Лорелей

Лорелей

• Сон

Бліде весняне проміння потроху пробивається крізь щільний дах з темно-зеленого, смарагдового листя, на якому видніються жовтенькі прожилки. Ще так рано… Здається, спати не хочеться хіба що пташкам, що так і щебечуть за вікном. «Ще п’ять хвилиночо-о-к», — за шкільною звичкою бубоню я, от тільки щось надто боляче колить у бік. Я невдоволено бурмочу: «ну, ось» і через силу розплющую очі. Це гостра суха гілка. Я лежу, сяк-так скарлючившись на вузенькій лавці з кількох паралельних дощечок, з’єднаних між собою, ноги звисають, а ліва рука оніміла –  важка й наче чужа. Я швидко встаю й приводжу до ладу одяг, наскільки це взагалі можливо. Навколо нікого, ще занадто рано, але, коли квітневе сонце проникне у всі потаємні куточки старого парку, я не зможу сховатись від чужих обережних поглядів. Це моя перша ніч на вулиці.

«Ніколи не йдіть, якщо вам нікуди», — хто мені це казав? Не можу пригадати… Я порушила це правило. Я не планувала свою втечу, навіть боялася припуститися думки про ніч не під дахом, ніби за дверима було щось неймовірно страшне: міфічне чудовисько, яке стереже вихід. Але в певний момент ти штовхаєш незачинені двері й робиш крок за поріг. У внутрішній кишені моєї легенької куртки лежить крихітна сума, якої вистачить на дві ночі у найдешевшому гостелі. Гребінця чи щітки немає. Я туго зав’язую волосся в косу і перемотую зеленою аптечною гумкою, що знайшлась у кишені. У мене дуже довге та неслухняне волосся. Одяг ще дивом чистий: ну, про що я думала, коли пішла у світло-блакитній сорочці?

Я сідаю на лавку знову і привалююсь спиною до берези. Ось, я тут, і я одна, я вільна, я вільна, я вільна, і мені абсолютно нікуди йти. І найголовніше, у мене немає жодних документів. Я не можу навіть влаштуватися на роботу. Потрібно було підготуватися краще, але в той момент, коли я просто штовхнула ті двері, я була занадто близькою до божевілля. Я навіть не пам’ятаю, як зловила попутку і добралася сюди з іншого міста, за дві чи три сотні кілометрів. Здається, в машині було багато веселих і п’яних хлопців та дівчат, які намагалися мені налити шампанського. Потім я дійшла до парку. Якимись провулками та дворами, сахаючись від людей і вуличних собак.

Кризовий центр? Хіба він для таких, як я? Хіба маю я право вимагати того ж, чого потребують ті жінки, котрі втекли від насильства й побоїв? Він тебе пальцем не торкнувся.

Іду до фонтану вмиватися: на щастя, вода там майже прозора, не темно-зелена, як це буває посеред літа. Десь тут був бювет, ось тільки де? Чи довго йти? Начебто в мене є якісь справи… Але витрачати дорогоцінні сили на його пошуки не буду. Я знаю, де їдальня для бідних, але йти туди соромно й страшно. На мені хороша шкіряна куртка й джинси з дорогою, навіть розкішною вишивкою: дракон, що дихає полум’ям, вкритий золотою лускою, з рубіновими очима. Білі, чорт забирай, кросівки. Я просто не можу туди піти.

Біля фонтану до мене підходить нічийний брудно-рудий пес і тикає мокрим носом у долоню. Мені нема чого йому дати, тому я обіймаю його, сильно, ніби він єдине, що мене тут тримає. У дитинстві в мене був пес, маленький вугільно-чорний дворняга на ім’я Тарзан: він помер від старості, але я ще довго вірила, що він поїхав на автобусі подивитись світ та скоро повернеться. За мить у мене вся куртка у собачій шерсті, від рук тепер пахне, і я знову старанно відмиваю їх у фонтані. «Що ти робиш, Дано?» — питаю я себе, коли ноги самі несуть мене на блошиний ринок. Не роби ще одну дурість!

