Глава 52. Про скрипку й очікування

Пляшка з залишками віскі розбилася об дзеркало на стіні. Воно, власне, теж розбилось, засипаючи уламками підлогу покоїв рудого магістра. Його це не надто засмутило – він чудово знав, куди цілився.

Склянка на столі знову наповнилась до країв. Аркеллсон почав вже третю пляшку за вечір. Попри те, що його й без того стійкий організм вже давно звик до міцного алкоголю, чоловік відчував легке запаморочення.

Хеммінг намагався запевнити себе, що все нормально – головне ж те, що він таки не помилявся й із дитям все добре. Може й справді буде краще не з’являтися в житті Альди? Її ж неабияк лякало все, що пов’язано з Орденом. Вона ж не прагнула зв’язати себе священним обов’язком – то чи має він право змушувати її?

Цікаво, що б вона сказала, якби дізналась, що навіть її милий Птах тепер вже не такий і вільний? Альда захоплювалась тим, як легко він зрікся всього, що йому не подобалось, проте як би сприйняла той факт, що він добровільно склав присягу перед магістеркою – зробив те, що до ув’язнення сам би й висміяв? Хеммінга ця думка чомусь схиляла до цинічного злорадства.

Чоловік виглянув у вікно. За склом розкинулась східна алея саду. Йому схотілося вийти надвір, але спускатись через коридор із портретами великого бажання не було. “І чого це я? Наче о цій порі там хтось гуляє”.

Хеммінг осушив склянку, відчинив вікно й сів на підвіконня. Четвертий поверх. “Давно я так не робив. Та й не годиться магістрові так робити”, – він зістрибнув вниз, на край алеї. Звичним рухом дістав із кишені джинсів цигарку й запальничку. Тютюновий дим змішався з м’яким світлом ліхтарів, яке розсікало темряву. Прохолода трохи заспокоїла магістра. Він пройшов повз кілька поворотів і зупинився біля живоплоту. “Та невже?”, – Хеммінг поволі випустив дим і зробив ще затяжку.

Італієць сидів біля фонтану й непорушно дивився на потоки води, які стікали в мармурову чашу. Щойно він помітив Аркеллсона, підвівся й склав руки за спиною. Опустивши очі, промовив:

– Я вже йду. Не смію заважати.

– Залишся. Якщо це не суперечить твоїй волі.

– Гарне місце для бесід про волю, магістре, – Сандро ледве стримав нервовий смішок. – Просто розкішне.

– Якщо в цьому місці забрати в себе навіть найменші прояви волі на кшталт лишитись десь чи піти в сад курити – можна здуріти остаточно. Що-що, а хоч якийсь здоровий глузд тобі ще згодиться.

Хеммінг видихнув, погасив пальцями цигарку, яка вже догоріла до фільтра, викинув її в смітник й витяг із портсигара наступну. Мовчки простягнув її співрозмовникові, після чого взяв ще одну для себе. Так само мовчки підпалив край і сів на траву, обпершись спиною на сидіння лавочки.

– Дозволиш? – Кастільйоне опустився поруч і жестом попросив запальничку.

– Само собою. З голови вилетіло, – магістр дав йому прикурити. – Цей… Як спина?

– Жити буду. Решта – дурниці.

– Я не мав права робити з тобою щось подібне. Зірвався. Перевищив повноваження.

– Я заслужив. Зрештою, це твоя дитина. Мені ніколи не зрозуміти до кінця.

– Ти хотів би мати дитя?

– Хотів би. Та це дитя було б приречене або на це місце, або на романтичну юність у психіатричній клінці, – Сандро байдуже потис плечима. – Та й зараз це вже не має значення.

– Може й так. У всякому разі… – Хеммінг помовчав, збираючись із думками. – Як би там не було, я б… Пробач мені. За вторгнення. Й за те, що я робив з тобою. Й за… – він кивнув, маючи на увазі шрам на обличчі чоловіка. – Я зрозумію, якщо ти не зможеш цього зробити, проте…

– Все добре. Я не тримаю зла на тебе, – Птах торкнувся шраму кінчиками пальців. – А щодо цього… Дякую. Ти зробив мені величезну послугу.

