У твоїй душі мій дім

Цілуй мене, поки губи

не стануть слухняними. 

А очі мої,

а очі мої — полум’яними.

Що ж… Уже 9-ий місяць повномасштабного вторгнення. Відстань розділила з найближчими на тисячі кілометрів. Омріяні подорожі світом стали нашим прокляттям. Та чого навчила війна особисто мене? Не втрачати можливостей обіймати рідних. 

Майже не замислюючись, беремо квитки до Грузії – я ніколи не думала, що буду так скучати за нею; що моєю розрадою та омріяним подихом волі буде вона – моя Полякова. У нас ніколи не буде достатньо часу, щоб наговоритися, але я хочу використовувати увесь максимум, який тільки можливо…

Від перельотів мене, чесно зізнаюсь, вже нудило – не так фізично, як морально. Це стало клеймом та суспензією зі стресів та хвилювань, шляхом у невідомість. Та цього разу мої очі палали, адже я летіла зі своєю найкращою подружкою до своєї улюбленої дорослої дівчинки знімати улюблене шоу і відпочивати (у цьому сумнівів не було: Грузія – країна, що славиться своїми винами, тож не дивно, що Поляковій тут подобається).

– З тобою все нормально? – запитала Оля, побачивши, як я швидко перебираю пальцями, торкаючись їхніми кінчиками до ременя безпеки.

– Так, я… Я просто хвилююсь, – сенсу приховувати це від своєї найкращої подружки не було, адже, по-перше, це було правдою, а, по-друге, за 20 років дружби нам не потрібні слова – достатньо поглянути одна на одну.

– Чого? 

– Ми давно не бачились і все в цьому роді, – яка тупа причина, Маш.

– Маруся, – засміялась Оля. – Це ж Полякова, коли це у вас було якесь незручне мовчання в принципі, а не тільки з приводу зустрічей? – я лиш посміхнулась у відповідь.

В аеропорті з квітами та вином мене, звісно, ніхто не зустрічав (я й не сподівалась). Дякую, таксі вже чекало і єдине, що залишалось – закинути свої валізи на два дні перебування тут. Я впевнена, що я щось забула взяти. 

Ми зупинилися в тому ж готелі, що й Оля (інших варінтів і не розглядалось, правду кажучи). Її там ще не зустріли: з одного боку мене це пригнічувало, адже я заради неї прилетіла в саму Грузію, а вона навіть не додумалась зустріти мене, а з іншого – у мене було більше часу привести себе до ладу та трохи відпочити. 

– Тьома телефонував. Сказав, що у Олі сьогодні ще зйомки «Танців», тож не думаю, що у них залишиться енергія ще й на нас. Як розплануємо свій вечір?

– Добре… – звісно, мені було сумно. – А о котрій?

– Що о котрій?

– Ну, зйомки.

– О 20:00 початок, здається. 

– Підемо?

– Що?

– Ти ж запитала про плани на вечір, я тобі пропоную.

– Я не проти, але треба дізнатися, чи це взагалі можливо.

– Балабасік, я знаю, що для тебе немає нічого неможливого, – цьомнула Олю у скроні. – Я в душ.

Як справжня подруга, я не могла прийти без квітів на важливий для Олі проект. 

– Вона знає, що ми тут? – я оглядалась навколо, щоб побачити хоч якесь знайоме обличчя.

– Я попросила Тьому не казати, – мене це тішило, адже я розраховувала на ефект несподіваності. 

– Ні, вони знову несправедливо занизили нам оцінки, – ясно, королева не в гуморі. – Я просто не розумію, вони очікують побачити професійних танцівників одразу? – вона навіть не бачила мене, а лиш закочувала очі від невдоволення.

– Не знаю, як щодо професіоналізму, але Ви сьогодні були неперевершені, Оля Юріївна, – я вже не могла стримувати в собі бажання кинутися їй на шию і заобіймати до посиніння, але спочатку нехай оговтається.

