Райдужна фабрика (Rainbow Factory)

Український переклад ‘Rainbow Factory’ авторства AuroraDawn.

Жоден поні насправді не знає, як створюють веселку в Еквестрії. Але коли Скуталу та її друзі провалять льотний екзамен, вони дізнаються правду про те, як славетний Хмародейл виробляє свій фірмовий експорт… і якою жахливою ціною.

Примітки: Фанфік належить до такого жанру як ґрімдарк. Сам автор відносить його до так званого «ґлуфіку» (від англ. glue — «клей») — специфічного жанру фандому MLP:FIM. Його особливість полягає в тому, що у фанфіках цього жанру потрощать поні й використовують їх для виготовлення якоїсь продукції. Яскравим прикладом «ґлуфіку» також може слугувати даркфік «Кексики».

Твір, як багатьом відомо, написаний на основі музичної композиції ‘Rainbow Factory’ авторства броні-музиканта WoodenToaster, тож у тексті присутні уривки з пісні.

Також у «Райдужної фабрики» є сиквел під назвою ‘Pegasus Device’ («Машина пегасів»).

Напередодні я опублікувала цей переклад на ФУМ. Там можна одразу проглянути обкладинку та додаткове зображення в кінці твору з виносками до тексту пісні.

Оригінал фанфіку

Aurora Dawn на FiMFiction

Aurora Dawn у твітері

Обкладинка від Drul (якщо не помиляюсь, він з України, бо про це свідчить одна з його робіт та геолокація на профілі DeviantArt)

Пост у мене на тамблері про окрему подяку від Автора за український переклад і невеличку підтримку України 😉 Очікуйте переклад сиквелу, на який я вже теж отримала дозвіл. Перша публікація згодом буде на ФУМі, та я обов’язково продублюю його і тут.

Приписка автора: Дякую Drul за чудовий арт для обкладинки!

Додаткові примітки перекладачки: Я перекладала оновлену версію фанфіку, відредаговану 17 лютого 2021 року. Сюжетом та візуально вона суттєво не відрізняється від оригіналу 19 серпня 2011 року, який автор закріпив у pdf-форматі до опису на FіMFiction.

 

“Now a rainbow’s tale isn’t quite as nice

as the story we knew of sugar and spice”

 

Чутки про те, як саме створюють веселку в Еквестрії, ходять давно. Працюючи в Райдужному відділені Погодної корпорації Хмародейла, майже всі пегаси обіймають низькі робочі посади. Відомо лише те, що чималі потоки Спектру (унікальних кольорів веселки) течуть у величезні чани через широкі решітки. Звідти робітники обережно зливають Спектр в очищений веселковий басейн, який простягається всією фабрикою та околицями міста. Потім цю суміш перекачують на поверх нижче, де інші працівники розбризкують її та зберігають, доки активні погодні пегаси не відкриють це в полі.

Однак ніхто не знає, як виготовляють той особливий Спектр. Запаси ніколи не приносять, не лишаючи підказки про те, що перетворюється на веселку. На туристів, які відвідують фабрику, чекає безвиразна та страшна стіна з масивними укріпленими дверима, що забороняють вхід буть-кому і будь-коли. У той час, як більшість різноманітних вивісок та архітектура привабливі й гостинні, верхній поверх Райдужної фабрики захищений суворими зображеннями потенційної небезпеки та смерті, а хмарна стіна зроблена не з чистого білого, як решта міста, а з чорного, м’якого громового туману.

Стати працівником верхівки Райдужної фабрики — означає жертвувати будь-яким життям за межами тих лиховісних мур. Робітники присягаються зберігати таємницю; їх змушують жити всередині самого закладу, забороняючи виходити. Незначна кількість тих, кому вдалося вибратися не в мішку для трупів, була скручена та занадто травмована, аби коли-небудь наважитися говорити про це. Пропонувалося багато теорій: темна магія спійманих єдинорогів, хімічні речовини й небезпека для навколишнього середовища, яку жоден здоровий поні не зміг би стерпіти, та навіть думки про іншу невідому сестру Селестії, призначену створювати Спектр замість того, щоб контролювати якесь небесне тіло.

Жодна з цих теорій не могла бути далеко від істини.

***

“But a rainbow’s easy once you get to know it

With the help of the magic of a Pegasus Device”

 

— Ну ж бо, Оріоне! Ми запізнимось на екзамен! — покликала свого друга Скуталу. Вона тепер була старшою, на другому році навчання в льотній школі, і (як і будь-який інший пегас у цій школі) страшенно нервувала через екзамен. Тим, хто його складе, гарантувалася вільна дорога у світ, щоб відшукати свою к’ютімарку, якщо її ще немає, і стати робочими поні.

Відомо небагато, або принаймні існує мало обміркований факт стосовно того, що сталося з тими лошатами, які завалили тест. Хоча це рідкість, проте один чи двоє з кожного класу загалом не були здатні на те, аби виконувати жорсткі дії та маневри. На тих, хто провалив екзамен, дивилися зневажливо, їх уникали й ненавиділи. Хмародейл завжди породжував певну форму націоналізму серед своїх мешканців. Якщо ти не був найкращим або не проявляв потенціал кращого, тобі не дозволялося бути частиною Зграї — «славетного колективу», яким себе називали хмародейлівці.

Скуталу відійшла трохи вбік, коли Оріон, високий, але доволі худий поні, умостився біля неї. Озираючись навколо, він розпушив своє світло-коричневе пір’я та стурбовано спробував усміхнутися. Обоє сиділи з усіма іншими пегасами-випускниками у великій відкритій кімнаті очікування з видом на колізей. Здалеку було видно Райдужну фабрику, і Оріон, глянувши на неї, проковтнув слину.

— Що таке, Оріоне? Боїшся отримати малоперспективну роботу в сніговому відділені?

Оріон дещо захихотів, а потім заплющив очі й зітхнув.

— Ні… Просто… Я не знаю. Не думаю, що я зможу. Що як я завалю? Що як я не завалю, але зроблю все так погано, що цього буде достатньо, аби хтось мене невзлюбив? Я не знаю, чи відішлють мене. Куди ми взагалі підемо?

Скуталу дружньо вдарила жеребця.

— Ніхто не знає, дурнику. І ми не завалимо. Тут у всіх все буде добре. Я знаю, що я складу, — вона засміялася, — завдяки порадам Рейнбов Деш. Я впевнена, що я впораюсь.

— О, так, звісно. Мене це заспокоює. Це дійсно так, і це мене заспокоює чи не більше, ніж психопатична ненависть, яку тут люблять поширювати всі поні.

— Годі панікувати, налякані-крила, — дражнила Скуталу. — Думаю, єдина, хто може завалити, це та жовта поні з темно-зеленою гривою. Вона та, що місяць прохворіла, розумієш.

