She’s back, bitches

Ейві хочеться кричати. З одного боку, вона дуже рада, що Беатріс вирішила самостійно вирушити в невеличку пригоду, з іншого боку — чорт із ним, якщо це не пригоди на дупу. Вона не пограбувала два банки, її не переслідували поліцейські та вона не побила того підозрілого хлопця в Буенос-Айресі, доки він не погодився підробити її документи лише для того, щоб Мати Суперіон сказала їй, що Беатріс пішла близько двох років тому, не залишивши навіть номеру телефону її сестрам. Господи, іноді Беа може бути такою королевою драми.

 

Вітаю! Нажаль я не знайшла іншго місця, щоб написати це. Ця робота є перекладом з оригіналу англійською мовою від чудової авторки Frenchsoda (сподіваюсь посилання спрацює). Насправді я вперше таке роблю, та я вирішила спробувати зайнятись перекладами, щоб допомогти нашому сайту в розвитку. Нижче буде посилання на оригінальну роботу авторки, тож можете також перейти й поставити вподобайку. ))

https://archiveofourown.org/works/43137286?view_adult=true

 

 

Трава лоскоче їй руки. Сонце пестить її шкіру. Вітер шепоче у вухах. Повітря. Таке свіже й підбадьорливе і, чорт, вона може дихати. Після вічності, замкненої в місці, де фізичні відчуття нічого не означали, де біль і задоволення не могли існувати, де всі її почуття були притуплені настільки, що вона думала, що втратила їх назавжди, забувши, що означає бути живою, вона може дихати. Вона відчуває. Вона голодна, хоче пити та трохи мерзне, незважаючи на сонячне світло, та трясця! Ейва посміхається, сльози з’являються на її очах та навколо лунає заливистий сміх.

 

Вона повернулася, сучки.

 

***

Я роблю це, щоб ти могла прожити своє життя. Тож живи. Добре? 

 

Беатріс обміняла лати черниці на повсякденний одяг: одну пару лляних штанів і одну пару джинсів, три сорочки на ґудзиках, темно-зелений піджак, який Ейва змусила її купити, коли вони приїхали до Швейцарії, тому що «ти в ньому до біса добре виглядаєш!», і Беатріс ледве могла сказати «ні» цим щенячим очам. Вона зберегла свої військові черевики. Вони практичні, міцні та зручні, і було б дуже нерозумно з її боку позбутися їх. Решта, добре. Вона залишила його в монастирі, щоб хтось із новобранців міг його носити. 

 

Вона попрощалася, поїхала в аеропорт і забронювала квиток до першого місця, що трапилось їй на очі, — це був Стамбул. Тепер вона тут і сумлінно виконує свою обіцянку, яку ніколи не промовляла в голос, яку дала Ейві. Вона проживе своє життя. Для Ейви, для себе.

 

***

Насмішніше, що Ейва не знає, куди саме вона повернулась. Її єдина підказка полягає в тому, що, прокляття, це місце неймовірне. Навколо неї гострі гори, вершини яких вкриті снігом, і яскраво-бірюзові озера, що застилали їх підніжжя. Ніяких ознак людського життя. Ні дороги, ні хатин, ні електроопори, нічого. Чудово, їй довелося телепортуватися назад у найпорожніше місце на Землі. Ну, добре, можливо, їй не варто скаржитися; у неї було сімдесят відсотків шансів з’явитися прямо в океані, тож загалом їй пощастило. Але все ж.

 

Ейва встає. Приземлення було грубим — вона телепортувалася назад щонайменше на десять метрів у повітрі й ледве встигла активувати вінець, перш ніж впасти на землю, — але порізи та зламана щиколотка вже зажили. Вона потягується, посміхається все ширше і ширше, і ширше. Вона повернулася. Вона повернулася — і це означає більше, ніж можна перелічити. Це означає тапас, пиво, пірнання в море, розмови з людьми — справжні розмови, а не те телепатичне лайно, яке відбувалося по інший бік, — танці, дихання, бачення, слух, дотик; її дотик, до неї, бачення її — це означає все та означає одне — одне ім’я, одну душу, про яку вона думала цілу вічність. 

 

Там, на тій стороні, час було важко зрозуміти. Не було ні днів, ні ночей, ні цокаючих секунд. Вона просто… Існувала. Але як довго? Здавалося, що цілу вічність — і це не її любов до перебільшень. Це було довше, ніж ті роки, які вона провела у притулку Святого Михайла. Набагато довше. Вона насправді не рахувала, бо, знаєте, це не її сильна сторона, але враховуючи те, що сталося з Майклом, вона подумала, що, якщо просто провела тридцять років по той бік, це означає, що повернулася вона на Землю лише через рік після того, як залишила її. А зараз їй було б близько п’ятдесяти років. П’ятдесят. Років. Вона дивиться на тильні сторони своїх долонь. Вони зморшкуваті? Вона не може сказати. Вони відчувають те саме до неї. Вона відчуває те саме. Про все.

