Частина 1: Знайомство

Бенж, королівство Форвас                                                                                            21 червня 974

Гей! Або як мені краще почати? Загалом, то я ніколи не намагався вести щоденник і не знаю чи вийде щось із цього у мене. Короче кажучи, мене звати Деус Саврон, і нехай я не знаю навіщо взагалі пишу цю хрінь, я став свого роду попаданцем у фентезі світ.

Зараз мені самому це вже здається якимось брєдом, але розумом я розумію, що це не плід моєї хворої фантазії. Не те щоб я був дуже розсудливим, але ні, я зовсім не хворий і не збожеволів. А так як я до того всього навчаюсь самим що лиш можуть бути справжнім чарам, у мене абсолютна пам’ять, завдяки кільком ментальним заклинанням, і це я без жартів.

Як я докотився до такого життя? Все просто. Я майже як один шрамо носець втратив батьків після народження, дізнався від злих опікунів, що їх збив автомобіль, хоча насправді їх убив злий чарівник. Хоча злий чарівник уже був? Ну, тоді нехай буде злий дракон. Дракони здається взагалі добрими не бувають, хіба ні? Втім, я відійшов від теми. Ах так, жив під гнітом злих опікунів, поки запрошення з Хогвартсу не прийшло. Але по правді кажучи, це все не серйозно.

Насправді справи обстояли так, що в моєму попередньому житті батьки дійсно померли ще до того, як я навчився сприймати світ. Історія з їхньою смертю взагалі була каламутною, бо померли вони в пожежі, яка виникла не зрозумілим чином і також не ясно як зникла. Справа не те щоб дуже незвичайною була, але мене бентежив той факт, що в багатоповерхівці пожежа не зачепила жодної квартири, крім тієї, в якій жила моя сімейка. Та й як так вийшло, що з усіх, хто вижив, залишився лише я?

Через недолік інформації, я вирішив банально забити на це все, тому що батьків я все одно не знав і близькими людьми вони були лише на словах. Та й що мучити себе тим, чого вже ніколи не повернути? Не суть.

Вирощував мене один дивний дід. Чомусь я ніколи не цікавився, чи він мені був рідним і чому я так просто сприймав те, що моїм вихованням займається незрозуміло хто. Ну серйозно, чому? Відповіді на це запитання я вже ніколи не дізнаюся.

Ріс я самітником. Загалом з дитинства був дуже слабкий і постійно хворів, тому іншого вибору мені й не представлялося. Зате знайшов можливість вбити час у перегляді аніме та читанні манг. Ця фігня мене дуже захопила, хоча і не була моїм основним заняттям. У міру мого дорослішання я ставав все менш болючим, а до двадцяти років, одного прекрасного дня, взагалі подумав що мене якийсь крутий павук вкусив. Не те щоб я в людину павука перетворився і навчився лазити по стінах, стріляючи павутинням із зап’ясть. Я просто став надто сильним, як для простої людини. Втім можливо це мені тільки здалося, так як діда зовсім маразм вихопив і він зі словами, “Пробач, батьку, але на благо всього сущого ти повинен знову померти”, він мене гримнув звичайним шматком арматури, проломивши мені череп.

Ось тут уже розпочинається історія нинішнього мене. І цього разу, невдовзі після мого народження, моїх батьків вже справді вбиває злий дракон. Нехай через загальне марення, що навколо мене твориться, я насилу міг сприймати будь-яку інформацію, проте з часом я зрозумів одну річ, що мої батьки були лише кочівниками або мандрівними торговцями, а напад дракона був не те щоб звичайним явищем, але й здивувати в цьому світі подібним нікого не вийшло б. В результаті цього всього я був єдиним, хто вижив, інші ж, хто мандрував разом з моїми кровними батьками, пали разом з ними жертвами цієї вогнедихаючої тварюки.

