Глава 41. Бесіди про свідомість і гордість

«Александре, я ж бачу, що ви прокинулись». Із того, що княгиня в камері, він зрозумів, що проспати багато йому не вдалось. «Якщо їй вірити, то за одинадцять діб я вже виспався по саме нікуди», – роздратовано подумав мессір. Якби там не було, відриватись від подушки й подавати хоч якісь ознаки життя йому не хотілось.

«Ну нехай. Подобається, не подобається – справа ваша. Але ж… Сандро», – Ілінка промовила його ім’я так, наче воно було чимось непристойним. – «Ви у всякому разі не можете просто ігнорувати мене!» Чоловік ледь повернув голову й прошепотів:

– Можу.

– Отже, зі мною розмовляти ви поки не бажаєте. Нічого страшного, я не ображаюсь. Та мені цікаво, чому.

– Я вас боюсь, – Сандро знову повернувся до подушки.

– Он воно що. Право ваше, – Ілінка, до його здивування, говорила спокійно, без тіні злості. – Тоді відпочивайте. Якщо ж матимете бажання з кимось поговорити…

– Чи можна мені побачити Вікторію?

– Вона скоро повернеться.

– Спасибі.

Він відчув, як жінка погладила його по голові. Від цього дотику було незвично. Сандро лякала не сама княгиня – лише те, що він поняття не мав, чого від неї чекати. Ще йому було якось образливо те, як вона зверталася до нього. Від імені «Александр» йому вже не було так тривожно, як колись. Зокрема він став сприймати його спокійніше завдяки Маріанні.

Проте чоловік не асоціював себе з цим іменем. Воно звучало надто офіційно й, на його думку, велично. «Мене б звали так, якби я був вартий цього імені», – в перекладі на загальнолюдську мову це означало щось на кшталт «якби не був відлучений від родової гілки».

– Привіт. Як ти почуваєшся?

Вікторія опустилася на коліна біля ліжка, щоб він міг її бачити. Зняла рукавички й маску, прибрала з його обличчя темні пасма, якими він відгороджувався від княгині. Сандро розплющив очі. Біль практично повністю минув, що не могло не втішити.

– Вітання. Наразі легше. Тільки одна пані, – певно, твоя пані, – наговорила мені дуже тривожних речей.

– Я чула, що вчора ти зреагував дуже неоднозначно на її слова.

– Вчора? – його очі здивовано округлились. – Себто, вчора… А сьогодні вона що тут робила?

– Приходила переконатись, що фінал операції успішний. На щастя, все йде значно краще, ніж могло би бути. Її Ясновельможність врятувала тобі життя. А ти з нею грубий, – Вікторія жартівливо полоскотала його шию.

– Ну Вік… – він відвернувся, бажаючи заховатись. – Припини, будь ласка…

– Все, все, вибач. Не злись на мене.

– Не злюсь, – Сандро знову глянув на неї. – Скажи мені правду. Що зі мною? Наскільки все погано?

– Одразу кажу – зараз ти в порядку. Лікар сказав, що ходити зможеш.

– Все було дуже страшно?

– В тебе був перебитий хребет. І вся спина як кривавий фарш. Рани такі, наче магістр тобі…

– … крила вирвав? – слабо всміхнувся чоловік. – Бо він намагався знайти в мене ті крила.

– Його пошуки зайшли вельми глибоко. Якби ти не був ініційованим, то в найкращому випадку лишився би інвалідом. А так легко обійшовся, слава Богу.

– Он як. Вік, можна я встану? Я мушу глянути, наскільки все страшно.

– Встати можеш. Але обережно й з допомогою, – дівчина простягла йому руки. – А там… Розумієш, у цьому випадку ми ставили в пріоритет збереження твого життя, а не естетику. Хоча я знаю, який ти естет. Може глянеш, коли остаточно відновишся? Ну, щоб тривога тебе геть не доконала.

– Мені стане менш тривожно, якщо я побачу, а не вигадуватиму щось на основі ваших слів.

Сандро повільно підвівся, обпираючись на руки Вікторії. Він намагався не зважати на те, як тремтять його ноги. «Все ж я довго лежав». Тримаючись за стіну, підійшов до дзеркала й повернувся, щоб глянути на спину.

Грубі темні шрами по обидва боки від хребта різко виділялися на тлі зблідлої, хоч і смаглявої шкіри. В деяких місцях складалося враження, що плоть вирвана. Під лопатками, де м’язи були пошкоджені найбільше, сліди швів були найпомітнішими. Шрами справді були ледь не дзеркальними – знаходилися строго навпроти один одного, хоч і розходились вниз по-різному. Зліва слід доходив до попереку, справа – закінчувався на сідниці.

