Глава 10

Глава 10

Склавши руки, ти зайняла лавку, як зубний біль,
Побачила їх і зітхнула, наче ніколи не програвала війну
“Crying Lightning” | Arctic Monkeys

 

Груша вперто залишається на місці, непохитна, як бетонна стіна, глузує з неї, перекривляє глухим ехо від ударів. Доріс вганяє тендітні кулаки в її тверду плоть, із кожним разом шкіра все більше пече. Їй байдуже. Вона викидає обидва водночас, знаючи, що не існує такого прийому і в реальній бійці вона давно лежала б і вивчала мапу сузір’їв перед очима.

Груша навіть не піддалась. Доріс гаркнула і замолотила по ній, тепер вже геть непрофесійно, більше як восьмирічна розбещена дівчинка, котрій не дали цукерку. Саме так вона й почувалась останні два дні.

Все марно. Усі її спроби, відчайдушні і не дуже, не увінчались навіть найменшим успіхом. Вона не просунулась вперед, не дізналась чогось нового, її електронний зашифрований записник зустрічав Доріс трьома негусто заповненими сторінками. 

Після майже місяця перебування у Соковії Террі вичерпала свої спроби наблизитись до Солдата. Він линув по базі, як невидимка – засвітився в спортзалі, годину посидів у Хоукінса, стовбичив у коридорі біля вікна. Доріс відчувала себе затятим орнітологом, який ніяк не може зловити рідкісного птаха. Він вислизав, варто було їй лишень присісти десь неподалік. 

Вона не знала, чи це траплялось випадково, чи він помітив стеження. Звісно, до славетних шпигунських трюків їй було зась – занадто зайнята була в Щ.И.Т.і, щоб брати уроки в Романової. Проте Доріс старалась, старалась і ще раз старалась. Вона пнулась зі шкури, щоб “випадково” зголодніти у той же час, коли Зимовий самотньо жував свою вечерю, або опинитися у тому ж коридорі. 

Принаймні вона знає, що він небайдужий до молочних каш. 

“Вельми корисна інформація. Думаю, ми запросто заманимо його доріжкою з тарілок з манною кашею прямісінько в руки Ф’юрі”

Це абсурд. 

І навіть флешка з даними ноутбука Штрукера, яку вона берегла як монахиня невинність, виявилась не вартою зусиль. Доріс пронишпорила все – документи, листи, файли з фотографіями і диктофонні записи важливих розмов – але в жодному не згадувався ні Маєрс, ні бодай щось, пов’язане з ним. Їй треба було заспокоїтись. Від стресу вона почала гризти нігті, чого ніколи раніше не робила.

Доріс востаннє ляснула грушу, уявляючи, як та репає і вивалюються її тельбухи, пісок засипає підлогу та кросівки. 

Чомусь те, що груша залишилась цілою, давило на нерви більше, ніж байдужість Брока і підозріла тиша з боку Пірса. І загадка щодо відносин між ним та Зимовим Солдатом так і залишилась нерозкритою.

Доріс прибрала вологе волосся і лягла на холодну долівку. Яке щастя, що під час сніданку спортзал пустував. Вона взяла за звичку приходити сюди і ганяти себе вдвічі гірше, ніж це вдавалось Андервуду. Результат не забарився – Террі з гордістю могла пробігти вісім кіл без зупинки і повалити суперника, не набагато вищого за себе. Її офісна сутулість майже зникла, обличчя схудло, а в руках відчувалась багатообіцяюча міць. 

Це дарувало втіху і водночас блякнуло поруч з граційністю, з якою Солдат відточував і так бездоганні рухи. Якось вона застала його в спортзалі. Чоловік вправлявся з ножем, завдовжки з її променеву кістку. Він метався вперед і назад, ріжучи уявного противника на частинки, його мускули рухались під майкою, безвідмовно слухаючись власника. Сонячні промені грали на біоніці, породжуючи невгамовних зайчиків, його вічних супутників. Це заворожувало. Доріс простояла під дверима, доки здоровий глузд не заверещав забиратися звідти. 