– Маша? Оля? – вона точно не очікувала побачити когось тут, крім Макса з Артемом.

– Гамарджоба сакартвело, малишка, чи як ти там кажеш? Це тобі, – однією рукою я простягнула букет її улюблених троянд, а іншою – обійняла. 

– Дякую, мої хороші, – вона обійняла спочатку мене ще міцніше (букет віддала Максу і наказала знайти Артема, щоб той прилаштував його кудись), а потім – і мою Олю (як багато «моїх Оль», я сама іноді плутаюсь). – Я взагалі не очікувала… Як ви долетіли?

– Я увесь політ проспала, а дехто ледь не вирвав своє сидіння від хвилювання, – Оля показала головою на мене, а я лише знизала плечима.

Дібравшись усі разом до готелю, ми не мали конкретного плану дій, але мали, як мінімум, одну пляшку вина – сьогодні ми обійшлися лише нею, адже день видався важким, а завтра нас очікував не менш насичений. 

– Дівчат, ви як хочете, але мене вже вирубає – засну прямо зараз.

– Балабасік, старієш?

– Хто б казав, – усміхнулась у відповідь мені Оля. – Солодких снів, не сидіть довго, щоб завтра не проспати зйомки.

– Добре, боссе, – пожартувала Полякова. 

– На добраніч, – Оля обійняла нас обох і ватяними ногами почовгала до свого номеру.

– То що, чого ти хвилювалась? – раптово запитала Полякова.

– У сенсі? – я спочатку не зрозуміла, в чому справа.

– Ну, Оля сказала, що ти сидіння ледь не вирвала від цього…

– А… Я просто скучила, – я підійняла погляд прямо на її очі (а це було складно, враховуючи те, що її декольте сьогодні могло привернути більшу увагу).

– Моя хороша, – Оля підсіла до мене на диванчику, склавши ноги на нього так само, як завжди (і навіть зараз) робила це я. Притулилась своєю головою до моєї, пригорнула мене до себе, перебираючи моє волосся лівою рукою, а правою – обіймаючи мене за талію. – Я теж, – я ще більше пригорнулась в її обійми, яких так не вистачало, ніжно тримаючи її талію.. 

– Ти, дійсно, була неймовірною сьогодні у «Танцях». Є щось, що ти не вмієш робити? 

– Є.

– І що ж це?

– Писати без помилок.

– Дурбецало, – я поглянула на неї, засміявшись (і вона разом зі мною).

– Як же мені тебе не вистачало, – я усміхнулась у відповідь, заплющивши очі (б‘юсь об заклад – Оля зробила те ж саме). 

На знімальному майданчику ми зустрілися о 9-ій. Вина ми випили мало, та й спати лягли не так вже й пізно, тож сьогодні всі почували себе прекрасно (чого не скажеш про наступний день). Якою ж я була щасливою, коли увмікнулися камери: улюблена робота з улюбленими людьми – хіба це не кайф? Не зовсім, адже знімали ми не в рідній студії Києва, а десь так далеко від нашої країни. Та всі ми вірили і віримо досі, що скоро повернемося додому. Години поряд з нею пролітали непомітно – я ж кажу, їх ніколи не вистачить. Один випуск відзнято.

– Як символічно, що тут є рояль, це ви так спеціально постарались із павільйоном? – запитала Полякова у Олі з Тьомою.

– Усе для твого комфорту, – підмигнув Чирков.

– Ох і підлабузник… Але мені подобається, продовжуй! – Оля егоцентрист, це правда, але зі здоровою самооцінкою і їй це навіть пасувало. – Боже, дай пам‘яті згадати хоч щось, – вона почала натискати на клавіші та бурмотіти щось про те, що рояль був не налаштованим. Я в тому нічого не тямлю – мені все звучало схоже і чарівно.

