дійти якоїсь згоди. Це тішило, але водночас і насторожувало. В-ці – злочинна організація; я, звісно не воєнний стратег, але до кінця не вірила, що вони так легко підуть на мирову. Настав квітень і, незважаючи на війну, увесь кампус цвів у бузку, що був тут насаджений доволі густо, поширюючи приємний запах усією його територією і зовсім не знаючи про жахи війни. Вирішивши урізноманітнити свій малювальний альбом, який займали лише лілії та портрети, я, поставивши мольберт, навела контури великих суцвіть олівцем, трохи підправивши. Це була середа. Та ж сама лавочка, той самий час. Я чекала. Але її все не було. З кожною хвилиною мені ставало дедалі тривожніше. Руки не слухалися, лінії виходили занадто важкими, накреслення абсолютно нерівними, фарби то бляклими, то яскравими. “Раптом вона поїхала на фронт?” – спалахом промайнула думка в моїй голові, перш ніж я підготувала теплий рожевий до змішування з блакитним. Пальці опустилися, впустивши кисть. Губи затремтіли. По тілу пройшовся холод. Ноги підкосилися, я важко опустилася на лавку, здригаючись від плачу. Мені навіть не вдалось дізнатися її ім’я. В мене було рівно сто тридцять сім днів, щоб зробити це. І я навіть не змогла запитати в неї, як же її звуть. Страшні картини малювалися в умі, як її літак розлітається на частини під обстрілом ракет, як її збивають В-ці, беруть у полон, катують і вбивають… Боже, бідолашна Німфея (тепер зватиму її так), за що тобі такі страждання? – Ей, ти чому плачеш? Я думала, ти вже померла, – на моє плече опустилася рука, а до вух музикою донісся спокійний жіночий голос. Прибравши з обличчя долоні, я розплющила очі, повільно піднімаючи їх. Першим, що я побачила, були ноги – такі білі й тендітні. На них красувалися червоні туфлі на високих підборах, з акуратним вузьким ремінцем застібнутим пряжкою навколо тоненької щиколотки; чорна строга шифонова сукня нижче колін облягала худі стегна з тонкою талією, а на вузькі плечі був накинутий такого самого кольору піджак із широким коміром. На моєму плечі так і залишалася її рука в чорній рукавичці, а сама вона мило посміхалася, заглядаючи мені в очі, трохи нагнувшись. Два океани зараз ніби дивилися в мою душу, пропонуючи втопитися в них. І я була б не проти. Мене знову легенько смикнули за плече, але тепер я зовсім не хотіла плакати. Я хотіла завмерти і дивитися на неї. – З тобою все гаразд? – повторила своє запитання вона, вже не на жарт перелякавшись мого мовчання.

– Так, усе добре. Вибач… – врешті відповіла я, продовжуючи дивитися, щоб запам’ятати кожну рису її обличчя, яке зараз знаходиться так близько. Сьогодні ввечері я знову малюватиму її, уявляючи сцени, які могли б збутись лише в моїх снах.

– Я можу присісти поруч? – дівчина випрямилася, знявши червоний берет і поправивши довге волосся, яке я ніколи не бачила розпущеним.

– Звісно… Щастя. Я була щаслива. Щаслива від того, що вона поруч. Щаслива від того, що вона – жива. Щаслива від того, що… – Я – Ніка, – дівчина знімає рукавичку, простягнувши мені руку і дозволяючи торкатися своєї шкіри. Я не тактильна. Тому цей жест розцінюю як щось надважливе, потискаючи у відповідь її теплу руку, яку так не хочеться відпускати. На моїй долоні зараз блакитний слід фарби, що відбивається на її шкірі. Вона це помічає, але нічого не каже, лише обережно знімає іншу рукавичку після того, як вивільнила свою руку. – А тебе як звати?

Дідько… я навіть не представилася у відповідь, як овоч тримаючи її долоньку у своїй. – Мене звати Вікторія.

– Ти живеш у N-граді? Давно?

– Я тут виросла. Я й не знала, що вона може бути такою… такою жіночною і прекрасною, у своїх сукнях і туфлях, яких у неї безліч. Вона зовсім не така смілива і зухвала, як я думала, але від того – не менш прекрасна. Вона боязка і мила, спокійна, шалено розумна, але чомусь така сумна.