У мене тоді ще каша була в голові, коли з’явився якийсь маг мудрець. Ну чи просто дивний дідуган. Дракон на той момент уже полетів геть, а мене знову всиновили. І знову моїм опікуном став дід. Сподіваюся хоч цей поки що мене грохнути не планує.

Ось тепер теперішній час. Як я вже раніше представився, мене звати Деус Саврон і мені зараз 14 років. Мого ж опікуна звуть Кортес Саврон і йому вже понад дві сотні років. Точного віку не знаю, тому що він і сам його не пам’ятає, але каже, що десь у межах двох сотень. Дізнатися чи правда це я не можу, бо нема в кого, але думаю, що в цьому світі таке можливе.

Живу я неподалік міста Бенж, що знаходиться в королівстві Форвас. Це невелике містечко, яке знаходиться ближче до кордону. Мені було цікаво, чому ми живемо поза містом, але дід мені одразу пояснив, що це необхідність, бо про чари в місті тільки й чули. Більшість магів мешкають на території імперії Інглії, що із заходу межує з нашим королівством. Саме неподалік цього кордону і розмістився Бенж. У нашому королівстві основне зосередження чарівників перебуває в столиці. Та й ті зазвичай стоять на службі у короля.

Мій дід був на службі в імперії. Там навчаються найсильніші чарівники у світі. Якраз незадовго до того, як мою родину вбив дракон, до імперії з нашого королівства надійшов запит на допомогу. Мовляв неподалік кордону завівся якийсь крінжовий дракон, який знищує торговельні каравани та вбиває мандрівників. Імперія цей запит ігнорувати не могла, оскільки збиток через цього дракона зазнавали і вони. Ось і відправили загін, у якому був і мій дід. Дракона здається так і не знайшли, але дід армію залишив, оселившись тут разом зі мною.

Що вже тут сказати, фентезі світ у всій своїй красі.

Що ж, як я писав уже раніше, мені зараз 14 років, і я живу зі своїм дідом. Що можу додати про себе.. ах да! У мене після переродження виявилася досить незвичайна зовнішність. По аристократичному біла, чиста шкіра, очі кольору золота і біле довге волосся, що спускаються мені трохи нижче лопаток. До речі приблизно від лопаток і до кінчиків колір змінюється на кроваво червоний.

Завдяки діду я навчився одному корисному заклинанню, щоб доглядати за таким довгим волоссям і заплітати його найдивовижнішими способами. Все ж таки в першому житті у мене такого волосся не було.

Ось так і про перше життя дід до речі не знає. Ну, або тільки вдає вид що не знає. Я перед ним не палюся, здається, а чи володіє він магією, щоб читати думки, я й не знаю. Здається подібного роду магія дуже складна у вивченні і бойовим магам вона ні до чого. Сам не знаю, не питав.

Про те, що спалюсь із щоденником, також не парюся, бо він у мене в голові. Я ж писав на початку, що в мене абсолютна пам’ять, так? Це все завдяки ментальній магії, що дозволяє зануритися всередину себе або вірніше сказати своєї свідомості і впорядкувати всі свої спогади, як заклинателю самому зручно. Це лише базове заклинання з ментальної магії, про яке кожен шануючий себе чарівник в курсі. Хоча воно і просте у вивченні, але якщо ви не навчений маг менталіст, то пошкодити розум чарівника або пошкодити йому пам’ять вам не вдасться жодним чином. Заклинання називається Субконсціус, що з якоїсь там древньої мови перекладається як підсвідомість.

Для таких недосвідчених чарівників як я, найкраще перед використанням заклинання переконається в тому, що тіло знаходиться в безпечному місці і в лежачому положенні, тому що після використання я втрачаю зв’язок зі світом. Уникнути подібного можна лише просунувшись у вивченні ментальної магії і навчившись швидше навіть не заклинанню, а спеціальному обряду, що розщеплює свідомість на двоє або навіть більше. На розум це ніяк не впливає, але без належної підготовки подібний ритуал краще не проводити, оскільки в іншому випадку можливе зниження інтелектуальних здібностей. Типу як якщо поділити свої розумові здібності на двоє і змусити кожну частину працювати незалежно одне від іншого. Якщо ж ритуал провести як слід, то розумові здібності не поділяться, а подвояться. Як би буде створено клон-дублікат. В загалом поки що це і для мене самого складна тема.

