Глава 45. За рішенням суду

«Я боюся її», – тонкі пальці міцно обплелися навколо зап’ястка Вікторії. Сандро уткнувся чолом у її плече. З їхньою майже тридцятисантиметровою різницею в зрості це мало вигляд дещо комічний – наче жираф намагається заховатися за деревом.

Вони зупинилися навпроти дверей, які вели до покоїв княгині. Мессір схвильовано горнувся до дівчини – як і в будь-якій іншій незрозумілій ситуації, в нього прокинулася тривога. Вікторія подумки дивувалася з його поведінки. «Все ж наче дорослий мужчина», – здавалося їй. Проте варто було перестати думати про нього як про умовного дорослого чоловіка й все в її розумінні ставало на місця. «Птах це Птах. Йому, певно, і в двісті буде так само тривожно зі всього на світі», – вона обережно погладила його потилицю:

– Птахо, все буде добре, обіцяю. Давай вже зайдемо?

– Точно буде добре? – стривожено перепитав він, але відпустив її зап’ясток. – Просто… Пані така неймовірна, ти така неймовірна… І я. Просто існую, просто сиджу. Мені аж незручно.

– Ти теж неймовірний, – Вікторія обійняла його. – І тобі треба поїсти. Ходім.

– Н-нехай, – видихнув Сандро. – Йдемо.

«Коли зайдеш, вклонися й поцілуй їй руку», – прошепотіла йому дівчина вже на порозі. Він повторив це про себе й кивнув. «Отже, вклонитися…» Сандро зробив крок вперед і схилився в своєму звичному старомодно-театральному поклоні. «От бляха…», – краєм ока він зауважив, що його сестра лише трохи нахилилася й відвела ногу назад. – «Коли ж я навчуся не бути дурником?»

– Благословіть, пані, – всміхнулася Вікторія й легенько торкнулася губами долоні Ілінки. Сандро повторив за нею.

– Бог благословить, любі мої, – княгиня поцілувала дівчину в лоб і провела пальцями по краю підборіддя мессіра. – Глянете на мене?

– Прошу, не звертайтесь до мене на «ви», – він все не наважувався підняти погляд. – Мені дуже незручно чути таке офіційне звертання.

– Що ж… Тоді глянеш на мене? – Ілінка залишила ледь чутний поцілунок на його чолі.

– Як забажаєте, – чоловік підвів очі й відчув, як спалахнули його щоки.

– Так краще, – вона зробила крок назад. – Прошу до столу.

Сандро нервово поправив манжети сорочки й хотів було відсунути стілець для сестри, але Вікторія торкнулася його ліктя. «Не варто», – прочитав він у її погляді. Дівчина таким само непомітним жестом вказала на його місце зліва від Її Ясновельможності. «Дякую», – опустив погляд він і невпевнено сів за стіл.

Овочевий салат, запечене м’ясо, хліб і вино – трапеза на трьох, яка б ніколи не здивувала Сандро до періоду ув’язнення. Зараз же він дивився на їжу як на щось із іншої галактики. Вікторія налила вина в його келих. Чоловік несміливо поклав на тарілку шматок хліба й склав долоні на колінах, не знаючи, що робити.

– Александре, чому ти нічого не їж? – Ілінка взяла собі трохи м’яса. – Ти не любиш телятину?

– Люблю, – він розглядав багряну скатертину. – Я, певно, не дуже голодний.

– Не слухайте його, Ваша Ясновельможносте, – закотила очі Вікторія й поклала на його тарілку шматок телятини. – Він нічого не їв від ранку.

– Справді? – жінка глянула на нього з підкресленим здивуванням. – Я наказую тобі поїсти.

– Але ж я…

– Александре, ти – мій воїн. Невже сперечатимешся з наказом? – Ілінка поклала біля нього тарілку з салатом. – І салат бери, не соромся.

– Я… Зовсім я не соромлюсь, – він схилив голову, щоби за звичкою прикрити волоссям почервонілі від сорому щоки. – Чорт… –тихо вилаявся собі під ніс, коли згадав, що пасма, довжини яких було б достатньо для цього, зібрані в хвіст на маківці.