Ніка розповідала, що народилася в A-граді, куди й потрапили перші бомби B-ців. Вона не стала тікати, допомагала чим могла, але дуже швидко місто було повністю окуповане, і дівчина з важким серцем покинула його, аби не виконувати накази терористичної влади. Бажаючи продовжити навчання – останній курс авіаційного університету, аналог якого був і в її місті – льотчиця переїхала у наше місто, показавши чудові результати. Дуже швидко вона стала найкращою на потоці, що не склало для неї жодних труднощів, адже такою вона і була раніше. – Чому ти так прагнеш бути найкращою? – запитала я в одну з наших зустрічей у моєму саду, спостерігаючи як вона, нахилившись над ставком, виловлює з води білі німфеї.

– Щоб заслужити повагу і визнання у моїй справі – жінка повинна тільки бути найкращою… – сумно посміхнулася Ніка, нарешті вхопившись за ніжну білу пелюстку квітки і потягнувши її до себе. Якби це був хтось інший – я б не дала й пальцем торкнутися лілій, не те, що витягнути з води, адже останнє вбиває їх… але їй… їй можна було все. І ось вона сидить на траві, трохи мокра від бризків води, тримаючи в руках білу лілію, а я малюю її. Таку невинну й чарівну, м’яку й теплу, як саме сонце. Деякі речі змушували мене думати, що я також важлива їй. Наприклад, якось вона втекла з гуртожитку до мене у темну непроглядну ніч. Яким же було моє здивування, коли в моє вікно постукали гілкою, і, вийшовши, я побачила її – з розпатланим волоссям, усмішкою на обличчі, у легкій бавовняній сукні, яку розвівав подих вітру…

Вже за кілька хвилин вона сиділа в моїй кімнаті, заклеюючи пластирем стерті від бігу та незручних чобіт ноги, рани на яких уже почали кровити. Мені було шкода її. І наступного дня я Навіть намалювала ці рани, вкладаючи в малюнок увесь свій біль за її бідні п’яти, через що той вийшов таким бляклим, ніби “змученим”, як сказав мій викладач. Але це було наступного дня, а цієї ночі… я знову малювала її.

Розставлені свічки додавали особливого антуражу. Я малювала вже сто п’ятдесят шостий портрет цієї дівчини, хоча знала, що намалюй я їх хоч мільйон – жоден з них не зможе передати всю її красу і витонченість. Анікотрий з малюнків не зможе показати наскільки приємна на дотик її шкіра, які бездонні її блакитні очі і наскільки солодкі її губи… але я намагалася. Намагалася передати тендітну вроду, спостерігаючи за терплячістю дівчини під час позування, виводячи кожну лінію, кожен відблиск від свічок у величезних зіницях за якими лише тонкою смужкою було видно синій обідок. Процес я ніби спеціально затягувала, бажаючи, щоб ця ніч не закінчувалася, адже не я тут творю мистецтво, а вона…

Цілком звичайний портрет, який я б намалювала хвилин за сорок, цього разу я малювала майже шість годин, хоча, правду кажучи, більшість часу я просто споглядала її, адже вона – найпрекрасніше творіння людства. Мене охопило відчуття, ніби вона – велика пам’ятка, музейний експонат, а я – мистецтвознавець, який займається виключно питанням її дослідження. І цієї ночі мені вперше захотілося її дослідити…

Коли ми закінчили – вона допомогла мені прибрати свічки, загасивши кожну з них. Дівчина була абсолютно втомленою, і я, ніби вибачаючись за абсолютно непотрібне затягування часу, підійшла до неї, міцно обійнявши. Звісно, я розуміла, що краще б цей час ми витратили на сон, але мені так хотілося милуватися нею, впиваючись воістину неземною красою… – У тебе такі губи… – почанаю я, відчуваючи, як дихання збивається, коли я вдихаю запах її парфумів, які “так по-літньому теплі”.

– Які? – вона гасить останню свічку, дихнувши на неї, і я бачу, як вона робить губи трубочкою і понад усе хочу їх поцілувати.

