Пиріжок

 

Андрій поклав до рота шматок пиріжка, силкуючись якомога довше пожувати його, аби якнайкраще відчути смак.

Це була найкраща Оленина страва. Вона готувала свої прекрасні пиріжки лише у особливі дні. Однак, який сьогодні день, чоловік ніяк не міг допетрати, тож лише скривив дурненьку посмішку, коли змучена дружина поглянула на нього.

– Смачно? – спитала вона.

– Ще й питаєш! – взяв до рук ще один пиріжок Андрій, – сьогодні якесь свято?

– Ех, Андрію, – зітхнула дружина, всідаючись навпроти нього, –  я тобі не скажу. Так же зовсім не цікаво.

– Ти права, я мушу сам здогадатись, зараз тільки…

– І ніяких сил! – зупинила його дружина, – сам.

– Добре-добре, без проблем, зараз… – схопився за голову Андрій. – Що ж там було?

– Як згадаєш, заходь, – зачинила за собою двері Олена.

– Добре, тільки мені треба на роботу, я вже маю йти! – крикнув Андрій, намагаючись виправдатись.

Олена проігнорувала його

– Але на роботу і справді треба, – пробурмотів собі під ніс чоловік, збираючись.

Олена навіть не вийшла прощатися.

Це явна ознака тяжкої образи.

Прогулюючись вулицями міста, Андрій намагався згадати свято, про яке посмів забути, перебуваючи цілком у собі.

Розслабитись йому допомогла лише робота. Так, вести колонку із гороскопами досить нудна і дурна робота. Зазвичай, він просто вигадує різноманітні передбачення на ходу. Не надто задумуючись про їх зміст.

По-правді, ніяких зауважень, щодо його роботи, досі не надходило, попри такий цікавий спосіб її ведення. Та і часу звільнялось досить багато, адже у великому офісі дешевої газетки ніхто не слідкував за ним. Можна було спокійно покинути робоче місце на досить довгий період часу, чим і користувався Андрій, в котре опинившись на вже знайомій йому вулиці.

Його годинник рахував секунди.

Ось, невелика біла кішка зістрибнула із смітника.

Раз.

Голуб знайшов якусь крихту на тротуарі.

Два.

Великий чорний автомобіль виїхав з-за рогу, на великій швидкості.

Андрій схопив за руку перехожого, який саме хотів перебігати дорогу, не надто звертаючи увагу на потік машин.

– Мужик, ну ти чого а? – скривився порушник, вириваючи руку.

– Нічого, вибачте, – швидко розвернувся Андрій.

Чорний джип пронісся трасою, піднімаючи хмару куряви.

«Так, плюс декілька років не менше», – подумав Андрій продираючись у потоці людей, подалі від тієї місцини.

Раз.

Біла голубка поцілувалась із сіреньким голубом.

Андрій зупинився, зітхнув.

« Не змінна штука значить» – дістав сигарету чоловік.

Запальничка подарувала маленький вогник.

Два.

Якась жіночка підслизнулася і ледь не впала, – Андрій притримав її, а тоді зробив затяжку.

Десь удалині пролунав гуркіт. По вулиці промайнули відлуння криків.

Димка  від сигарети розчинилася у повітрі, злітаючи кудись угору.

«Значить, мій сухий залишок мінус три душі», – Андрій притулився до стіни, його руки шалено тремтіли.

– Ви в порядку? –  жінка, якій він допоміг втриматися на ногах, глянула на нього переляканими очима.

– Не переймайтеся, у мене таке часто, – спробував посміхнутися чоловік.

Недопалок влучив точно в урну.

– Бачите,  я в повному порядку.

Андрій відійшов подалі, вдихаючи прохолодне  осіннє повітря.

– Я у вас купував лотерейки, – якось сумно поглянув на стареньку продавчиню Андрій, дістаючи із кишені папірці.

– Невже щось виграли? –  Посміхнулась вона, не відриваючись від свіжої газети.

– Двісті тисяч.

– Що?! –  схаменулась продавчиня.

– Коли я зможу забрати виграш? – цілком спокійно спитав чоловік.

– А…Е… Вам треба звернутись до головного офісу.

– Що, справді?

– Там знизу написано. Виграші від десяти тисяч  можна забрати тільки у головному офісі.

Андрій вперше уважно роздивився білет.

– Справді. Дарма вас потурбував, вибачте, – він поклав білет назад у кишеню, не попрощавшись.

«Значить наступного разу більше десяти в цій лотереї вигравати не буду» – подумав він, всідаючись на своє улюблене місце на набережній.

Звідси добре було видно річку, старенькі будинки та недобудований міст, з якого через декілька годин мав стрибнути хлопець. Проте, зараз він ще не розійшовся із коханою, тому можна бути спокійним.