 

Ейва хитає головою, ляскає себе по щоках і йде. Вона дуже сподівається, що Беатріс подобаються жінки постарше. 

 

***

Подорож Беатріс самотня та прекрасна. Вона бачить більше чудес світу, ніж коли-небудь сподівалась побачити, медитує перед Тадж-Махалом і на березі затоки Халонг, спілкується з туристами та ділить місцеві домашні страви з жителями. За два роки, що вона блукала Близьким Сходом та Азією, у неї були лише дві невдалі зустрічі, які їй вдалося швидко вирішити — кілька зламаних пальців можуть бути надзвичайно ефективними в деяких ситуаціях. Решту часу вона почувалася благословенною кожною людиною, яку зустрічала. Від літніх жінок, що спостерігають за людьми зі своїх вікон, до кокетливих молодих хлопців, що пропонують їй напої в барах — вона вітала це всім серцем. Вона живе своїм життям. Для Ейви. Для себе.

 

А якщо боляче? Що, якби вона з радістю віддала власне життя, лишень побачити її знову, хоча би востаннє, з її дурною посмішкою, такою гордою, м’якою та чесною? Що, якщо решта її життя означає так мало в порівнянні з кількома місяцями, які вона мала провести з нею? Що, якщо вона продовжує сподіватись стоячи під душем, уві сні, перед Шоколадними пагорбами на Філіппінах — вона зможе почути її голос, найкраще ім’я в світі!, ясне, як білий день—? Що якщо вона негайно не придушить цю надію, то та буде бити її, доки не вб’є, тому що Ейва зникла два роки тому та якби колись повернулася, їй було б зараз вісімдесят; та вона, ймовірно, взагалі ніколи не повернеться? Нічого з цього не має значення. Вона живе своїм життям. Ейва пишалася би нею. 

 

***

Ейві потрібно двадцять вісім днів, щоби знову знайти цивілізацію. Так, вона заблукала, так, мабуть, могла би зробити це за двічі менший час, але, чесно кажучи, подорожувати в невідомому напрямку з невідомого місця без телефону, карти, компасу чи будь-якого пристойного відчуття напрямку не так просто. Коли вона нарешті, нарешті потрапляє на свою першу людську душу, то запитує її, де вони, і — що найважливіше — сьогоднішню дату. 

 

По-перше, вона на півдні Аргентини, по-друге, вона повернулася на Землю приблизно через два роки після того, як пішла. Це означає, що вона просто провела в тому місці близько шістдесяти років, нічого страшного. І, по-третє, вона виглядала абсолютно так само — дякую тобі, незнайомець, за те, що ти дозволив подивитись на себе через камеру свого телефону та за те, що вдав, ніби вона не поводиться як божевільна. 

 

Отже, окрім того факту, що вона вже чотири тижні блукає по Патагонії, харчується сирою рибою та дивними дикими ягодами, Ейва не отримала жодних радісніших новин. Їй двадцять один, вона здорова та знаходиться за кілька рейсів від Беатріс.

 

***

Беатріс вважала себе сильною. Вона думала, що через два роки думати про неї буде не так боляче.

 

Вона помилялася.

 

***

Ейві хочеться кричати. З одного боку, вона дуже рада, що Беатріс вирішила самостійно вирушити в невеличку пригоду, з іншого боку — чорт із ним, якщо це не пригоди на дупу. Вона не пограбувала два банки, її не переслідували поліцейські та вона не побила того підозрілого хлопця в Буенос-Айресі, доки він не погодився підробити її документи лише для того, щоб Мати Суперіон сказала їй, що Беатріс пішла близько двох років тому, не залишивши навіть номеру телефону її сестрам. Господи, іноді Беа може бути такою королевою драми.

 

Хороша новина: вона регулярно надсилає листівки до монастиря, і остання прийшла приблизно тиждень тому. Точної адреси немає, але на ньому вказано острів Бангка в Індонезії, і, згідно з маркою, його надіслано з поштового відділення Коби. 

 

Ейва вважає це гарним місцем для початку. Проблема в тому, що це її єдина підказка, але вона почувається оптимістично, тому змушує мати Суперіон, Камілу та Ліліт пообіцяти їй зателефонувати, щойно вони отримають ще листівку від Беатріс, і йде.

 

Вона знайде Беатріс, навіть якщо заради цього їй доведеться переслідувати її на край світу — адже Ейва була набагато, набагато далі. Боже, бути закоханим. Дуже. Складно.

 

***

Беатріс спала з деким. Дівчина. Гарна, мила, яку вона зустріла в туристичному барі на пляжі. Вона австрійка, дуже балакуча, тактильна й відверта та не залишала місця для сумнівів — шепотіла їй на вухо та називала гарячою вже через дві години після того, як вони почали спілкуватися. Це не перша дівчина, із якою спала Беатріс — усе-таки відправили до католицького інтернату недаремно, — але все одно таке відчуття. Це круто. Це стресово. Це страшно. 

