Глава 49. Про дім

«Пані, ви обоє дуже милі і я зовсім не хочу вас переривати, але в нас у барі все ще лежить труп», – Габріель мовчав, доки Маріанна знайомилася із вартовою, але заговорив одразу як побачив нагоду вставити два слова в їхній діалог. – «Не те, щоб він мені там дуже заважав, але валяється, самі розумієте, ледь не при вході… Типу, в нас зараз і так півтора гостя, то з трупом на порозі й вони не прийдуть. Знаєте, в Римі ж достатньо барів, у яких не лежить чувак, розрубаний навпіл, так…»

Маріанна перевела погляд із вартової на Габріеля і назад. За час перебування в общині адептів Ордену вона підсвідомо призвичаїлася до того, що її прохання чи накази, найімовірніше, проігнорують, тож зараз просто не розуміла, що має сказати. «Був би тут Сандро, він би вигадав, що робити… Хоча про що я? Він би вже театрально знепритомнів, лиш би не розбиратися із тим, що в нього серед бару труп», – вона зітхнула й запитала:

– Що мені робити?

– З трупом? – Габріель був готовий хоч сам його винести, лише б вигляд розтятого навпіл мерця не лякав потенційних клієнтів.

– Та зі всім, – вона не залізла під ковдру з головою лише тому, що не хотіла здатися дуже вже слабкою у присутності представниці нового правління. – А хоч би з трупом… – її погляд знову зупинився на вартовій. – Що б ти зробила з трупом?

– Я? – Магдалена з усмішкою облизала губи. – Та від настрою залежить, тут як коли, пані… себто Маріанно. Але взагалі то поки що тут керуєте ви… маю на увазі, ти керуєш. От і вирішуй, ми все виконаємо.

– Я керую? Так, я керую, – Маріанна промовила це більше самій собі. – Отже, тоді… Габріелю, ти ж маєш контакти тих адептів, які втекли?

– Десь маю, – кивнув хлопець.

– Добре. Набери когось із них і скажи, щоби дружка свого забрали, а то розвалився у нас серед бару, як невідомо що, – вона мить подумала й продовжила: – Перекажи, що як за годину не заберуть, пущу його на добриво для улюблених троянд мого коханого, – жінка вловила ошелешений погляд Габріеля після слова «коханий». – Що? Сандро любив ті троянди, от я про них і дбаю. А квіти найкраще підживлювати відбірним лайном, якого в нас у барі валяється орієнтовно кілограмів… дев’яносто певно, якщо ми про м’язову масу. І так, якщо наші любі товариші не матимуть у що свого колегу зібрати, я, так і бути, пожертвую їм смітниковий пакет. Ось так. Нормальний ж план?

– Абсолютно, – вартова дивилася на неї так, наче вона сказала щось неочікуване, але приємне. – Це і гуманно, і, знаєш, класно звучить.

– Дякую. Габріелю, тобі як?

– Прекрасно, як же ще… Ти назвала Сандро коханим, Боже милосердний, – він не міг стримати усмішки. – Хоча… Окей, не моє діло, йду вирішувати питання із трупом… – хлопець запідозрив, що їй може бути не надто приємно чути подібне після новини про те, що Кастільйоне вирішив не повертатись до Риму. – Все, гарно вам посидіти, мене тут нема…

Коли двері за Габріелем зачинились, Маріанна вимучено глянула на Магдалену. Та сиділа на краю її ліжка й дивилася у вікно, не знаючи, що робити зараз. Пальці жінки наче ненароком торкалися тонкої тканини сукні, яка абияк лежала на спинці ліжка – Леґран ніяк не могла знайти в собі сили повісити її до шафи.

– Магдалено, де ви з дівчатами збираєтесь жити?

– Прошу? – вартова потерла скроні. – Жити… Збиралися квартиру якусь зняти, бажано б неподалік звідси, але тут все забите й… Не знаю. Нам байдуже, насправді, де жити. Ми росли в Ордені, тож можемо хоч намети в парку розбити й нормально буде.