Урешті-решт, інструмент налаштовано. Ми за цей час встигнули хильнути декільках келихів грузинського вінішка – я п’яніла вже від одного, а Оля могла випити пляшку і явитись на зйомку в такому стані. Найцікавіше – ніхто цього навіть не запідозрив би. У неї точно талант у цій справі.

Залишилось обрати пісню.

– Маруся, обирай.

– А чого одразу Маруся?

– Ну а для кого мені ше грати? – це що, флірт? Звісно, флірт. На ньому побудована ледь не вся наша дружба. 

– У далекі 90-ті, коли я ще жила в Керчі і з розваг було лише телебачення, я почула пісню Білик «Ти мій» і закохалася в неї – я тоді ще навіть не знала української мови, а Іра була кимось таким новим, – після цих слів я вирішила пригубити ще ковток вина, наче мені було недостатньо (як виявилось, це ще була навіть не половина випитого за ніч).

Ми співали, знімали відео, викладали сторіз, пили вино. Потім – перевдяглися у більш зручний одяг, під яким були купальники (у готельному комплексі був чан, тож не використати цю можливість було б дурістю – всі ми скучили за банею Полякової). Ми їли, багато їли. І знову пили вино. 

– Ну що, ідемо в чан? – запитала Оля.

– Да, бейбі, – знову флірт. Ми цього не усвідомлюємо. Він просто є. І ми сприймаємо його як факт. 

На вулиці було холодно, тож я стягла з себе костюм за лічені хвилини, Полякова – ще швидше. Чан був невеликим, але шестеро людей вільно могли там розміститися – стільки нас і було: я, Оля, Оля, Тьома, Макс і його друг. Хазяйка готелю до нас доєднатися не захотіла, та ми й не наполягали (чесно кажучи, мені й так було забагато людей поряд). Не треба бути великим вченим, щоб зрозуміти біля кого вмостилася я. А в мене був вибір? Вона одразу притягла мене до себе – вода була кип‘яченою, але який же це був кайф! Ми розмовляли про все на світі і навіть зайві люди тут мене перестали хвилювати – я просто насолоджувалася тим, що можу дозволити собі відпочити з найближчими подружками. 

– А ви знали, що Олю і Машу шипперять? – запитав Артем. 

– Що роблять? – перепитав Макс.

– Шипперять, – повторила Полякова (це стало одним із її улюблених слів, напевно, з тих пір, як вона його вивчила), відпивши вина. Я не знаю, яка то була пляшка і келих – мені було байдуже, я була щасливою.

– Що це? – знову перепитав Єжов.

– Боже, темний ліс, – це не натяк на расизм, а лише народний вираз, видихайте з полегшенням.

– Це коли вас зводять, ніби ви пара любовна, – я вирішила хоч раз відповісти на це питання, бо за Поляковою, зазвичай, не встигаєш.

– Мм, вивчила, – усміхнулась Оля, дихаючи мені прям в обличчя та вкинувши шматочок сиру до рота (вона вічно щось жує і при цьому має таку фігуру – кажу вам, відьма). 

– Вивчила, так, – з такою самою іронією в голосі відповіла я. Ми були дуже близько одна до одної і від цього сексуальна напруга моменту стала ще більшою. І це, напевно, помітили всі.

– І вас це не бентежить?

– Ні, – відповіли ми разом в унісон, а Оля (та, що Балабан, а не та, що Полякова, бо всі вже заплутались) посміхнулась.

– Це якось дивно, – вплутався у розмову друг Єжова.

– Мені особисто подобається, – відповіла Оля. І ця відповідь не могла не радувати.

– Я теж не заперечую, – а що, це було правдою. І відео (едіти, чи як їх там?) класні дівчата роблять. 

– А ти не ревнуєш Машу до неї, ви ж найкращі подружки, а вона така прям близька з Олею? – у Макса сьогодні «Екзамен», де ми всі у якості гостей чи що?