 

Але цього разу страшно з причин, які Беатріс ледве розуміє. Їй не соромно, більше ні. Вона не боїться, що її батьки ввірвуться в кімнату та дізнаються, що їхня донька — найбільше розчарування в їхньому житті. Ні, це не те. Вона налякана, тому що здається, ніби відмовляється від Ейви, але насправді це не так і ніколи не стане таким. Вона налякана, тому що відчуває, що зраджує їй, і водночас, що ніколи не зможе по-справжньому полюбити ще когось. Вона налякана, тому що це не Ейва в її руках — і це найжорстокіша несправедливість у світі. Це має бути вона. Жива. Тут. Із нею.

 

Коли Зої приходить, то застає Беатріс заплаканою й дозволяє їй схлипнути біля грудей, ніжно гладячи її по волоссю. Вона достатньо добра, щоб нічого не казати — і це змушує Беатріс плакати ще дужче.

***

 

Слава Богу, Коба відносно невелике місто. Це полегшує пошуки Ейви, навіть якщо це все ще залишається складним випробуванням. Озброївшись посмішкою, фотографією Беатріс і абсолютно не знаючи індонезійської мови, Ейва заходить у кожен магазин, бар, ресторан і готель, які трапляються на очі, і запитує, чи бачив хтось цю дівчину. Вона зустрічає лише запитальні погляди та серйозні хитання головою. Їй потрібно чотири дні, перш ніж вдача повернеться до неї. І який поворот. Та дівчина не тільки одразу впізнала Беатріс, але ще й розмовляє англійською.

 

— Ох, Беатріс! Так, я її знаю! Ми вже деякий час тусуємося.

 

Незважаючи на те, що її надія спалахує, Ейва мружиться. Що це за іскра, яку вона бачить в очах цієї дівчини?

 

— Вона поїхала з острову три дні тому, — продовжує вона.

 

Тепер вона виглядає дійсно сумною, а підозри Ейви тільки підсилюються.

 

— Вона сказала тобі куди їде?

 

— Ні, вона дуже потайлива, ти знаєш?

 

Ні, Ейва не знає. Не знає, бо Беатріс ніколи не приховувала таємниць. Від неї — ніколи. Звичайно, іноді їй доводилося кілька спроб, щоб відкритися, але врешті-решт вона завжди робила це, тому що довіряла Ейві. Можливо, тому що вона любила її. Ейва не впевнена. Але вона принаймні подобалась їй.

 

Ейва відводить погляд і намагається приховати розчарування, яке раптово охопило її, коли зрозуміла, що втратила слід Беа. Вона могла би піти в аеропорт, розпитати там, можливо, подружитись із кимось зі співробітників, щоб вони зазирнули у свої файли в пошуках імені Беа та сказали їй, куди вона поїхала, навіть якщо є дев’яносто відсоткова ймовірність, що Беатріс прилетіла до Джакарти. І що тоді? Що, якби Беа поїхала автобусом в інше місто? Усе, що Ейва може зробити — це дочекатись, доки та надішле ще одну листівку їх сестрам, якщо взагалі колись це зробить. Дідько. Чорт, чорт, чорт. Усе мало статися зовсім не так. Повернутися до цього виміру мало бути складніше, ніж знайти Беатріс.

 

— У будь-якому випадку, — каже дівчина, — Я сподіваюся, що ти зможеш затриматись, доки вона не повернеться.

 

Трясця, життя іноді може бути складним. 

 

— Мені потрібно й—Почекай. Зажди, то вона повернеться?

 

— Так! Це я тобі й сказала! Беатріс має повернутися приблизно через тиждень. Вона не сказала, коли саме.

 

Ейва глибоко вдихає, кладе руки на плечі дівчині й стискає їх.

 

— Ти впевнена? — запитує вона. 

 

Ніколи в житті вона не була серйознішою.

 

Дівчина піднімає брови. 

 

— Гм, так, впевнена. Беатріс сказала мені, що місце, де вона зараз живе, заброньоване на наступні два місяці, і довірила мені деякі свої речі.

 

Ейва настільки зраділа, що вирішила проігнорувати останній коментар. Один тиждень. Тиждень до того, як вона знову побачить її.

 

***

Острів Белітунг такий чудовий, як і очікувала Беатріс, де вона проводить десять неймовірних днів. Їй було це потрібно. Побути деякий час на самоті, досліджувати, відкривати щось нове. Їй подобається Зої, справді подобається, але її стало забагато. Занадто багато очікувань. Занадто щасливо. Беатріс ніколи не думала, що коли-небудь вважатиме так, але їй хочеться, щоб це було невимушено. Вона не готова до серйозних стосунків. Ніколи не буде. Ейва забрала частинку її серця, коли впала на той бік, і Беатріс ніколи не зможе повернути його. Нічого страшного. Вона щаслива, що ця частка там, із нею. Але це означає, що вона ніколи не зможе по-справжньому належати комусь іншому, і якби вона почала миритися з цим протягом останніх кількох тижнів, які провела з Зої, вона не впевнена, що Зої це зрозуміє.