– Що? Навіть не думайте, які ще намети? Господи помилуй, що ж я за господиня така буду, якщо дозволю гостям жити в парку? Живіть тут. У нас народ виїхав, бо дім мали, ну… Спалити, якщо пам’ятаєте. Так от, у нас купа вільних кімнат. Будь ласка, розташовуйтесь, де вам зручно, – Маріанна видихнула. – Сподіваюся, це не звучало так, наче я маніячка. Я нормальна, чесно. Мабуть. Бляха, що я верзу… – вона все ж впала обличчям у подушку. – Прошу вибачення. Можна я спочатку почну? – Магдалена кивнула й вона заговорила: – Отже, як вам пропозиція жити тут?

– Дуже щедро з твого боку. Я скажу дівчатам.

***

«Маріанна сказала, що нам можна додому», – Альда обійняла Естер, щойно та встигла переступити поріг квартири. «Вчасно вона», – Конде зробила крок вбік, пропускаючи досередини ще одну жінку. – «Йди, дай Анні снодійного, введемо речовини. Як виживе – будемо готуватися їхати в бік Риму».

Незнайомка дала Альді маленький флакон і мовчки пішла до кухні, куди вказала Естер. «Що значить «як виживе»?», – хотіла запитати Рейн, але зачинені двері кухні дали зрозуміти, що ніхто відповідати не бажає. Вона взяла з холодильника, який стояв у коридорі, банановий сік і повернулася до спальні.

Анна лежала на животі, накрившись ковдрою. Альда ковзнула поглядом по сторінках розкритої перед дівчинкою книги. «Начитається своїх казок про принцес і виросте розніженою панянкою», – не раз бурчала Естер, слухаючи те, як Анна вмовляє маму купити їй ще одну сукню.

– Сонечко, я тут, – Альда лягла поруч із нею. – Скажи, ти дуже злитимешся, якщо я скажу, що скоро ми знову можемо переїхати? Але цього разу надовше й до Італії?

– До Птаха? – дівчинка глянула на неї своїми мідно-карими очима, які так нагадували очі Хеммінга.

– Майже так. До мами-пташки. Батько-птах зараз, на жаль, має багато-багато справ деінде, – Рейн погладила дочку до голові. – Та ти неодмінно зустрінешся з ним колись. Що таке? Тобі погано? – вона помітила, як зблідли її щоки.

– Угу, – Анна опустила голову на ліжко. – Мені страшно.

– Не бійся, сонечко, мама тут, – Альда обійняла її. – Я принесла сік. Налити тобі? Я швидко.

Рейн встала й підійшла до столика навпроти ліжка. Наповнила порожню склянку соком і вилила туди весь вміст флакона. «Вони знають, що роблять, точно знають», – вона не знала, хто саме ці «вони»: Естер і невідома їй жінка, Маріанна й Сандро чи взагалі всі навколо крім неї самої.

«Ось, попий», – Альда простягнула дочці склянку. – «Може ляжеш, відпочинеш, якщо тобі недобре?» Анна потисла плечима й випила сік. «Хоч би все вдалося», – Рейн знову сіла на край ліжка й пригорнула дівчинку до себе. Та заснула майже одразу – снодійне виявилося напрочуд якісним.

«Я все», – вона постукала в двері кухні. Незнайомка пройшла до спальні. Двері перед Альдою знову зачинились. Естер торкнулася її ліктя – не те різко, не те заспокійливо. «Ходімо, вип’єш чогось», – жінка вказала на кухонний стіл, за яким, судячи із відкритої пляшки вина, вона сиділа зі своєю супутницею.

– Вона що, зараз робитиме ін’єкції нетвереза? – з відвертим нерозумінням на межі з претензією спитала Рейн.

– Вино нам з тобою. А за неї не хвилюйся. Вони ніколи не дозволяють собі провалити завдання через алкоголь чи щось подібне, – Конде налила вино в келихи.

– Вони? Та хто такі ці вони? – дівчина навіть не думала торкатись напою.