Описувати саме дитинство я мабуть не буду і двома словами лише скажу, що провів я його пізнаючи цей світ. Друзями у цьому світі я не обзавівся, та й у місті мене з дідом недолюблюють, бо чарівників там вважають слугами демонів. Да, подібні забобони тут взагалі просуваються самою релігією. Єдина магія, яку не визнають у цій країні як темну, це магія світла, яку здебільшого можуть використовувати лише жерці, храмовники чи паладини.

Магів, які служать королю, називають проклятими слугами. Типу колишні шанувальники демонів, що вирішили спокутувати свій гріх перед богом. Релігію цю називають Галаїзмом, бо поклоняються в ній верховному богові Галаю. Маячня як на мене, але звідки мені знати то. Це у своєму першому житті я був атеїстом і подібне навряд чи могло когось здивувати. А тут святі чудеса на очах творяться і існування бога начебто є загальноприйнятим фактом. Навіть якщо ви не віддаєте себе вірі, сумніватися в існуванні бога рівносильно твердженню, що лід гарячий, а вогонь холодний. Загалом вас будуть вважати душевно хворою людиною.

Цю релігію просувають практично у всіх людських державах, крім імперії. В імперії завдяки крутому магічному розвитку релігія взагалі відійшла десь на третій план і вивчається лише в окремих організаціях, для подальшої практики магії світла. Наприклад в імперському вищому університеті магії є цілий факультет світлої магії, де й навчають жерців і паладинів. Та й загальний страх перед силою імперії змусив згуртуватися слабші королівства стягом віри та релігії. Тут, як мені здається, все ще більш запутано, ніж з ментальною магією.

Імперія то свої межі вже не перше століття навіть і не намагається розширити, та й навіщо, якщо вона і так процвітає і розвивається значно швидше за всі інші держави.

Крім людей є ще магічні або напівмагічні раси з невеликою чисельністю, що живуть у своїх містах державах або також під прапором імперії. У Галаїстів до них нейтрально-вороже ставлення, тому ті один до одного намагаються не лізти. Серед таких рас, як я зрозумів, є і дріади з ентами, і ельфи, і гноми, і дворфи, і інші знайомі мені з першого життя вигадані раси. Загалом багато.

Серед таких я бачив поки що лише одну і це були кішки-люди або як їх місцеві називають Католуми. Не ті, що такі гарні з вушками та хвостиком. Хоча такі у цьому світі також є. Я бачив реальних гуманоїдних котів, з котячими головами, довгими кігтями, вкриті з ніг до голови шерстю. Це було щось з чимось.

Про інші ж раси та багато іншого я дізнався з книг. Взагалі описувати цей світ можна ще довго, та й нічим він особливо від інших фентезятників не відрізняється. Повернемося до життя мого нинішнього, яке я збирався описувати в цьому щоденнику. По ідеї я маю тут записувати події кожного дня, але це вже як вийде. Та й хто знає? Може мені це набридне і я просто вирішу забити на цю справу.

Поки що чітких цілей у цьому світі та житті в мене немає. Яких небуть повелителів демонів, які сидячи на своєму п’єдесталі лише чекають, коли до них нарешті прийде якийсь герой-попаданець, тут немає. І це якщо чесно мене навіть тішить. Боротися з древнім злом, як класичний герой ісекая, бажання у мене немає.