– Іноді, буває. Але ж ми всі дорослі люди. Та й мені здається, що у нас відрізняються взаємини, – так воно і було, але я трохи не зрозуміла, що Оля мала на увазі.

Відсоток вина в нашому організмі перевищував відсоток води в ньому ж. Ми п‘яніли ще швидше від неймовірної спеки у чані, але сидіти поруч із напівоголеною Поляковою і відверто зажиматися з нею було вартим усього. І знову повторюсь – я була щасливою. 

– Гамарджоба, – мені ця фраза вже сниться, але тоді Оля вчила всіх нас казати її. Це було тупим зайняттям, але тільки для тверезих людей – ми були настільки п‘яні, що для нас вимовити ці два слова було чимось нереальним – особливо для мене, бо язик всіх інших ще не так заплітався.

– Гамар…джоба, – нарешті я сказала першу половину.

– Сакартвело.

– Сактаврело, – невдала спроба.

– Са-карт-ве-ло, – Оля повторила по складам, а всі навколо сміялись так, наче це був найдотепніший жарт століття.

– Са-кар-ве-ло, – знову не те, Маш.

– Повторюй по складам, – вона взагалі п‘яніє? – Са…

– Са…

– Карт…

– Карт…

– Ве…

– Ве…

– Ло…

– Ло…

– Чудово! Тепер все разом. Сакартвело!

– Саркателво, – знову сміх. – Ой, блять, все, відчепіться.

– Найкраща журналістка країни не може вимовить слово, – розсміялась Полякова, спеціально штрикаючи мене цим (не зі злості, звісно).

– Найкраща журналістка країни напилася так, що я в шоці, як вона інші слова вимовляє, – відповіла я сама про себе.

– Да? – посміхнулась Оля, ніби запитуючи, чи признала я свою поразку (хоча, поразку в чому?)

– Да, – повернувшись ще більше своїм обличчям до її обличчя відповіла я.

– Ви обоє такі діти, – сказав Тьома, і всі навколо розсміялись, крім нас з Поляковою, бо ми продовжували дуріти на свої хвилі.

– Діти так не п‘ють, – зауважила Балабасік і це було абсолютною правдою.

– Зате найкраща співачка країни – майстер спорту з жіночого алкоголізму.

– Чого тільки з жіночого? Я й чоловіків переп‘ю, – заржала Полякова в своєму стилі.

– Да? – жартома перепитала я?

– Да-да, — відповіла та.

– Да-да.

– Да-да.

– Да-да, – ми вже почали разом в один голос безсенсово повторювати це слово (і воно радше було схоже, на якісь незрозумілі звуки), повернувшись одна до одної і кривляючись, хитаючи головами. 

Я не знаю, як так сталося, але раптово губи Олі опинились на моїх і її язик прослизнув всередину мого рота, за секунду дослідивши там все, що тільки було можливо. Її губи ще зробили декілька рухів, а мої – просто піддалися їм. Це все тривало буквально дві секунди, але цього вистачило, щоб викликати незручне мовчання та шок у інших. Звісно, ми цілувались з Олею і раніше, буду відвертою (невже не всі подружки так роблять на вечірках?), але тоді нас ніхто не бачив. Ми відлипли одна від одної (якщо чесно, це було не так вже й просто, враховуючи те, як Полякова класно цілується), я доторкнулась до своєї нижньої губи великим пальцем, ховаючи погляд кудись униз, а Оля вишукано підійняла келих з вином, ніби збираючись проголосити тост, і допила усе, що в ньому залишилось.

– Давайте просто забудемо, так? – заповнив мовчазну паузу Тьома.

– Ми всі п‘яні, тож, – Оля сказала так, наче це було їй звично. 

– А я не хочу забувати, мені сподобалось – знизала плечима Полякова, оглянувши всіх.

– Мені вже час іти, завтра зйомки, – я намагалась встати, але від перепаду температури підійнявся тиск і мене притягнуло назад.