Чоловік безсило торкнувся чолом холодної стіни. Вікторія легенько стисла його плече. Він якусь мить не реагував, після чого мовчки пригорнувся до неї. Дівчина обійняла його й погладила по спині.

– Можна мені поплакати? Я б хотів втриматись, але ніяк не виходить.

– Можна, птахо. Пробач, якщо я засмутила тебе.

– Ти? Ні, ти тут ні до чого. Просто…

– Сонце, повір, лікар робив все можливе. Це справді було найкраще з рішень. Я розумію, чому ти реагуєш ось так, як реагуєш.

– Мені страшно, Вік. Страшно розуміти, що все це справді відбувається зі мною. Страшно бачити на собі такі рани. Що далі? Що взагалі буде далі? Мене стратять. Навіщо взагалі було допомагати смертникові? Щоб що? Я вдячний, не подумай, що не вдячний… Але щоб що? Щоби було? Я… – він несміливо відсторонився. – Я краще ляжу.

– Ходімо. Давай, обережно. Ось так, – Вікторія допомогла йому опуститися на ліжко. – Сонце, що в тебе тут? – вона погладила його міцно стиснутий кулак.

– Дуже важлива для мене річ, – Сандро розкрив долоню. – Ще б я знав, звідки…

– Наша матінка наказала тобі передати. Магістр якимось дивом дозволив їй оглянути твої речі й забрати цю підвіску. Вона сказала, що це якась сімейна реліквія або щось таке…

– Ні. Насправді ні. Це подарунок від батька на хрещення. Якщо він і має цінність, то лише для мене. То це ти принесла?

– Так. Ти мене й не помітив – так тобі було погано. Хотіла на подушку поруч покласти, щоби тебе не тривожити зайвий раз. Ланцюжок заплутався в твоїх пальцях і ти цей хрестик стис так, наче б він був твоєю останньою надією на порятунок.

– Ще б я хоч щось пам’ятав… – винувато всміхнувся чоловік. – Але дякую, Вік. І ти, й твоя пані – ви так багато робите для мене. Чому?

– До недавнього часу ти викликав у княгині цікавість, не більше.

– Що ж змінилось?

– Твоє виживання стало ключовим для неї.

***

«… Перед Богом і Орденом», – Інгвар згорнув кодекс і склав руки за спиною, заховавши їх у широких складках світло-сірої мантії. Вихованці швидко виходили з приміщення. Ніхто не любив цю залу – вона незмінно асоціювалася із ще одним днем, коли наглядачі, згідно з розкладом, змушували їх півтори години сидіти й смиренно слухати читання орденського закону.

Сам Інгвар вже звик до свого невигадливого обов’язку. Колись вивчений чи не напам’ять кодекс намертво закарбувався в його мозку. Лицар ловив себе на думці, що міг би й зовсім не розгортати текст – іноді він читав із пам’яті швидше, ніж згадував, що треба перегортати сторінки. Щоб покинути приміщення, хлопець мусив дочекатися, щоби звідти вийшли всі діти. Залишати новобранців без нагляду заборонялось.

«Здається, це всі», – двері, які вели в учнівський корпус, зачинились із протилежного боку. Лицар взяв книгу з катедри й вже збирався повертатися до себе, та його зупинив наглядач:

– Вас попросили про приватну бесіду.

– Мене? – в його голосі пролунало здивування. – Безумовно. Приведіть сюди.

Практика приватних бесід із лицарями свідомості вважалася способом порятунку від «сумнівних думок». До них нечасто вдавалися із власного бажання – значно поширенішим був варіант, коли на бесіді наполягав наставник або, якщо йшлося про магістрів, Грандмайстер.

Для Інгвара це була перша така бесіда. За часів перебування в статусі мисливця йому жодного разу не доводилося практикувати подібне, тож про те, як вести розмову, він не мав жодного уявлення – ні з позиції духовного порадника, ні того, хто хоч колись би шукав такої поради.

«Ймовірно, це хтось із молодших. Хтось, чиєму наставникові було геть байдуже, до кого відправляти учня. Із моїм минулим було б дивно, якби хтось би просив у мене поради про навернення. Магістри ж звично мають своїх порадників – тих, із якими говорять вже роками ледь не як на сповіді. Та я знаю кодекс і не зможу сказати нічого такого, що би погіршило ситуацію. В крайньому випадку справді відправлю на церковну сповідь», – його потік свідомості перервався жіночим голосом:

– Добридень. Дякую, що знайшли час на цю розмову.

Жінка, яку він вже бачив. Та, з якою так необачно зустрівся поглядом ще тоді, коли Хеммінг із нею прийшов на щоденні читання. Позаду неї, тримаючись на кілька кроків поодаль, стояла ще одна, роздивитись обличчя якої Інгварові не вдавалось через темну маску й широкий каптур плаща.

