Умиротворення

— Подобається, так? — Високий хлопець із короткою стрижкою пильно спостерігає за Марком. Марк у свою чергу не відривав погляду від іграшкового спорткару коричневого кольору, не припиняючи смикати кінець бинта на руці. Машинка стояла за склом разом із іншими речами біля столика Марка. Столик стояв саме біля вікна, тому з кафе було видно сіру дощову вулицю. За склом, схоже, були зібрані зовсім випадкові речі: машинка, молоток, портсигар, каблучка… Але іграшка Марку випадковою не здавалася. Незабаром скло потемніло, і на ньому почали переливатися червоні, білі та оливкові візерунки. Утім, як завжди.

— Ох… Безперечно. А що це за трек? — Марк зняв навушники, повернув їх співрозмовнику і знову почав накручувати кінець бинта.

— Clams Casino — I’m the devil.

— Ой, адже я так і не поцікавився, як Вас звуть?

— Можеш на «ти». Гін Марсель. А тебе?

— Марк. Приємно познайомитися.

— Що в тебе з рукою?

Хлопець зам’явся, але тут увага всіх звернулася на офіціанта, який зайшов за барну стійку, підняв бармена, звалив його на плече і поніс до виходу, не забувши ляснути по дупі. Коли вони вийшли, відвідувачі продовжили розглядати предмети за склом та спілкуватися один з одним.

— А-а…

— Не зважай, тут постійно таке. — Гін посунув піцу ближче до Марка. — Їж, я вже з’їв свою. Це твоє.

— Гін, а ти не знаєш, звідки тут ця машинка? Просто вона дуже схожа на ту, яку я в дитинстві не випускав із рук… А потім забув удома, коли переїхав. На ній навіть подряпини такі самі.

— Хм, мабуть, це вона і є. Але як вона з’явилася тут сказати не зможу.

— Чому?

— Я не знаю цього. Вибачаюсь, мені треба йти, скоро робота розпочнеться.

Маркові подобається засинати під той трек, яким поділився Гін Марсель. Під нього сняться чудові сни, у яких Марк почувається потрібним, прийнятим, навіть коханим. Але коли він прокидається, відчуває лише дикий смуток та розчарування у житті. Душевний біль переростає у фізичний. Але заспокоїти його зараз немає можливості. Йому доводиться болісно довго чекати, доки сусіди по кімнаті зберуться й підуть на пари, не звертаючи жодної уваги на Марка. Він на пари не піде. Його давно могли б виключити за це, але натомість перевели на заочне навчання за порадою психіатра. Можна було б поїхати додому до батьків, але вдома йому стає гірше.

Коли всі пішли, студент розмотав бинт на руці, дістав добре заточений ніж і додав ще один глибокий поріз у павутиння попередніх. Потім ще один. І ще один. Але на четвертий раз він згадав, що йому необхідно приймати пігулки, і вони повинні полегшити стан.

Випивши денну норму, Марк упав на подушку і прикрив очі. Він може лежати отак цілими днями, забуваючи часом про їжу і душ. Піднявши руку, він почав спостерігати, як краплі крові стікають униз. Це точно діяло як антистрес. Коли кров остаточно висохла, Марк знову заплющив очі. Заснути він не міг, оскільки пігулки не давали цього зробити. До того ж, зі сном проблем особливо не було, адже зранку йому нікуди не потрібно…

Через три години залипання в стіну та на свої руки, до вух Марка долинуло постукування крапель на підвіконні. Обличчя хлопця осяяло і очі його заграли життям. Не зволікаючи ні секунди, студент схоплюється з ліжка, але тут же сідає назад, бо в очах темніє. Ігноруючи запаморочення, Марк знаходить свій одяг у шафі, швидко його натягує і хапає з тумбочки ключ.

Дощ пішов трохи сильніше. Марк вийшов на вулицю з радісним виразом на обличчі. Він не одягає капюшон і йому не потрібна шапка. Йому потрібне мокре від весняного дощу волосся. Марк спостерігає, як деякі студенти забігають до гуртожитку, боячись намокнути та застудитися. Везунчики, сьогодні у них одна пара.

Марк виходить із дворика і цілеспрямовано крокує мокрим асфальтом у напрямку кафе. Кафе знаходиться не так вже й далеко, тож за десять хвилин його з вікна побачить Гін Марсель. Він також побачить ще сімох людей, які так само цілеспрямовано, але вільно йдуть проти натовпу, що поспішає сховатися від дощу. Вони наче сигнальні ліхтарі, їх видно здалеку. Це осяяне дощем обличчя Гін ні з чим ніколи не переплутає.

Біля входу в кафе починає все частіше дзвеніти дзвінок, що вітає відвідувачів. З різних боків до закладу підходить дедалі більше людей. Зал наповнюється приємними інтонаціями. Гості бачать один одного, бачать персонал та обіймаються зі старими та новими знайомими. Обіймаються так, ніби знають один одного щонайменше п’ять років. У тому числі і Марк. Він почувається потрібним, любимим та цікавим. Він обіймає всіх, хто не проти обійняти його. Він утикається мокрим обличчям у мокрий холодний плащ якоїсь дівчини і доброзичливо розповідає їй щось. Та з цікавістю слухає, але… Поступово в очах кожного відвідувача проступає біль. Ніхто його не показує, але всі розуміють, що тільки в цьому кафе вони почуватимуться так добре, і що коли скінчиться дощ, знову стануть самотніми. Тільки тут їх по-справжньому хтось чекає і готовий слухати годинами. Адже після дощу ніхто не проведе їх додому та не поцікавиться номером телефону. Вони живуть тільки тут і тільки зараз, не знаючи, коли це закінчиться.

— О, Гін! Ти тут працюєш?

— Саме так. Вчора була не моя зміна. Ну, а сьогодні я ваш офіціант. Що бажаєте?

Попиваючи каву з білою шоколадкою, Марк розпитував із приводу портсигара, який стояв поряд із іграшковою машинкою за склом. Бинт на руці приховував свіжі порізи, які вже не відчувалися. Виявляється, цей портсигар належав батькові його співрозмовника. Обличчя перед Марком захоплено повідало про те, де встиг побувати цей портсигар разом із батьком, який працював архітектором… Марка дивувало, чому люди тут реагують на його товариськість абсолютно нормально. Зазвичай знайомі уникали хлопця. Він не розумів чому, адже начебто все добре. Він вважає людей від самого початку хорошими, тому починає спілкуватися з ними як із найкращими друзями з перших хвилин знайомства… Адже в нього не так багато друзів, щоб припуститися хоча б однієї помилки і скласти про себе погане враження при знайомстві. Якщо точніше, то друзів немає. Але людям це не дуже подобається. Дивно?

Здавалося, що час тут не йде зовсім. Однак, як тільки дощ почав слабшати, обличчя в залі почали розмиватися, а стіни, що переливаються візерунками, хитатися і падати одна на одну. Поступово все втрачало фарби, каламутніло і ставало прозорішим, поки Марк не залишився наодинці зі своїм внутрішнім сірим кольором, який бачиш й із заплющеними очима. Сон долав розслаблене тіло, але свідомість все ще чула, як у навушниках грає «Sickness» гурту Grey Daze. Марк знову у своєму ліжку, один.

|No signal|