Глава 13

Глава 13

Те, як ти постійно за мною женешся,
Стираєш шпильки туфель,
Притискаєшся до моїх грудей,
Змушуєш мене хрипіти,
А потім на коліна… Та ти провокуєш мене!
“Dangerous Animal” | Arctic Monkeys

Її ранок почався не з кави, а з цвіркуна, який сидів на лобі і ліниво чистив власні лапи. 

Доріс бридливо скинула його на підлогу, сонно спостерігаючи, як цвіркун поплигав у напрямку столика і зник під ним. Вона пригладила скуйовджене волосся і протерла очі. Кімната розпливалася перед очима, втрачаючи свої обриси, проте відсутність Ніни була помітною і без лінз. 

Все ще остерігаючись вранішнього гостя, Доріс почала витягувати одяг з нерозібраної сумки: сорочку, мішкувату футболку і джинси. Тоді її громом пришпилив спогад, що ж сьогодні за день.

Сьогодні ніяких потертих Адідасів і вільних футболок із назвами музичних гуртів, яких вона зроду не чула. Сьогодні вона вискочить з власної затишної шкури і приміряє іншу, яка буде тиснути і колоти, але буде підходящою.

Доріс прожогом вискочила з кімнати. Ніна була на кухні, скидалась на відьму, яка варить приворотне зілля. Її гулька на голові розтріпалась, а стиснуті губи свідчили про глибоке непорозуміння між нею і млинцем, який зливався з чорною сковорідкою. 

– Ти вже прокинулась? – вона озброїлась дерев’яною лопаткою і знаходилась відшкрібати млинець від сковорідки. 

Доріс дістала дві чашки, запарила заварку і кинулась у ванну з оберемком одягу під пахвою. Ніна так і залишилась біля плити, явно не бажаючи програвати цю сутичку. 

Увага Террі була занадто розсіяною і зосередженою на подіях того дня, щоб вкотре із жалем оцінити обстановку ванної кімнати розміром з два квадратних метри. Доріс кинула речі на плетений кошик біля бузкового умивальника. Босі ноги холодила керамічна плитка, від чого сон остаточно розвіявся. 

Кліпаючи та всіляко крутячи очима, щоб лінзи встали на місце, Доріс роздивлялась у дзеркалі мініатюрну ванну. Ніна, з її довгими модельними ногами, точно сиділа в ній у позі ембріона. Коли навколишні предмети набули приємної чіткості, Доріс сфокусувалась на собі. Обличчя таке ж бліде, як завжди, не було видно навіть ріденького ластовиння. А от тоненькі фіолетові венки зміїлися від очей вниз, роблячи її шкіру схожою на мармур.

Від звичних посиденьок до опівночі і нестачі сну під і так невеликими очима були темні мішки, її часті гості, тож жінка навіть не спробувала боротися з ними і не стала витрачати тональний крем. 

Ніякі мішки, клатчі або рюкзаки не завадять цьому дню. 

Від збудження їй не одразу вдалось нафарбувати вії, довелося слинити палець і витирати чорні ляпки. Помада здавалась занадто густою і липкою, так і кортіло злизати все язиком, а опісля не боятися, що десь розмажеться. Але сьогодні їй як ніколи потрібна вся її зброя. 

Вона підтягнула повище бюстгальтер, прискіпливо оглядаючи себе з усіх боків. Потім натягла капронові колготки, остерігаючись стрілок і грубих швів. Коли черга дійшла до сукні, Доріс довго не могла зав’язати атласні лямки – спітнілі руки виявилися занадто ненадійними для цього. Чорний атлас приємно холодив шкіру, спускався ледь нижче колін і виглядав так само траурно, як і спокусливо. Доріс так-сяк розчесала волосся. Так ще краще. 

Коли вона вдруге прийшла на кухню і тінню просковзнула за спину Ніни, щоб зробити чай, Стрейт витріщила на неї очі. 

– Нехай мене вдарить Капітан Америка, якщо це ти! 

– Тоді стережись його щита, – Доріс кокетливо підморгнула, подаючи Ніні срібний ланцюжок. – Допоможеш?

– Це неймовірно. Як… Ти ж ніби зовсім інша людина! – тонка змійка металу заструїлася по ключицях, інкрустований кристалоподібними камінцями хрестик сховався за вирізом сукні. Вона вирішила віддати шану релігійним соковійцям.