– Ти не при собі? – рудий здивовано підвів брову.

– Я при здоровому глузді й тверезій пам’яті, все добре. Може це прозвучить абсурдно, проте тепер я просто не здатен бути ніжним до себе. Це дає шанси не вмерти від депресії й жалю до себе коханого тут і в гвардії, – він спромігся на слабку усмішку. – Значно вищі шанси, ніж якби я лишався вродливим. Але це все лірика. Мені цікаво, навіщо тобі вибачатись за те, що робив власну роботу?

– Чорт його знає… З одного боку, справді не по-людськи я з тобою чинив. З другого… – його погляд став тверезим і сфокусованим: – З матір’ю твоєю одружитись хочу. Або хоч запропонувати їй шлюб. І якби раптом у мене вийшло – знаєш, не дуже б хотів, аби мене мій пасинок десь на сімейній вечері зарізав. Тим паче, тепер ти маєш право носити клинок, тож…

– Я проти, – чоловік обійняв себе за коліна, як і щоразу, коли відчував сильний дискомфорт. – Якщо це станеться – зречуся прізвища, як Вік. Прошу, не роби цього.

– Так мене ненавидиш?

– Не тебе. Саму думку про те, що в мене знову буде вітчим. Проте… Проте якщо моя матінка цього бажає – я не маю права заперечувати.

***

“Магістре Аркеллсон, це дуже й дуже несподівано”, – Джельсоміна поправила халат і сіла навпроти Хеммінга. Той прийшов до її покоїв близько чверті на другу ночі й дуже серйозним, хоч і не дуже тверезим тоном запевнив, що питання в нього термінове.
Коли ж жінка впустила його, подумки перебираючи варіанти того, чому до неї міг прийти міністр внутрішніх справ особисто в неробочий час, він сів на диван, обперся ліктями на коліна й на одному подиху видав: “Магістерко Кастільйоне, виходьте за мене”. Такої пропозиції вона не чекала – навіть не допускала, що така ситуація коли-небудь хоч за якихось умов може трапитись.

Хеммінг подобався Джельсоміні, проте не як чоловік. Їй було цікаво говорити з ним, вони обоє були фаворитами Її Ясновельможності – жінка бачила в ньому друга. Зрештою, будучи двічі вдовою й розуміючи, що жоден шлюб не приніс їй нічого хорошого – окрім дітей, але й це час від часу доля ставила під величезний сумнів, – леді Кастільйоне втретє заміж геть не поспішала.

Безумовно, княгиня б схвалила шлюб двох своїх фаворитів, проте Джельсоміна зібралася з думками й перепитала:

– Чи відомо вам, що в мене троє дітей?

– Так. Щодо старшого сина я досі трішки шокований.

– Зі старшим проблем немає. А от Сандро… Ви знаєте, я поклялась йому не виходити заміж втретє. Йому це не сподобається.

– Я поговорив з ним. Він проти, так. Але сказав, що не оскаржуватиме ваш вибір і ніде на задньому дворі мене не приріже.

– Он як… – вона стисла долоні. – Хеммінгу, ви вмієте грати на скрипці?

– Що? Ні, лише гітара й трохи фортепіано.

– Мені шкода, проте я змушена відхилити вашу щедру пропозицію, – з помітним полегшенням відповіла жінка.

– Через скрипку? – з недовірою перепитав Хеммінг.

– Боюсь, що так. Я надто сильно люблю слухати скрипку. Проте я буду щаслива, якщо ми залишимось приятелями.

***

Ритуальний храм мав чудову акустику. Нефтіс лежала на жертовнику, ліниво їла виноград і слухала “Маленьку місячну сонату”, адаптовану під виконання на скрипці. Її смагляве тіло огортав невагомий біло-золотий серпанок. Обабіч лежали обидва леви – два напівсонних велетні, що розтяглись на кам’яних плитах практично на весь зріст жриці, огортаючи її з обох боків так, ніби захищали ніжний лотос.