– Вітання, пані, – він схилився в скромному поклоні. – Перед тим, як ми почнемо, скажіть, чи відома вам суть приватних бесід?

– Безперечно, – спокійно відповіла вона. – Якщо ви маєте на увазі присутність моєї довіреної офіцерки – така моя воля.

– Як забажаєте, – лицар вказав на лави глядацького залу. – Присядемо?

Йому подобалася її сукня. Важкий темно-фіолетовий оксамит із срібною вишивкою по краю спідниці й довгих рукавів. За майже сім місяців абсолютної аскези ця жінка здавалася неземною, потойбічною, кимось з іншого життя. На її руках – кілька перснів. Інгвар мимоволі згадав власний – срібло, платина, сапфір.

«В неї з вигляду дуже ніжні руки. Недопустимо й думати про таке, та я б хотів, щоби вона торкнулася мене». На його щастя, жінка заговорила й він повністю зосередився на її словах:

– Почну з того, що тутешні правила жорстокі щодо сакральних клятв. Щоби цивільного партнера чи партнерку ініціювали законно, – вона наче ненароком наголосила це слово, – цю персону має схвалити Ґрандмайстер. Коли мова йде про лицарів, рядових чи старших, це схвалення – формальність. Та маґістрат, особливо маґістрат Внутрішнього Кола – геть інший порядок. Для схвалення там необхідно довести, що потенційний партнер походить із гідного роду або ж принаймні здатний продовжити кровну гілку. Такий звичай жорстокий, – та, мушу зауважити, що цілком виправданий. Перед тим, як податися на сакральні клятви, обоє партнерів мусять дуже ретельно все зважити й виключити всяку можливість випадкового захоплення чи виключно ґормонально спровокованої закоханости. Зв’язок між ними мусить бути воістину сакральним. Я не заперечую необхідність дотримання звичаю. Та я страждаю через нього. Моя кохана ніколи не пройде цього відбору. Її рід розчинився серед інших так давно, що зараз мало хто й згадає про нього. Вона не продовжить моєї кровної гілки із причин винятково біолоґічних. Та хіба ж від цього наш із нею зв’язок стає менш сакральним?

– Я не сумніваюся в істинності вашого переконання. Чи можна запитати, скільки часу ви разом, що точно знаєте про святість вашого зв’язку?

– Триста сорок шість років, – без тіні сумніву відповіла жінка.

– І при цьому ваша партнерка не мисливиця? – здивувався Інгвар. – Можливо, вона істота іншого порядку? Можу допустити вампіризм чи…

– Вона людина, в цьому можете бути певні.

– Але ж як… Пробачте мені мою реакцію, прошу. Я не знаю, що й сказати. В кодексі, певно, немає нічого на такий випадок… Чи можете ви розказати, яким чином вона, перепрошую ще раз, досі не померла?

– Наша бесіда ж конфіденційна, правда? – вона ледь усміхнулася, коли лицар кивнув. – Тоді можу. Ми вводимо їй препарат, подібний на той, який вводять при вторинній ініціації. Цього достатньо для підтримання її тіла на рівні її двадцятип’ятилітнього віку. Проте через деякі невідповідності проявляється дуже серйозний побічний ефект, який наштовхує на думку, що вона колись мала бути ініційована як мисливиця, та в ті часи для вступу в Орден крім гену потрібен був ще й пристойний родовід. Розумієте, вона…

– Втрачає розум? Божеволіє?

– Так. Отже, вам відомі речі, про які я кажу. Я тут, щоби просити вашої допомоги.

– Я можу лише допомогти вам словом, пані, – промовив Інгвар. – Цінуйте кожну мить поруч із вашою коханою й відпустіть її, коли прийде її час.

– Я не шукаю допомоги лицаря свідомости. Ваше блискуче минуле дає мені деякі надії. Допоможіть мені як вчений. Як хімік. Про платню не хвилюйтесь, про наслідки теж.

– Моє минуле привело мене сюди, до вічної спокути. Я більше не можу допомогти вам у тім ключі, про який ви кажете. Мені шкода.

– Невже немає жодних шансів? – за її відстороненим спокоєм зароджувався відчай.

– Я не маю права казати про це, та, можливо, вам дорога до Вічного Міста…

– Я не довірю її життя персоні, яка не є розробником цих формул. Та й там надто небезпечно. Нехай вас не дивує те, що мені відомо про общину – зараз тут про неї не чув хіба той, хто не з’являвся на острові від дня вашого арешту.

– Небезпечно? Що з Гніздом? – Інгвар старався, щоб це не прозвучало надто нахабно чи тривожно.

– Ймовірно, його ліквідують одразу після страти мессіра Кастільйоне, – з його погляду Ілінка зрозуміла, що це може бути ключем до його згоди.

– Мессіра стратять?