У нього була власна спецгрупа. Власна чортова спецгрупа няньок і опікунів: два медики, психолог, інженери-механіки і куратор, щоправда, останній проживав у Нью-Йорку і його обов’язком була перевірка обов’язків інших. 

Проте найбільше її зацікавив збирач рапортів. Вже сам факт його наявності був незвичним – адже всі агенти доповідали про результати місій в онлайн-режимі, вводячи пароль, що змінювався кожного місяця, і заповнюючи спеціальний бланк. Збирач рапортів був змушений зустрічатися з Солдатом тричі на тиждень, кожного разу опісля завдання, і витягувати з Маєрса детальний доклад про лайно, яке той намісив, та людей, котрих відправив у подорож в один кінець. Що вражало найбільше – цей корінний соковієць був єдиним, хто свого часу зголосився на цю роботу. Його призначили на випробовувальний термін, щоб підшкуати додаткових кандидатів. Більше бажаючих не з’явилося – очевидно, решта агентів видихнули з полегшенням, як двієчники, яких не викликали до дошки – і заміни не знайшли. Спеціалізація психолога і приємна зовнішність людини, яка ніколи не завдасть болю, лише грала йому на руку. Навіть неприступний, як айсберг, Солдат мав би довіряти йому. 

Тому Доріс і вирішила усунути його.

Зайняти його місце. Бути поруч з Маєрсом та вивчати його. Заповнювати журнал і успішно виконувати місію. 

Доріс покинула спортзал. За двадцять хвилин її ціль буде в канцелярії, як вона і просила. Ще за годину він буде мертвим.

←◁↭▷→

Того дня Боян Котнік перебував у чудовому настрої. Він напрочуд добре проспав цілих вісім годин. Його печія не давалась взнаки. Був четвер, його улюблений день тижня, а на сніданок подали відмінну яєчню з беконом і хрумкою цибулею. 

Він як ніколи готовий був виконати свою роботу і прожити цей день. 

Якби Котнік знав, що це його останній сніданок, він би взяв скромний десерт і начхав би на печію. Він завершив би доклад про успішність Агента і віддав його Штрукеру, а тоді пішов би в бар у місто, де замовив найдорожчий коктейль та усміхнувся чарівній незнайомці. 

Але він не знав. Десерт залишився нез’їденим, доклад незавершеним, а незнайомка в барі так і не побачила його того вечора. 

Боян перегорнув ще одну сторінку, хрустку від штрихів грифелем. Доріс щосили втрималась, щоб не вдарити його по руках, коли його пальці почали мацати графітні малюнки, розмазуючи їх.

– Це чудові скетчі, Бонні. Ніколи б не подумав, що наша база така мальовнича. 

– За роботою легко не помітити прекрасне, – вона знизала плечима. Стріпнула змерзлі руки власної совісті, що давила на спину. Не для того вона трохи випила зранку, щоб зараз спасувати. І відпустити його живим. 

– Бояне, мені потрібна твоя допомога, – він підвів свої ясні, зеленувато-жовті очі. Соковійці напрочуд вродливий народ – настільки ж привабливої зовнішності, наскільки запального характеру. 

–   Що я можу зробити для тебе? 

– Допоможеш перенести сюди папки з рапортами Агента за останні роки? 

Вона його здивувала. 

– Паперові копії? Для чого вони тобі? Вони всі є у цифровому форматі в онлайн-архіві.

– Знаю, але мені потрібні саме паперові. Точніше, особисто мені не потрібні, – Террі почала складати якісь документи до папки, – Це Штрукер попросив. Сказав перевірити деякі з них, бо в його обліковому записі не сходяться дати.

– Я стільки працюю і ніхто ніколи не скаржився. Невже не можна було одразу їх звіряти… – звістка про вигадане прохання Штрукера роздратувала Котніка. Постраждале самолюбство хмурило йому брови. – Але чому попросили тебе, а не мене напряму? Все ж це моя робота відповідати за свої помилки.

“Чоловіче, твоєю помилкою було взагалі трапитись мені на очі”

– Чесно кажучи, сама не знаю. Напевно, я просто потрапила під гарячу руку, – вона тихо розсміялась. – То ти допоможеш? Я буду дуже вдячна.