Хен Нетер невідривно спостерігала за скрипалькою. Пальці тієї стискали гриф інструмента й смичок, час від часу м’язи її плечей і спини напружувались більше. Вздовж її хребта до стегон спускалось безліч тонких темно-каштанових косичок, які жінка збирала в хвіст, відкриваючи поголені скроні. Жриця не знала, любить вона її чи терпіти не може – проте абсолютно точно бути з нею було краще, ніж коротати час наодинці.

При дворі бувало ще кілька молодших жриць – час до часу сюди приїжджали служительки з храмів у Мемфісі, Абусірі й Ель-Мансурі. Проте сьогодні Нефтіс дозволила їм поїхати до міста одразу після ранкової прослави сонця – була не в настрої на якісь довгі бесіди з ними. Та й будь-ким іншим, відверто, теж.

Сьогодні їхній юний гість мав ініціювати Декієну й від цього було тривожно всім. Тривожно настільки, що Хен Нетер навіть не приєдналась до сніданку – сказала, що сьогодні їй достатньо того, що є на святилищі. Так вона й харчувалась темно-синім виноградом, гранатами й вином, перемішаним із оленячою кров’ю – тим, що використовувалось як підношення для Сехмет. Їсти їх, якщо є таке бажання, жриці дозволила її богиня чи, точніше, втілення богині особисто, тож ніякої кари небес за недобросовісне виконання службових обов’язків на Нефтіс за кілька сотень років жодного разу не падало.

Проте просто сидіти, гладити левів і чекати, коли ж історія отримає свою розв’язку, а весь двір дізнається відповідь на запитання, що ж буде з пані – житиме та чи опиниться на суді в Озіріса, жриці було нудно. Тому вона наказала покликати до себе ту, хто так само перебував не так у страшній тривозі, як у байдужому очікуванні вже хоч якогось фіналу. Й тому фоновою музикою її меланхолії стала “Маленька місячна соната”, адаптована під скрипку у виконанні Аврелії Ракоці, воєначальниці княжої гвардії.

Ідилію в храмі порушила служниця, яка забігла й впала на коліна при вході:

– Хен Нетер, пані Авреліє…

– Декієна вмерла? – неохоче спитала Нефтіс.

– Боронь Боже.

– Половина замку горить? – Аврелія зняла смичок зі струн.

– Та ні…

– То якого біса ти вриваєшся сюди? – Хен Нетер підвелась на лікті.

– Її Ясновельможність тут і чекає вас обох, пані, на терасі своїх покоїв. Наказала покликати вас негайно, – не підводячи очей промовила дівчина.

– О небеса! Треба було починати з того, що вона тут, а не забігати, наче казна-що… – закотила очі жриця. Аврелія підійшла й подала руку служниці, щоб допомогти тій встати:

– Не слухай її. Ми негайно зберемося й підемо до княгині. Наразі дякуємо, можеш бути вільна.

Коли вони знову лишились наодинці, Аврелія знайшла в одному з кутків зали свою форму. Мить пригадуючи щось, звернулась до Нефтіс:

– Питання на мільйон: де мої труси?

– А не знаю я, де твої труси! Дивитись треба, куди кидаєш. Всі ви у вашій гвардії однакові – хоч би одна тримала ті труси в штанях чи хоч клала кудись нормально. Але ж ні, це ж я повинна слідкувати! – все ще роздратовано відмахнулась жриця.

– Хто з мене труси знімав, той і хай слідкує, куди їх кидає, – потисла плечима воєначальниця. – Може ти їх левам згодувала, хто тебе знає.

– Ти маєш сумнівне уявлення про те, що їдять леви, – Хен Нетер потяглась і встала з жертовника. – Без трусів іди, потім знайдемо. Чи нові тобі куплю, теж мені проблема.

– До княгині й без трусів? Ти маєш сумнівне уявлення про гвардію.

