Розділ 2

Жахливий сон

– Женю! Ти спиш? Женю! Вставай!

Женя відкрила очі. Перше, що вона побачила – це проміння, яке пробивалось крізь скроні дерев над головою. А потім вона побачила волохату голову домового з чорними ґудзиками-оченятами.

– Пустуне! Що ти тут робиш?

– В мене до тебе аналогічне питаннячко. Розляглася посеред садочку з чарівною паличкою в руці. Це якийсь ритуал чи що? Ніяк не второпаю.

– А?..

Дівчинка глянула на свою праву руку, в якій вона досі стискала паличку. “Дійсно, що ж сталося?”. Вона піднялась на ліктях і роззирнулась довкола. На траві біля ніг лежала розгорнута книга, а поряд із нею надкушене зелене яблуко. “Точно! Рука!”. Женя різко підняла ліву руку і почала її роздивлятись. Зернятка в ній не було, опіків, наче, теж. Вона покрутила рукою в різні боки, поки не переконалась, що з нею усе гаразд, а потім почала загрібати траву довкола руками в пошуках того самого зернятка з корінцем.

– Ти що, з дерева гепнулась? Поводиш себе, наче маєш струс мозку. Навіщо тобі гладити траву?

– Пустуне, ти тут часом нічого дивного не помічав? Може якоїсь дивної рослини або зернятка?

– Твоя мама весь садок засадила дивними рослинами. Про яку саме йде мова? І взагалі, тобі батьки не казали, що зелені яблука не можна їсти? Я одного разу з’їв, а потім весь день просидів в кущах. Живіт крутило так, що я думав вигорнусь навиворіт від потуг…

– Пустуне, без деталей, благаю. Я не їла яблук, я тут просто… еммм… намагалась почаклувати трішечки. Але я загубила зернятко. Воно мало прорости. Я вже й корінець побачила, але…

Женя знову подивилась на свою ліву долоню. Вона чітко пам’ятала, що корінець проріс їй прямо в руку. Але долонька була ціла. Навіть й сліду не було. Може, їй це привиділось? Скоріш за все. Інакше, точно залишилась би бодай подряпина.

– Тільки не кажи мамі, що я пробувала чаклувати. Вона мене за це по голівці не погладить.

– Не скажу, якщо вкрадеш мені пирога з вечері. Але попроси маму, хай з вищнями зробить. Бо я оце згадав пригоди з зеленим яблуком, і мене шось від самої думки про яблука трусонуло.

Женя підійнялась на ноги і в останнє кинула оком на траву навколо. Навіть якщо зерня випало, шукати його в траві – майже марна справа. Сховавши чарівну паличку за пояс і підібравши з землі книгу, вона попрямувала до хати.

Решту дня Женя провела в своїй кімнаті, вичитуючи щось нове зі шкільних книжок. Тільки вже без практики з паличкою. Жені взагалі пощастило, що вона собі не відтяла палця заклинанням (бо і таке бувало з чаклунами), тому вона вирішила більше не ризикувати. В книжках виявилось багато цікавого. Особливо їй сподобалась книжка з трансфігурації. Сама ідея перетворення неживих предметів в звірів здавалась їй по-дитячому крутою. Вона вже уявляла, як буде перетворювати Сашкові книжки в кажанів, і щоб ті літали від нього по всій хаті, а він не міг їх спіймати.

Увечері Женя попросила маму спекти пирога з вишнями (як і просив Пустун). Як і обіцяла, вона віднесла величенький шмат пирога Пустунові, поки той чемно чекав на неї в її кімнаті. Відсутність частини пирога ніхто й не помітив, бо батько був зайнятий розгляданням новенької мітли Сашка, а мати читала газети в пошуках нової роботи, адже з від’їздом дітей в школу їй буде нудно цілими днями сидіти вдома. Раніше лишалась Женя, і вона її вчила мови, писемності та основ математики. Батько заробляв добре, тому навіть вдавалось відкладати. Але купівля мітли сильно вдарила по заощадженні сімейства.

– Пироги з вишнями – це найкраще, що існує на планеті! – сказав Пустун, з повністю набитим ротом.

– Можеш не напихатися, мама і так зараз зайнята. Ніхто й не помітив, як я вийшла з кухні.

Дівчинка лежала на ліжку і знову вишукувала щось цікаве в новеньких книжках. За вікном вже було темно і єдиним світлом були місячне сяйво і мерехтливі зорі.