— А, дійсно, — згадав Оріон, кивнувши в бік іншої поні. — Та, у якої був нещасний випадок із копітом і крилом. Вона виглядає доволі впевненою, одначе.

— Гадаю, побачимо, — Скуталу відстала й обернулась, щоб подивитися на фабрику. Вона викликала в неї холод. Холод не від страху, а від гордощів. — Сподіваюсь, я отримаю якусь класнючу активну роботу з погодою. Можеш собі уявити? Усі в Понівілі чи Філлідельфії дивляться на мене, кажуть «Це ж Скуталу! Така чудова літунка! Вона така ж крута, як і Рейнбов Деш!» — пегаска схвильовано усміхнулася, на мить забувши про свою напругу.

— Це було б щось, визнаю. Май на увазі, що ти з Хмародейлу… Хто б не був у захваті?

— Точно. Слава Зграї.

— Слава Зграї, — неохоче відповів Оріон.

— Місця, усім на місця, поні, — масивний м’язистий пегас попрямував до входу в колізей. — Будемо викликати поіменно. Ваші судді знаходяться на східний стороні поля. Не, повторюю, не летіть занадто далеко на захід. Якщо вони з якоїсь причини втратять вас із поля зору, ви одразу ж завалите. Глибоко вдихніть. Розтягніть крила востаннє. Екзамен складатиметься з трьох частин. Погодня чистка, спритність і наостанок — відновлення. Очистіть хмари, пролетіть через обручі, а потім летіть до позначеної висоти. Згорніть крила принаймні на три секунди. Якщо менше, то ви зазнаєте поразки, але пам’ятайте, що «додаткових очок» за додаткові секунди не буде. У кінці, перш ніж торкнутися хмарної підлоги, відновіться. Зрозуміло? Якісь запитання? — інструктор зробив павзу та уважно глянув на кожного поні в кімнаті. Очі всіх були повністю зосереджені на ньому, і ніхто не зморщився від розгубленості. — Добре. Авроро Давн. Ти перша. Очищуй, лети, приземляйся, завершуй.

Жовта поні кивнула й підбігла до стартової рампи. Вона дивилася на спостерігаючих суддів, чекаючи, поки всі троє кивнуть. Підстрибнувши на рампі, пегаска злетіла з потужною силою.

Усі поні дивилися, як Аврора швидко досягла початкової висоти, а потім розпочала пряму й рішучу атаку на попередньо розміщені хмари. Завдяки уміло розрахованому часу та вправним поворотам небо незабаром залишилось без вологи. Скуталу та Оріон спостерігали з розкритими ротами, доки пегаска виконувала швидкі та жорсткі повороти, майстерно пробиваючись крізь кожне кільце. Нарешті Аврора піднялася на потрібну висоту, зависла й зімкнула крила.

Група учнів ахнула, щойно вона почала стрімко падати до хмар, і всі рахували, затамувавши подих. Один… Два… Три. Дивлячись, як її крила розкриваються в потрібний проміжок часу, поні з полегшенням зітхнули.

Раптом крила Аврори змахнули вгору, і глядачі здригнулися від жаху, коли почули гучне глухе клацання, яке миттю змінилося нескінченним, пронизливим криком. Багато хто (як Оріон) затулив очі крилами в той час, як інші, подібно до Скуталу, могли лише із жахом спостерігати, як розмитість жовтого, зеленого та червоного з глухим «стуком» падає на хмару.

Не гаючи часу, інструктор знову вийшов уперед, а троє суддів просто вказали вниз і почали перемішувати папери. Пегас говорив гучно, наче нічого не сталося, і далі викликав:

— Дейзі Філдз. Очищуй, лети, приземляйся, завершуй.

Скуталу та Оріон із відвислими щелепами витріщилися на те, як інша поні, ковтнувши, пішла вперед на стежку і злетіла. Двійко пегасів озирнулися на пучок хмари, де приземлилася Аврора, і дивилися. Коли вітер відніс уламки, які вилетіли вгору від зіткнення, вони побачили, як тремтяче жовте тіло намагалося поворухнутися, але з вереском упало.

— Фарадей Спотс. Очищуй, лети, приземляйся, завершуй.

Аврора все ще намагалася йти і при цьому голосила з кожним кроком. Ноги незламані, вона могла нормально ними користуватися, та було очевидно, що біль у суглобах крил і втрата майбутнього пригнічували її. Скуталу відчула, як Оріон неспокійно шарпає. На його очі  навернулися сльози, а брови насупились.

— Голідей Шайн. Очищуй, лети, приземляйся, завершуй.

— Ніхто не йде їй на допомогу, — буркнув Оріон крізь стиснуті зуби.

Скуталу відчувала неймовірний жаль до жовтої пегаски, але не вбачала в собі того, хто їй допоможе. Вона завалить екзамен, і її відправлять подалі від Хмародейла й будь-якого знайомого місця в Еквестрії туди, де вона та інші учні, що не склали, ніколи б не змогли більше заплямувати репутацію Хмародейла. Це жахливий сором, але Скуталу не могла завалити. Вона не могла підвести своїх друзів і точно не могла підвести Рейнбов Деш, не після тої турботи і допомоги, що вона надавала їй впродовж більшої частини життя. Відігнавши віями сльози, Скуталу змусила себе спостерігати за конкуруючими студентами. Одне за одним вони злітали, успішно складали тест і летіли до східних воріт на трибуни під місцем суддів. Це все, на чому зосередилася Скуталу. Скласти екзамен. Летіти до воріт. Жити щасливим життям.

— Оріон Солстайс. Очищуй, лети, приземляйся, завершуй.

— …Ні.

— Що? — інструктор зробив крок назад, і його передня нога залишилася піднятою в повітрі. — Ти не можеш просто відмовитися від льотного екзамену. Виходь, доки ти не розлютив суддів і не зруйнував своє життя.

— Ні. Н-навіть не прикидайтеся, що вас турбує моє майбутнє, якщо вас не турбує її майбутнє, — невпевнено кинув виклик Оріон. — Ви кажете, що хочете, щоб у мене було хороше життя, і все ж ви дозволяєте тим, хто зазнав невдачі, страждати від нестерпного болю.

— Йди до зграї на те поле, поки я сам тебе не завалив! — загрозливо крикнув інструктор.

— Чудово! — огризнувся Оріон і пішов до рампи. Він подивився на суддів, дочекався, доки ті кивнуть, і злетів, щойно вони це зробили. Проте задовго до початкової висоти пегас різко розвернувся і плавно приземлився коло Аврори. Вона подивилася на нього; на її лобі й боках сочилась кров, і коли кобилиця говорила, сльози текли по її обличчю.

— Щ… що ти робиш? Ти провалиш, як я. Тебе відправлять у заслання.

— Я радше буду засланий із місця, що так ставиться до поні, аніж житиму своїм життям, доки хтось не живе своїм.