– Я допоможу.

– Дякую, Балабасік, – Оля допомогла мені закутатися в ковдру і відвела мене до номеру. От за що я її люблю – навіть в таких ситуаціях вона завжди може бути надійним тином. 

Ми вже думали, що загубили ключі, але вони сховалися на самому дні сумки.

– Дякую, моя хороша, – Оля допомогла мені розстелити ліжко, доки я сиділа на кріслі і пила якийсь розчин, який вона мені дала. – Вибач мене, будь ласка.

– За що? – вона буде продовжувати робити вигляд, що нічого не бачила?

– За поцілунок з Поляковою, це імпульсивно. Я не знаю, як так сталося, – вона у відповідь лише усміхнулася. – Що, що я сказала не так? – не знаю, що за чудо-розчин, але він діяв і мені вже не хотілося вивернути увесь вміст свого шлунку назад. Ба-більше, я була б не проти випити ще по келиху червоного.

– За що ти вибачаєшся? Ти думаєш, я не помічаю хімії між вами? 

– Не вигадуй, – як же чудово я її розуміла.

– Не хвилюйся, – Оля цьомнула мене в потилицю, – я не скажу Тимуру. 

– Але ж…

– Усі жінки – бі, це доведено. Усі жінки цілуються зі своїми подружками, – напевно, вона б мала рацію, але я знала, що це було щось трошки більше, ніж п‘яний поцілунок. – Я спати, і тобі того ж раджу. Пігулки від головного болю і вода – біля ліжка на тумбочці.

– Люблю тебе,

– І я тебе, – Оля надіслала мені повітряний поцілуночок.

За хвилину в двері постукали.

– Ти щось забула? – напевно, Оля знов залишила свій телефон у мене в номері.

– Є трохи, – чорт, це не та Оля. І я не знала, радіти чи вигадувати тупі відмазки.

Я мовчки відкрила двері, бо над відмазками думати не хотілось (хоча, це і є вона, а я діяла за інстинктами).

– Ну що, класно я тебе засосала? Мені сподобалось. 

– Не вперше ж. 

– Ось так от — вперше, – Оля бурхнулась на ліжко, встигнувши вхопити яблуко – їй постійно треба щось їсти. – Йди до мене, – вона похлопала лівою рукою по ковдрі з подушками.

– Дякую за запрошення в моєму номері.

– Боже, Єфросиніна, шо за невдоволений вираз обличчя?

– Ти не хочеш поговорити про те, що сталося, ні? 

– Ти ж сама сказала, що не вперше.

– Ось так от — вперше.

– Як так? Ти за Макса з його Олегом – такий нудний хлопець – і за Олю з Тьомою? Маш, їм байдуже, – звідки вона це знала?

– Ні. Я не про людей навколо.

– А про що?

– Про нас?

– У сенсі? – я зараз викину те яблуко, якщо вона не перестане його жувати.

– Хіба все було, як раніше?

– Ні, цього разу ми занадто швидко припинили, – засміялась ривками Оля – як я обожнювала її сміх. 

– Я не про це. 

– Ти мене лякаєш і змушуєш почуватися тупою, бо я не розумію, що ти хочеш.

– Хочу, щоб ти викинула це тупе яблуко, – я вирвала його в неї з рук. – І поцілувала мене ще раз, – я не дозволила їй знову запитати щось, а сама зробила те, що потрібно. 

– Е-е-е-ей, – сучка, хоч і перервала поцілунок першою, але губу мені встигла прикусити.

– Боляче, – я думала, що зараз звідти лине кров, але я занадто драматизувала.

– Що ти робиш? – я вперше бачила її такою розгубленою.

– Цілуюся з тобою, – моя ліва нога була закинута на її ліву, рука обіймала за талію, а я лежала на половині її тіла зверху, припіднявши голову, бо дехто вирішив зупинити те, що сам і почав. – Ти виглядаєш розгубленою. 