– Ти, коли поїдеш до школи, будеш мені писати листи? Читати я, звісно, не вмію, але твоя мама мені б допомогла з цим…

– Звісно, друже! Як я можу про тебе забути?! Я ж не Сашко. Він як в школу їде – то навіть мамі рідко пише. А літом завжди запрошує друзів і гуляє з ними. Я не така. Ти завжди будеш моїм першим і ліпшим другом!

– Ти мені теж… емм… ліпший друг, – сором’язливо відповів домовий, опустивши погляд в підлогу, – в мене ніколи не було нікого, з ким би мені було так весело і цікаво. Я рідко говорив з людьми. Колись був в добрих відносинах з твоїм пра-прадідом, як він ше був малий, але він про мене забув, як тільки пішов в школу. Тоді ше Синевиру не було, то він їздив в іншу школу. А там можна було лишатися влітку. Там ніби як табір для дітей був літній. Ну от він там часто й лишався.

– Я обіцяю! Я ніколи про тебе не забуду! Хочеш, я поклянусь на мізинчиках?

– Та добре-добре. Вірю. Але нагадаю, ніколи не клянись на мізинцях, бо якшо не стримаєш слово – мізинець відсохне.

– Брешеш! Невже?

– Це чистісінька правда! Пам’ятаєш дядька Петра з Павлюків? Вони ще переїхали недавно звідси? Так от, в нього немає мізинця! Бо він поклявся, що ніколи не буде літати ні на мітлах, ані іншим способом. А потім якось купили двох тестралів від проїзжих купців, й почали їх розводити. От тобі і клятва на мізинчиках.

– Ого! Я й не знала… Думала то просто вираз такий. Сашко вічно хоче, щоб я на мізинцях клялась. Бо він сам брехун і думає, що і я така сама. Наступного разу – я йому того мізинчика в око встромлю!

– Хі-хі-хі, мене поклич, хочу на це поглядіти! – весело гиготнув домовий.

Він уже доїв свого пирога і лежав в кріслі, почесуючи живіт.

– Ми коли в Києві були, то познайомились з хлопцем, який мріяв побачити нявку. Так от Сашко казав, що вже бачив, біля школи в лісі.

– Брехня! Якби побачив – то вже би лежав десь на болотах. Вони являються тільки красивим парубкам, після чого заманюють їх на болота. І ті бідолаги або топляться, або їх затягує в болотах і ті не можуть вибратись. Я б на місті того хлопчини не дуже то й мріяв з нявками звидітись. Хіба шо знаєш заклинання, щоб їм протистояти.

– А от в мене серцевина палички з волосини нявки… Отже, на них полюють, чи не так?

– Та ні, де там. Їх волосся можна знайти в лісі між гілок, якщо знати, де вони водяться. А самих нявок дуже важко знайти, навіть якщо спеціально шукати. Вони цим до нас подібні, до домових. Тільки являються вони не по бажанню, а коли дійсно гарного парубка зобачать. Це приречені душі молодих дівчат, які переплелись з природою і наростили собі тіло. Ой, ну в мене там мало знань шо і як, певне, краще в школі запитайся. Я тільки кажу те шо чув.

– А в нявок і справді нема спини?

– Та кажуть, шо ніби так і є. Я їх не видів ніколи, чесно. Та й не посміли б вони сюди сунутись. Я б їм швидко роздав на горіхи!

Домовий почав розмахувати маленькими кулачками в повітрі, ніби бив ними якусь невидиму потвору.

Женя відклала книжку в сторону і витягла з шухлядки біля ліжка свою чарівну паличку. Це ж, напевно, десь в лісі бродить власниця волосини, яка дає паличці кращих магічних властивостей. Від цієї думки в Жені пробігли мурахи по шкірі.

– Пустуне, а ти коли-небудь хотів мати чарівну паличку?

– А нашо воно мені? Я і без неї можу перетворюватись, можу левітувати предмети, ставати невидимим. Вона мені не треба. Та і вам вона не дуже треба. Раніше ніхто паличками не користувався. Ваші предки, років зо триста тому, чаклували без паличок. І магія тоді була більш… еммм… чистіша чи що. Більш натуральна. Природна, о!

– Класс, я б теж хотіла навчитись так. Сашко казав, що в школі є додатковий предмет з природньої магії, але то аж починаючи з третього класу.

– Ну тоді давай домовимось, шо коли будеш вчила той предмет – то мені будеш показувати, а я може й від тебе чогось навчусь!

– Домовились! – Женя посміхнулась.