Аврора усміхнулася, щастя на мить замінило смуток у її почорнілих опухлих очах, аж поки вона знову не спіткнулася і сильний біль не пронизав її тіло. Оріон нахилився ближче, використовуючи крило, щоб притиснути до себе жовту поні. Зиркнувши на суддів, він висловив ненависть до них. Вони подивилися, ніяк не відреагували і просто вказали вниз, після чого озирнулися на рампу перед наступним учасником.

Скуталу стояла шокована, ледве чуючи, як назвали її ім’я. Не зводячи очей зі свого друга та поні, заради якої той пожертвував собою, пегаска заціпеніло звелася на рампу. Згодом вона тряхнула головою, очистила розум і подивилася на суддів. Коли вони всі кивнули, у неї промайнули думки:

«О, Селестіє. Що я роблю? Я не можу підвести всіх, кого знаю… але я більше ніколи не побачу Оріона… Гадаю… Сподіваюсь, що він знав про ризик, коли це зробив. Я впевнена, що він зараз думає так само». 

Поглянула на Оріона. Він на неї не дивився. Вона злетіла з розбитим серцем. Спрацював інстинкт, щойно звичний порив вітру охолодив та розвіяв думки. Скуталу зупинилася на потрібній висоті, а потім знову стартувала, відчуваючи й бачачи кожну хмаринку та формулюючи план гри на льоту. За пару десятків секунд небо прояснилося. Пегаска зробила швидку петлю в польоті, прицілившись на перше кільце. Потужним помахом крил вона просунулася крізь нього, потім крізь друге, а потім третє, майстерно розвертаючись і дрейфуючи з кожним. Скуталу нахилилася до останнього кільця, біля нижньої частини поля. Спускаючись, вона побачила Оріона й Аврору, які вже були майже біля західних воріт. Оріон повернув голову й слабко усміхнувся.

Зосередженість Скуталу зламалася. Оріон знав, що робив. Він турбувався про неї. Він сумуватиме за нею, і він ніколи не зможе попрощатися.

Скуталу вдарилася в нижню частину кільця, упала на кілька футів назад і забилася об землю. З раптовим сильним спалахом страху вона перекинулася на копита й почала махати крилами, злітаючи із землі. «Можливо, це не вважається за провал», — подумала вона. — «Я ще можу літати». На полі нависло збентеження. Пегаска розвернулася до суддів.

Три копита, опущені вниз.

Скуталу почала плакати, сльози наверталися й затьмарювали їй зір. Це було неправильно. Цього не повинно було статися. Оріон мав би скласти екзамен і вболівати зі східних воріт. Їй не слід було дивитися на нього — вона мала зосередитися на польоті. Але виправданням не було місця. Переможена, пегаска повільно спланувала в бік Оріона й умостилася поряд. Вона подивилася на нього своїми фіолетовими зіницями. Той озирнувся, усміхаючись.

— Ти молодець.

Схиливши голову, Скуталу заридала. Потім обійшла Оріона, підняла крило й допомогла Аврорі дійти до західних воріт. Перед ними простягався довгий неосвітлений коридор із єдиною незамислуватою табличкою, прикріпленою до стіни, що сповіщає: «Невдахи». Поні трохи почекали, щоб зібратися й підготуватися до того місця, куди їх відведуть, а потім усі разом рушили далі.

***

“Let’s delve deeper into rainbow philosophy

Far beyond that of Cloudsdale’s mythology

It’s easy to misjudge that floating city

With its alluring decor and social psychology”

 

Навпроти порожньої карети в кінці самотнього коридору стояли три поважних поні, схилившись у безкорисливих і нудьгуючих позах. Один із них випадково підвів погляд, коли жалюгідне тріо вискочило на відкритий майданчик. Вони були на нижньому краю колізею, а далеко внизу виднілися величезні пагорби та рівнини Еквестрії.

— Гей. Босе. У нас тут кілька нікчемних пегасів, —  гукнув перший до ще більшого поні з іншого боку карети. — Я так розумію, час працювати?

— Охолонь, гаряча голово. Їх може бути більше.

— Н-ні… Я йшла ос-станньою, — мовила Скуталу, схлипуючи. Оріон міг лише повісити голову. — Це… Цейво… — вона замовкла, а потім глибоко вдихнула, налаштувавши себе на те, щоб залишатися настільки сильною, наскільки могла. — Нас тільки троє. Крила Аврори… вони зламані. Їй потрібна допомога.

— Який жах, дійсно. А нам-то що з цього? Краще їй до нас більше не прилітати.

— Може, ми й завалили клятий екзамен, але це не означає, що ми не варті того, щоб жити! — спалахнувши гнівом, крикнула Скуталу. Вона була сповнена рішучості втримати якомога більше гідності.

— Добре, добре, цить. Гей, Пачезе. Полікуй її, перш ніж ми рушимо. Все ж не хочу крові на клятих сидіннях. Я тільки помив ось оце. Ви, двоє. У візок.

Оріон і Скуталу заскочили в карету і влаштувалися якомога зручніше на жорстких сидіннях, але не забули залишити місце для Аврори. Щойно третій із великих поні закінчив бинтувати тій крила, Аврора обережно ступила в транспорт й лягла на лавку позаду. Скуталу підійшла до неї ближче й нахилилася, щоб поговорити, і двері карети зачинилися. Бос-поні був позаду, стояв біля дверей і спостерігав за кожним.

— Що ж, — почала тихо Скуталу, намагаючись не розмовляти надто гучно. — Ти Аврора? Я Скуталу. Пробач, що нам довелося ось так познайомитися.

— Будь-яке знайомство з другом — це приємне знайомство, — Аврора говорила ніжно, із щирістю в очах. — Ми старалися. Це все, що ми можемо сказати. Це все, що може сказати будь-хто з нас. Хто зрештою скаже, що місто депортованих погане?

Ця думка вразила Скуталу, коли вона її обміркувала. Про те, звідки привезли пегасів, нікому так і не сказали. Більшість поні вважали це якимись дивними землями, схожими на ті, звідки походять зебри. Це змусило зрозуміти щось ще більш глибоке.

— Гей, якщо нас забирають туди, звідки Зекора родом, то мусить бути спосіб повернутись. Не схоже на те, що нас вигнали з Еквестрії. Флаттершай, давня подруга Рейнбов Деш, вона пегаска, що живе в Понівілі. Рейнбов Деш казала, що нам не можна з нею спілкуватися, бо вона ніколи не закінчувала льотну школу; вона ніколи не проходила екзамен. Але за нею ніколи не приходили і не забрали її.

— А й справді, — погодилась Аврора, киваючи. Оріон випадково все почув і висловив свою думку:

— Гадаю, причина, з якої нас відіслали, це те, що жоден поні з Хмародейла взагалі не хоче визнати, що той, хто не закінчив льотну школу, може бути уродженцем його міста. Яке ж це їбуче місце, коли я про це зараз думаю. Я ніколи не хочу повертатися.