 

Беатріс зітхає. Їй не хочеться вести її далі. Це було б нечесно, і, зрештою, завдало б їй ще більшого болю. Вона повинна буде сказати їй, коли повернеться. «Зої, мені подобається те, що у нас є, і ти мені подобаєшся, але ти повинна знати, що я ніколи не зможу покохати тебе». І якщо вона запитає, чому… Беатріс не впевнена, що коли-небудь зможе висловити цю історію словами, бо навіть не змогла вимовити її імені з тих пір, як вона зникла. Жодного разу. Ні з Матір’ю Суперіон, ні з Камілою, ні сама собі. Ейва закарбована в її свідомості, займає кожну її думку, і вона більше ніколи не торкнеться тих губ.

 

***

Місце Беа — невелика дерев’яна хатинка на палях, схована серед пальм і квітів. Із нього відкривається прямий вид на море, де хвилі м’яко омивають берег лише за кілька метрів. Це добрих двадцять хвилин ходьби від Коби, і чомусь це не дивує Ейву. Тут Беа далеко від світу, але не настільки, щоби покупка продуктів перетворилася на цілий епічний квест. Тут немає мобільного зв’язку та Wi-Fi, але з того, що їй сказала Зої, вона знає, що є електрика та вода. Будинок призначений для туристів; тих, хто хоче усамітнитися та рідко відвідують бар, і він підходить Беатріс.

 

Ейва знімає жахливий номер у готелі в Кобі, щоранку зі сходом сонця йде до хатини Беа, щоночі опівночі повертається назад. Це її паломництво, яке вона здійснює кожного дня з трохи більшою надією, трохи більшим бажанням, що змушують її трястись від хвилювання, коли уявляє, що Беа повертається; коли вона наважується уявити, як би та відреагувала, коли б побачила Ейву, що сидить на маленьких дерев’яних східцях ведучих до дому. 

 

Це чудова прогулянка пляжем, щоби дістатись туди, особливо вдосвіта, коли море спалахує, а сонце червоніє над горизонтом, і Ейва не може дочекатися, щоби разом із нею спостерігати за світанком. Ще кілька днів. Можливо, вона повернеться навіть завтра. Можливо, сьогодні вдень. Може, ні…

 

Ейва бачить самотній силует, що йде пляжем, і завмирає. Звичайно, не вперше хтось йде цим шляхом, не вперше вона сподівається. Але цей профіль? Ця хода? Повільно, впевнено та елегантно? Вона не бачила його принаймні шість десятиліть, але в той самий момент сумнівів не залишається.

 

Ейва встає. Робить глибокий вдих. Прочищає горло. Тепло поширюється від грудей до кінчиків пальців. Її серце б’ється так швидко, що їй здається, ніби вона могла би привести в дію все місто, навіть не так — цілий острів. Її руки тремтять. Вона забула як дихати. «Трясця. Будь крутою. Беа не бачила тебе два роки. Вона, мабуть, думає, що ти мертва. Ймовірно, вона пішла далі». До біса, Ейва на вісімдесят відсотків впевнена, що вона зустрічається з Зої. Отже, так. Будь крутою. Дочекайся її приходу, не дій ірраціонально. Будь крутою. Будь. Крутою. 

 

«Ох, та до біса це».

 

Ейва мчить до тонкого силуету на пляжі, і ніколи в житті вона не бігла так швидко.

 

***

Спочатку Беатріс чує довге й тремтливе «Беееееееееаааааааааааааааааааааааа», що пронизує її серце, тоді бачить. Хтось мчить до неї зі швидкістю світла, а його спина випромінює золоте сяйво. І нарешті… Вона не встигає нічого обдумати, оскільки хтось кидається їй на руки й перекидає на пісок з такою силою, що залишає її без повітря в легенях.

 

Інстинкти повинні спонукати її негайно дати відсіч нападнику, але вона не може. Вона не може, тому що ця дівчина пахне як Ейва, хіхікає як Ейва, і тепер вона піднімає голову, щоби витріщитися на неї, і, дідько, ця дівчина виглядає точно як Ейва і… і…

 

— Беа, — шепоче дівчина. 

 

У неї найніжніша посмішка на обличчі та сльози на очах. Її очі. Її очі.

 

Але ні, це неможливо, бо якби Ейва повернулася до цього виміру, то була би вісімдесятирічною жінкою, а дівчина, що зараз із захопленням дивиться на неї, є точною копією тієї дівчини, яку Беатріс залишила два роки тому і це неможливо, неможливо, ні, ні, ні.

 

— Беа, — знову шепоче дівчина, гладячи Беатріс по обличчю; сльози котяться по її щоках, маленький смішок губиться в кінці щойно сказаного імені.

 

Беатріс дивиться, дивиться, і їй здається, що вона втрачає розум, але замість того, щоб відштовхнути її й застрибнути в перший ліпший літак, який їй вдасться, вона відкриває рота й промовляє: 

 

— Ейво.