Єдине, що я поки що планую зробити в цьому житті, це як і інші майбутні маги потрапити в 15 років до столичної колегії магії, та побувати в імперії Іглії. Вступити до імперського верховного інституту магії Шенті’Хоус я і не мрію. У мого діда це не вийшло, а він наскільки я зрозумів був з якогось там стародавнього роду чарівників. Дійшов я такого висновку тому, що навіть ті книги з магії, що він мені давав, писалися людьми з таким же прізвищем як у нас. Сам же він із цього приводу нічого не говорив. Лише сказав, що йому бувати Шенті’Хоусі доводилося лише одного разу, за якимось там дорученням.

У мене ж немає шансів із кількох причин. Для початку я там не місцевий, що вже дуже знижує мої шанси. Крім цього, ті хто там навчаються повинні мати великий магічний потенціал і не мені безрідному в таких речах тягатися з різними родовитими діточками. Ну і зрештою, навчання там не безкоштовне. Звичайно там є щось на кшталт державних місць, але вони вже прям для дуже перспективних магів. Навчання там коштує цілого статку. Є ще варіант, що хтось із магістрів магії, які безпосередньо пов’язані з університетом, зроблять рекомендаційний лист, але боюся, що мені цих магістрів дай боже хоч раз в житті побачити. Вони не те щоб були потайливими особистостями, але в колах людей подібних мені таких точно не зустріти. Хіба що я зроблю якесь неймовірне відкриття в області магії або щось таке, тоді вони й самі мене відшукають.

Ну та який сенс забивати голову подібними дурницями. Варто піти зайнятися своїми щоденними справами. День тільки почався, а значить справ безліч. Старий напевно знову вмотав на свою роботу з самого ранку. Наскільки мені відомо, він, використовуючи магію ілюзій, приймає образ молодого чоловіка. Магія так собі, навіть я здатний розпізнати обман, але вона розрахована на простих людей. І від простих людей приховувати свою особистість у нього виходить досить добре. Робота його полягає в тому, що він виконує завдання у місцевій пародії на гільдію авантюристів. Пародія це тому, що гільдії як такої тут немає, так само як і авантюристів. Просто в центрі міста, біля ратуші, знаходиться дошка із замовленнями, які будь-хто може виконати. Запити подають на пряму в ратушу, а звідти їх виносять вже на дошку оголошень. Після виконання запиту потрібно повернутися до ратуші за нагородою, маючи при собі доказ, що запит справді виконаний. У більшості випадків це письмове підтвердження від замовника, але трапляються випадки, коли для підтвердження викликають спеціальну комісію, що може перевірити чи справді виконавець зробив справу і підтвердити це.

Наприклад, якщо замовленням було вбити якогось ведмедя людожера, тягнути відрубану голову буде не варіантом, та й ніхто не зможе сказати точно, голову якого саме ведмедя вирішив притягнути відбитий на голову вояка в центр міста. А так комісія може супроводжувати виконавця або групу виконавців під час виконання замовлення, або ж прибути вже після виконання. Для зручності у подібних випадках використовують орлину пошту. Ці дресовані птахи завжди кружляють десь поблизу зі своїм власником і готові по першому ж свисту до нього прибути, а потім вирушити куди їхньому господареві буде завгодно з посланням. Птахи як мені здається навіть дуже розумні, тому що здатні віднести послання в будь-яке місце де коли-небудь бували. Те як вони розуміють, куди їм потрібно, для мене взагалі загадка. Про це знають лише самі дресирувальники та нікому таємниці не розкривають.

Птахи ці власне досить дорогі. Їх не багато хто може собі дозволити, та й не багатьом і потрібно. Подібної небезпеки завдання поза містом, на дошці з’являються не часто. Якщо є якась загроза, її зазвичай усуває міська гвардія. Або якщо щось прямо дуже небезпечне, то місцеві органи управління надсилають запит до столиці. Загалом схема тут налагоджена. А простим шукачам пригод залишається виконувати замовлення на кшталт пошуку зниклих тварин, виведення гризунів, підсобні роботи, збирання трав тощо. Короче, нічого цікавого.