– Наче ні тебе, ні жодної з твої доблесних воячок ніколи тут не бувало.

– Але навряд чи Ілінка кличе нас кохатися, доки її кохана буде між життям і смертю.

– Теж правда. Кохатися вона б прийшла сюди, – Нефтіс вручила Аврелії підняті з підлоги чорні тактичні труси. – Бери, не психуй. Йду теж вдягнуся чи що…

***

“Судячи з аналізів, пані потребує лише однієї дози”, – Інгвар відклав на стіл папери, які вкотре попросив у Сильвії, щоби остаточно пересвідчитись, що все те, що він збирається робити, правильно.

На порозі покоїв Декієни він зупинився, не сміючи підняти погляд. Ілінка сиділа на краю ліжка своєї дружини, міцно стискала її долоні й говорила їй щось румунською. Сама Декієна лише всміхалась і лагідно перебивала її однією й тією ж фразою, значення якої Інгвар не розумів. Вловлював лише одне слово. Moartea – він не потребував знання румунської, щоби зрозуміти слово “смерть”. 

Княгиня поцілувала її в лоб, не бажаючи показувати більше в присутності двох лікарок й хіміка. Не озираючись, вона вийшла з покоїв. “Ви можете починати”, – промовила до хлопця Сильвія. “Добре”.

Він підійшов до столу й почав змішувати компоненти. Він щосили намагався відсторонитись від зайвих думок – вони могли нашкодити. Затуманити майже забуті візії сполук, без яких у нього не було шансів зробити це втручання в організм вдалим.

Найгіршим у його ремеслі було те, що правильність вже з’єднаних речовин неможливо було перевірити. Вийшло чи ні, стане відомо лише після засвоєння – про це він подумав вже в той момент, коли передав лікарці шприц.

Інгвар опустився на коліна й склав руки за спиною. Речовина засвоюватиметься години три-чотири – весь цей час Декієна ще житиме. Він чудово розумів, що його чекає, якщо вона помре – коли лікарка зробила ін’єкцію, вона й Сильвія вийшли, залишивши їх утрьох: його, Декієну й озброєну вартову.

***

“Вітання, Сехмет”, – Нефтіс кинулась із порога обіймати княгиню. “Привіт”, – Аврелія дочекалась, доки жриця відійде й теж пригорнула Ілінку. “Сподіваюсь, я не надто невчасно покликала вас?”,  – жінка сіла на подушки, розкидані по терасі.

– Все чудесно, – кивнула воєначальниця. – Тільки жрицям треба збільшити бюджет.

– Куди ще? – Ілінка налила всім вина. – Нефтіс, вам щось треба?

– Ну… – жриця взяла собі шматок ягідного пирога. – Якби було треба, я б тобі сказала.

– Так і запишемо, – Аврелія відпила вина. – Жриці нічого не потребують, але крадуть у гвардії труси.

– Які труси? – Ілінка відклала келих і склала руки перед собою. – Я заінтригована. Жриці крадуть білизну в гвардії? В якому сенсі?

– Ми кохались на твою честь, Сехмет. А оця, – Нефтіс вказала на воєначальницю, – не вміє труси на місце ставити. А винна я, жриці храму й, певно, весь інститут жрецтва як такий! – вона закотила очі, видихнула й додала: – Але в цьому нема нічого страшного. Ти сама як?

– Чорт знає. Декієна вже готова помирати. Лише про це й казала. «Хай моя смерть стане печаткою нашого вічного кохання». За кілька годин все скінчиться і мене вбиває те, що результат втручання не підвладний мені, – княгиня практично не торкалась їжі.

– Декієна була в храмі, ще раніше, – знову заговорила Хен Нетер. – Просила сказати, що її чекає. Й з мого погляду все вказувало на те, що твоя дружина житиме.

– А якщо твої знамення помиляються? Якщо вона не виживе – я страчу й цього юнака. Проте не можу уявити, що в такому разі буде зі мною. Авреліє, зіграй нам щось. Очікування – надто нестерпна річ.