моя смерть-твоє майбутнє

2021 рік. Грудень, 31. 23:50

Прекрасний день. День, коли січень вже на порозі, сніг летить у всю. Жахливий мороз випалює шкиру, а діти бігають на вулицях граючи в сніжки. Навколо підносяться будинки та пам’ятники, які світять гірляндами нагадуючи про майбутнє свято. Новий рік вже скоро, так же як і подарунки з застіллям. Атмосфера інша. Дуже інша, не така як у звичайні дні. Кожна людина, яка проходить повз, сяє посмішкою, нічого не зная. Дзвінкий сміх і радість дітей, підлітків, дорослих, літніх захована в кожному куточку Києва. Як же приємно дивитися на обличчя людей в такі дні. Але, на жаль, воно усе ж досягло не всіх. Наприклад мене. Я давно не володію своїм тілом, і до того ж давненько його не бачив. Не пам’ятаю вже коли останній раз відчував на собі чиї то дотику. Не пам’ятаю як рухати кінцівками. Моє життє тоді ніби зупинилося. Рівно 1 січня 2014 року в 00:01 мене не стало .Усе застигло тоді. Час, коли моє існування припинилося, я запам’ятав назавжди. Моє тіло, яке я не зберіг, точніше не захотів зберегти. Воно заховано під землею, а зараз ще й під снігом. Його їдять черви, моє бідненьке тільце. Ви запитаєте, мовляв, а що я з ним зробив? Моя історія коротка, зараз я ії розповім, зная, що після цього нового року я знову буду не один блукати по зруйнованим містам і могилам.

—

2013 рік, 23:50.

-Син, як ти?..Тобі зовсім погано?..-запитав мене, мати зайшла в кімнату, тихенько прикривши дверцята. На ії обличчи була зрозуміло написана смуток і печаль. Втомлене, вкрите зморшками обличчя дивилося на ледве дихаючого мене. У сусідній кімнаті грав телевізор, показуючи старі фільми. Мої…улюблені?..Кожен Новий рік я сідав на диван, і весь час, що залишився дивися їх, то дзвінко сміючись, то нерозумно дивуючись. Деякі звуки настольгії доносилися до мене.

Хотілося плакати від безвихідності. Але я не міг. Я не міг показати слабкість характеру, яка пожирала мене зсередини. Соромно за свої колишні дії, соромно за своє існування. Соромно за те, що я не цінував той час.

-Мамусь, прости мене, так треба.-пошепки вимовив я.

В той час я відчув, як остання крапля крові покинула мої судини, і залишила червоній слід на білому ліжку.

Я знав, я усе знав. Мати підбігла в істеріці, схопивши мою руку. Я подивився на неї вмираючим поглядом, та тихенько вимовив під привітання президента.

-Матусь, з наступаючим тебе 2014 роком. Будь ласка, після моєї смерті переїдь з Донецька до Києва, і як можна скоріше, а через 8 років у січні 2022 року переїжджай знову, але до Польщі. Зроби як я прошу.-на останньому слові мої губи застудилися, погляд померк. Обличчя моєї матері вкрили сльози.

-Я зроблю так, як ти сказав…але..чому?..

—

Мам, сподіваюся ти пам’ятаєш мої слова. Я зробив це для того, щоб ти не бачила мого трупа, зів’ялого під завалами. Так буде краще і легше.

Я вирішив перейтися до дому мами. Я знав, де вона жила, чи досі живе, тому що з самого моменту смерті був поруч з нею, як ангел хранитель. Я підлетів до ії вікна, заглядаючи всередину. Вона сиділа перед телевізором, а в руках крутила квитки на літак. На моєму обличчі крізь сльози заграла посмішка.

-Все буде добре, я зроблю все, щоб ти і тисячі українців повернулися додому як можна швидше.- я прошепотів це, оглядаючи будинок та прикрашені вулиці.