– Александре, ще дещо, – княгиня зробила ковток вина.

– Слухаю, пані, – Сандро негайно відклав виделку, яку все ж наважився взяти.

– Ні-ні, ти їж, я все бачу, – вона почекала, щоб він знову взяв прибори. – Ти зараз такий гарний. Вікторіє, глянь лише, який у тебе вродливий брат.

– Знаю, – дівчина задоволено всміхнулася. – Він і раніше нічого такий був.

– Безумовно, проте зараз він вельми… Як би сказати, статний? – Ілінку ніяк не бентежило те, що він сидить з ними буквально за одним столом.

Йому було водночас і незручно, і приємно чути ці речі. Мессір намагався зосередитися на їжі. «Що ж, м’ясо. Чудово. Я ж люблю м’ясо? Ну, я любив, коли його готували кухарі в «Нефелібаті». Сосиски, які варила Естер, не любив. Окей, спробуємо, що втрачати?», – він з’їв невеликий шматок, відклав прибори й дещо манерно витер сльози мізинцями.

– Сандро, тобі не подобається? – Вікторія зауважила його жест.

– Не подобається? – перепитав він. – Та це неймовірно. Хто готував це м’ясо? Янголи з небес? Маю на увазі, ніколи б не подумав, що в цьому місці вміють готувати.

– Не завжди вміють, тому доводиться все робити самій, – потисла плечима княгиня. – Та мені приємно, що ви оцінили.

Чоловік зобразив найбільш виразне здивування, яке лише міг. Він міг допустити що завгодно, проте навіть його багата фантазія не допускала, що ця жінка готуватиме.

– Щось не так? – весело перепитала вона, спостерігаючи за його емоціями.

– Ні, не те щоб… Просто мені здавалося, що якщо у вас в замку і є кухня, то лише тому, що він без неї не продавався, – Сандро зрозумів, що починає верзти щось не те й заткнув рот їжею.

– Ти ж не думав, що я харчуюся самою лише кров’ю своїх опонентів? – невинно всміхнулася Ілінка.

Чоловік ледь не вдавився й глянув на Вікторію. Вона нарізала м’ясо й вдавала, наче не відчуває зараз іспанського сорому за те, що він майже точно саме так і думав. «Не смій», – дівчина глянула на нього так, що Сандро був готовий негайно й остаточно увірувати в кровний зв’язок із нею – настільки вона в цей момент була схожа на Джельсоміну. Щойно він все ж спромігся ковтнути м’ясо й взяв ще, княгиня продовжила:

– Ти ріс у світі, де є попкультура. Шкода, – вона долила собі ще вина, – та я маю надію, що ти не питав у сестри, чому договір підписують не кров’ю.

– Я… – він нервово ковтнув абияк пережоване м’ясо. – Я не те щоб аж питав… Але десь там, знаєте, на задвірках свідомості…

– Кров прибережемо до вічної присяги, – спокійно промовила Ілінка. – Правду кажу, Вікторіє?

– Так, є таке. Та йому ще рано думати про вічну присягу, моя пані, – Вікторія дивилася на те, як її брат намагається їсти.

– Се так. Александрові варто навчитися ще багатьом речам, перш ніж допускати таке рішення. Лише так воно справді буде прийняте за ясної свідомости.

– Йому варто тренуватися від завтра? – дівчина знову перевела погляд на нього: – Сандро, все добре?

– Так, не зважай, – чоловік відклав келих, який ледь не перекинув на себе. – Я лише… Та що ж… – між цим він впустив на підлогу виделку. – Прошу вибачення… – його щоки знову засоромлено спалахнули.

– Ні, Вікторіє, завтра не варто. Нехай дитина поїсть і виспиться, – Ілінка казала це без жодного докору. – Александре?

– Дякую вам, – не піднімаючи очей, промовив Сандро. – Боюся, я й справді ще не здатний до тренувань.

