Розділ

– Миколо! Це що за клята чортівня! – Саме з цього крику розпочався робочий день голови контррозвідки. Мало не з ноги, двері його кабінету майже що виніс вриваючись туди генерал-лейтенант Петрушевич. Скоріше за все, як зрозумів сам Микола, той був дуже обурений допитом, на який його сьогодні зранку мали доправити. – Веди мене до Петлюри! Негайно! Нехай міністр оборони пояснить, якого біса мені посеред вулиці тикають в руки підозру і мусять везти на якийсь допит! Що у вас тут взагалі відбувається! Геть подуріли вже!
– Пане генерале, прошу Вас зберігати спокій. – Намагався опанувати себе той, хоча сам розумів що у зв’язку з останніми подіями скипить сам наче той чайник на плиті, однак його посада забороняла видавати будь-яке занепокоєння, чи тим паче збентеження. – Вас мали доправити на допит у зв’язку з підозрою у державній зраді як свідка, адже ви знаєте що в Галицькому армійському корпусі останнім часом відбулися значні заворушення. Є підозра диверсійного руху, і Вас, як головнокомандувача цим корпусом було викликано для допиту.
– Так он воно що, а вас, пане Чеботарьов не вчили, що підозри треба вручати відповідно до протоколу, а не хапати кого і як заманеться посеред вулиці! Веди мене до Петлюри, я тобі нічого говорити не буду. Розбійники кляті! – Вкотре полаявся генерал і вийшов на пошуки кабінету Петлюри, інший пішов за ним тяжко зітхаючи.

У кабінеті Петлюри

Сьогодні настрій Петлюри був піднесений, він, розслаблений насолоджувався теплими сонячними промінчиками квітневого сонця, що пробивалися у вікно його кабінету. Однак дуже швидко цю атмосферу розвіяв Петрушевич, який ураганом увірвався до міністра.
– Симоне Васильовичу, вибачте, не зміг його стримати. – Дивлячись на того, винувато промовив Микола.
– Нічого, можеш іти. – Спокійно промовив той.
– Не хочеш пояснити, що в тебе тут в біса відбувається?! – Ще кипів геть невдоволений такою поведінкою спецслужб генерал.
– А ти не хочеш пояснити, якого дідька посеред ночі з урядового автопарку зникає машина, яка знаходиться у твоєму розпорядженні. На відео до речі зафіксовано тебе. Не хочеш пояснити? – Почувши це, Петрушевич нервово почав озиратися, але так і не знайшов що сказати.
– Я думаю якщо машина в моєму розпорядженні то я маю право користуватися нею як мені завгодно.
– Так може ти винний в тому що півтора тижні тому, з твоєї ж машини мене обстріляли? М?
– Обстріляли?! А коли саме це сталося? – Знервовано перепитав той.
– Вночі з 17 на 18 квітня.
– Почекай, але ж я тоді виїхав за місто. Машиною користувався, однак потім наказав своєму водієві доставити її назад до автопарку. Хочеш сказати, що з моєї машини обстріляли тебе? Я перебував в Макарові у колеги..
– Так, саме так, облич я нормально не розгледів. Якщо ти щось знаєш, то краще скажи мені про це. Бо я всеодно дізнаюся правду.
– Я розказав все що знав. А на майбутнє, нагадай своїм хлопцям протокол, за яким вручають підозру або затримують. Мене неначе того пса схопили посеред білого дня і майже в центрі Києва! Я генерал! І такого ставлення до себе не потерплю. – Вкотре виказавши своє невдоволення Петрушевич поспіхом вийшов з кабінету міністра. Через декілька хвилин пролунав дзвінок, Петрушевич, піднявши слухавку промовив — Здається він здогадується, схоже ми в халепі. – На цьому розмова була закінчена, а Петрушевич зник в невідомому напрямку.

Сьогодні ввечері повинна була відбутися важлива подія. З Австрії має надійти лист від полковника Болбочана, який перебував там з важливою місією. Невдовзі той сам мав би вже повернутися, однак було вирішено залишити полковника там на довше, аби не втрачати пильності над ворожими шпигунами і контролювати дипломатичну ситуацію. Ранішня поведінка командувача Галицького корпусу дуже бентежила міністра оборони. Він добре бачив, як той нервував, і явно щось приховував, от тільки що. Це поки що залишалося таємницею. Нічого, за ним добре стежитимуть. Будучи заспокоєним цими думками, Симон Васильович попрямував до резиденції полковника Євгена Коновальця.

Розмову зі своїм старим другом та водночас військовим міністром Євген Михайлович вирішив провести в неформальній обстановці.

Яскравий захід сонця заливав своїми променями все навкруги, залишаючи злегка вогняну доріжку над блакитною водою басейну, з якого відкривався неймовірний вид на обрій, за який сонце, стомлене та виснажене от-от опустить свої останні промінчики на спочинок. Саме в цей момент з води винирнув той таки Петлюра. Крапельки води повільно стікали по досить гарному та привабливому рельєфу його тіла, огинаючи майже кожен сантиметр, починаючи від шиї і повільно рухаючись донизу, залишаючи там доріжки з досить теплої води, однак зачіска від цих водних процедур злегка підпсувалася, і йому довелося “зализати” рукою волосся назад.

– Неймовірний вид. – Захоплено промовив Петлюра, спостерігаючи за дійсно казковим заходом сонця.

– Так, знаю, саме тому тут і збудував басейн. То що там, відомо щось про Петрушевича і взагалі щось по справі? – Зацікавлено спитав полковник.
– Навіть важко сказати, поки лише самі підозри. В маєтку і кабінеті знайдена прослушка. Думаю що зрадники серед нас.
– Ти говорив з Петрушевичем? Як там справи? Він щось сказав з приводу зникнення машини?
– Ні, але поводився дивно, в мене з цими секретами скоро взагалі паранойя почнеться. Однак я чекаю поки ще важливіших новин. Сьогодні повинен надійти лист від Болбочана. До речі, що там в тебе з Литвою? Вдалося щось?
– Так, Литва погодилася у разі перевороту надати нам військову допомогу. На них можна розраховувати цілком і повністю. У разі перевороту нас повністю підтримають, будь певен
– Хоч якісь гарні новини за останній час. – Зітхаючи промовив міністр, закурюючи цигарку, через декілька хвилин підійшов охоронець і віддав конвертик Петлюрі.
– Що це?
– Нарешті! Лист з Австрії. – Схвильовано промовив Петлюра і почав читати його вміст, однак з кожним рядком посмішка сходила майже нанівець.