— Мабуть, тому жоден пегас не повернувся. Усі вони не люблять Хмародейл.

— Ви, клята наволоч, навряд чи можете називати себе «пегасами», — сказав Бос з боку дверей. Його злегка погойдувало, щойно карета піднялася та почала рух у невідомому напрямку. — Нікчемні невдахи — ось що ви є. Жоден поні не повертається зі заслання незалежно від причини. Не можете навіть скласти довбаний екзамен, мене нудить від вас трьох.

Скуталу підскочила зі свого місця, піднялася в повітря за допомогою крил і кинулася ногами на Боса.

— Замовкніть заради Тартару. Ви не маєте права так ставитись до інших!

Бос підняв копито і скинув Скуталу з повітря на підлогу.

— Я можу ставитись до вас так, як мені заманеться. Вас складно класифікувати як «поні» в Хмародейлі чи будь-де в Еквестрії, коли вже на те пішло. А тепер сядь, бляха, і стули свій писок, доки ми не прибудемо до місця призначення.

— Куди нас взагалі везуть? Не те щоб ми тепер могли кому-небудь про це розповісти, та і я певен, що ви, як перевізники, повинні знати, — обережно аргументував свою думку Оріон.

— Хай йому грець, якби я і знав. Ми передаємо цю карету поні в костюмах і отримуємо повний мішок бітів, аби тримати язик за зубами. Так було завжди протягом тисячі років.

Злякавшись своєї невідомої долі, троє лошат знову збилися докупи. Вони мовчали в очікуванні під час цієї нестерпної подорожі, занурені у власні роздуми. Друзі, сім’я, близькі та домашні улюбленці. Усі вони ніколи не побачать їх знову, і деякі ніколи не дізнаються чому. Минула година, потім ще одна. Нарешті, коли карета зупинилася в польоті, раптове похитування порушило незручну тишу.

— О, — посміхнувся Бос. — Ось і моя зупинка. Поні, поводьтеся добре. Розважайтесь, хай там в який Тартар вас не відправлять.

Двері карети відчинилися, і Бос вискочив з поривом холодного вітру. Зараз вже була ніч, майже без світла, щоб щось бачити. Скуталу поглянула надвір і помітила фігуру, що зазирала всередину. На ній було темне вбрання, а її хвіст був пофарбований у неприродньо чорний колір. Обличчя закривала темна, облягаюча маска, тим самим приховуючи гриву. Єдине, що залишалося в зоні видимості — рожеві очі, котрі порожньо витріщалися на трьох поні. В одну мить вони байдуже зупинилися на Скуталу, але та дивилася у відповідь. Секунда. Темна поні зачинила двері, і карета знову здійнялася в повітря.

— Принаймні тепер ми можемо поговорити, — прошепотіла в темряві Аврора.

Проте говорити не було про що.

***

“But with all great things comes a great responsibility

That of Cloudsdale’s being weather stability”

 

Карета в решті-решт здригнулася і спинилася. Трійко понурих лошат, прокинувшись, кліпнуло очицями: вони вирішили зберегти енергію для того, що буде потім. З гучним скрипом двері задрижали, і після чого широко відчинилися. Ще кілька поні, приховані за тими самими масками й костюмами, рухалися навколо. Скуталу кліпнула, побачивши світло.

Вони знаходилися у хмарній будівлі, і щойно очі звикли, пегаска помітила більше деталей. Закутані поні метушилися, деякі з них тримали планшетки або носили на спинах портфелі та інші необхідні речі. Комплекс був заповнений технікою і вказівними знаками. Вздовж стелі пролягали труби, а на задньому плані лунав гучний, послідовний гамір, що час від часу поєднувався з іншими промисловими звуками, такими як гуркіт і сигналізація. Скуталу роззявила рота.

— Це місце… розбудова… усе таке знайоме… Думаю, ми на погодній фабриці!

Оріон насупився.

— Це не може бути правдою. Ми їхали надто довго. Зараз ми маємо бути далеко від Еквестрії, не кажучи вже про місто.

— Взагалі-то Скуталу може мати рацію, — міркувала Аврора. — Я помітила, що… Проміжок часу в дорозі сюди з того місця, де перевізники помінялися, був такий самий, як і з колізею туди. Але… Не знаю. Я збентежена. Мабуть, це просто збіг.

— Ласкаво просимо, мули, — скомандував великий і могутній голос. Декілька поні в костюмах посунулися, щоб звільнити місце темно-червоному пегасу, одягненому в лабораторний білий халат. — Вам, дегенератам, мабуть, цікаво, де саме ви знаходитесь. Дурні лошата. Ви у Хмародейлі! На Райдужній фабриці, якщо бути точним. Дозвольте вам все показати.

— Що тут коїться? Ви збираєтесь нас використовувати як рабів? Та хай мене краще депортують, дякую, — крикнула Скуталу. Оріон і Аврора зійшли зі своїх місць і стали позаду неї, киваючи на знак згоди.

— Ніби у вас, нікчем, є вибір. Ви залишитесь тут до кінця свого життя! Ох, даруйте, де ж мої манери? Я доктор Атмосфера. Мій ступінь не медичний, запевняю вас про всяк випадок, якщо ви уявляєте якусь страшну операцію, яку проводять за лаштунками. Дивно, що стільком нікчемним пегасам таке спадає на думку. Ні, ні, мій ступінь — інженерія. Я один із директорів корпорації. Я певен, що ви всі відвідували нижню частину фабрики, так?

Троє поні повільно кивнули, не зовсім усвідомлюючи, що відбувається.

— Чудово! Хто може мені сказати, звідки починається екскурсія?

Першим мовив Оріон:

— Звідти, де надходить і змішується Спектр.

— Дуже добре. Шкода, що ти зовсім не потрібен Зграї, ти був би розумним поповненням, — доктор Атмосфера посміхнувся і погладив Оріона по голові. — Та сьогодні ми на верхньому поверсі. Будь ласка, слідуйте за мною і не надто відставайте, а інакше хтось із моїх помічників буде змушений… підбадьорити вас, — з цими словами він підморгнув поні в костюмах.

Кивнувши, троє з них ззаду подалися вперед і тицьнули кожного юного пегаса прозорими стрижнями з громом, що змусило тих упасти на землю від шоку. Щойно вони це зробили з криком, доктор Атмосфера зареготав від сміху, а коли лошата піднялися, ще тихо хихотів.

Скуталу пустила сльозу і потрясла тілом, намагаючись позбавитись колючого оніміння в нервах. Вона розвернулася і хутко подивилась на поні в масках, за можливості ловлячи погляд кожного. Серед них не було рожевоокої поні з карети. Неохоче, пегаска почала йти слідом за червоним інженером.