***

«Вік, я би й сам пройшов двадцять метрів», – Сандро не розумів, нащо Вікторії проводити його до покоїв після вечері. Він був переконаний, що княгиня вважає його дурником, який навіть поїсти, не перевернувши нічого, не здатен. Та, по правді кажучи, він практично відвик від таких прийомів їжі, що його зовсім не радувало.

Вже в кімнаті чоловік зняв мундир і сорочку. Взуття – невисокі шкіряні черевики скинув ще біля порогу. Він хотів було зняти й штани, та Вікторія сіла на його ліжко, даючи зрозуміти, що ще не все сказала. «Почекаю вже, не буду при ній в самих трусах сидіти», – подумав Сандро, стараючись не згадувати той факт, що вона вже не раз бачила його й без них.

– Яка твоя рідна мова?

– Прошу? – він впав на ліжко біля дівчини. – В якому сенсі?

– Прямо. Не італійська ж? – Вікторія побачила його розгублений погляд і швидко пояснила: – Ти не подумай, говориш нею, звісно, дай Боже. Та все ж не вчив її з народження?

– Мені вже кілька років ніхто так не казав. Що, так помітно?

– Ні, я маю на увазі просту логіку, – підняла руки вона. – Зі мною матінка говорила виключно хорватською. От і думаю, чи з тобою теж.

– А, ти про це… – він замислено почухав потилицю. – А рідна мова це як?

– Якою мовою ти думаєш?

– Ага. Німецька, певно. А що? – тепер вже Вікторія дивилася на нього з абсолютним нерозумінням. Він зітхнув: – Так вже вийшло. В мене ж батько був австрійським протектором. Як він говорив, Вік… Мені німецька так не дається. Зараз я нею хіба що думаю – вголос звучатиме геть не так гарно.

– Румунська значно ближча до італійської, тож не треба так перейматись.

– Тільки не кажи, що мені потрібна румунська, – Сандро звів очі до стелі.

– Ти служиш румунській княгині. Так, вона розмовляє італійською й ще кількома мовами, як і я. Але ти говорив хорватською в Хорватії й італійською в Італії, отже, розумієш, що я маю на увазі. Тобі треба буде говорити із соратницями й могти дати собі раду.

– Розумію, – кивнув чоловік і додав: – Але я ніяк не освою мову за два-три місяці.

– Ти воїн, а не поет. Зараз твоя справа – розуміти накази й не здаватися невихованим. Тобі сумно? – вона погладила його плече. – Я люблю слухати тебе, проте знадобиться значно більше часу, щоб ти міг відтворити свою манеру румунською. Зрештою, поки що вона тобі не потрібна. Відкинь її на якийсь час.

– На який же? – він прикрив розчарування вимученою посмішкою.

– Повернеш її собі тоді, коли твоє слово знову матиме значення. Птахо, пробач, я лише…

– Мені не три роки, Вік, тож не вибачайся за відвертість, – видихнув Сандро. – Й прошу, не зви мене Птахом. Я не певний, що це вже його негайна й безповоротна смерть, але так само не певен, що в мене ще є якась єдність із цим.

– Як бажаєш, – дівчина накрила його долоню своєю. – А зараз поспи, добре? Певно, це був напружений день для тебе.

***

«Нехай почнеться суд», – Інгвар глянув вбік. Зліва від нього стояв Сандро. На відміну від лицаря, мессір не чекав вироку. Його вирок був лише формальністю. Він тримав руки в темних рукавичках за спиною й уважно слухав, що каже Хеммінг.

«Птах на себе не схожий», – подумав Харальдсон і спробував теж зосередитися на словах магістра. Той, як і вимагала процедура, вкотре зачитував обвинувачення, яке всі присутні в залі – члени Внутрішнього кола й самі обвинувачені – чули вже далеко не вперше.

«Ваша умова виконана», – це йому сказала офіцерка, яка приходила з княгинею на приватну бесіду, перед судом. «Тоді питання тільки в тому, чи зможу я коли-небудь покинути ці стіни», – відповів їй Інгвар. Йому зовсім не вірилося в думку про виправдальний вирок.