– На яку годину похорон? – цього ранку Доріс готова була слухати компліменти ледь не вічність, проте на годиннику була десята, а на Стрейт все ще домашній одяг.

Це ніби остудило Ніну, вона скинула більш-менш вдалий млинець на тарілку, де вже лежало кілька таких самих. 

– На одинадцяту. Тут недалеко, встигнемо.

За столом Доріс сиділа, як на розпеченому вугіллі. Вона жувала підгорівші млинці, навіть не відчуваючи їх смаку, запивала гарячим чаєм і горло відкликалося болем, але їй було байдуже. Усі її думки були поруч із Маєрсом. За цей ранок вона встигла вигадати і прокрутити понад десять варіантів сценарію, і жоден із них не був настільки втішним, як їй того хотілось. Найбільше непокоїло те, чи пам’ятає він її. Звісно, в душовій було темнувато, вона ховалась за одним із амбалів, та й Агент не був у тому стані, щоб її зауважити. На ній не було макіяжу, а для чоловіків макіяж діяв рівно як військовий камуфляж професійного рівня – та все ж вона дуже сумнівалась, що можна забути людину, яка тричі гахнула тебе струмом. Доріс поглянула на руку, туди, де був прихований тоналкою синець. 

Вона може тільки надіятись. Жіночі чари – страшна сила. 

– Бонні, ти вже хвилину намазуєш млинець варенням, – Ніна визирнула з ванної, і Доріс перевела погляд на неї. Скрізь вузьке віконце над ванною на Стрейт лилося щедре сонячне проміння, просякнуте ароматами польових рослин і овечої шерсті. Террі здалось, що вона є свідком якогось визначного, рідкісного моменту – коли Ніна тримає в руках нерозкручену туш, а на її блідих, безколірних віях грає сонце. Варто моргнути, і це видиво зникне. Вона знову буде зразковою жінкою, а не дівчиною неповних тридцяти, яка фальшиво наспівує собі під ніс і корчить безглузді гримаси у відповідь. 

– Бонні? Все о’кей? – Ніна помахала рукою, виводячи подругу з трансу.

– Так. Я піду складу сумку. 

Це була неправда – її сумка давно стояла готова на ліжку, всередині лише потрібна папка і косметичка. Але Террі відчувала, що вона буквально балансує на межі між азартним запалом та пасивною агресією, коли найменше необразливе зауваження викликає грім та блискавки з її рота. Її знайомі так і не навчилися пристосовуватись до таких різких перепадів настрою, що тут казати про Стрейт, із якою вона знайома лише місяць? 

Доріс вийшла на балкон, сперлась ліктями об металевий плетений паркан. Сталеві пелюстки троянди врізалися в шкіру. Її дійсно потрохи починали дратувати квіти. 

Якась частка її неймовірно пишалась собою – адже вона недарма вбила людину, на похорони якої збирається. Так, вона піде туди, не побоїться показатися на очі, вичавить із себе максимум співчуття. Її плече буде готовим для кожного, хто захоче пролити дрібку гірких сліз, фальшивих чи ні. А коли Котнік назавжди зникне з її очей у сирій темряві, вона рушить до Маєрса. 

Ніна щось сказала в глибині квартири, почувся брязкіт ключів. Доріс наостанок підставила обличчя сонечку. Її оголені плечі вже починали вкривати сироти від передчасного холоду сирої землі.

У передпокої накинула на себе коричневий твідовий піджак – чорного не знайшлося. Встала на грубі підбори, порівнявшись зі Стрейт перед дзеркалом. Кинула собі самій останній погляд: настанову, обіцянку чи попередження – вона не знала.

Похорони тривали півтора години. Довгих, незмірно нудних, як на Доріс, півтора години під розпаленим сонцем і в оточенні метушливих бабок. Як феї з ракетними наплічниками, вони носилися поміж чорних постатей і чхати хотіли на трагічну атмосферу, якою вона мала бути. Цвіркуни влаштували справжній оркестр у хащах трави, їх гул розбавляв напружену тишу, за що Доріс неодмінно дякувала.