– Вони… – Естер втомлено потерла скроні. – Ти забагато питань ставиш. Невже тобі не досить того, що вони допомагали зі страхуванням наших маршрутів, фінансуванням всі ці роки й, зрештою, рятують твою дитину?

– Мені просто дуже складно довіряти неясно кому. Й, між іншим, ти ж журналістка. Хіба не знаєш, що інформацію перевіряти треба?

– Інформація перевірена. Кіндер… – вона зітхнула, добираючи слова. – Я розповім, коли зможу. Гарантую, небезпеки нема. Давай-но краще про щось інше поговоримо? Наприклад про те, як тебе занесло до пернатого?

– Ти дуже хріново переводиш теми, – трохи спокійніше промовила Альда. – То була дуже дивна ситуація… Так, але те, що я розказую, не значить, що я забула про все, що звучало тут до цього! Отже…

***

Після втечі з монастиря й кількох ночей, проведених у парку й на залізничному вокзалі, пропозиція допомагати в барі, схованому в дворах недалеко від Колізею, видавалася Альді вельми непоганою можливістю мати хоч якісь базові умови для життя. Її роботою було допомагати маляреві, який саме робив розпис однієї зі стін.

Того дня вона мала вихідний – маляр поїхав у сусіднє місто в справах, тож допомагати було нікому. За нічліг їй служила кімната для персоналу бару – там можна було поспати, а у душовій, призначеній для тих же працівників – сяк-так вмитися. Альда вийшла в зал і сіла за столик біля барної стійки. На відносно ранню для цього місця годину – пів одинадцяту, гостей було небагато. Як вона чула від жінки, яка й запропонувала їй цю роботу, Маріанни, ці люди жили в Гнізді. Що за Гніздо, дівчина не розпитувала – це звучало їй чимось подібним на секту. «Я просто попрацюю тут за їжу й невелику платню, після чого поїду зі столиці й знайду іншу роботу – офіціантки чи танцівниці», – думала вона й не поспішала вникати в справи відвідувачів чи інших працівників.

Двері відчинилися й вдарилися в стіну – так, наче їх відчинили з ноги. Чоловік, який ввійшов, якусь мить щось доводив комусь за спиною, після чого повернувся й з невинною усмішкою промовив: «Всім привіт, любі мої, всім, окрім моєї дорогенької Марі, яка вирішила собі, що, вибачте, не в її віці грати Коломбіну», – кінець фрази він вимовив голосніше, кинувши погляд собі за спину й змахнувши уявну сльозу. Невагомим жестом чоловік показав щось барменові, який негайно налив йому келих червоного вина. Коли він сів за стійку й нахилився ближче до хлопчини по той її бік, щоби майже пошепки й не надто розбірливо щось йому пояснювати – йшлося, здається, про плани на вечір, – Альда змогла роздивитися його уважніше.

З вигляду йому заледве можна було дати тридцять. Його тонкі пальці з численними перснями раз за разом марно намагалися поправити неслухняні подекуди каштанові, подекуди майже біляві, вигорілі на сонці хвилясті пасма трохи нижче плечей. Темно-рожевий піджак чоловік спустив до ліктів, відкривши яскравий червоно-жовтий вишитий орнамент на спині сірого гольфа. На поясі класичних штанів, трохи світліших за гольф, висіли різнокаліберні ланцюжки, підвіски й зав’язаний морським вузлом тонкий помаранчевий шарф. Чоловік майже весь час усміхався, доки говорив із барменом – це здавалося Альді моторошним.

Вона розуміла, що розглядати незнайомця – річ не найбільш пристойна, але нічого не могла з собою вдіяти. Він, схоже, закінчив зі своїми поясненнями. Бармен коротко кивнув і відійшов до іншого кінця стійки, щоби сполоснути порожні келихи. Чоловік обхопив ніжку свого бокала елегантним жестом і відсторонено обвів поглядом бар. Не дивлячись на Альду, заговорив:

– А тебе, юна панянко, бачу вперше. Що привело тебе до Гнізда?