Дівчинка й не помітила як за розмовою швидко минув час. За дверима почулись кроки Сашка, який йшов до своєї кімнати. Вона почала збирати книжки по кімнаті, які полишала відкритими, чемно їх поскладала на поличці і почала готуватись до сну. Домовий тим часом, побажавши гарних снів, вислизнув з кімнати. Ховаючи чарівну паличку назад в шухлядку, вона знову інстинктивно поглянула на свою ліву долоню. Нічого. Женя помацала долоню пальцями. Рука не боліла.

“Я, напевно, божеволію”, – подумала дівчинка і, відкинувшись на подушці, поринула у вирій неймовірних снів.

Insur… Alterum… Anima… Anima… Anima… Insur… Anima… Alterum… 

Ліва рука розірвалась нестерпним болем. Під шкірою ніби щось повзло. Раптом з руки, прорізавши шкіру, вирвалась гілка. Ще сильніший біль пронизав руку. За однією гілкою проросла друга. А потім третя. Шкіра потріскала, але крові не було, лише сильний нестерпний біль, від якого аж паморочило в голові. Тріщини в шкірі почали морщитись і засихати. І ось шкіра вже виглядала як кора старого дерева. І сама рука виглядала як дерево. Гілки все росли й росли, видовжуючись і розгалужуючись. Ось рука вже стала такою важкою, що й годі було підняти. А процес все не зупинявся. Вже й на руку вона не була схожа. Так ніби з плеча розросталось дерево. А гілки безупину тяглись в різні боки. Усю кімнату заполонили гілки. І ось на них з’явились листки, а потім поміж листя виросли яблука – спочатку зелені, а потім червоніші і спіліші. Дерево було таким важким, що оніміла вся ліва частина тіла. Раптом в одного з яблук з’явився рот: 

“Не вбивай мене, а я не вб’ю тебе” 

Женя відкрила рот, щоб закричати, але з рота не вирвалось й звуку. Тоді вона замахала правою рукою перед обличчям і… прокинулась.

Кімната була такою як завжди. Жодного натяку на дивні дерева і яблука з ротами. Женя різко глянула на свою ліву руку. Рука була такою як завжди. Хоча ні. Рука боліла. Але жодної подряпини, жодної тріщини на ній не було.

“Це ж треба, яке жахіття наснилось, навіть рука заболіла”. Женею легко трусило. Заснути вона вже не зможе, однозначно.

– Пустуне? – прошепотіла вона в порожнечу, – Пустуне, будь ласка, з’явись, якщо ти не спиш.

Але в кімнаті стояла тиша. Домового не було.

Женя зіскочила з ліжка і, розминаючи ліву руку правою, повільно попрямувала до дверей. В домі всі давно спали. Це стало більш очевидним, коли дівчинка вийшла з кімнати в темну вітальню.

– Пустуне, ти там? – прошепотіла дівчина.

Знову тиша. Женя попрямувала в батьківську кімнату, що знаходилась на другому поверсі. Вона вже давно не просилась до мами в ліжко, вважала, що вже задоросла для таких дурниць. Але цієї ночі вона насправді дуже злякалась. На стільки, що вже готова була розповісти мамі про те, що сталось з нею сьогодні в садочку. Як вона намагалась почаклувати з паличкою, як вона втратила свідомість. Але дійшовши до останньої сходинки другого поверху вона згадала слова із свого сну: “Не вбивай мене, а я не вб’ю тебе”. Женя застигла на місці. Її раптом наче обляло холодним потом. Ні, мабуть не варто говорити всього. Ні, варто взагалі нічого не говорити. Просто наснився жахливий сон. Просто сон.

Женя постукала в батьківську кімнату. Відповіді не було. Та вона й не сподівалась. Відчинила тихенько дверцята і попрямувала на осліп до ліжка мами з татом. Батьки міцно спали. Тато навіть легенько сопів.

– Мамо! – прошепотіла Женя і почала легенько штурхати матір в плече, – Мамо, прокинься!

– Що?.. Що таке? Женю, це ти?

– Мамо, мені наснився страшний сон. Можна я з вами посплю?

– О, так, звичайно, доню, залазь до мене.

Мати посунулась ближче до батька, даючи доньці місце. Дівчинка залізла до матері під ковдру.

– Доню, ти вся холодна й мокра! Візьми більше ковдри, давай!

Женя загорнулась під ковдру, притискаючись обличчям до матері. Нею й досі трусило, але відчувши материну руку у себе на плечі, вона миттєво заспокоїлась. Так ніби материна рука була сталевим крилом, яке оберігало її від усілякої кривди.

“Це був просто сон. Дурний, страшний сон. Просто сон”. Женя знов заснула.