Яким саме чином його умова виконана, він не запитав. Вже біля зали суду побачив Сандро. Той був незвично мовчазним – Харальдсон не пригадував, щоб він так реагував на нього раніше. У відповідь на привітання чоловік лише кивнув, розгублено стискаючи правою рукою пальці лівої. «Ці місяці видалися складними для нього», – подумав Інгвар, коли глянув на його обличчя уважніше. Мессір так нічого й не сказав йому – а потім почалося засідання.

«Цим рішенням постановляю визнати Сандро Кастільйоне належним до гвардії магістерки Фегерашану й перевести його до зони відповідальності його сюзерена». Інгвар спробував осмислити почуте. «Він у безпеці. Та ніхто ж не обіцяв, що буде вільним», – миттєве усвідомлення того, що над мессіром тепер є володарка, повністю пояснило йому таку дивну відстороненість чоловіка.

«Інгвара Харальдсона», – Хеммінг на мить замовк, щоб перевести подих, і підняв очі на племінника. Він стояв із покорою, належною для лицаря свідомості, й терпляче чекав на вирок. – «Позбавити звань, набутих за час служіння в Ордені й визнати безстроково виключеним з числа чинних адептів. Також, на прохання магістерки Фегерашану, призначити йому випробувальний термін перед остаточним відстороненням, який набирає чинності з моменту внесення магістеркою застави розміром…», – хлопець чув все як у тумані.

З подальших слів Хеммінга він зрозумів, що після внесення застави його відправлять у Брашов, на територію протекторту княгині. «Тобто моє ув’язнення триватиме ще якийсь час, який визначить магістерка. В мене нема ні зброї, ні доступу до рахунків, ні місця, куди повернуся в разі виключення з Ордену. Те, чи повернуся я сюди хоча б для того, щоб далі читати дітям кодекс, залежить від Її Ясновельможності».

«Перед Богом і Орденом», – міністр внутрішніх справ відклав папери. «Перед Богом і Орденом», – Грандмайстер встав і вийшов із зали. Суд скінчився.

– Пробач, малий, – Хеммінг підійшов до Інгвара вже в коридорі й поклав долоню на його плече. – Ти був одним із найкращих мисливців, яких я знаю.

– Тепер це вже не має значення, – похитав головою хлопець. – Я молитимусь за те, щоби знову повернутись сюди, навіть якщо й можу бути лише лицарем свідомості. Ти знаєш, у мене нема нічого, крім Ордену.

– Знаю. Мені шкода, та лише так я міг повернути тебе до життя.

– Це не життя, Хем, – слабко всміхнувся Інгвар.

– А сидіти днями в камері й читати єдину книгу – життя?

– Так я хоч був причетним до справи, крім якої нічого не знаю. А зараз… – у його думках промайнула чи не божевільна ідея. – Я не можу поїхати до неї. Вона просила порушити кодекс знову. Провести ініціацію, як я робив в Сандро. Хіба ж…

– Я знаю, – спокійно промовив магістр. – І закрию на це очі лише тому, що та жінка дуже їй дорога. А княгиня дорога мені. Це лише мій спосіб подякувати їй за те, що вона поруч тоді, коли я найбільше потребую підтримки, навіть якщо не кажу про це. Зроби це для неї заради мене, добре? Може, я був не найкращим вчителем, проте…

– Добре. Лише скажи… – він мить подумав, підбираючи слова. – Якщо мене остаточно визнають цивільним, я ж все ще вважатимуся твоїм племінником? Не в юридичному сенсі, маю на увазі…

– Завжди вважатимешся, – Хеммінг обійняв його й швидко відсторонився. Така поведінка не була надто властивою для нього. – Спробуй довіритися княгині. Вона може здатися суворою, та це її ментальність. Час, у який вона росла, й статус…

– Знаю-знаю, у всіх власні причини, – кивнув Інгвар. – Не хвилюйся, не плакатиму через кожне слово. Я просто робитиму свою роботу