– А може він і не стрибне? – посміхнувся молодий чоловік, сідаючи коло нього.

– А може у тебе мізки розміром не з куряче яйце? – відповів Андрій.

– Добре, дурне питання, –  дістав сигарету чоловік.

– Ти прийшов ляси точити?

– Я прийшов сказати, що в тебе вийшов чудовий місячний гороскоп. Все зійшлося, от правда. Сьогодні, наприклад, моє щасливе число, і як ми обидва бачимо, я зустрів старого друга. Чим не щастя?

– Максе, я  більше не бачу твоєї смерті.  Значить, ти нарешті навчився ставити хороший блок, але навіть без особливих сил, я тобі от що скажу: таку нахабну пику хтось та й замочить.

– Та полиш ти це! Ні хіба я не казав тобі, що змінився. Я справді тепер працюю тільки на хороших хлопців. Розвідка, чув про таке? –  Максим нахилився ближче, – вони і про тебе знають.

– Значить, доведеться знову переїжджати, – зітхнув Андрій.

– Зовсім ні. Навпаки, тобі більше не доведеться вигравати ті дурні лотерейки та кататися. Вони дадуть і тобі роботу. Обіцяю, все буде на найвищому рівні.

– То хай самі прийдуть і запропонують.

– Та тебе ж уже тиждень як не буде, коли вони прийдуть, – розсміявся Макс. – Ось що,  це їх візитка, як надумаєш, зателефонуй.

Максим поклав візитку на землю, зробив останню затяжку та викинув недопалок, підводячись.

– Він уже десь близько, раджу поспішити.

– Обійдусь без твоїх порад, – відповів Андрій, проте, візитку таки взяв.

Йому справді треба було йти. Хлопець скоро прийде стрибати.

Не прощаючись, він рушив уперед, насолоджуючись приємною вечірньою прохолодою.

Сонце вже сховалося за обрій, коли Андрій вийшов на центр пішохідного мосту,  вдивляючись у далекі вогники міста.

Коли біля нього опинився красивий молодик, у дорогому костюмі, було видно, як все його тіло тремтить. Він не очікував зустріти тут когось в таку годину.

«Так, спаплюжив  я тобі  плани, егеж», – подумав Андрій, запалюючи чергову сигарету.

– А ви, чого тут? – раптом запитав хлопець, підібравшись ближче.

– А ти?

– Я перший спитав.

– Подобається мені нічне місто. Бачиш, як красиво, – кивнув на краєвид Андрій.

– Хлопець і справді поглянув туди. Йог тіло більше не тремтіло так сильно. Це добрий знак.

– Знаєш, вона того зовсім не варта.

– Це ви… Як ви? – відсахнувся хлопець.

– Та заспокойся. По тобі ж видно, що проблеми в особистому,– посміхнувся чоловік. – Я тобі от що скажу: поки ти живеш, можливо усе. Можна дихати. Їсти смачні пиріжки. Гуляти. Дівок собі шукати. А там нічого. Порожнеча.

– Може, ви і праві…

– Звернись до психолога. От просто завтра. Гарантую, це допоможе. Тим більше, гроші у тебе є. На такий костюм  вистачило.

– Добре, так і зроблю. Чесно, так і зроблю.

– От і молодець,– посміхнувся Андрій.

Це точно було плюс одне життя. Значить, в сухому залишку за сьогодні було мінус дві душі. Бувало і гірше.

Повернувся додому він вже далеко за північ.

– Ну і де тебе носило? – поставила руки у боки Олена.

– Вибач, – тихо промовив Андрій, влягаючись просто на дивані,– завтра поговоримо, добре?

– У тебе завжди завтра! Кожен день у тебе завтра! – розійшлася Олена.

– Ну справді… Завтра, – Андрій ледве тримав очі відкритими. Повіки були такими важкими, що не заплющити їх було просто неможливо. Олена ще казала щось. Багато чого. Але все проходило немов крізь нього. Сон повністю захопив усе, переможною ходою настилаючи на свідомість пітьму.

…

Андрій прокинувся у теплому ліжку, бадьорий, наче спав не три години, а добрих десять.

– Дякую, що перетягла мене з дивану, – крикнув чоловік, одягаючись.

– Що?!

– Кажу дякую, що перетягла мене! Тобі не було важко?

– Нікуди я тебе не тягала, – Олена нарешті зайшла до спальні, прямо у кухонному фартусі, – приходь на кухню, я приготувала для тебе дещо смачненьке, – лукаво посміхнулась вона, а тоді швидко втекла назад.

Спантеличений Андрій одразу увімкнув телефон та поглянув на дату.

« Та ж сама. Як я і думав» – кинув смартфон на ліжко Андрій.

Він пройшовся до кухні, вдихаючи запах тих самих пиріжків.

Його улюблені.

Знову.