 

***

Вони плачуть. Багато. Там, на пляжі, доки хвилі омивають ноги. Вони сміються. І знову плачуть. І сміються, і плачуть, і сміються, і плачуть. Перше, тому що вічне очікування закінчилося, друге, тому що вони знайшли те, що вважали назавжди втраченим. Вони залишаються там принаймні на годину, лежачи на пляжі, нездатні навіть поворухнутися, тому що це означало би віддалитись одна від одної більш ніж на секунду, і жодна з них не може цього витримати. Вони цілуються. Ейва нахиляється першою — і це схоже на повернення додому. Вона мріяла про ці губи цілу вічність, думала, що забула їх смак, їх м’якість, але тепер усе налагоджується, і навіть якби вона вже цілувала їх тисячі разів, вона б робила це як вперше.

 

— Беа, — повторює вона, як молитву, знов і знов, тому що вона може, тому що вона тут, тому що все реально; вона справжня. 

 

І Беа робить те саме, повторює:

 

— Ейво, — знов і знов між схлипами або з найяскравішою посмішкою, і від цього Ейва тане, закипає й тремтить.

 

— Твій вінець, — усміхається Беатріс.

 

— Ой, чорт, вибач, — Ейва заплющує очі, намагається вимкнути його чи хоча б трохи приглушити, перш ніж застогнати: — Не можу вимкнути його, я занадто схвильована.

 

Беатріс хіхікає. Господи, як же Ейва скучила за цим звуком.

 

— Пішли додому. Там люди з меншою ймовірністю побачать тебе та створять культ.

 

Вони нарешті встають, але так і не розлучаються, чіпляючись одна за одну, ніби від цього залежать їхні життя, а шлях до хатини виявляється в п’ятдесят разів довший, ніж тоді, коли Ейва знесла Беатріс із ніг.

 

Ейва така щаслива, що в неї паморочиться голова. Вона сп’яніла від радості, не в змозі втриматись — навіть менше, ніж зазвичай, — і щойно вони заходять у хатину, вона зачиняє двері, хапає руками Беа за обличчя й цілує так сильно й так пристрасно, що та вдаряється об двері. Беатріс фиркає їй в губи й цілує,  відповідаючи бажанню Ейви, пальці впиваються їй в поперек, хапають за сорочку, тягнуться вздовж хребта, плутаються в її волоссі.

 

Дідько.

 

Так це має бути? Ейва думала, що знала, що означає збудження після стосунків з Джей-Сі, поцілунків із ним, та чорт, навіть сексу з ним, але очевидно вона помилялася. Беатріс запалює її. Те, як вона торкається до неї — з азартом, безрозсудністю та бажанням, — як вона звучить — важке дихання, стогони, гуркочущі в її горлі, — те, як вона відчуває себе — тепло, м’яко й трохи тремтячи поруч з її тілом. Кожна річ зводить Ейву з розуму.

 

Вона хоче більшого. Хотіла більшого вже шістдесят років, і навіть якщо вона не зовсім усвідомлювала плин часу там, було відчуття, що вона сумувала за Беатріс усе життя. Господи. Вона не може повірити, що знову цілує її. Вона не може повірити, що вони обидві тут, живі й молоді, і продовжують усе з того ж місця, де й зупинилися.

 

Ейва розриває поцілунок. Раптово вона надто приголомшена. Дівчина обіймає спину Беатріс, обіймає настільки міцно, наскільки може, або, точніше, настільки міцно, наскільки Беатріс може витримати.

 

— Я тебе люблю, — її голос хриплий і тремтить, гублячись на вигині шиї Беатріс. — Я люблю тебе, — повторює вона. — Я закохалася в тебе ще в Швейцарії та з тих пір не переставала любити тебе. І я знаю, що це звучить занадто драматично, але, чорт, Беа, я витратила вічність, думаючи про тебе та про цей момент; і все, що я робила, все, що я робила, я робила для того, щоб повернутися сюди, побачити тебе знову, щоб сказати тобі ще раз. Я люблю тебе. Я тебе страшенно люблю.

 

Беатріс напружена в її руках, але Ейва не хвилюється. Зрештою, така Беа. У першу чергу стримана.

 

— Ти чула мене? — тихо запитує Беатріс, її м’язи трохи розслабляються. — Коли прошла через портал. Ти чула, що я сказала тобі?

 

Ейва відкидає голову назад, рівно настільки, щоб вона могла подивитись в очі Беатріс. 

 

— Ні, не чула.

 

— Ох, — Беатріс глибоко вдихає. — Вибач. Боюся, у тебе була лише одна можливість. Ти пропустила, ти програла.

 

— Гей! — Ейва сміється та (обережно) штовхає Беатріс плечем. — Це я тут маю бути смішною.

 

— Багато змінилося, коли тебе не стало.

 

Ейва посміхається. Як так можливо, що її серце тане, коли Беатріс щось каже?

 

— Ні, — шепоче вона. — Нічого не змінилося.