Вона відверто страждала, стоячи ось тут, у підніжжя пагорба в оточенні десятка чорних круків, коли варто підвести голову – і ти побачиш голі стіни бази, в яких, можливо, походжає її ціль. Кортіло скинути туфлі і пропустити шовковисту траву поміж пальців; чорна сукня заповзялась поглинути весь ультрафіолет й спалити нещасну. Навіть пориви вітру не допомагали, лише густою вуаллю закривали її обличчя, ніби соромлячи її, зневажаючи її лицемірство, її безглуздий подвиг – заявитися сюди і вдавати жаль, який вона поки відчувала тільки до себе. До того ж, поруч похмуро шморгала Ніна, і це добряче підточувало і без того натягнуті нерви. Стрейт скидалася на свічку у своєму жалобному вбранні і вогняних косах. Від гірського вітру пасма вибивалися з колоска і майоріли, мов язики полум’я. Тамуючи в собі крещендо совісті, невагомим поцілунком Іуди вона торкалася облич усіх присутніх, і з кожним наступним змарнілим чолом, опущеним підборіддям, вогкою доріжкою сліз її так ретельно вибудований обладунок погрожував розколотися.

Бояну, який “у розквіті сил та молодості, на піку своєї служби  і почесних лаврах заслуг” лежав у труні через неї, цей сольний спектакль без глядачів видався би блюзнірством. Доріс ладна була через сльози сміятися з себе, коли заплющила очі, щойно ляду домовини почали поволі опускати під голосіння навколо. Ігноруючи шум у вухах, вона мружилася що було сили, наче сама лежала в труні, сама зачинила за собою дві ляди, важчі від дубових, від оббитих дорогим оксамитом.

Їй не мало бути так важко. Чому? Чому так?

За словами рідних, Котнік завжди хотів завершити свій шлях ось так: лежачи в безкінечних вигинах рідної Соковії. Вона взагалі вважала, що краще було б, якби його відправили в крематорій – тоді не довелося б стовбичити серед будяків і слухати монотонні проповіді обраного на роль священника агента, на одній ноті з далеким перекликом овець. Коли їхні голоси зливались воєдино і виходило щось середнє між огидним беканням і людським словом, вона щосили закушувала внутрішню частину щоки, щоб стримати нервове хихотіння. 

Дрібку вона все ж не втримала – Ніна наосліп знайшла її пальці і стиснула. Невже крига може так обпікати?

Ох, як же вона хотіла піднятись наверх, нехай навіть на пекельних підборах! Вона піднялася б навіть на ходулях, аби лише не стояти тут. Натомість Доріс залишалося тільки майстерно вдавати солідарну тугу, доки свідомість бунтувала проти наростаючого відчуття, що вона скоїла жахливе. Вона якомога нижче схилила голову, вдаючи, що все ж розплакалась, тільки щоб не дивитися на матір Котніка, що невтішно плакала в обіймах іншої жінки. Ця сухенька, зморщена жіночка лише раз поглянула на неї, мигцем торкнувшись постаті Доріс. 

“Що я могла вдіяти? У мене не було вибору. Не було”

Стара більше не звертала на неї уваги, але не в змозі відвести погляд, Доріс тамувала тремтіння, бо навпроти були Котнікові очі, його орлиний ніс, плавність рухів. Він до чортиків був схожий на свою матір.

“Я була готова. Все під контролем. Ці почуття минуть, не можна шкодувати про скоєне. Ти зробила, що хотіла, ти будеш працювати з Агентом”

Але ж його шия була такою гарячою, вона пашіла жаром, життя в ній билося під натиском її скорчених пальців. Вона залишила півмісяці нігтів на його борлаці. 

“Що я накоїла. Що я накоїла. ЩО Я НАКОЇЛА”

“Ти хотіла цього”

“Я була змушена”

“Ти просто хотіла чиєїсь смерті, ти хотіла чужої крові на руках, адже саме це робить агентів агентами, чи не так?”

– Мені недобре, – простогнала вона, хапаючи Ніну за рукав сорочки. 

– Спокійно, тримайся за мене. Ще трохи, – рука Ніни опустилася їй на талію, але вона продовжувала падати. – В когось є вода? Цій дівчині погано. 

“Тобі погано, Доріс?” – без засудження лунав голос Котніка.

Коли Бояна нарешті було поховано з усіма соковійськими почестями, люди розбрелися хто-куди, залишивши невтішну матір самотнім надгробком у полі. Більшість з присутніх були агентами з повноцінним загруженим графіком, і тепер вервечка чорних цяточок плелася по крутому в’їзді до бази. 