– Бажання заробити трішки грошей на квиток у провінцію, щоби не сидіти з голою дупою в Римі, – не надто приязно відповіла вона, сприйнявши його якщо не за маніяка, то точно за не найбільш психічно здорову людину.

– Он воно що, – розсміявся він. – Люблю чесність. Ти чудово вписуєшся в нашу родину.

– В яку ще родину? – дівчині це зовсім не подобалось. – Мені, певно, час іти… – вона хотіла підвестися, але відчула, що не може – в неї геть невчасно почався приступ із тих, які час від часу виникали з її п’ятнадцятиліття. – Або не час… Мені би просто побути на самоті. Я втомилась і… – Рейн опустила голову на стіл в очікуванні миті, коли хвиля запаморочення ослабне.

– Ох, панянко, давно це в тебе? – чоловік навіть не думав лишати її в спокої. Він набрав склянку води й сів поруч із нею, між цим всипавши у рідину порошку, який витяг із кишені піджака. – Нумо, випий. Буде краще, обіцяю.

– Це наркотики? – не зводячи погляду зі стіни навпроти, спитала вона.

– Знеболювальне. Тобі воно потрібне, правда? – спокійно й навіть трохи стурбовано запитав він. – Будь ласка. Я через те саме пройшов, не повіриш, – його долоня опустилася на її передпліччя, схрещені на столі.

«Не можна нічого брати в незнайомців», – кричала свідомість дівчини, але біль ніяк не вщухав. «Але не може ж він вбити мене на очах у цих людей», – їй хотілося випити те, що пропонував чоловік. – «Хоча якщо вони всі якась секта, то може. Та чорт із тим!», – вона випила воду й опустила голову в очікуванні реакції. «Хрінь якась. Я наче не вмерла. Або ж це отрута повільної дії чи…», – Альда зрозуміла, що приступ стих.

– Тобі краще? – він опустив голову, щоб глянути їй в очі.

– Не знаю чому, але так. Дякую вам. Напевно.

– Скажи-но, в тебе ж таке не вперше? Кошмари бачиш, у яких в тебе щось вельми подібне на людей жере енергію? – його слова прозвучали як питання про погоду чи те, котра зараз година.

– Так… А звідки ви… Та хто ви?

– Я? Сандро Кастільйоне, римський Птах, батько Гнізда. А ти?

– Альда Рейн, бездомна начебто художниця, допомагаю тут маляреві.

– В якому сенсі бездомна? – перепитав Сандро.

– В тому, що мені ніде жити. Останній тиждень живу тут, у підсобці. А коли робота скінчиться, шукатиму щось інше й… Чому ви так дивитесь?

– Пташечко моя, – з усмішкою зітхнув він. – Залишайся з нами. Розумію, ти бачиш мене вперше в житті, але я готовий дати тобі їжу й дах над головою. А ще можу вирішити проблему твоїх приступів.

– Тут щось не те. Що ви хочете взамін?

– Небагато. Зіграй Коломбіну в моїй комедії дель арте, – він обережно стис її долоню. – Мені дуже-дуже потрібна Коломбіна там. А Марі ніяк не погоджується її грати – каже, що краще просто подивиться, можеш собі уявити?

– Тобто ви вирішите мою проблему й візьметесь мене утримувати, якщо я зіграю вам Коломбіну? – недовірливо уточнила Альда.

– Боже мій, сонце… Я не так висловився. Мав на увазі, я в будь-якому разі буду тебе утримувати, якщо захочеш залишитись у Гнізді – це і є його мета. Я допомагаю тим, хто приходить до мене. Тобі зовсім не обов’язково грати Коломбіну чи будь-кого ще, щоби стати частиною моєї родини. Просто… Я просто був би вдячний, якби хоч хтось зіграв мені Коломбіну, – він відвів погляд і вкотре поправив неслухняні локони. – Не зважай, будь ласка. Я стараюсь бути нормальним, але іноді надто захоплююся якоюсь ідеєю і… Цього разу це комедія дель арте й тут не лишилося жодної персони, яка б не вислухала від мене про те, як це гарно і як гарно було би поставити її в нас.