А чи така вже це дурість, якщо я йду на ринок, а не на міст, з якого видно ту давно занедбану будівлю зі стінами, розписаними графіті та непристойними словами? Я згадую про безхатченка біля Свято-Троїцької церкви, якого я бачила раніше кожного дня дорогою на стару роботу. Він завжди спав прямо біля входу, підклавши під голову мішок зі своїм ганчір’ям. Я ніколи не бачила, щоб він не спав. І я щоразу думала про те, як це – спати, коли сотням людей цілковито на тебе байдуже, і, сором’язливо відводячи очі, вони щодня проходять повз. Як ви будете почуватися, якщо вам випаде жити на вулиці та сподіватися не буде на що? Ось, я тепер тут. Чи зможу я… втриматися? Як мені не опуститися туди, не опинитись на дні під важкою темною водою, яка так і тисне на груди, не дійти до повної байдужості: коли все одно, хто я і де я, і що зі мною відбувається?

Блошиний ринок відкривається ще затемна. Тут продаються хвилясті папуги в клітках, старе ганчір’я, дитяче взуття, срібні ложки й ножі, тарілки з радянських сервізів, із золотим обідком та рожевими, жовтими чи блакитними квіточками, незрозумілі деталі від невідомих приладів, китайські подовжувачі, пластикові іграшки, пояси від халатів, безглузді статуетки, пошарпані книги, облізлі сумки та інший непотріб. Тільки-от у непотребі можна відшукати перлини. Якщо знати, де шукати. І тут завжди можна поторгуватися.

У худенького чоловічка в картузі та джинсовій жилетці з безліччю кишень я бачу те, що мені потрібно. Просто на землі, на вицвілій, смугастій хустці лежить шестиструнна гітара. Майже нова. Навіть лак не полупився. Я не вмію торгуватися абсолютно, тому якийсь час удавано байдуже розглядаю срібні ложки й прикрашені пасторальними сценами тарілки, які влаштувалися поруч, на імпровізованому прилавку з розстеленого просто неба не дуже чистого мішка. Продавець не звертає на мене жодної уваги.

Я відкашлююсь і, як би між іншим, запитую:

— А гітарка скільки?

—  П’ятсот, —  сухо відповідає чоловічок, навіть не дивлячись у мій бік.

Чо-о-о-орт!

• Хм, п’ятсот? — я примружуюсь, — за п’ятсот я і нову куплю.

— Де ти нині знайдеш нову за п’ятсот? — обурюється продавець, —  я племіннику купив. Не захотів. Помучив зиму, та й кинув. Майже нова, гарна річ. За півтори тисячі куплена.

— Та вона подряпана, — резонно заперечую я, —  от, бачите?

— А я і не за півтори тисячі продаю! —  обурюється мужичок.

— Триста їй ціна, — нахабнію я.

— Мінімум чотириста п’ятдесят, — заперечує він, —  інакше не продаю. Видно ж, що майже не грали на ній.

— Можу дати тільки триста.

— Значить, шукай іншу.

Мій план сторгуватися з тріском розвалюється на частини. Я підходжу до гітари і повільно проводжу по корпусу рукою. Одночасно вітаюсь із нею та кажу «прощай».

— Послухайте, — чужим голосом кажу я, — у мене залишилося тільки триста. І якщо не ця гітара, ночувати завтра мені буде ніде, тому я прошу вас продати мені її за триста. Будь ласка.

Чоловік дивиться на мене в німому подиві, але не посилає куди подалі. Потім мовчки сує мені гітару в руки. Я віддаю свої останні три сотні. Він спочатку не хоче брати, але я наполеглива. Ще не вистачало почати нове життя з милостині. Мені здається, це буде занадто поганим знаком. Я тягну гітару в руках, потім міркую, що до неї причеплений ремінь і її можна перекинути через плече. Ще рано, тож я плентаюся назад до парку,  знайти собі місце. Ще хоча б півдня потрібно протриматися без їжі та постаратися не думати. Не думати, що…

Що я не ціную такого, як він.  Що я не поводжуся, як раніше.

Я змінилася. Я зіпсувала наші стосунки. Більше не даю те, що йому потрібно. Я занадто багато хочу.

Він ніколи мене не бив. Одного разу, щоправда, душив, здається, або ж це я сама все придумала. Тому що, мабуть, була п’яна. Або тоді вже з’їжджала з глузду?