Всю дорогу наверх вони мовчали, зрідка перекидаючись словом чи фразою. Доріс йшла, заглиблена у власні думки, навпопад відповідаючи на звертання Ніни. На душі було мулько, як і в сьогоднішніх туфлях.

Вже у вестибюлі, прохолода якого була благодаттю для зіпрілої холодним потом Доріс, групка людей з похорон остаточно розпалась. Ніна розстібнула два верхніх гудзики сорочки і витерла ключиці вологою серветкою. 

– Бонні, – вона співчутливо подивилась на Доріс. – дякую, що ти прийшла. Я бачила, як важко тобі було.

“Вбивати було легше” 

– Я не могла не прийти, після того як… Вибач, я не можу більше про це думати. Боюсь, що мене знудить. 

– Тоді на цьому закінчимо. У нас ще є справи. Ходімо.

Від цієї короткої команди Доріс пошкодувала, що сама ж запропонувала припинити розмову. Вперше вона цілком усвідомила, що зовсім скоро їй назустріч вийде людина, яку вона потайки боялася більше над усе. І обіцянки-цяцянки щодо її безпеки звучали безглуздо, хай навіть від Ніни, яка одним доторком вселяла відчуття спокою і захищеності. Якщо він захоче її дістати, він її дістане, і це знали всі. Маєрса не зупинять ні шокери, ні агенти, хай би їх тут аж кишіло. 

Доріс поспішила за Ніною, глухо цокаючи коридором. По дорозі вона встигла спітніти ще більше, ніж унизу, але сподівалася, що виглядає так само пристойно. Трохи допомагало зосередитись на кроках, але від цього ходьба ставала якоюсь смиканою. Тому Доріс облишила чіплятись за сторонні речі. Глибоко вдихнувши, вона почала підніматися сходами.

– Вони прибудуть з хвилини на хвилину. З ним буде Хоукінс, він представить вас один одному, тоді ми всі підемо в лабораторію, – роз’яснювала Ніна, як малій дитині. – Перший раз рапорт прийме Хоукінс, ти будеш сидіти поруч із ним і спостерігатимеш наглядно. 

Спостерігатиме наглядно… Якщо розчарування, провина і жах не зіграють із нею свій найзліший жарт. 

Вони зупинилися біля знайомих дверей, що враз стали входом до Тартару, а не затишної світлої лабораторії. Хвилини чекання завмерли, сочилися повільно, як гній із запаленої рани. Доріс почувалася тореадором, на якого ось-ось випустять розпашілого озвірілого бика. І сукня тепер не була чорною, вона блимала пурпуровим, прямісінько в очі тварині. 

Рука потягнулися по бірку, але на її місці було пусто. Террі обсмикнула сукню понижче і сховала руки в рукавах піджака. Боялася, що пустить собі кров з-під стиснутих кулаків.

– Все буде добре. Дихай, – рука Ніни лягла їй на плече і погладила. Вона була вдячною за це, проте навіть не повернула голови. Якщо поворухнеться, то прогавить момент. 

По той бік коридору були інші сходи. Тепер Доріс чітко бачила невиразну тінь, яка все довшала і вже досягла верхньої сходинки, і чула тихе перемовляння. Один голос переважав над іншим. Хоукінс. 

– Вони йдуть. Будь готова. 

Не говори багато. 

Не торкайся його. 

Не дивись йому в очі.

←◁↭▷→

– Попереджаю, це не буде легко. Спробуй віднестись до неї більш привітно, представ себе і простягни руку, – напучування старого продовжувалося з кожним кроком. Хоукінс завзято загинав пальці, ніби рахуючи мільйонні числа; його окуляри збились на кінчик гострого носа, а волосся нагадувало пір’їсту хмару.

Він не хотів нового збирача рапортів. Категорично відмовлявся від нового обличчя, про що із запалом говорив Рендаллу всю дорогу від квінджета до бази. Замовк лише при вході, насупившись і роздратовано граючи жовнами, усвідомивши, що Хоукінс його не слухає. Рендалл перехопив ініціативу на себе – почав лекцію про нового співробітника. 