Котнік ствердно кивнув головою, все ще розглядаючи її малюнки. 

– Звісно. Буду радий допомогти.

Коробки з рапортами знаходились у підземному сховищі. Для Доріс це не стало новиною – вона була тут декілька днів тому, коли її план тільки почав витися навколо бажання прибрати контроль подій в свої руки. Вона знала, що тут рівно п’ятнадцять сходинок, внизу стоять три резервних генератори. Оточені металевими стелажами і відсирілими коробками, вони монотонно гудів, заряджаючи темні кутки кімнати вібруванням. Підвал пульсував, точно бухикаюче серце бази, гнав електрику по алюмінієвих артеріях. 

– Хочеш, я сам спущусь і принесу їх? Там доволі брудно, буде шкода одяг.

– Ні, я піду з тобою. Не хвилюйся. Хочу роздивитися навколо, доки є можливість.

Боян ступив на першу сходинку вниз. Прозора павутинка зачепилась за його пригладжене волосся і тепер майоріла від протягу. Їх обличчя потопали у вицвілому світлі неонових ламп. 

– В цьому сховищі не так і багато всього. Основний генератор он там, – Котнік ткнув пальцем туди, де з мороку хижо виблискували сталеві полиці, а між ними блимали червоні лампочки, як очі павука у засідці. – Генератор два і генератор три розташовані трохи далі. Зараз, певно, погано видно. В тебе є ліхтарик? 

Вона ледь не прогавила питання, обдумуючи смерть цього чоловіка, наповненого здорової енергії і молодості. Те, як він говорив до неї, як виразно показував мімікою найменшу думку, його невагомі, мов у пантери, кроки мимоволі збивали її з пантелику, дірявили її впевненість щодо того, що таку людину як він, яка аж пашить життям, можна взагалі вбити. Що, як він просто не помре? Здавалося, кожен м’яз її тіла дзвенів від напруги, а мозок лише допомагав, граючи на цих струнах. Її бажання принести йому смерть мало бути сильнішим за його бажання вижити. 

– Ні, вибач. Не подумала. 

– Ну нічого, в мене є телефон. Будь обережна, тут надщерблена сходинка.

Як добросовісний колега, який заповзявся допомогти, Боян розповідав щось про базу, про те, як її викупила Гідра, скільки він тут усього встиг побачити і почути. Таке далеке, таке їй відчужене. 

Ще сходинка. Ще одна. Доріс повільно розчепила пальці. Вона ж зробить це? Зробить це, правда? Її риси загострились, ніздрі роздулися, заповнюючи легені простим одеколоном Котніка; зціплена щелепа ледь випнулась вперед. Очі нерухомо свердлили чорні чоловічі Мартенси на рівень нижче, їх випадкове шархання об бетонний хребет сходинок і брудні від пороху шнурівки. Вона нагадувала щура, який вийшов на полювання глухої ночі. 

Боян покотився перевертом, не встигнувши усвідомити, що трапилось. Телефон з увімкненим ліхтарем злинув у повітря, вихоплюючи з мороку то перекошене обличчя чоловіка, то порослі мохом кам’яні стіни, то скупчені коробки внизу. Летячи сторчма головою, натикаючись на тупі ребра сходинок, які, однак, завдавали гострого болю, він лише й думав: “Варто було краще зашнурувати кросівки”.

Боян затормозив за п’ять метрів від генератора, перед тим проїхавши задом по долівці. Тут, унизу, вібрування було набагато сильнішим. Воно відчувалось під обдертими долонями і забитими сідницями, стелажі тихо поскрипували від коливань. 

Доріс бачила, що він живий. Не те, щоб вона надіялась вбити його одним падінням, але… Якась її частка, що досі чинила спротив, на це сподівалася.

Котнік розпластався на п’ятій точці, мов розгублений малюк, з розбитої губи цебеніла кров. Він забився і не більше, тож тепер повільно ставав на коліна, шуруючи п’ятірнями навколо себе так, ніби загубив окуляри. 

А тоді він підвів голову і сфокусував погляд на ній. 