– Пухкі, – не зізнаючись у справжньому намірі, відповіла я лише через кілька секунд тиші. Вона акуратно розвертається до мене обличчям, обійнявши за шию і притулившись максимально сильно. Так, що її біла сукня ще більше брудниться об мою замурзану фарбами футболку, набуваючи різних барв – від темно-коричневого до світло-блакитного. І це не бентежить її. Вона лише обіймає мене ще міцніше, і я усміхаюся, обвивши руками її тонку талію. Радію, що мати не народила мене хлопчиком, адже якби це було так – зараз би мені було максимально незручно. Лише її обійми – ось чого достатньо для того, щоб мій розум повністю підкорився почуттям. І я намагаюся запам’ятати кожну деталь цієї миті, помічаючи навіть те, наскільки ж вона нижча без своїх підборів та як приємно пахне її волосся сумішшю лаванди та м’яти… Хотілося б, щоб ця ніч не закінчувалася ніколи. Хотілося б зізнатися їй нарешті в тому, хто вона мені, що без неї я – ніхто, що без неї моє існування просто безглузде, що без неї я просто помру, адже вона – єдине, що змушує мене жити і творити. Не дарма ж у моєму альбомі, крім малюнків квітів, так раптово кілька місяців тому з’явилися портрети… я б хотіла сказати їй все це, але вона повинна йти. Вона вибігає з мого будинку в сукні, трохи забрудненій фарбою, ніби пурхаючий метелик, легенько чмокнувши мене в щоку і махнувши рукою на прощання. Вона дякує за прекрасну ніч і посміхається. Цю її посмішку я теж намалюю після тих самих закривавлених п’ят… Я надто захопилася нею. Вкотре прийшовши в кампус, але не в середу, а у вівторок – я була готова зізнатися, ходила майже безлюдним парком і продумувала, як же їй сказати…

“Ніко, ти така прекрасна, що в мене бракує слів, щоб описати твою красу, і фарб, щоб намалювати те, що я бачу…”

“Ти – сама досконалість, як той діамант Кохінур у короні Єлизавети, про який ми читали минулого тижня…”

“Твій образ засів у моїй голові назавжди, і я боюся, що ніколи вже й ніщо не змусить мене його викинути звідти, тому, Ніко, будь ласка…” – ця думка перервалася з поглядом у далечінь. Дівчина, настільки прекрасна, як рання зоря над океаном, стояла біля гуртожитку. Її волосся було зібране у хвіст, а сорочка трохи спущена з плечей. На ногах – ті самі важкі черевики, які так терли їй ноги. Але стояла вона не одна. І те, що довелося побачити – розбило моє серце, зруйнувавши останні надії…

– Ніхто не має права чіпати мою Ніку. Тільки я. Ніка тільки моя… – згадуючи жахливі для себе картини, шепотіла я, збиваючи кулаки об стіну і залишаючи червоні сліди на білій фарбі. Я бачила, як чужі руки притискали її до стіни, охоплюючи нагі стегна під сорочкою, а губи впивалися в її… Я бачила, як чужі пальці звільняють довге волосся від резинки, зариваючись у нього біля коріння. І найголовніше, я бачила, що вона – моя Ніка – абсолютно не пручалася, насолоджуючись тим, що відбувається. Я відчула себе зрадженою, перестала ходити в кампус, не з’являючись там біля трьох тижнів, а потім і зовсім злягла з температурою, певно, через стрес від побаченого і важку підготовку до випускних іспитів. Одного вечора у відчинене вікно на моєму балконі влетіла записка, яку я прочитала, впізнавши знайомий почерк: “Я сумую. Куди ти пропала?” Вийшовши на балкон, я побачила Ніку, яка сиділа на гілці. Вона була у військовій формі. І це мене злякало. Від переляку я навіть не сказала жодного слова, лише збігла сходами, різко відчинивши двері у свій будинок. – Ніка! – крикнула я і… одразу прокинулася, заплакавши від безвиході. Я абсолютно їй не потрібна.

– Я тут… не плач, дорога Вікторіє. Усе гаразд. Я тебе вилікую… – почувся знайомий голос, що я знову сприйняла як галюцинацію, заплакавши ще більше.

– Ні. Це не ти. Іди! Іди! Досить! Не муч мене! Благаю! – кричала я в подушку, заливаючись сльозами. Моя істерика не припинялася кілька хвилин. Лише відчуття шалено міцних обіймів вивело мене з цього стану, змусивши схопити в охапку тіло дівчини, про яку я так давно мріяла. Вона. Була. Поруч. Коли я усвідомила це – мені стало так соромно. Адже я викрикувала в її адресу стільки прокльонів. – Як ти сюди потрапила? – нерозуміння, як вона могла проникнути в мій дім, полонило мої думки, змусивши крізь сором поставити це запитання.

– Ти сама мені відкрила… Наступних кілька годин ми пролежали поруч один навпроти одного і дивилися в очі. Вона розповіла мені про те, що сталося, і це знову розлютило мене. Мені хотілося прогнати її, так. Я була максимально розчарована в тому, що почула. Вона говорила, що ніби-тозакохалася, зважилася на стосунки вперше у своєму житті. Хотіла розповісти мені, поділитися, але мене все не було, а вона сумувала. Почуте розривало на частини, роблячи так боляче, ніби в серце встромили ніж, кілька разів прокрутивши. Біль від кожного слова був такий сильний, що я ледь чи не втрачала свідомість. – Тобі сподобалося? – я боялася почути відповідь, кусаючи сухі від температури губи. Дівчина опустила очі, провівши пальцями по стертих кісточках на тильному боці моєї долоні, але я відсахнулась, сховавши руку під ковдру. Коли Ніка підняла очі – я побачила в них те, що відчувала сама.