— Ви просто повинні бути обережними на цій фабриці, — почав доктор Атмосфера з таким тоном, який нагадував багатьох гідів з нижніх поверхів. — Є безліч закутків, щілин, вентиляційних отворів та чанів, у які можна впасти. Треба бути обережним, щоб не нашкодити собі. Зрештою ви всі вже безнадійні, і більше того, навіть ми не зможемо вас використати, — поні злісно озирнувся на трьох лошат, що нахмурилися, ображені його словами.

Вони прямували коридором із вібруючими машинами та стрічковими конвеєрами, які ставали на шляху, час від часу пригинаючись під низько звисаючими дротами або обережно переступаючи через димлячі труби. У будівлі ставало все прохолодніше і прохолодніше. Уся трійця ретельно досліджувала, вивчала, відчайдушно шукала бодай якийсь вихід. Не бачили жодного.

— А тепер дозвольте розповісти вам історію. Хмародейл — це тут, де створюють погоду. Без нас решта Еквестрії б голодувала, замерзла, потонула і загалом була б не дуже щасливим місцем. Це надає нам особливу репутацію, яку не можуть заплямувати такі некомпетентні лошата, як ви. Як Еквестрія може дивитися на нас і довіряти нам, якщо такі пегаси, як ви, літають навкруги і носять імення Хмародейла? Ні, ні, нам потрібно було щось із вами робити. І тоді в нас якось з’явилася прекрасна ідея, тисячу років тому. Тоді це були кмітливі поні, я вам скажу. Сьогодні ви забагато не знайдете про них. Але я відволічусь, — пегас посміхнувся. — Сюди, через ці двері. Мерщій, найцікавіше попереду, — доктор Атмосфера відчинив сірі, важкі на вигляд двері, що вели в широкий коридор, і запропонував зайти. Скуталу витріщилась на нього. Той зиркнув на поні в костюмах. Разом з іншими пегаска увійшла, і доктор вкотре засміявся.

— Насолоджуйтесь залишком вашого жалюгідного життя.

І з цими словами він гучно зачинив двері. Усі обернулися і поглянули на велике приміщення, у яке їх завели. Це була відкрита й простора, дещо схожа на театр кімната. В одному її кінці стояла своєрідна на вигляд машина. Вона була великою, кубічної форми і майже безвиразною, за винятком восьми прозорих скляних трубок, які стирчали з боків, немов лапки павука. На верху коробки знаходився масивний, червоний від іржі завантажувальний ківш, у той час як інші прилади, що зустрічалися, сяючі та чисті. Ще вище перебувала система ланцюгів і шестерень, які вільно звисали з риштування. На підлозі, ліниво базікаючи, сиділо невеличке скупчення понівечених плачучих поні.

— Ця уніформа на них — це з тієї льотної школи, що на іншому кінці міста, — приголомшено повідомила Аврора, — А… ці поні, що сидять тут, бачите? Я пам’ятаю, як ми були на екскурсії в приватній школі «Левітуючі акри». Я пам’ятаю, що бачила їх там.

— Отже… це сюди відправляють усіх нездар? Не депортують, а змушують вічно працювати? — заскиглив Оріон. В обмін на допомогу комусь він прирік себе та свою подругу на життя в рабстві. Заспокійливо простягнувши крило, Скуталу підняла ним підборіддя пегаса і співчутливо усміхнулася.

— Принаймні нам не доведеться проходити через це самим, — запевняла вона.

Раптом у групі вигнанців зчинився галас. Один поні з невідомої школи злетів, прямуючи до дверей на риштуваннях. Двоє робітників миттєво стартували на високій швидкості та вдарили утікача електрошокерами. Судома пронизала лоша в повітрі, після чого те впало, немов камінь. Воно приземлилось з чутним тріском і різко смикнулося, а всі інші поні відскочили, нажахано дивлячись на свого друга. Вони спостерігали з надією тривалий час.

Він не рухався.

Хтось тихенько плакав, проте більшість відвернулися, бо були надто вражені, аби щось відчувати.

— Гадаю, цей варіант можна виключити, — тихо сама собі сказала Аврора.

— Але ти все одно зараз не можеш літати, — сумнівався Оріон.

— Той медик, Пачез, чи як там його звали, вправив мої крила назад в суглоби і перев’язав там, де була роздерта шкіра. Я не виграю жодної гонки, проте… Думаю, я вже можу літати.

Трійця проштовхнулася вперед і приєдналася до групи поні, дивлячись одне на одного з розуміючим жалем.

— Очі спереду й по центру, ви, бездарні мули! — крикнув один з працівників. Після того, що сталося, ніхто не оскаржував цей наказ, і всі витріщилися на риштування саме тоді, коли відчинилися двері.

***

“How, you ask, are they up to the task?

To which the answer is in a simple facility”

 

Декілька поважних пегасів-наглядачів зійшли на риштування і озирнулися з огидою вниз на збіговисько. Доктор Атмосфера став на невеличку трибуну, що стояла посередині, і голосно та виразно заговорив:

— Наразі ви всі точно впевнилися, що не будете в засланні. Це не депортація. І ніколи нею не була. Ви на Фабриці. Ви ніколи не покинете Фабрику. І хоча вас можна назвати нікчемними, це не зовсім так. Ви не маєте жодної користі для Зграї в якості поні. Проте у вас ще є обов’язок! Обов’язок перед усіма поні на цій землі, вздовж і впоперек. Ви будете допомагати нам створювати веселку! Гарну, чарівну веселку! Хіба це не захопливо? — пегас збуджено посміхався, ловлячи на собі сповнені огиди погляди від кожного лошати, що стояли внизу під ним. — Я тут подумав, — захихотів він. — Це така честь, знаєте, яка позбавляє дару мови кожного поні, якому доручено це завдання! Отже, чи є добровольці?

Знову всі спалахнули ненавистю. Одне відважне лоша, світло-рожеве з «Левітуючих акрів», пройшло кілька кроків і крикнуло:

— Як це так могло зійти вам з рук? Як Селестія чи навіть Луна може знати і схвалювати це? Це рабство! Це тортура!

— Думаю, ви зрозумієте, що це дещо більше, — одна з поважних поні вийшла з тіні й піднялася на трибуну. На ній досі був костюм та маска, але Скуталу помітила, що це була та сама рожевоока поні, яку вона бачила напередодні. Доктор Атмосфера зійшов із трибуни і дозволив другій висловитися, а Скуталу тепер спостерігала уважніше. Голос був знайомий, і вона зосередилась, намагаючись визначити, кому він належав.