– Птахо, кого ти там вже спокушаєш на свою Коломбіну?

Маріанна – жінка, яка в уявленні Альди була схожа як мінімум на богиню, сіла до них і поклала лікті на стіл. До Сандро негайно повернулася його підкреслено іронічна манера:

– Всіх крім тебе, зіронько моя. Ти ж у нас бабця, якій двісті тридцять один ото виповнилось, і яка вважає, що не може зіграти мені Коломбіну!

– Мушу нагадати, що ми однолітки. Ти-то сам кого гратимеш?

– Я? Я режисер, кого мені грати?

– А хто там є? – Маріанна на мить задумалась. – О, Арлекіна бери. Навіть можеш не грати – ходиш і до всіх на світі докопуєшся.

– Ти справді так думаєш? – чоловік вдавано-ображено обійняв себе за плечі. – От і добре. Чудесно. Ходитиму по будинку й мовчатиму. Тоді ти будеш щаслива, сонце ти моє ясне?

– Ти знаєш, що не буду, – жінка торкнулася його підборіддя. – Просто з тебе був би гарний Арлекін. Альдо, от скажи, гарний ж?

– Він? – трохи збентежено промовила Альда. – Як на мене – вельми вродливий мужчина, а що?

– Дякую, пташечко, – Сандро підморгнув їй і негайно повернувся до Маріанни: – Мужчина я може й гарний, а от про Арлекіна там ні слова не було, тож я залишаюсь на своїй позиції. І взагалі, щось я тут так сиджу, наче мені тут дитину заселити не треба. Ти ж залишаєшся?

– Я?.. – Рейн теж глянула на Маріанну. – Він це серйозно зараз?

– Серйозно, – кивнула вона. – Тільки він ще мав би з тобою перед заселенням поговорити й…

– А я вже.

– Що ти вже, Птахо?

– Поговорив. Вона-то, на відміну від тебе, – незмінно іронічно підкреслив він, – одразу погодилася грати, правда?

– Та наче… А ви мені хоч поясните, що за комедія? – Альда зловила себе на думці, що термін «комедія дель арте» не каже їй абсолютно нічого.

– Все, що захочеш, – його усмішка все ще сприймалась як щось властиве маніякові, але Рейн почала звикати. – Ходімо, знайдемо тобі спальню.

– Якщо раптом що, я беру собі маску Маніфіко, – Маріанна відпила трохи кави, яку їй саме подали. – Якщо ти вже такий геній, то можеш собі дозволити зробити Маніфіко жінкою.

– Тобто ти будеш грати? – він прикрив рот від здивування.

– Для Коломбіни я не підходжу, а нікого іншого ти не пропонував, – потисла плечима вона й негайно опинилася в міцних обіймах Сандро: – Отже, Маніфіко в нас буде жінкою, правильно?

– Абсолютно, – чоловік легенько поцілував Маріанну в щоку. – Тоді я візьму Доктора Ґраціано.

– З тебе нікудишній юрист, Птахо, – всміхнулась вона.

– В цьому ж вся суть Доктора, сонце, – Сандро відсторонився й подав руку Альді: – Все, тепер точно можемо йти.

***

– Себто ваше знайомство почалося з того, що Маріанна не захотіла грати в його самодіяльному театрі? Бляха, це настільки в стилі пернатого, – Естер вилила в келих залишки вина. – Він любив домахатися зі своїми постановками, що є, те є.

– Але то були, певно, найкращі місяці. Коли я жила з ним, маю на увазі, – Альда хотіла ще щось додати, але її перервав стук у двері кухні.

«Первинна ініціація пройшла без ускладнень», – незнайомка не наважилась заходити без дозволу. – «Я поспостерігаю за дитям ще близько години, щоби впевнитись, що засвоєння успішне. Та вся основна небезпека вже минула».