Ніколи й пальцем мене не торкнувся. Не пив, не курив, жінок додому не приводив. Ось тільки вони були, ці жінки. Сліди помади були, і світле волосся, і запах парфумів. Я в житті не користувалася парфумами.

Все це маячня. Я шукаю привід посваритися.

Навіщо мені гроші, якщо він мене забезпечує? Навіщо мені новий одяг, якщо я нікуди не ходжу?

Я дуже товста. Йому соромно показати мене друзям.

Я потворна. Ніхто не полюбить мене, окрім нього.

Як же можна любити того, хто зводить тебе з розуму?

Спочатку він називав мене Лорелей, яка зачарувала його своїм голосом. Але це тривало недовго. Тепер я ще не скоро зможу співати колись улюблену «Лорелей» Скорпіонів. А ще є такий астероїд — Лорелей. Але про нього я більше нічого не знаю…

Я не знаю, що відповісти тим, хто запитає, чому я не пішла раніше, тому що їм здається, що з ними такого ніколи не трапиться.

Біля парку, на краю спортивного поля за похиленим парканом, я сідаю на повалений стовбур біля заіржавілого турніка – і плачу. Мені здається, я плачу понад годину, тому що скоро майже перестаю бачити – тільки пелена, наче скло після сильного дощу. Останні кілька тижнів я не плакала вголос. Тому що у мене занадто гучні схлипи, вони заважають йому працювати. І взагалі мій голос його дратує.

Як можна любити того, кого ти дратуєш? Я починаю натягувати струни, верчу кілки й поступово перестаю плакати. Моя акустика була розбита через пів року спільного життя. Я заважала йому. Чому ж, якщо я так заважала тобі, ти мене не відпускав?

Сиджу на пустирі та граю «Романс Гомеса», тому що це перше, що згадують мої пальці. І в цю хвилину, легенько перебираючи струни, майже почуваюсь щасливою. Ніхто не може мені сказати, що я нікчемна.

Я все ще жива, і я буду в порядку. Мені хочеться щось заспівати, але який у мене зараз голос? Тихенько пробую «Старі фотографії…», але спів мій схожий на каркання ворони.

Губи жахливо пересохли. Я фізично не зможу це заспівати. Що ще я знаю?

Дивно, що після цього, здається, довжелезного проміжку часу я все ще знаю все напам’ять: і класичні твори, і простенькі мотиви, і ту, про осінь, на вірші Верлена, хоч зараз і пізня весна.

Я буду сьогодні співати, і грати, і в мене все вийде.

Почуваюсь русалонькою, яка повернула свій голос.

Якщо в тебе є гітара, час проходить непомітно. Ти не думаєш про те, що не їла з учорашнього дня і що в тебе немає нічого, окрім цієї гітари в руках і того, що є на тобі. А, може, трохи все-таки думаєш, але це тепер неважливо. Я граю все, що пам’ятаю. Класичні старовинні романси, хуліганські дворові пісні, уривки своїх студентських творів, різні популярні мелодії, поки на пальцях не з’являється кров. Я злизую крапельку з пальця і майже усміхаюся. Давно такого зі мною не траплялося.

Я не знаю точно, скільки пройшло часу, але я йду на місце біля алеї, до якого ще зранку придивилась, і встаю під деревом. У мене немає ні чохла від гітари, ні сумки! Куди я буду збирати гроші?

Під лавкою валяється забута дитяча панамка. Я кидаю її на землю за крок від себе. Мені сьогодні щастить. Людей в парку ще небагато. Десь мами з колясками, а десь підлітки, уже напідпитку, веселі, весь світ їм належить, нічого їх не лякає. Закохані парочки, гучний, спокусливий і такий щирий сміх, світлі сукні за деревами. Я злегка торкаюся струн. Ніхто не звертає на мене уваги.

Що, як він приїде сюди? Що, як здогадається, що я захотіла повернутись?