— Тисячу років тому, коли Селестія вигнала Луну з Еквестрії та відправила ту на місяць, у неї було три задачі. Спочатку вона відповідала за схід сонця та осипання землі веселкою. Але оскільки місяць був додатковою задачею, їй довелося передати відповідальність за веселку. Відтоді Селестія довірила пегасам Хмародейла створювати для неї веселку. На перший десяток років ми отримали могутніх єдинорогів, щоб виготовляти Спектр. Спектр — це чистий пігмент, чистий колір. Усе наповнене Спектром, проте його не можна просто так зібрати. Ви ніколи не зможете відокремити колір від предмета. Тому його створювали штучно за допомогою магії, — поні в масці жодного разу не відірвала погляд від рожевої сміливиці. — Це було так до тих пір, доки наші інженери не зробили відкриття. Вони винайшли геніальний спосіб видобування пігменту, і це було настільки прекрасно, що навіть звичайна машина могла з цим упоратись. Але це не можна було робити абияк. Умови мали бути належними.

— Мені байдуже, як ви це виправдовуєте! Це неправильно! — зойкнула рожева пегаска і з кожною хвилиною ставала все більш сердитою.

Загадкова поні скинула маску, відкривши тепер не лише багряні очі. У неї була світло-блакитна шкіра і яскраво-райдужна грива. Кілька маленьких пегасів роззявили рота; коліна Скуталу ослабли. Це була Рейнбов Деш. Думки Скуталу промайнули в її голові, і кімната закрутилася. Цього не могло бути. Мабуть, злий двійник. Можливо, якась забута сестра. Рейнбов Деш не могла бути лихою. Вона була її подругою, наставницею… Єдиною сім’єю, хай навіть нерідною. Як…

Як?

«Як» — це все, про що Скуталу думала.

— Це мали бути живі поні! Тільки всередині поні Спектр і магія вільно течуть разом! — Рейнбов Деш відкинула голову назад і маніакально зареготала. — Тільки так можна було відокремити Спектр! І це була така гарна ідея, така чудово жахлива ідея. Це працювало бездоганно; ми могли показово створювати більше райдуги, кращої якості, зі справжнього Спектру. І нарешті це дало нам можливість запобігти псуванню репутації Хмародейла усіма цими жахливими пегасами, які навіть літати не вміють! Ха-ха-ха-ха!

Скуталу не могла цього витримати. Поки всі інші поні виказували огиду і страх, бігали й кричали, шукаючи, звідки вони прийшли, і відступаючи, коли робітники оточили їх та загнали назад у центр, Скуталу більше не могла цього витримати.

— Я ДУМАЛА, ТИ ЛЮБИЛА МЕНЕ! — волала вона, обірвавши сміх Рейнбов Деш.

— Га? — Деш обернулася, виявивши янтарно-помаранчеву пегаску, коли та заголосила.

— Я думала, ти любила мене! Як ти могла так вчинити зі мною? Я думала, ти про мене турбуєшся! Після всієї допомоги… Усе моє життя ти ставилась до мене, як до молодшої сестри! А я ставилась до тебе, як до своєї старшої сестри! Ти була мені старшою сестрою! Ти була моєю єдиною сім’єю, і ти це знала! — сльози текли по обличчю і знову затьмарювали зір. Горло боліло від плачу й крику, але Скуталу не зупинялась: — Після… після всього… ти просто даси мені померти? Я так старалася, заради тебе…

Якусь мить пегаска втупилась у підлогу. Усі мовчали. Скуталу повільно підняла погляд, і хоча не могла бачити через сльози, дивилися прямо на Рейнбов Деш. Прямо в ці багряні очі, повз них і глибоко в саму Рейнбов Деш.

— Я думала… ти любила мене.

Рейнбов Деш відвела погляд. В її зіницях не було ні емоцій, ні любові, ні турботи — лише апатія. Однак вони повільно зі злобою поглянули на Скуталу. Чиста, кипуча ненависть зірвалась із вуст Рейнбов Деш, яку вона вклала в свій крик у відповідь:

— Я ЛЮБИЛА ТЕБЕ! Я заради тебе старалась! Я розповідала тобі все, що знала, з надією, що ти складеш екзамен! Ти могла це, малá! Я знала… Я знала, що тут роблять. З того часу, як я почала працювати тут, мене підвищили до директора, і все це завдяки тому, що мене спонукала ти. Я дізналася багато про це місце. Як ти думаєш, чому я так сильно змушувала тебе тренуватися? Була розлючена, коли ти пропускала тренування? Як ти…

Пегаска ходила, хитаючи головою, і миттєво пригадувала свій гнів.

— Гаразд, я намагалась! Це було заради тебе, щоб тебе врятувати! Ти не просто підвела себе. Ти не просто підвела Хмародейл. Ти підвела мене! Ти підвела мене! І це найгірше з усього, що ти зробила. Ти не просто мертва для Хмародейла. Ти мертва для мене!

Кімната загойдалася, щойно Скуталу спробувала зрозуміти, що їй сказали. Її розум зламався, вона не могла ні на чому зосередитись і злегка спіткнулася. Оріон розкрив крило, і поні вчепилася за нього, аби втримати рівновагу. Рейнбов Деш помітила це, вказала копитом в їхній бік і закричала ще з більшою люттю:

— У тебе не буде щастя. Ти знищила мене. Тепер я знищу тебе. Робітники! Коричневого сюди! Спочатку він!

— Ні!

Скуталу, Аврора та Оріон разом підскочили. Поні в костюмах загнали Оріона в кут, відштовхнувши двох інших у бік. Той намагався зіскочити з дороги, тікати, але один із жеребців розвернувся і брикнув його. Копито влучило в плече, і Оріон із вереском упав.

— Назад, — кричали інші робітники на Аврору і Скуталу, тягнучи волаючого Оріона до передньої частини приміщення. Гігантська машина загуділа, і ланцюги згори опустилися на підлогу. Та коли вони впали, стало зрозуміло, що це не ланцюги, а кайдани, і робітники затиснули в них Оріона. Сміливо піднявши очі, він озирнувся на Скуталу.

— Не хвилюйся, Скутс. Я тебе кохаю. Прощавай.

— …Прощавай, Оріоне, — зітхнула Скуталу. — Я… Я теж тебе кохаю.

На цій ноті ланцюги натягнулись і підняли коричневого пегаса аж до шестерень. Вони росли та розтягували кінцівки Оріона навсібіч.

— Ми виявили, що машина працює краще, коли ребра зламані, — байдуже пояснила Рейнбов Деш, доки ланцюги оберталися в протилежних напрямках, скручуючи Оріона. Його крики майже заглушали гучні «хлопки» і звуки ламання. Одна чи дві зазубрені кістки пробили пегасу бік, і вереск змінився повільним, тихим хрипом. Ланцюги розкрутилися, після чого кайдани розімкнулися, упустивши скаліченого поні в єдиний отвір.

Скуталу із жахом спостерігала. Її мозок, приголомшений тим, що відбувається, відірвався від усіх емоцій. Вона помітила, що верх машини не був іржавим. Це була кров. Кров, така сама, як і та, що розбризкалась із понівечених останків Оріона, коли решту його тіла поглинула велика машина. Почергові ряди лез, схожих на коси, калічили його до тих пір, доки не було видно лише одне спрямоване вгору копито, а потім не лишилося нічого.