 

Вона знову цілує її, із усією любов’ю, із усім тим, що ніколи не могла сказати, будучи на іншому боці та тут, протягом її останніх днів на Землі, протягом тих двох місяців у Швейцарії. 

 

Беатріс притискає її чоло до свого й обрамляє обличчя двома ніжними руками.

 

— Я люблю тебе, Ейво.

 

Це найніжніша річ, яку Ейва коли-небудь мала змогу почути.

 

***

Вони спілкуються. Зрештою, їм є що надолужити. Два роки подорожей для Беатріс, шістдесят років існування в іншому вимірі з божественними істотами для Ейви. Вони проводять решту дня лежачи в ліжку, сплівшись тілами, і їх розмови часто переривались імпровізованими сесіями, що змушували їх задихатись, тремтіти одна біля одної.

 

Вони не заходять далі, але Бог знає, що обидві хочуть цього. Беатріс не проти. Вони так давно не бачилися, і почути голос Ейви — це буквально музика для її вух. Вона може зачекати ще кілька днів, навіть якщо Ейва буде дуже, дуже ускладнювати. Серйозно, як хтось може бути таким гарним і кумедним, і тупим, і чарівним, і придуркувато гарячим одночасно? Як хтось може розповісти їй про свою божественну пригоду в паралельному всесвіті, кидаючи один жахливий каламбур за іншим? І як ця сама людина, справжнє диво на Землі, може бути в неї закохана? Беатріс не знає. Чесно кажучи, їй байдуже. Вона любить Ейву, а Ейва любить її. Більше нічого не має значення. 

 

Добре, що вони обидві не роздягаються, тому що Беатріс спочатку потрібно розібратися з Зої. Навіть якщо Ейва не дуже тонко пожартувала про секс утрьох, Беатріс вважає, що такий досвід повинен почекати принаймні того моменту, коли вони з Ейвою вперше займуться сексом. Ух-ти. Просто думати про це — про Ейву, її тіло, її стогони… Дідько. Беатріс здригається. 

 

— Тобі холодно?, — запитує Ейва, міцніше обіймаючи її.

 

Беатріс хитаєм головою. Не холодно. Просто вона дуже збуджена. Сонце надворі починає сідати. Незабаром стемніє, і Беатріс швидко приготує їжу для них обох, вони приймуть душ і підуть спати, і тепер, коли вона про це думає, абсолютно нульовий шанс, що вони не займуться сексом цієї ночі. Не після того, як вони нестримно цілувалися протягом усього дня, не тоді, як їм доведеться ділити крихітне ліжко Беатріс у повній темряві, коли вони припинять розмови в марній спробі заснути, і все, що вони почують, це повільне дихання одна одної на відстані кількох сантиметрів. Навіть зараз Беатріс настільки близька, щоб втратити розум. У той момент, коли Ейва вперше поцілувала її на пляжі, її тіло відреагувало аж настільки, що вона впевнена, що не лише її нижня білизна, а й шорти були повністю зіпсовані. Вона була з дівчатами раніше, милими, як Зої, з якими вона завжди приємно проводила час, але вона ніколи не хотіла когось так сильно, як хоче Ейву. 

 

Це не тому, що вони розлучалися так надовго. Це не тому, що вона думала, що втратила її. Це тому, що Ейва є Ейва, і навіть до того, як все пішло шкереберть, навіть коли вони разом жили затишним, тихим життям у Швейцарії, Ейві все одно вдавалося запалити її тіло щоразу, коли залишала легкий поцілунок на її щоці, щоразу, коли брала її за руку або нахилялася трохи ближче. І тепер вона нарешті може виконати свої численні бажання.

 

— Мені потрібно поїхати в Кобу, — каже вона, раптово сповнена рішучості.

 

Ейва підіймається на лікті й питально дивиться на неї. 

 

— Це займе максимум годину.

 

Ейва посміхається. «Ти збираєшся порвати з Зої, чи не так?»

 

— Це не розрив, ми насправді не були разом. Але вона заслуговує знати, що відбувається. 

 

Беатріс встає з ліжка.

 

— Я скоро повернусь. Тримай форт, доки мене не буде, гаразд?

 

— Я охоронятиму цю крихітну хатинку ціною свого життя.

 

Беатріс закочує очі, цілує Ейву в губи та йде.

 

***

— То як вона це сприйняла?

 

Беатріс кидає рюкзак на підлогу — ймовірно, речі, які вона залишила у Зої, доки була відсутня, — і зачиняє двері.

 

— Досить добре. Ми спілкувалися лише кілька тижнів, і в нас не було нічого серйозного. Вона сказала, що знала, що так буде, як тільки зустріла тебе.

 

Ейва посміхається. 

 

— Розумна дівчинка. І що це за чудовий запах?

 

Беатріс піднімає пластиковий пакет у своїй руці. «Сатай»

 

— О, Боже, — Ейва підстрибує на ноги та біжить до неї. 

 

— Із чим?

 

— Яловичина.