Террі хиталася темним силуетом на сходах. Те, як неспішно, як цілеспрямовано вона прямувала до нього, раптом налякало його. Чоловік одразу відкинув дурні думки, списавши їх на шок. Його водило, боліла голова.

Але ж вона наближалась, її невеликі долоні з хижо розчепіреними пальцями очікували біля стегон. Він спробував підвестись, але заточився і впав, гепнувшись спиною об стеллаж. 

Бонні зупинилась перед ним, повністю відрізавши доступ до скупого зеленуватого світла. Котнік не бачив її обличчя, він взагалі нічого не бачив, лише відчував потилицею холод сталі. Тоді ті тендітні руки вхопили його за шию і підборіддя. Холодні, як у потопельника.

– Пробач мені.

– Що ти.., – його рука вчепилась в тканину форменних штанів на щиколотці, ввігнула пальці риболовними гаками в плоть, стисла. Я живий, я ще дихаю, ти не зможеш мене позбутися. У тебе немає права.

Він не закінчив. Їй не стало сил дослухати. Фраза так і залишилася здушеним харчанням, коли вона, тримаючись правою рукою за його щелепу, а лівою – за плече, рвонула їх в протилежні сторони. Котнік почув огидний хрускіт, – десь поруч, десь усередині – а тоді повалився на бік. Перед очима зигзагом пронеслися лампи і прочинені двері до підвалу. 

Доріс споглядала його, лантухом лежачого на підлозі, з кумедно підігнутими під себе ногами і замараним кров’ю підборіддям. Натягнула агнулась, розчепила ще теплі скорчені пальці, ігноруючи низький біль там, де вони залишать сліди.

“Що ти відчуваєш? Що ти відчуваєш тепер, коли все зроблено?” 

Біль. Смоктання в шлунку. Підвальне повітря на щоках.

А ще?

Більше нічого.

Генератор, німий свідок її злочину, продовжував схвально гудіти, глушачи тремтіння в ногах. 

Террі витягла ліхтарик і клацнула кнопкою. Підвал прорізав розсіяний промінь, на мить освітивши Котніка. Павутинка все ще сиділа в його розтріпаному волоссі. 

Її перший убитий. І, якщо доведеться, не останній. 

Вона висмикнула край майки, сплюнула на неї і ретельно витерла заляпану кров’ю руку. Заправила майку назад. Думала, що їй говорити, як поводитися, щойно вона повернеться до світу живих. Вдати глибокий шок? Зімітувати втрату свідомості? Може, заплакати?  

Куточок губ щось залоскотало. Доріс притисла палець – мокро. Вона вже плакала, сама того не помічаючи.

За ким же ти плачеш, Доріс? За ним, так несправедливо обраним жертвою? Чи за тією собою, яку ти теж щойно вбила разом із ним?

Їй потрібно йти звідси, перш ніж вона почне втрачати глузд.

Жінка переступила через труп, зачепивши його черевиком. Потім, ніби щось згадавши, повернулась і висмикнула кінці шнурівок. 

“Про всяк випадок”

Її зір туманили сльози, про запаси яких вона навіть не здогадувалася. Уникаючи ключ світла, що бив у стелю з потрісканого смартфона Котніка, наче вогню, Доріс майже навпомацки почала підніматись наверх. Спочатку долоня, потім нога. Вже подолавши половину шляху, вона різко скочила на ноги – їй здалося, що з кутка біля генератора пролунав стогін. Доріс стояла на напівзігнутих колінах, рахуючи довгі секунди. Тиша. Їй приверзлося. 

Безсило осідаючи на долівку, вона раптом злякалася, що не зможе звідси вийти. Підвал заклеймив її, запам’ятав її уривчасте дихання, запах її поту, він буде нагадувати про себе, він захоче щоб вона стала його частиною. 

Коли Террі таки досягла дверей, її тілом котилися хвилі ознобу. Вона не знайшла в собі відваги обернутися і востаннє подивитися Бояну у вічі – хай осклянілі, вони все ще зберегли вираз подиву і запитання: “Невже ти…?”