Коли трубки зеленого та червоного Спектру явили свої блискучі кольори, зір Скуталу почав затьмарюватись, і останнє, що вона почула перед тим, як плюхнутись на бік, це стурбований, уривчастий голос Аврори, яка вимовляла ім’я пегаски.

***

“In the Rainbow Factory, where your fears and horrors come true

In the Rainbow Factory, where not a single soul gets through”

 

— Скуталу. Отямся. Отямся, хутчіш, Скуталу. Прокинься! Прокинься!

Скуталу похитала головою, на мить замислившись, де вона і що відбувається. Раптово все перевернулося, і вона скочила на копита. Її трусила Аврора — на обличчі тої був страх. Робітники з електрошокерами й кайданами вже наближались напоготові.

— Скуталу! Вони йдуть по нас! Що нам робити?

Скуталу шукала вихід. Усі двері були заблоковані, за винятком тих, що на риштуваннях біля директорів. Поні в костюмах повільно наближалися, не поспішаючи, наче тішилися нажаханими лошатами. Страх був їхнім інструментом. Скуталу крутилася у пошуках. Вона зрозуміла: вихід був лише один.

— У мене є план, — прошепотіла пегаска до Аврори.

— І який саме?

— Очищуй, лети, приземляйся, завершуй.

Зіниці Аврори на мить розширилися, і вона з розумінням кивнула. Потім повторила, але тепер голосніше, щоб інші налякані кобилки почули:

— Очищуй, лети, приземляйся, завершуй. Ясно.

— Один, — почала рахувати Скуталу.

— Два, — пискнула Аврора, розвернувшись до неї. Робітники вже були на відстані кількох кроків.

— ТРИ! — колективний крик пролунав по приміщенню, і тоді кожна кобилка, що вміла літати, злетіла. Поні в костюмах зробили вдих і відступили, не знаючи, куди йти. Виникла сильна плутанина. Тим не менш кілька найбільш спритних піднялися в повітря з електрошокерами, цілячись у найближчого пегаса, якого могли дістати.

— Крок перший, — прокричала Скуталу. — ОЧИЩУЙ!

За її командою нездари налетіли на темних поні зграєю. Копита досягали голів, і в той час, як деякі учні бездиханно падали на підлогу, більшістю жертв були саме поні в костюмах. Скуталу та Аврора приземлилися на конструкцію біля дверей і потягнулися їх відчинити.

Вони були замкнені.

— О, Селестіє, і що нам тепер робити? — зойкнула Аврора.

— Ми все ще на стадії «очищуй»! — крикнула у відповідь Скуталу, розвернувшись, та штовхнула двері. Аврора послідувала її прикладу, зосередивши головний удар на тій частині стіни, де мала бути засувка. Рейнбов Деш з іншого боку риштування вже оговталась від початкового шоку після повстання і помітила, як Скуталу грюкає у двері.

— Убийте її, — гукнула вона до інших поні-наглядачів. — Убийте її! — потім кинулася галопом на кобилок, забувши про те, що в неї є крила. Скуталу заплющила очі, штовхаючи двері сильніше і сильніше. Ті почали скрипіти і прогнулися.

«Будь-яка секунда», — подумала вона, — «і Рейнбов Деш добереться сюди. Це кінець. Я приречена». Пегаска б заплакала, якби в неї ще лишилися сльози. Двері почали відколюватись від рами і тепер нахилялись всередину. Незабаром вони відчиняться. Скуталу зрозуміла, що Деш ще до неї не дісталася, і, розплющивши очі, подивилась на риштування.

Усі поні, що залишилися, були там і, тиснучи разом, стримували розлючену блакитну пегаску та її друзяк. Однак, вони б довго не протрималися; Скуталу бачила, як лошата, посмикуючись, з вереском падали на підлогу, а деякі навіть приземлялися у велику пащу Машини пегасів. Там була і рожева поні з «Левітуючих акрів», і саме тоді, коли позаду відчинилися двері в коридор, вона розвернулася у бік Скуталу та Аврори.

— Летіть, — наполягала рожева поні з болем у голосі. Вона розкрила рота, щоб сказати ще щось, але в цю мить купа пегасів розлетілася, і розгнівана Рейнбов Деш стала перед виходом. Пегаска стояла на задніх копитах, а передні висіли у повітрі. Маленька рана на її боці почервоніла, різнокольорова грива була розірвана на шмаття. Неземне виття зірвалось з її вуст, а рожеві очі втратили будь-який глузд.

— Ну ж бо, Авроро, — благала Скуталу, обернувшись. — Нам треба летіти, якщо хочемо жити.

— Я… Я не можу. Це занадто. Я ще не одужала. Злітати надто боляче, — Аврора поглянула на Скуталу широко розплющеними очима. — Ти йди, Скуталу. Розкажи всім, що тут відбувається. Дай їм знати.

Вона озирнулася на стіну з учнів, майже оголену, оскільки Рейнбов Деш безжалісно розривала тих на шматки. Блакитне хутро Деш тепер виблискувало багряним, з нього ледь капала кров, адже та нехтувала потребою в живих поні. І цього могло бути більше. Хмародейл може витримати маленьку нестачу веселки. Через кілька місяців буде ще більше класів. Ще більше нездар. Та зараз, єдине, про що Рейнбов знала, це те, що Скуталу мусила померти, за можливості насильно.

Десятиліття роботи на Райдужній фабриці знищили її. Як директорка вона була одною з небагатьох, кому дозволялося з’являтися на публіці, а зберігання страшної таємниці призвело лише до проблем із психікою, які не могла вилікувати жодна терапія. Скуталу була тим останнім, що з’єднувало Деш зі здоровим глуздом, проте її невдача позбавила і цього. В її голові більше не існувало логіки. Ні турботи, ні здатності до співчуття. Тільки ненависть. Чиста, зосереджена, люта ненависть заповнила прогалину, яку колись займала любов до Скуталу. Рейнбов Деш більше не було; залишився тільки цей монстр.

— Я ледве тебе знала, Авроро, — тихо сказала Скуталу жовтій пегасці поруч. — Пробач, що я ніколи не знала тебе до цього. Пробач, що нам довелося так познайомитись, і мені шкода, що ми маємо ось так розлучитись, — вона шморгнула носом. Сльози ще знайшлися.

— Будь-яке знайомство з другом — це приємне знайомство, — заспокоювала Аврора. — А тепер ти ж чула ту поні. Лети, Скуталу. Лети. Прощавай.

— …Прощавай, Авроро, — з цими словами Скуталу затрималась, озирнулась і в останній раз поглянула в очі жовтої поні, а потім майнула тісним коридором. Вона гадки не мала, куди йде, але мусила скористатися будь-яким шансом на свободу.