Звістка про раптову смерть Котніка його здивувала і розчарувала, того лиш. Його раптова загибель означала не що інше, як чергового опікуна, нянечку з виглядом уважного слухача, та довгий період звикання. Він був чесним – звикати йому було надто важко. А після таких історій, як ця, прив’язуватись до когось взагалі ставало проблемою. Непотрібною розкішшю. 

– Неї? – через маску його голос лунав глухо, як шепіт. 

– Так, – підтвердив старий. – Це жінка, Джеку. До того ж новенька у нас. Тому я й хочу, щоб ти справив хороше враження. Вам працювати разом, як не як. 

Джеймс клацнув язиком. Він щойно з місії, почувався роздратованим, втомленим і терміново хотів прийняти душ. А не заводити нових друзів.

– Це обов’язково? 

– Боюсь, що так. 

– А вона знає? 

Справді, чи знає та бідолаха, на що вона підписалась? 

Зимовий все більше дивувався своїй самоіронії, набутій за всі роки. 

– Джеку, – Рендалл зупинився, і Барнс теж. Джеймс похмуро втупився у скельця окуляр. – я розумію, що це важко і неочікувано. Але хоча б спробуй. Невже тобі не хочеться завести друзів? 

Він промовчав, бо вони обоє знають, що ця тема залишається закритою навіть для Хоукінса. І те, що він згадав її зараз, не змінювало рівним рахунком нічого. 

– І було б добре, якщо б ти змив ось це все, – Рендалл помахав вузлуватим пальцем, вказуючи на чорну маскувальну фарбу навколо його очей. 

– Нехай звикає. 

Наверху на них чекали дві жінки, самотні на весь коридор. Солдат єхидно прикинув: чи не Хоукінс постарався, щоб тут було пусто – що, як щось піде не так. Було б ой як прикро. 

З однією із них він був добре знайомий. Руда помічниця Рендалла бачилася з ним ледь не кожного дня, проте її імені він не запам’ятав. А вона вперто вдавала, що не знає його. Зараз агент стояла, схрестивши руки на пласких грудях, дивилася прямо на них. Її нафарбовані губи ворушилися, вона щось говорила сусідці. 

Її він бачив вперше. 

Мірою того, як він наближався, важко крокуючи в бутсах, його нова колега все більше нервувала. Це було ясно, як Божий день. Руки по швах лежали на стегнах, діафрагма швидко підіймалась і опускалась, підморгуючи йому якоюсь прикрасою. Барнс відчув легке розчарування – він очікував когось більш… Досвідченого? Неприязного? Непривабливого? Когось, на кому він міг би зігнати свою злість, отруїти словами, позбиткуватися, щоб полегшити душу. Провести сеанс психотерапії, так сказати.

Це буде важче зробити, якщо вона працюватиме з ним. 

Проте найбільше його цікавила реакція на головний атрибут, велич Гідри, її залізний кулак. Він із азартом колекціонера спостерігав за людьми, котрі вперше бачили його в усій красі. 

Вона ледь не титанічними зусиллями намагалась дивитися поперед себе (цебто йому в груди), але він бачив, як їй кортить роздивитися його руку. Дразнячись, він стріпнув нею так, щоб пластини зрушились з місця, і коридором прошмигнув відблиск. Солдат зупинився акурат перед нею, трохи позаду від Хоукінса. Із лінивим виглядом почав вивчати її з голови до п’ят, доки Рендалл розводився з привітаннями. 

– Що ж, коли ми всі тут, – старий сховав руки в кишенях незмінного халата, витертого, але чистого. – Це Джек Маєрс. А це Бонні Бішоп, твій новий збирач рапортів. 

Жінка простягнула йому долоню, занадто різко, ніби дочекатись не могла нагоди поручкатися. Така наївна, гадає, що він потисне її крихітну долоню з плямами від чорнила та червоним манікюром. Як зворушливо.

Не відводячи погляду від її переляканих очей, він сухо тряхнув кінчики її пальців, гарячих і вологих від поту. На мить вона привідкрила рота, наче хотіла щось сказати, але одразу ж передумала. Він вже готовий був слухати порожні балачки про те, як же приємно їй познайомитися із ним. 

– Пропоную перейти в лабораторію. Міс Бішоп, – Хоукінс усміхнувся і пропустив міс Бішоп першою. Та з натягнутим спокоєм процокала всередину, він увійшов слідом. 

Її волосся навіть здалеку пахло занадто солодко. Але все ж краще від нагрітого пластику його маски.