– Смачно? – запитала Олена, коли він закинув до рота цю божественну феєрію смаку.

– Дуже, – усміхнувся Андрій.

– А яка сьогодні дата пам’ятаєш? – вже серйозно запитала Олена.

– Я… Я… Слухай, один мудак, зачинив мене у часовому колі, мені зараз треба багато чого зробити, давай потім про це поговоримо. Гаразд?

– Вічно ти так… – Сумно промовила Олена, знімаючи фартух,– не затримуйся сьогодні на роботі, гаразд? І візьми пістолет із сейфу, може треба буде відстрілюватись.

– Дякую, Люба. – Андрій поцілував дружину, насолоджуючись солодким смаком її губ, швидко відкрив сейф, дістав звідти пістолет та, одягнувшись, рушив на вулицю.

Раз.

Андрій зупинився, глибоко вдихнув.

Перед очима мільйони життів. Сьогодні має померти безліч людей.

Ще безліч має розпочати своє життя, аби теж колись померти.

Два.

Він знайшов довгу, закручену нитку нещасливої долі, кінець якої не можна було роздивитись, через захисні чари.

Дивно, але жодної магії для стримування його сил не було накладено. Лише часове коло, яке зовсім не заважало пошукам.

Андрій рушив просто до будинку, де зараз мав бути Макс.

Хіба ж він не міг просто зайти до старого друга?

Його будинок стояв у центрі міста, посеред багатого району.

«Добре ж він у розвідці заробляє», – подумав Андрій, роздивляючись номер квартири за допомогою сили.

Довга дорога по сходах.

Раз.

Нічого не видно.

Два.

Лише порожнеча.

Двері були не замкнені. Якраз для нього.

Андрій повільно відчинив їх, зустрівшись поглядом із Максом.

– Я стріляю у серце. Куля потрапляє лише в плече. Ти дістаєш пістолет, мажеш, через біль. Я стріляю ще раз, і ти труп. – промовив Максим, тримаючи в руках пістолета.

– Гарний політ фантазії, – посміхнувся Андрій, пройшовши всередину, – ти не бачиш моєї смерті.

– З чого ти взяв? Думаєш, я досі відстаю від тебе?

– Впевнений, – Андрій сів навпроти Максима та притулився лобом до дула пістолета.

– Нащо ти прийшов?

– А ти не знаєш?

– Не маю ані найменшої здогадки, –  посміхнувся Максим.

– Сьогодні ти запропонуєш мені піти на роботу до розвідки. Даси візитку. На ній, скоріше за все, активне кодування на часове коло. Я хочу дізнатися, нащо це тобі?

Максим поклав пістолет на стіл та відкинувся на стільці, розслабившись.

– Віскі будеш?

– У мене немає часу. Мені ще треба написати гороскоп на сьогодні,– просичав Андрій.

– Ну то я буду, – чоловік дістав із шафи пляшку та випив декілька ковтків, прямо із неї.

– Я все ще чекаю, на відповіді.

– Правда в тому, що я справді не знаю, хто наклав на тебе коло. Так, я збирався запропонувати тобі роботу, але на цьому і все,– розвів руками Максим.

– Якщо не ти, то хто?

– У тебе аж так мало друзів?

– Сьогодні я нікого з них не зустрічав.

– Давай я гляну.

– Ти?– здивувався Андрій.

– Ну все, досить. Я правда змінився, – Максим підсів до нього та торкнувся долонею до лоба.

– Це сильна магія. Я не бачу її джерела.

– Помовч, – Максим заплющив очі. Зараз він напружував всі свої сили.

– Нут о як, – запитав Андрій, коли чоловік нарешті відсахнувся, задихаючись, немов після марафону.

– Ти що, забув, який сьогодні день? – ледве вичавив із себе Максим.

– О Господи! – Андрій підскочив із місця, мало не перекинувши стілець.

– Стій, візитку візьми!

– Дякую! – Крикнув на прощання Андрій, не слухаючи його.

…

« Жахлива аварія. Водій джипа на смерть збив пішохода, що намагався перебігти вулицю. Одразу після цього, водій джипа втратив керування та  врізався у невеликий кіоск біля…»

Олена вимкнула телевізор.  Взяла до рук пиріжок та відкусила від нього шматок, аби заспокоїтись.

– День нашого весілля, – крикнув Андрій, як тільки відчинив двері,– сьогодні ж річниця  нашого весілля!

– Згадав, нарешті, – сухо промовила Олена.

Андрій віддихався. Взяв себе в руки.

– Я згадав сам. Без сили.

– Ну звісно. Ти б і не зміг.

Чоловік підійшов до неї та поцілував у щоку.

Олена проігнорувала це, все ще ображена.

– Коли ти навчилась так чаклувати?

– У мене було дуже багато вільного часу, – зітхнула Олена.