 

— Я тебе люблю. Дуже. До біса. Сильно.

 

Беатріс тихо сміється, і Ейва цілує її. Вона повинна. Це правило. Вона повинна цілувати Беа кожного разу, коли та мила, а це означає, що вона мусить цілувати її кожні десять секунд. Їй це подобається.

 

***

Вони сидять на пляжі та їдять під тьмяним світлом електричного ліхтаря Беатріс; після вечері мовчки дивляться на небо, на хвилі, що розпливаються під їхніми босими ногами, і Беатріс не може повірити, що це насправді відбувається. Через стільки часу Ейва повернулася. Вона виглядає так само, незважаючи на те, що для неї минуло шістдесят років, хоча вони знають, завдяки Майклу, що вона малася постаріти там. Можливо, це через те, що вона носить вінець. Ймовірно, вони ніколи не дізнаються.

 

Ейва піднімається.

 

— Повертаємося всередину?, — запитує Беатріс.

 

Ейва посміхається. І, ох, яка посмішка. Така до біса пустотлива, така до біса сексуальна.

 

— Ще ні, ні, — Ейва хапається за поділ безрукавки та стягує її через голову. 

 

Беатріс потребує великої сили волі, щоб не роззявити рота, навіть коли та розстібає блискавку на своїх шортах і дозволяє їм впасти на пісок. 

 

— Я йду на нічне купання. Хочеш приєднатися?

 

Беатріс не відразу вдається уловити її слова; Ейва в нижній білизні, і мозок палає від цього видовища. 

 

— Так. Звісно.

 

Її широко розплющені очі все ще прикуті до чарівного тіла Ейви — і це не залишається непоміченим.

 

— Ну і справи, Беа, — каже вона з дражливою посмішкою. — Хіба ти не маєш бути скромною черницею, чи як?

 

Беатріс підводиться, струшує пісок зі своїх шортів і бере руки Ейви у свої.

 

— Уже ні, ні.

 

Вона притягує Ейву до себе й цілує.

 

Вона не ніжна. Насправді це повна протилежність ніжності. Кусати нижню губу Ейви, волокти нігтями по оголеній шкірі її спини, стогнати, коли обидві глибше занурюються в поцілунок. Беатріс відсторонюється, повільно блукаючи поглядом від розкритих губ Ейви до її грудей, що піднімалися та опускалися в ритмі її нерівного й переривчастого дихання, до живота, чітко окресленого навіть під слабким світлом ліхтаря, до її ніг, довгих і струнких, і, Господи, усе, що вона хоче зробити — це вкусити м’яку шкіру її стегна, перш ніж занурити голову між цих ніг.

 

— Дідько. 

 

Цей шепіт, напевно, не призначений для Беатріс, але вона його все одно чує. Ейва дивиться на неї з таким голодом, що у Беатріс трохи запаморочилося в голові. 

 

— До біса нічне купання, — видихає вона та хапає Беатріс за руку, тягнучи до хатинки.

 

Не дивно, що Беатріс не чинить опору.

 

***

Ледве Ейва встигає обернутися, як Беатріс вже штовхає її на ліжко та осідлає.

 

— Ох, трясця.

 

Вона знову вилаялась. Ейва відчуває, що цієї ночі вона буде багато лаятися. Один тільки погляд на розкішне обличчя Беатріс, обрамлене довгим шовковистим волоссям, змушує її знову вилаятись. Вона піднімається на ліктях і дивиться, як Беа однією спритною рукою повільно розстібає сорочку з короткими рукавами.

 

— А я думала, що ти сором’язлива.

 

Беатріс посміхається. 

 

— Ні, не коли справа доходить до цього.

 

Ох. Дідько. Шоу починається з бюстгальтера. Беа натискає ще одну кнопку, і тепер Ейва може бачити його на весь екран. Він чорний, простий і дуже. До біса. Гарячий. Ейва хапає напіввідкриту сорочку й тягне Беатріс до себе. Вони падають на матрац і пристрасно цілуються, вони більше не стримуються, більше не вдають, що не хочуть поспішати, більше не відштовхують одна одну, аби зібратись із думками, доки не стало занадто пізно. Ні, тепер вони готові, голодні, ненаситні й голосні. Беатріс стогне й задихається, а Ейва стогне й лається. Їхні пальці охоплюють одяг одна одної, або те, що від нього залишилось, і Ейва ледве встигає усвідомити, що відбувається, перш ніж вони обидві оголені й притискаються одна до одної. І це відчуття — груди до грудей, м’яка шкіра до м’якої шкіри — це все зводить її з розуму.

 

— Ох. Ох, трясця.

 

Ейва ніколи в житті не була такою збудженою. Вона відчуває, як її вологе тепло розтікається по стегну Беа, коли інстинктивно притискається до неї — і сама думка про це збуджує ще більше.

 

— Дідько, Беа.

 

Вона обіймає Беатріс руками за спину, притискаючись до неї ще дужче, ховає обличчя в її шию, кусає ніжну плоть і відчуває, що ось-ось вибухне, коли Беатріс буквально скиглить і починає тремтіти поруч із нею.

