second nature

якщо існує спосіб охарактеризувати всі грані людської сутності без використання допоміжних засобів на кшталт усного способу комунікації, то звички цілком справляються з цією функцією. підбирати розмоклі коробки із залишками піци поруч зі сміттєвим баком, пускати кільця з диму дивом уцілілого сирого бичка, знайденого під мостом, ховати руки з вкраденими льодяниками в кишенях потертого піджака і залишати саморобну відмичку під устілкою.

в метеор сіті у куроро немає часу розмірковувати про негативну конотацію всього йому властивого, та й не виникає такої необхідності: тут швидше має значення якісний, а не моральний аспект вчинків. куроро не замислюється, чи є поганою звичка провертати ніж у відкритій рані або перераховувати кількість синців, поки йому вдається заробити на том кафки і пару теплих черевиків з міцною підошвою.

життя складається з крадених магнітол, крихти розбитого скла і кривавих кістяків, і, на думку куроро, ці складові є цілком актуальними і для особистісної характеристики.

незабаром межі хорошого розширюються до кількох пляшок сидру та розмов у темному приміщенні занедбаної багатоповерхівки, а звички поповнюються лише необхідністю стежити за збереженням життів у кількості, що дещо перевищує його власне. втіленням холоду стає не тонка тканина зимового плаща, а кулі, що досягають кісток навіть швидше, ніж леза, рани лікують не пов’язки, а майстерна техніка з числа вкрадених, і гірчить на язиці не дешева марка сигарет, а поцілунки з присмаком крові.

хісока теж відчувається, як звичка; як здмухнути зайві пасма з чола, як намацати пакет молока в ранковій напівтемряві або притримувати кришку чайника з окропом. куроро не спішить її позбутись: можливо, іноді невелика доза адреналіну, отримана не за допомогою нікотину, не буде зайвою. йому подобається слухати збите дихання супротивника як і в черговій бійці, коли він кулаком заряджає прямо в точену щелепу, так і відчувати його на власній шкірі, підставляючи шию для поцілунків. куроро вдивляється в кислотно-лимонні вогники, хапаючись за міцні плечі, і гадає, чи подобається хісоці оксамитовий агат його очей, чи він бачить у них лише власне відображення.

можливо, дійсно варто було більшою мірою замислюватися про те, що ж включає негативне і звичне, але куроро в черговий раз нехтує безпекою заради інтересу. він дозволяє фарбувати собі нігті чорним лаком, залишати сліди укусів на ключиці та зберігати в таємниці обставини витоку інформації; слухає про механізм роботи здібності, щокою відчуваючи холодну поверхню стіни, та запам’ятовує кількість секунд, відведених на перепочинок до наступного удару. вдивляючись у рядки чергової непрочитаної сторінки, він думає, що обурення фейтону має право на існування, поки дії хисокі і правда певною мірою обмежуються його дозволом, а присутність у житті – бажанням.

коли куроро запитує, як він ставиться до ідей шопенгауера, хісока тільки сміється, прикриваючи рот долонею. він цілує куроро в синець на вилиці і шепоче, що навіть якщо його нарцисична здогадка вірна у своїй смисловій прив’язці, то небесна арена для них двох лише набуде буквального значення.

ні, думає куроро, поки займає своє місце на рингу, хісока відчувається як кавова пляма на свіжій сорочці і порожні лунки на пачці пігулок від головного болю. світло відбите лише спотворює джерело, і хісока звик сяяти не тепло, а пекуче, звичним сонцем височіючи над оточуючими.

і тепер куроро подобається дивитись на нього зверху вниз.