– Код на часове коло у пиріжку так?

– Так, і що? Це не важливо. Послухай, я розумію, що ти граєш у хорошого хлопця і таке інше, але через це страждає наш шлюб.

– Але ж я розповів тобі про свою силу ще до нього. Я гадав, ти прийняла це.

– Прийняла. На той момент. Але… Час показав мені, наскільки це все важко.

Андрій промовчав.

В його голові перемішалося забагато подій, тож він на хвилину відключився від реальності, аби знизити градус напруги.

Побачивши це, Олена всадовила його на диван, а сама пішла на кухню, повернувшись вже із горнятками запашної кави.

– Дереалізація? – тихо запитала вона.

– Ага. Нічого страшного.

– Скажи мені, що нам робити? Ти не хочеш більше такого? Я розумію, якщо підеш.

– Я справді такого більше не хочу, але іти нікуди не збираюсь. Давай ми трохи побудемо у колі. Один вічний день, де ми вільні робити все, що завгодно.

– Колись  я провів у такому стані десять тисяч років. Будь-який маг в кінці-кінців зачиняє сам себе у коло, аби вивчити якомога більше. Стати якомога сильнішим. Багато хто після такого божеволіє, хоч насправді, може припинити це в одну мить.

– Тобто ти не хочеш?

– Це не те, що нам потрібно. Не знаю, може я і не правий, але повертатися у коло я більше не хочу.

– Відмовитись від рятування людей я тобі не буду пропонувати. Ти цим живеш.

–  Я просто хочу допомагати тим, кому можу.

– Чи не заради власного егоїзму та бажання довести собі щось,– сьорбнула каву Олена.

– Що мені доводити собі? Що я здатен змінювати долі? Це факт. Але мої зміни не завжди корисні. І все ж таки…

– Ти колись бачив мою смерть? Знаю, ти не хочеш туди дивитися, але скажи. Хоча б раз, ти порушив свою обіцянку?

– Ні, – Андрій поглянув у вічі дружині.

– І ти правда мене кохаєш?

– Кохаю. Звісно.

Олена трохи зашарілася.

– Мені було важливо це почути.

– Послухай, якщо вже ти навчилась робити кола, значить у тебе є сила. Ще й яка сила. А значить я можу взяти тебе із собою на «роботу».

– Думаєш, мені сподобається?

– Хоча б спробуєш,– усміхнувся  Андрій, торкнувшись її руки.

…

– Ось там снайпер, ось там, ще он там…– Максим вказав пальцем на декілька будинків, широко посміхаючись.

Він стояв на самому краю даху із заплющеними очима, спостерігаючи усе та одночасно нічого.

– Мене не цікавить демонстрація твоїх фокусів, – різко відповіла висока немолода жінка у пальто. – Він погодився на співпрацю чи ні?

– Кинув мене під самим вівтарем, – посміхнувся Максим,  насолоджуючись черговою затяжкою.

– Значить провал, агенте.

– Певно що так, – погодився чоловік, викинувши недопалок у безодню.

– Я можу лише констатувати вашу тотальну некомпетентність,– холодно промовила жінка.

– Андрій не з тих, хто буде на когось працювати. Повірте. Це була дурна ідея із самого початку.

– Немає людей, які ні за яких обставин не будуть на когось працювати. Він або допомагає нам, або допомагає ворогу.

– Ви зовсім не розбираєтесь у людях, – похитав головою Максим.

– Досить з мене нахабства, – жінка підійшла впритул, її холодний погляд кігтями впивався у душу. – Я наказую вам ліквідувати його. І цього разу не прийму помилки.

– А то що? – розсміявся їй у лице Максим.

– Вас також буде ліквідовано! – закричала жінка.

Чоловік тим часом стрибнув униз, помахавши їй рукою.

В ту мить, коли вона оговталась та  поглянула униз, він зник безслідно зник, немов розчинившись у повітрі.

Із писком, на смартфон надійшло нове повідомлення.

Зціпивши зуби від гніву, жінка дістала із кишені телефон.

«Від: Максим-Фокусник. Приємної вічності»

…

Красивий молодик у дорогому костюмі підійшов до краю моста, вдивляючись кудись у далечінь. Все його тіло тремтіло чи то від нічного холоду, чи то від страху.

Він поглянув униз, на холодну текучу воду, що готова була провести його в небуття у будь яку мить.

– Привіт, каву будеш, – посміхнулась йому Олена, подаючи  пластиковий кухлик.

– Ви що тут?!– перелякався молодик.

– Та проходила повз. Подумала було, що ви самогубство вчинити хочете, от і підійшла.

– Та я… Я не… – зашарівся хлопець.

– Нічого-нічого. Давайте краще із самого початку,– дістала сигарету Олена. – Я дуже уважно слухаю.