Я намагаюся про це не думати, тому що граю «Зелені рукави», що нагадують про ті часи, коли все ще було як треба: тоді, коли я була щасливою безтурботною студенткою, яка знов і знов грала цю пісню, лежачи на продавленому ліжку в гуртожитку музучилища. Моя улюблена мелодія, старовинна англійська балада про нещасного закоханого: «Як шкода, кохання моє, що жорстоко ти чиниш зі мною». Маленький хлопчик зупиняється навпроти мене і впускає в панамку копійки з кулачка. Я усміхаюся йому. Гарний початок.

— Гей, — раптом кричить мені якийсь хлопець майже у вухо, — це моє місце!

Я розгублено відступаю назад.

— Вибач.

— Ти ж розумієш, що не можна просто так прийти та грати? — він з невдоволенням розкладає свою апаратуру і витягує з чохла саксофон, — зараз хлопці підійдуть. А тобі краще пошукати інше місце.

— Я нікуди не піду, — шепочу я майже без голосу. Він навіть не чує мене, зосереджено налаштовуючи мікрофон. Моя присутність для нього тільки прикра перешкода.

— Я не можу піти, —  нарешті в тупому розпачі пояснюю я, — якщо піду, то мені буде ніде ночувати. І що їсти. У мене тільки ця гітара.

Хвилину він дивиться на мене, як на ненормальну. На мені пристойний одяг. Обличчя ненафарбоване, волосся трохи сплутане.

Будь ласка, повір мені.

Він дивиться на мої руки, пальці, долоні. Вони в дрібних порізах, напівзагоєних подряпинах і шрамах, більшість все ж приховують рукави. Він ніколи цього не робив. Я сама.

— Добре, — нарешті каже хлопець зміненим голосом, — я тобі допоможу. Тобі тут не можна одній.

До нас підходять його друзі. Один з сережкою у вусі, скидається на пірата або бандита з кінофільмів 90-х років. Інший дуже молодий, але блідий і серйозний. Волосся зібране в невеликий хвіст на потилиці, рухи витончені, він мов герой трагедії: Гамлет або Орфей.

— Святик знайшов подружку, — весело регоче пірат, — а вона нічого, симпатична.

Я мовчки повертаюся, щоб піти.

— Жень, стули пельку, — швидко зупиняє його молодший хлопець, і я розумію, що він тут головний.

• Як тебе звати? — запитує він.

— Дана, — відповідаю я чомусь напівпошепки.

— Євген, —  називає себе «пірат».

— Святослав.

— Микита.

Святик про щось шушукається з Микитою. Потім Микита, здається, прийнявши якесь рішення, поблажливо киває головою.

— Свят, йди з дамою, поїжте поки. Ми тут якось самі…

Я хочу послухати, як вони грають, але сил протестувати не залишається. Святослав підхоплює свій саксофон, і ми йдемо в сторону площі, до якої притулилась маленька кафешка з недоладною вивіскою.

— Ти що їстимеш, Дано? — запитує музикант ніби ми сто років знайомі.

Здається, зараз я розплачуся від такої турботи, та натомість мовчки тикаю пальцем в меню. За хвилину ми вже їмо солодкі млинці, і я знищую все з такою швидкістю, що мені майже страшно.

• Так тобі ніде зупинитися? — обережно уточнює він.

Я мотаю головою, продовжуючи наминати їжу.

• Замовити ще?

— Мабуть, ні. Буде занадто, — відповідаю я, прожовуючи останні шматочки.

— Я живу з сестрою, — продовжує він, — а хлопці в гуртожитку. Я міг би залишитися у них, а ти б побула з сестрою в моїй квартирі, поки щось не придумаємо…

— Спасибі, але я… — я хочу сказати, що не можу, але чи є у мене інші варіанти?

Слова застряють у горлі, тому що я не можу повірити в щирість його турботи про незнайому людину. І, здається, він це помічає.

— Де ти навчилася грати? — обережно запитує Святослав і підсуває мені склянку з чаєм.

— В музучилищі… я тут навчалася.

— Так і ми з училища!  — він радісно плескає себе по боках, — тільки Микита з академії. Ми просто зобов’язані тобі допомогти!