Першим, хто трапився на шляху, був незнайомий їй агент. Він випустив з рук пачку чистого паперу, коли розпатлана, тремтяча жінка, роззявляючи рота, щоб не промовити ні слова, мов ірландська банші, яка втратила голос, почала вказувати кудись в сторону.

– Там, там у підвалі! – мимрила вона, наче пригадуючи букви. Чолов’яга як міг заспокоїв її, віддавши єдиний носовичок, а тоді дозволив відвести себе туди, куди вона так відчайдушно кликала.

Доки він ошелешено оглядав ще податливий труп Котніка, не торкаючись його, та жінка стояла позаду. Він чув лише її здушене хрипіння. Коли він спитав, що трапилось, вона, затинаючись, розповіла, що прийшла за коробками з документацією і натрапила внизу на труп. При згадці про мертвого її очі ковзнули у бік темної купи біля стеллажа, і вона знову залилась плачем. 

Бояна Котніка поклали на насалик і віднесли геть, під прощальне гудіння стін. По ньому залишився лише змазаний червоний слід. 

А її викликали до Штрукера.

Вона сиділа в глибокому кріслі навпроти добротного письмового стола і м’яла в руках паперову хустинку. Їй доводилось раз по раз прикривати очі, що нещадно пекли від сліз.

“Справжні, несправжні, щипають однаково”

Сидіти і плакати в такому кабінеті видавалося ледь не непристойним. Занадто розкішний, до вульгарності оздоблений різним позолоченим непотребом. Громіздкі меблі і неоковирний килим на підлозі створювали задуху, а не затишок і відчуття забезпеченості. 

Про що однозначно натякав вигляд самого Штрукера. Напрочуд низький і полисілий, одягнений у довге вилиняле шкіряне пальто, з кишені якого стирчав погрижений олівець. Вольфганг щосили приховував, наскільки спекотно було у ньому, але крапельки поту на скронях і над верхньою губою говорили про інше. 

– Ви спустилися вниз і побачили труп? – його німецький акцент набагато яскравіше грав у вимові, ніж у Ніни. 

– Так, скористалася ліхтарем, тоді почала спускатися. Я йшла вперед, доки… – її голос зірвався на шепіт. – Доки не впала прямісінько на нього. 

–  Він вже був мертвим? 

– Гадаю, так. Він не подав ні знаку, коли я впала. Продовжував там лежати, – Доріс затряслась, вже не навмисно. Штрукер з долею осудження поглянув на клаптики серветки, які опадали на паркет з-під її рук. 

– І що ви зробили потім? 

– Я вибігла звідти і побігла коридором. Наткнулася на якогось агента. 

– Гартнера. 

– Так, так, Гарднера. А потім… – вона розвела руками. Вниз посипався рясний дощ із уривків паперу. 

Штрукер ввічливо простягнув їй ще одну хусточку, вона висякалась. Ця смерть була неочікуваною для нього, а тим паче буде для Рендалла. Новий камінець у його взуття. Котнік був відмінним робітником, він працював з Агентом весь цей час і добився значних успіхів. 

А тут його знайшли мертвим, бо він, бачте, мав звичку не зав’язувати шнурівки. 

Доведеться шукати заміну. Штрукер подумки ввігнався декілька разів чолом в стіну. Він надто добре пам’ятав осінь 1998-го, коли Солдата вперше привезли до Соковії. Чутки випереджали його особу і дуже скоро геть уся база перешіптувалася про таємничого оперативника, не людину, а справжню машину для вбивств, що мала б стати їх сусідом. Коли справа дійшла до оформлення його договору тут, у Нові Граді, під керівництвом Вольфганга, перешіптування враз стихли – ніхто не хотів працювати з Агентом, навіть за вдвічі більшу зарплатню. Потопаючий корабель їх бази був переповнений щурами, що хотіли вберегти власні шкури. Боян був єдиним, хто зголосився. За що Штрукер був безмежно йому вдячний – від кількості випитого алкоголю і розхитаних нервів він вже хотів було відмовитися приймати Солдата, що рівносильно дорівнювало відмові забрати виграш у лотереї. 

А тепер все почнеться знову.

–  Що ж, міс Пішоп, вам потрібно дати показання для зафіксування факту смерті. Підійдете до 204-го кабінету, там вам пояснять.