– А ти – скаженою. 

– Байдуже.

– Завтра ти теж так скажеш?

– Не знаю, але зараз мені байдуже, і я раджу скористатися нагодою, – я не чекала відповіді, а знову поцілувала її, спускаючись до шиї та облизуючи кожен міліметрик її солодкої шкіри. 

– Ай, – Оля здригнулась від несподіваності. – Ти що робиш? У нас зранку зйомка.

– Вибач, – я дійсно не навмисне залишила засос на її декольте.

– Не вибачаю, – вона настільки різко перевернула мене, опинившись зверху, що я не встигла навіть нічого усвідомити

– Ай, ти нормальна взагалі? 

– Тобі можна, а мені – ні? Несправедливо.

– Я ж випадково!

– Я – теж, – вона щойно навмисне вкусила мене за шию.

– Якщо ти залишиш мені більше одної плями на шиї – я тебе вб‘ю, – я засмілась їй в обличчя, яке нахилилося і розчинилося в усмішці над моїм. 

– Я тебе просто вкусила.

– Це зараз, а перед цим?

– А перед цим – тоналкою замажуть.

Я не розуміла, чого я відчуваю таку свободу. Чого я відчувала себе такою щасливою поряд з нею? Який раз я вже вжила це слово? У Польщі на мене чекали діти, в Україні – чоловік. А я лежала на ліжку в готелі у Грузії, цілуючись з Поляковою, і молилась, щоб ця мить тривала вічно. 

– Я перша почала домінувати, – я знову відхилила її назад, опинившись зверху.

– Домінувати в чому? – Оля облизала свої губи, після чого я солодко впилась в них своїми, затамовуючи подих. 

– У поцілунках, – відірвавшись від неї відповіла я.

– А, добре.

– Що це за: «А, добре?» – я знала цей хитрий погляд.

– Нічого, просто так, – у неї нічого не буває «просто так», але вона настільки відволікла мене від цього питання своїм язиком, що я не хотіла перепитувати, а лише насолоджуватися миттю. До речі, у яку мить вона знову опинилась зверху мене – я теж не зрозуміла. 

Її пальці лагідно пробіглися усім моїм тілом, розбурхавши сонних метеликів у животі. Мене почало лякати те, що Оля перемкнулась із моїх губ на моє тіло і спускалася все нижче і нижче. Але я не просила припинити, тому що хотіла цього. 

У якусь мить ми опинилися серед ліжка в одній спідній білизні і виводили своїми язиками та вустами візерунки на тілах одна одної. 

Закривши очі, Оля швидко втягнула мої губи в свої, говорячи шепотом прямо в них:

– Я хочу тебе.

– Що? – я налякано відсунулась від неї, хоч і розуміла, що вже збуджена до того стану, коли відступати нікуди.

– Я тебе не змушую, – Оля теж злякалась, але вже моєї реакції. – Я подумала, що все до цього йде і…

– Замовкни, – із такою пристрастю я ще ні на кого не дивилась. Я продовжила цілувати її, ковзнувши рукою під її мережевні трусики, від чого у Олі пробігли мурахи тілом. 

– Це реально моя Єфросиніна? Ого.

– Твоя Єфросиніна, у якої ніколи не було сексу з жінкою.

– За рухами твоїх пальців між моїми стегнами зараз, я б так не сказала.

– Я швидко вчуся. 

– Але я тебе ще не вчила.

– Попереду вся ніч.

– Тобто, це було пряме прохання трахнути тебе?

– Ні, не зовсім пряме.

На ранок я все пам‘ятала. І, чорт, це було найгіршим і найкращим відчуттям одночасно – я не хотіла, щоб ця ніч залишилась забутою, але і поняття не мала, як себе поводити, коли прокинеться Оля. Не знаю, чи хотілося мені, щоб вона теж згадала цю ніч (а враховуючи, що алкоголь впливав на неї менше, ніж на мене, ця вірогідність сягала ста відсотків). 