– Ні. Здається, мені потрібно щось інше. Але я не знаю що…

– І ви досі разом? Вона лише похитала головою. І я відчула полегшення. І зловтіху. І від останнього мені стало так огидно. Від самої себе. Від того, що я відчуваю таке стосовно горя своєї маленької Ніки. – …то ти зникла через це?

– Ні, я просто захворіла. І не могла приходити, – збрехала я, дивлячись у її очі, які зараз наповнилися сльозами. Уперше бачу її, готову заплакати. Її блакитні очі стають червонуватими і вологими, з куточка витікає перша сльоза. Не в силах стримуватися, обіймаю її. Я так не хочу, щоб вона плакала. Це був саме той день, коли наше місто вперше розбудили сирени, але роком пізніше. Звичайний день у N-граді, коли ми вже звикли до повітряних тривог і подекуди навіть до віддалених вибухів, хай нам ще й не прилітало. Але зі слів Ніки, їх уже почали готувати до захисту міста.

Вона працювала на винищувачі. Кілька разів я бачила її в польоті. А одного разу вона покликала мене на аеродром, де проходила навчання, домовившись, щоб мене пропустили подивитися на “виставу”, як сказала вона. І я, звичайно ж, не могла проігнорувати таку пропозицію. Було цікаво зайвий раз глянути на вміння цієї пташки…

Коли я прийшла на місце зустрічі, мене провели прямо до командира їхньої ескадрильї і кількох людей у формі, в якій також ходила і Ніка. Озираючись на всі боки, я шукала її очима, але її ніде не було, що лякало. Нарешті, не витримавши, я підійшла до командира. – А де Ніка? – запитала, дивлячись в його задумливе обличчя, спрямоване в небо.

Він не відповів. Лише показав пальцем угору. Піднявши очі, я побачила літак із тонким вузьким носом, що пролітав просто над нами. Набравши висоту, винищувач різко пішов перпендикулярно землі і, повернувшись у горизонтальне положення, ніби застиг. Диспетчер щось нервово пояснював у переговорну трубку, але я геть не чула того, що він говорив, адже насолоджувалася майстерністю дівчини. Мої очі округлилися, коли літак почав горизонтально падати, повільно обертаючись навколо своєї осі. А серцебиття прискорювалося з максимальною інтенсивністю, що ближче літак ставав до землі. Повітря не вистачало. Про себе я ніби просила не ясно кого припинити цей спектакль. Краєм вуха до мене долинали крики вже командира, який у нестямі підійшов до інструктора, перехопивши його слухавку. В останній момент я побачила, як літак починає стабілізуватися, набираючи висоту, і потім, акуратно знижуючись, приземляється на злітну смугу біля нас. Ледве дочекавшись виходу дівчини з літака, я підбігла до неї, несамовито ридаючи й огортаючи в обійми. – Ніколи більше так не роби… – у сльозах шепочу, притискаючи її максимально сильно до себе, щоб відчувати, що вона уже поруч зі мною, з нею все гаразд.

– Усе добре. Це просто штопор, – я чую в її словах усмішку.

– Добре? А чому тоді лаявся командир?

– Я не завжди слугуюсь методичкою. А тепер, відліпись від мене. Я піду отримаю прочухана від шефа і підемо до тебе пити чай. Тільки печиво захоплю.

Я відстороняюся, дивлячись у її сапфірові очі, які зараз пустотливо світяться, наче в нашкодившої дитини, що розуміє, що з її проколу радше посміються, аніж почнуть сварити. Знову помічаю, наскільки їй пасує камуфляжна форма, але дедалі частіше ловлю себе на думці, що хочу дізнатися, який же вона має вигляд без неї, адже навіть найлегші та найприталеніші сукні не дають повного уявлення про красу її тіла.

– …та не трясися ти так. Я ніколи не стану намірено наражати своє життя на небезпеку. Як і твоє.

Її промениста усмішка ніби покликала сонце, адже воно, не з’являючись цілий день, раптом визирнуло з-за хмари, осяявши все довкола теплим світлом. Я посміхнулася. Я їй довіряла. І мою довіру вона виправдала.

—–

ЦЕЙ ТЕКСТ ОПУБЛІКОВАНО І НА ІНШИХ УКРАЇНОМОВНИХ РЕСУРСАХ! ТЕКСТ МІЙ!