– А як… Як буде далі без нього?

– Без Котніка?

– Так. 

Він потер перенісся. Подумав про те, щоб замкнутися опісля в кабінеті і прикінчити одну зі своїх пляшок “на чорний день”. Сьогоднішній був чорний як ніколи.

– Не знаю. Потрібно буде скласти перелік агентів, придатних для цієї роботи, провести з ними бесіди, організувати підготовку документів… 

– Роботи багато, – жінка похитала головою, ніби розуміла його небажання цим займатися, навіть думати про це.

– Так лише здається. Було б багато, якби були бажаючі.

– А їх немає?

– Зважаючи на те, як ми обрали Бояна… Не було тоді, не з’являться і зараз. Ви ж новенька в нас, так? Не чули про це?

– Ні, – збрехала вона.

– Так вже склалось, що ніхто не хоче працювати з Агентом. Він усіх лякає. І з ним важко. Котніку якось пощастило знайти знайти з ним спільну мову. Знову треба буде підвищити суму гранту… – Вольфганг замовк, напевно, наперед прораховуючи збитки і час, за який його база збанкрутує. 

– Он як, – Доріс глибоко вдихнула. Ось вона, вразлива жилка Штрукера. – А якщо ніхто так і не зголоситься?

– Змушувати не зможу, в нас вже були інциденти… Затребуємо спеціаліста з іншого відділу, – Штрукер скривився.

Террі відкинулась на спинку крісла. Спокійно. Цей куш її.

– Тоді чи доречно буде запропонувати свою кандидатуру?

Штрукер не одразу розчув її. Він протирав невідь звідки взятий монокль у мідній оправі. При її пропозиції сковзнув пальцями по скельцю. “Марно старався”, – подумала Доріс.

– Я правильно вас розумію? Ви хочете на цю посаду?

– Так. Я готова її взяти.

Він прищурився. Верховний паразитичний гризун, щуриний король, у якого перед носом розмахують шматком чеддеру.

– А зможете? Робота важка, я попереджав.

– Повірите на слово, якщо скажу, що впораюсь?

Штрукер якусь мить вивчав її, ніби вона оце щойно зайшла до кабінету. Тоді напевно вирішив не спокушати фортуну, що так вчасно впала на голову у вигляді Бішоп. Ухвалить її – і однією морокою менше.

– Тоді підпишіться отут.

Потрібного йому файла під столом не виявилось. З-під його рук навсібіч летіли блокнотні аркуші, порожні гелеві ручки, до його ніг впала нікому не потрібна попільничка, яку він не викидав, бо вона була гарною. Щойно він знайшов те, що шукав, наосліп намацав пустий бланк з емблемою Гідри і недбало настрочив декілька рядків. Доріс жадібно проводила поглядом кожну петельку та рисочку, яку проводила ручка, аж до скоцюрбленого підпису внизу. 

– Ось фаш договір, – він простягнув їй теку разом із власним наказом, і Доріс взяла їх, ледь стримуючи усмішку. – Відтепер ви…

– Збирач рапортів. Я знаю. Почула ненароком, коли виносили його тіло, – пояснила вона, твердо відповідаючи на його підозрілий погляд. 

– Що ж, гаразд. Йдіть до містера Хоукінса, він ознайомить вас з усім детальніше. 

Його вимова нагадувала шипіння гадюки. Радісної гадюки, яка так швидко вирішила проблему.

– І не забудьте подати свідчення. Їх буде відправлено у Вашингтон для подальшого розгляду. 

– Не забуду, – вона опустила очі. – Мені щиро шкода про втрату такого агента. 

Щойно вона покинула берлогу Штрукера, рвонула до найближчого туалету. Ледь встигла замкнутися в одній з кабінок, де ще не зірвали клямку, як її знудило. Позбувшись тяжкості в шлунку, та не в думках, Террі кинула швидкий погляд на папку, що її дав Вольфганг. “Особова справа № 17” – надруковано на обкладинці. Нижче – розмашистий підпис Котніка.

Особова справа Агента. Тепер вже її особиста.