Я б це навіть назвав фентезі світом у якому присутня логіка та здоровий глузд. Бо влаштовувати повсюдну організацію, в яку можуть вступити всі охочі, якось не дуже. Не те щоб у цьому не було сенсу, але коли бачиш аніме, в якому групі авантюристів, що повірили в себе, захотілося сходити на якогось дракона і здохнути, хочеться зробити фейспалм. І куди гірше, коли цей забивний кружок таки вбиває дракона. Мимоволі починаю запитувати самого себе, як такі круті тіпи, над якими немає ніякого контролю, ще не розірвали королівство на частини, почавши сіяти анархію. Вони ж у порівнянні з безтолковими лицарями королівства, які начебто взагалі нічого не роблять, виглядають як якісь супергерої.

Короче схоже я вже завівся. На чому я взагалі зупинився? Ах да. Мій дід загалом займається подібними заняттями. А все що роблю протягом усього часу я, цілих сім днів на тиждень займаюся приготуванням їжі, прибиранням, короче всіма домашніми справами і практикуюся в магії. Якби не останнє, міг би зійти на роль якоїсь порядної дружини, але мене вже тошнить від подібних думок. Бути порядною дружиною двохсот літньому дідові не хочеться. Та й взагалі я хлопець!

Але.. як виявилося на хлопця я тягну з натягом. Не те щоб там було щось не так. Все там є і працює як слід. Зуб даю, особисто перевір.. а не важливо. Короче… Нехай я і не хотів цього визнавати, та й взагалі спочатку не помічав, але виявилося я маю дуже жіночну зовнішність. На це мені взагалі мій дід вказав, почавши якось зі мною з цього приводу сперечатися. Ну я як останній дурень на суперечку повівся і після цього взагалі зарікся про щось сперечатися з цим старим хричем.

Суперечка полягала в тому, що якщо я вийду в люди одягнувшись як молода панночка і ці люди при цьому не запалять в мені хлопця, то я програв. Ну і у разі програшу я мав би самостійно постійно ходити в місто за продуктами. Так як магією ілюзій я не володів від слова зовсім, у мене не було іншого варіанту, окрім як щоразу прикидатися дівчиною.

Суперечку я звичайно ж програв, і щоб позбавити себе цього сорому, я в авральному режимі почав вивчати магію ілюзій. Вивчити то вивчив, але тепер у мене здається утворилася психологічна травма. Ну чесно слово.. Ростом я не вийшов, 160 сантиметрів – це навіть не смішно. У першому свідомому житті, у свої чотирнадцять років, я вже був зріст приблизно 175 см, а до двадцяти років так ще на пів голови вимахав. Залишається лише сподіватися, що це зараз підліткове і незабаром минеться. Враховуючи, що в мене витончена, струнка постать, шкіра що ніби взагалі сонце не відчуває, обличчя без видимих ​​скул, з милими щічками і маленьким, акуратним носиком, великими очима з довгими віями, довге і пишне волосся і як завершення тихий м’який голос, що із чоловічим баритоном взагалі нічого спільного не має. Коли ж він сцука ламатися то почне? Брр. Та в мене навіть кадика не видно! Аж око смикається від цих думок. У чоловічому одязі я ще більш-менш на хлопця похожий, але якщо нарядити в жіночий одяг і нанести легкий макіяж, то поки причандал не покажу, фіг хто мені повірить, що я маю щось спільне з чоловічою статтю. Я в жіночому образі красивіше багатьох дівчат однолітків буду.

Щось я надто сильно пішов у сумні думки. Аби через це суп не пересолити. А, боже, про що я тільки думаю. Втім, якщо пересолю, то вже можу уявити, як мене дід знову почне підйобувати своїми жартами про те, що зі мною знову якийсь пацан рішив пофліртувати і чи не закохався часом я, а то і в принципі чи не запозичив я ще від жінок окрім зовнішності ПМС. Були такі випадки, проходили. І це я не про ПМС! Знову я в смуток впадаю. Треба себе чимось відволікти. На сьогодні думаю записів буде достатньо.