 

— Боже, ти така гаряча.

 

Беа нічого не відповідає, але ковзає рукою по животу Ейви, потім усе нижче, нижче і… Щойно пальці Беатріс знаходять її клітор, Ейва розпадається на маленькі частки.

 

***

Ейва змушує її втрачати контроль, змушує ні про що не турбуватися, змушує робити все, що їй заманеться. Із нею вона вільна. Беатріс гарчить, захоплюється та метушиться, не боячись зашкодити їй — чи то через вінець, чи то через саму Ейву, бо та може це витримати, — не боїться зробити щось погане. Ейва сказала б їй, і зараз здається, що Беатріс робить усе правильно. Вона не боїться брати все під контроль, пробувати щось нове, показувати Ейві, як сильно хоче її. Вона власницька, вимоглива та трохи груба — і знає, що Ейві це подобається.

 

— Більше, — благає Ейва.

 

Їй не потрібно просити двічі. Беатріс витягає два пальці та повільно штовхає третій, захоплюючись тим, як Ейва прогинає спину, а з її розтулених губ виривається довгий хрипкий стогін.

 

— Трясця, це так добре. Боже мій. Чорт.

 

Звичайно, Ейва балакуча. Це трохи зводить Беатріс із розуму. Чесно кажучи, хто би не збожеволів, коли така дівчина, як Ейва, знов і знов стогне її ім’я? Іноді це ледь розбірливий звук, тому що вона задихається від скиглення, іноді він губиться в потоці різкішої лайки — чорт, чорт, чорт, Господи, Беа, чорт.

 

Ейва говорить, і не тільки словами. Вона несамовито розгойдує стегнами, коли хоче більшого, стискає простирадла, кусає подушку, треться, згинається, ламається, і Беатріс думає, що може кінчити просто спостерігаючи за нею.

 

— Більше. Будь ласка. Прошу.

 

Тому Беатріс дає їй більшого. Вона штовхає глибше, швидше, сильніше, а іншою рукою починає терти клітор. Ейва видає найгучніший стогін, який Беатріс коли-небудь чула у своєму житті, і та відчуває, як із неї самої починає капати на ліжко.

 

— Ти найсексуальніша жінка, яку я коли-небудь бачила, — шепоче вона, і Ейва скиглить у відповідь.

 

М’язи напружуються, тіло тремтить, стогони стають все голоснішими, а тепле сяйво починає ширитись від спини до простирадл. Ох. Вау.

 

— Ось так, — здушеним голосом встигає сказати Ейва.

 

Вона каже це знов і знов — ось так, так, саме так, так, так, так, та…

 

Ейва кінчає, і кімната заливається золотистими променями світла.

 

***

— Мені знадобляться щільніші штори.

 

Ейва фиркає та щільніше пригортається до Беатріс, поклавши голову їй на груди, і кінчиком пальця торкається її соска.

 

— Або перестати дарувати мені запаморочливі оргазми, — нарешті каже вона, вдоволено зітхаючи.

 

— На жаль, це не варіант.

 

Ейва сміється. Беа права. Вона змусила її кінчати тричі, і щоразу, коли оргазми ставали настільки інтенсивними, її вінець пульсував світлом і енергією. І це без урахування двох разів, коли вона змусила Беа кінчати, і так збудилася від побаченого, що її вінець також активувався, хоча й слабше.

 

— Як довго ти плануєш тут залишатися?

 

Беатріс знизує плечима.

 

— Не знаю. Я забронювала будинок ще на кілька місяців. Не люблю поспішати, коли приїжджаю в нове місце. Але я не проти поїхати завтра ж, якщо знадобиться.

 

— Хммммм… — Ейва торкається носом шиї Беатріс. — Давай побудемо тут ще трохи. Я хочу, що би ти показала мені тут все.

 

Вона цього не бачить, але знає, що Беа посміхається.

 

— І що тоді?, бурмоче Беатріс.

 

— Тоді ти закінчиш свою кругосвітню подорож, за виключенням, що тобі доведеться тягнути за собою свою настирливу дівчину.

 

Беа сміється. 

 

— Звучить як чудова угода. Куди хочеш відправитись далі?

 

— Я завжди хотіла поїхати до Японії.

 

— Тоді ми поїдемо до Японії.

 

— Ой, Ой! І Південна Корея! І Тайвань!

 

Беатріс сміється та цілує її в лоб. 

 

— Ми поїдемо куди завгодно.

 

Ейва знає, що це так. Зараз вона почувається такою благословенною, живою, закоханою. Такою щасливою. Вона була паралізованою дитиною в жорстокому притулку, потім померла, повернулася до життя з надздібностями, випустила божевільну сутність у світ, ледь не померла знову через цю божевільну сутність і мусила зникнути в іншому вимірі на шістдесят років, але після цього всього вона щасливіша, ніж будь-коли. 

 

Наскільки це круто?