Аврора, стоячи перед дверима, кліпнула пару разів. Рейнбов Деш матиме принаймні одну перешкоду на шляху до Скуталу. Блакитна поні перекинула останніх учнів через конструкцію і повільно рушила до Аврори.

— Як мило. Ти думаєш, що ти, нікчема, покалічена купа гною, можеш стати мені на заваді? Ти мене дуже насмішила! Ніхто з вас не здатен змагатися з такою крутою, як я!

— Любов може побороти усе зло на світі!

Аврора стала в повний зріст, чинивши опір, і Рейнбов Деш спинилася. Кобилка стояла перед Деш і не дозволяла пройти далі по коридору.

— Ну, тоді, сучко. Подивимось, чи зможе любов побороти це!

І тоді Рейнбов Деш схопила одне з перев’язаних крил Аврори і смикнула, повністю відірвавши його. Скрегочучи зубами від страшного болю, Аврора впала на коліна. Але вона не закричала. Вона не піддасться Рейнбов Деш. Пегаска взяла інше крило й потягла кобилку на центр риштувань, доки та брикалася і стогнала. Тихенько сміючись, вона підняла Аврору за крило, на обличчі якої з’явився вираз сильної агонії. Рейнбов Деш піднялася в повітря, перетягнувши повислу жовто-зелену поні над верхівкою Машини. З лиховісним сміхом вона смикнула за крило. Воно теж від’єдналося від пегаски, що билась у конвульсіях, і та впала, приземлившись головою прямо в ряди лез.

Двері на риштуваннях хитнулися від пориву вітру, коли машина почала викачувати найяскравіші зелені та жовті кольори, які вона коли-небудь виготовляла. Проте навколо не було нікого, хто б міг це побачити.

***

Скуталу миттєво озирнулася, її серце калатало. Гупання постійного «тудум-тудум-тудум» заглушувало будь-який інший звук в голові, і вуха пульсували разом із ним. Коридор був такий самий, як і той, що вів у театральну кімнату; тісний, з десятками перешкод, розставлених навмання. Прямо за Скуталу, мабуть, за сотню метрів кружляла будівельною конструкцією закривавлена кобила, що колись була Рейнбов Деш. Обидві пегаски зі спрямованими вперед копитами махали крилами незліченною кількістю разів; одна намагалась втекти, інша — зловити. Скуталу знову подивилася прямо, зосередившись на тому, що знаходиться перед нею.

«Це єдине, що має значення», — міркувала вона. — «Те, що попереду мене. Те, що позаду, не зміниться. Ігноруй. Зосередься».

Вдруге за останні дні потік інстинкту охопив Скуталу, і, незважаючи на жах, який вона відчувала, горе, що оточувало її, і зло, що стояло за нею, її тривоги розтанули, і думка про політ огорнула її буття. Під дротами та трубами вона пірнала вгору та навколо різних робітників, чиї скарги та крики ігнорувалися, аби тільки на мить їх повторили вслід поні, що з ними стикалася.

Тіло Скуталу летіло, а її думки звернулися до можливостей утечі. Вона кружляла навколо гострих кутів із неймовірною швидкістю, піднімалася та спускалася незліченними сходами, намагаючись потрясти своїм убивчим хвостом, хоча й марно. Вона роздивлялася кожен закуток і щілину, повз які пролітала, і думала, де б сховатися, якщо не зможе відійти на достатню відстань. Потім відкинула цю думку: якою б божевільною не була Рейнбов Деш, вона надто кмітлива, щоб не помітити будь-яке місце, де могла сховатися Скуталу.

Але там, попереду, Скуталу гадала, що знайшла рішення. Зі стіни стирчала якась сміттєва вентиляція, що, здавалося, вела вниз, поверхом нижче. Пегаска подумала, куди та вентиляція може йти: на вихід із фабрики чи до якогось сміттєспалювального заводу — сказати вона не могла, проте, скоріш за все, варто було ризикнути. Скуталу востаннє озирнулася назад, аби переконатися, що неврівноважена кобила була достатньо далеко. Рейнбов Деш не звертала уваги небезпеку в пошуках своєї здобичі, продираючись електричними дротами, та, відскакуючи від нагрітих труб, пробиралась крізь будь-яку перешкоду замість того, щоб оминути її, аби заощадити час. На щастя, зіткнення дещо сповільнили її, щоб дати Скуталу шанс. Вона раптово зупинилася над відкритим отвором з надією вижити.

— Приземляйся, — пробурмотіла Скуталу та із заплющеними очима згорнула крила, стримуючи бажання негайно замахати ними. Вона мовчки рахувала про себе, поки тіні пробігали повз, сподіваючись на краще з усього, куди могла вести ця вентиляція. Один, два, три. Відкрила очі разом із крилами й поглянула вгору, зависнувши у повітрі.

Рейнбов Деш була зверху, дивлячись у вентиляційний отвір. Очі в неї горіли й сіпалися, і вона постукала копитами по краю вентиляції. Пегаска була занадто великою, щоб слідувати за утікачкою, оскільки сама Скуталу ледве туди влізла. Але потім гнів на обличчі зник і змінився злою посмішкою. Рейнбов почала реготати, і сміх лунав вентиляцією, відбиваючись у свідомості Скуталу.

— Дурепо! У тебе ніколи не було хорошого відчуття орієнтування! — дражнила вона, сміючись.

Зрештою Скуталу опустила погляд униз та зорієнтувалась.

— О, ні, — зойкнула поні.

Вона знову опинилася в театральній кімнаті. Наразі там було повно робітників, які кружляли навколо неї, їхні обличчя в масках, здавалося, посміхалися їй, доки Рейнбов Деш вигукувала накази з вентиляційного отвору:

— Не дайте їй померти! Я мушу вбити її сама! Затримайте! Зловіть її!

Деш переможно заіржала, щойно працівники вдарили Скуталу елетрошокерами, а коли мляве тіло почало падати, схопили та повалили її на землю. Скуталу трохи знепритомніла після того, як електрика пронизала її всю; лежала вона на холодній хмарній підлозі, а металеві кайдани не давали їй зрушити з місця. Кобилка намагалася звільнитися.

Та вона ледь могла поворушитися.

Ланцюги злегка підняли її, зіштовхнувши маленьке тіло віч-на-віч із пегаскою, що стояла перед нею. Кобила була насиченого, криваво-червоного кольору й виблискувала в штучному світлі Фабрики. Її грива мала невеликі цяточки яскравих барв веселки, але здебільшого була такою ж червоною, як і хутро. На маленьких ділянках були відсутні шматочки шкіри, у деяких місцях подерта шерсть, а в інших — лисини. Лише багряні райдужки очей, зосереджених на Скуталу, залишились єдиною підказкою про те, ким була ця поні.

— Останні слова, жалюгідна нікчемна курво?

Скуталу високо підняла підборіддя, до останнього виказуючи бодай найменшу частинку гідності.

— У тебе гарні очі, — проворкотіла вона, тихо, проте чітко.