– Доброго ранку, Маріє Олександрівно, – я не встигла навіть усвідомити і вигадати план дій, як вона швидко чмокнула мене в губи і відкинулась на спинку ліжка, підмощуючи подушку під спину, щоб було зручніше сидіти – я зробила те ж саме.

– Так просто? 

– А що ти очікувала? Що я піду, не сказавши ні слова, а потім ми будемо кидати одна на одну ніякові погляди і сидіти за 10 метрів одна від одної в кадрі?

– Та, ні, але… – чесно кажучи, я саме так і думала.

– Боже, Маруся, ти така сором‘язлива, виявляється, – Оля здивовано засміялась. – Вночі ти зовсім про це не думала.

– Наче ти думала.

– Ні, бо знала, що на ранок все буде саме так. 

– І що нам далі з цим робити?

– А що робити? Можемо частіше таке практикувати.

– Звісно, ми ж не живемо в різних країнах і бачимось щотижня.

– Це єдине, що тебе зупиняє? – усміхнулась Оля, грайливо підійнявши брови.

– Дурбецало, – я легенько вдарила її по голові. 

– Я в душ, – Оля пішла, а я далі розкинулась валятись на ліжку.

За 20 хвилин у двері хтось нав‘язливо постукав. Мені було так лінь підійматися, але я це зробила.

– Ти слухавку не збиралась брати? – Оля ладна була вбити мене в той момент, клянусь.

– Вибач, я не бачила. Доброго ранку, – я відступила від дверей, щоб подружка могла зайти.

– Чого ти досі не одягена? Ти бачила час? – чорт, у мене пів години, щоб натягнути на себе хоч якийсь порядний одяг та, як мінімум, почистити зуби.

– Це все вчорашнє вино.

– Я чую, – натякнула Оля на те, що від мене досі ним тхнуло. – У тебе хоч жуйки є?

– Угу, – ми досі стояли в дверному проході.

– З ким ти була вночі? – я бачила, що вона знає відповідь.

– Що? Ні з ким.

– Твої стогони чув увесь готель, а зараз в твоєму душі вимкнулась вода, – чорт, я зовсім забула, що Полякова ще в моєму номері. От чого вона не могла піти до себе? 

– О, Ольчик, доброго ранку, – саме в цей час же їй треба було вийти з ванної. – Як спалось? – найтупіше питання, яке Полякова могла вигадать зараз, але було зрозуміло, що вона не очікувала побачити тут ще когось, крім мене.

– Враховуючи те, що я живу у сусідньому номері і ліжко пів ночі билось об мою стінку – не дуже. 

– Я все поясню, – я намагалась виправити ситуацію, хоч і знала, що найкраща подружка за це мене не засудить.

– Так, слухайте. Мене не хвилює, чим ви тут займались, бо враховуючи те, скільки ми всі вчора випили, це навіть не дивно, але, благаю, зберіться обидві швидко… – пауза. – І робіть що хочете, але замажте оце, – вона показала пальцем на наші шиї, де були декілька червоно-синіх плям.

– Добре, боссе, – знову повторила цю фразу Полякова.

– У вас пів години. Чекаю у вестибюлі, – Оля пішла. 

– Ти так і будеш витріщатися на мене чи теж підеш у душ? 

– Ми ж про це нікому не скажемо?

– Та чого, давай одразу сторіз виставимо і скажемо, що переспали, – вона сказала це так серйозно, що я повірила. – Та жартую я, боже. 

– А якщо серйозно?

– Мені немає кому про це говорити, а твоя Оля вже й так все знає, тож відповідь очевидна, – я відчула якесь полегшення. – Але повторити – можемо, – і, знаєте, я була не проти. 

Цілуй до тих пір, доки сенси

не стануть сакральними

А губи — вогненно, губи —

вогненно-п’яними, п’яними.