— Я думала піти в монастир, — зізнаюсь я, — чула, там можна працювати й за це жити та харчуватися. Але потім раптом купила гітару, і…

— Тобі не варто туди їхати, — зауважує мій несподіваний рятівник, — це точно не твоє місце. І взагалі, вважай, тобі просто казково пощастило. Василько наш їде. Біля театру звільниться місце. Ти могла б там співати та грати. Ми про все домовимося. Можна дуже, дуже пристойно там заробити… А там, дивись, і постійну роботу знайдеш. Сестра моя в музичній школі попитає… Або даватимеш приватні уроки. З інструментом не пропадеш!

Йому страшенно хочеться запитати, що ж зі мною сталося, але він тільки дивиться на мої руки, здається, не усвідомлюючи, що занадто довго не відводить погляд.

— У мене проблема з документами, — нарешті кажу я.

— Всі проблеми, —  Святик уважно дивиться мені в очі, — можна розв’язати. Розберемося з твоїми документами.

• Я хочу послухати вас, — кажу я замість подяки, — не проти?

Мені страшенно хочеться їх послухати, наче це допоможе мені повірити у своє фантастичне везіння. І разом з тим я розумію, що один день везіння не може переважити рік, який руйнував мене зсередини. Кожен день якого у мене було два шляхи: на дах, або на вулицю, і кожен раз зупиняв страх. Поки одного разу я і його не втратила.

«Куди ти підеш. У тебе ж нікого й нічого немає. Я тебе забезпечую», — сказав він мені одного вечора.

Дійсно, а куди я піду? Я не потрібна нікому, крім нього. Я не можу звідти піти. Я не належу собі.

Але, одної миті, в моїй голові все вимкнулося. І я штовхнула двері на сходову клітку. Зробила крок. І побігла.

— Дано? —  запитує у мене хтось, — з тобою все в порядку?

***

Я стою біля спуску на бульвар біля театру, в руках у мене та сама гітара, а над головою світле осіннє небо. Я беру перший акорд, і біля мене зупиняється дівчина, в елегантному береті й приталеному чорному пальті, схожа на француженку, мов зійшла з ретро-листівки. Мені хочеться її порадувати, і я починаю співати «Лорелей» Скорпіонів. Я гадаю, що їй це сподобається. Вона кидає в чохол складену купюру і стає трохи віддалік. І я граю, ніби в останній раз, для своєї поки єдиної слухачки, і немає для мене більшого щастя.

***

• Реальність

Я розплющую очі та розумію, що так далі тривати не може. Зараз у квартирі я одна. У дзеркалі ванної відбивається майже чужа втомлена жінка, але я намагаюся їй усміхнутися, згадуючи той чудовий сон. Як уві сні все було добре, як легко й швидко склалося й це всього за один день! Я починаю голосно сміятися, тому що наяву так добре не буває… Що ж, можливо, не буває, але я можу спробувати.

Несподівано мені захотілось щось написати на дзеркалі, але немає чим. Я бігаю по квартирі, шукаю маркер, але не можу перестати сміятися. Хапаю все, що мені може стати у пригоді. Вигрібаю всі гроші, що можу знайти в комоді під паперами. Мало, але ключів від сейфа не маю, це хоча б щось. Кидаю в його рюкзак консерви з холодильника, шматок твердого сиру, хліб, пляшку соку. Теплі речі, шкарпетки, білизна. Паспорт? Я гадки не маю, де він, але з цим розберусь пізніше. Відновлю, якщо доведеться. Вдягаю куртку, подумавши, повертаюся й пишу на дзеркалі «Мені шкода, що я не зробила цього раніше».

Знаю, що він навіть не замкнув двері: упевнений, що він господар. Але, на щастя для мене, на жаль –  для нього, якраз сьогодні у мене звідкись узялися сили штовхнути ці бісові двері до невідомого світу, до Дивокраю, до Задзеркалля, до Нарнії… Може, через сон, а, може, тому що я знайшла чортів маркер, що не змивається, і мені захотілося залишити ефектний напис. Я взуваю його кросівки, бо не можу знайти свої. Нічого, що на два розміри більше, байдуже. Від цього мене знову давить від сміху. Мабуть, божевільний я маю вигляд! Та ти думав, я не піду без взуття? Дарма.

Мене лихоманить від хвилювання, але, ох, як же вчасно наснився той сон! Я не знаю, як все тепер буде, але моя точка неповернення пройдена. Я штовхаю двері й роблю перший крок.