– Безумовно. Хіба страта відступника вас дивує? Мені теж сумно від цього. Бо ж його діяльність давала мені надію. Зараз моєю останньою надією є ви. Прошу, назвіть вашу ціну. Ту, за яку ви будете готові поїхати на мої землі після Різдва й втілити цю дуже важливу для мене місію. Мушу зауважити, що далеко не всіх я особисто прошу про щось, тим паче, щось настільки інтимне…

– Моя ціна – життя Птаха, – неочікувано рішуче промовив Інгвар. – Сандро мусить вижити. Не лише вижити, а й бути в безпеці, як і його Гніздо.

– Ви просите про диво.

– Якщо вам вдасться зробити це диво – я виконаю будь-який ваш наказ.

– Тоді хай буде так. Тільки чому ви так прагнете врятувати його?

***

– … ну він і сказав, що твоя смерть означатиме смерть Гнізда. Що твоїм пташенятам нема куди йти, якщо та община згорить.

– Граф такий фаталіст, – розсміявся Сандро, дослухавши розповідь Вікторії. – Їй-Богу, ну згорить та будівля – то й що? В пташенят є Марі. Вона не дасть їм пропасти. Моя смерть – смерть Гнізда? Надто сумно, щоби справдитись. Хоча колись, коли ми лише познайомились, він назвав мене серцем того дому. Мені було дуже приємно, направду.

– От тобі смішно, птахо? Неймовірно. Вмерти зі сміху можна! – офіцерка схрестила руки на грудях.

– А як же мені має бути? Щоби вельможна княгиня і граф під слідством вписувалися за життя якогось собі вільного митця? Подумати тільки! Наче наш рудий соколик так просто візьме й відмовиться від ідеї стратити мене? В нього є всі підстави це зробити. C`mon, girl! Твоя княгиня й справді мусить зробити як мінімум диво, щоби врятувати мою грішну душу.

– Нам би тіло твоє звідси вивести живим, сонце. Про душу вже сам потурбуєшся.

– І що, маєте варіанти? – він не приховував скептицизму.

***

«Він не вірить, що зможе уникнути страти», – Вікторія поволі розплітлала волосся княгині. Вона робила це скільки пам’ятала себе на службі – і коли була служницею, і коли дослужилася до офіцерки. Прямі чорні пасма довжиною майже до колін як данина родовій традиції. Зрізане до дев’яти міліметрів волосся на скорнях і потилиці на знак відданості власному війську.

Ілінка ставила себе в рівні умови з гвардією. Зокрема й тренувалася разом із ними щодня на світанку, що неабияк дивувало новобраниць. Відданість, якої вона бажала, була взаємною – і ця взаємовірність була одним із тих факторів, які робили її військо ледь не єдиною родиною.

«Значить повірить», – жінка допила вино в своєму келиху. На мить перехопила долоню Вікторії – дівчина закінчила зі всіма численними шпильками у волоссі й саме розчісувала його. Погладила її пальці й зловила її погляд у дзеркалі:

– Люба моя, скажи – Птах завжди такий нахабний?

– Нахабний? – задумалася офіцерка й швидко додала: – Ні, пані, він не нахабний. Він лише… Вельми своєрідний, якщо так можна сказати.

– Доведеться його перевиховати, – потисла плечима Ілінка. – Якщо він, звісно, хоче жити.

– Хоче, мабуть. Але яким чином ви збираєтеся скасувати оголошення смертного вироку?

– Залежить від того, наскільки він звик до незалежности. Він дуже гордий?

– Достатньо, я б сказала.

– Сумно, – в голосі княгині не було ні найменших ноток суму. – Я теж йду на деякі поступки заради цієї справи. Вікторіє, я проситиму тебе вплинути на нього. Позайматися деякою промоцією нашого війська, назвімо це так.

– Яка мета цієї промоції? – дівчина сумнівалася, що їй вдасться переконати брата в чомусь, що йому зовсім не близьке. В тому, що справа набуває рис неможливості, вона утвердилася, коли почула відповідь Ілінки:

– Він мусить присягнути мені на вірність і вступити до наших рядів. Ідея зробити таку пропозицію мужчині видається мені дуже ненадійною – сама знаєш про мої принципи. Тим не менш, лише за такої умови я зможу поручитися перед Орденом за цивільну персону – акт присяги введе його до моєї зони відповідальности.

– Пробачте, та я не певна, що він присягне. Він надто…

– Волелюбний? Тоді на його могилці так і напишемо: «вільний птах, помер без сюзерена». Та чи зробить це якусь особливу честь йому чи радість його дітям, які втратять батька? Я ціную принцип «воля або смерть», але не тоді, коли від цього залежить життя моєї дружини. Так чи інакше, він мусить підписати присягу. І мені б дуже хотілося, щоби це було його вільне рішення.