Історія друга: про те, що іноді зміни бувають приємними

За своє довге і насичене життя Смокер встиг попрацювати у багатьох організаціях та закладах:  ще у студентські роки він працював в ресторанах, кафе, клубах та бібліотеках. Усе «доросле» життя працював у поліції, хоча там йому не дуже подобалось – ловити підлітків, які вчиняють акти вандалізму, не хотілось, а наркомани ховались так, що навіть добре навчені поліціянти не могли нічого їм заявити.

Смокер не був натхненним поліцейським та мав дуже специфічний моральний компас, який нерідко вказував у зворотному від норм закону напрямку. Іноді чоловік не розумів, що саме потягнуло його служити народові: у молодості він сам був розбишакою, і без фінгалів його у ті часи ніхто не бачив.

На службі або поважали, або боялися, нічого нового не відбувалося, і в кінці-кінців ця катавасія Смокерові так набридла, що одного прекрасного дня він з самого рання написав заяву на звільнення. Начальник відділу вмовляв його не приймати таких необдуманих рішень, але чоловікові було вже все одно – якщо він хоче звільнитись, він, чорт візьми, звільниться!

Бланк «за власним бажанням» лежав перед ним, наче квиток у майбутнє. Лише пара закарлючок відділяла його від того омріяного моменту, коли він нарешті зможе дихати спокійно, тому чоловік рішуче схопив ручку та документ. Один, два, три – свобода!

Вийшовши з відділку Смокер відчув полегшення – таке, наче він скинув з себе тяжку ношу та нарешті може вдихнути на повні груди. Телефон у кишені завібрував, і чоловік дістав  стареньку Нокію. На екрані висвічувався номер Ташигі. «Ігнорувати не вийде», подумав Смокер та відповів на дзвінок:

— Алло.

— Ти вже звільнився? – серйозно спитала Ташигі. Через слухавку було чути як коло неї шелестить папір: дівчина була на роботі, але все одно знайшла час подзвонити йому.

Смокер дістав цигарку та коробку сірників. У коробці лишився один.

— Так. Збираюся зараз піти додому.

Ташигі зітхнула.

— Я зайду ввечері. Не можна тебе одного лишати – знову прокуриш всю квартиру, а потім сам же жалітись будеш!

Дівчина кинула слухавку. Смокер позіхнув та підпалив сигарету. Закурив. Він наче був ще молодий, не мав ані дружини, ані дітей, ані, тим паче, онуків, але відчував себе таким стомленим, наче прожив вже років сто. Робота була сенсом життя, і, якщо вже чесно, єдиним мотиватором – мета спіймати злочинця та написати черговий рапорт про кишенькового злодія або грабіжника хоч трохи тримала на плаву. Робота була монотонною, але знайомою, платили не багато, але щомісяця, а всі знайомі  не змінювались вже багато років.

Рутина для Смокера була запорукою спокою. Стабільний графік, зарплатня. Щодня – спочатку душ, потім сніданок, маршрутка, робота, обід, робота, маршрутка, вечеря, і, врешті-решт, сон. Ташигі намагалася якось прикрасити життя чоловіка, витягувала його у кафе та на прогулянки у парку, і Смокер був їй дуже за це вдячний − але не від щирого серця. Йому вдосталь вистачало посиденьок вдома: гарячого чаю якщо завтра робота,  по вихідних – горілки, комедій по телевізору та собаки. Собака була не його, і, можливо, взагалі не мала хазяїна, адже завжди тусувала на вулиці коло багатоповерхівки, де жив Смокер. Про себе він називав її Чу, але тільки про себе. Пес добре його знав та завжди радів, коли поліцейський знаходив час посидіти з ним на лавочці біля будинку. Іноді Смокер брав з собою книгу та термос з чаєм і сидів з Чу на вулиці, поки надворі не стемніє. Можливо, він би наважився забрати тварину до дому, але робочий графік іноді не залишав вільного часу навіть для догляду за собою.

Про пса він не розповідав нікому.  Сам не знав, чому – Ташигі любила тварин та давно допомогла би з притулком. Можливо, просто не хотілось ділитись цією геть незначною складовою свого життя. В кінці-кінців, його помічниця (вже колишня, нагадав собі Смокер) і без того заклопотана, а його звільнення посприяє лише збільшенню кількості її обов’язків. Та й у нього існували проблеми більш нагальні – наприклад, пошук нової роботи.

Як би кому не здавалось, але звільнення з відділку не було імпульсивним – імпульсивність Смокер ненавидів навіть більше за підлітків-вандалів. Вже два місяці за старою звичкою чоловік вирізав та вішав на стіну оголошення про пошук робітників: місто, хоч і невелике, мало багато закладів та потребувало роботящих  людей, бажано з вищою освітою та стажем як мінімум десять років. «Шукаємо продавця-консультанта у магазин секс-іграшок», «Бажаєш швидко заробити? Дзвони!», «Відкриття копіцентру-друкарні»… Забирати роботу у студентів не хотілось − все ж Логтаун був студентським містечком: молодь приїжджала, вчилась, працювала, влаштовувала вечірки, а потім назавжди покидала це місце.

А для Смокера «це місце» було домом. Зі своїми недоліками та перевагами, але менше з тим: чоловік ніколи не відчував бажання поїхати світ за очі, хоча декілька разів довелось подорожувати. Звісно, це були робочі поїздки, і навіть тоді Смокерові не вдавалось побачити щось за межами відділку та міського архіву, але воно і на добре: музеї та галереї його не приваблювали, великі натовпи приносили лише дискомфорт, а знайомий запах кави та старого паперу заспокоював та врівноважував.

Питання «а якого ж тоді біса я вирішив звільнитись» турбувало колишнього поліцейського лише по ночах. Нині безробітний, він мав не так багато справ: пошук роботи з перервами на їжу та перекур стали основними заняттями у теперішньому розкладі Смокера. Ташигі підбивала його відпочити від постійного тиску, знайти собі хобі та «розвіятись».

Чоловік розумів, що повна відсутність мотивації та кінцевої мети у пошуку лише пригнічує, але зробити з цим нічого не міг: у відділок він не повернеться. Приходить такий момент, коли у певній сфері свого життя людина себе вичерпує, і треба шукати щось нове. Смокер сам дивувався, звідки в його голові з’явилися такі філософські думки – Ташигі мала на нього занадто сильний вплив. Молода дівчина, з якогось незрозумілого дива, сприймала чоловіка як рідного дивакуватого дядька, який переживав кризу середнього віку та конче потребував допомоги. Хоча, так воно і було насправді: Смокер, той самий Смокер що ніколи не мав необхідності у підказках і порадах, з підліткового віку сам вирішував проблеми та справлявся з труднощами, нині потребував допомоги.

За межами комфортної зони світ здавався занадто бурхливим та непривітним, зі зрозумілого лишились тільки цигарки, чай та купа оголошень на дошці. Чоловік відчинив вікно: холодний осінній вітер залетів до кімнати, стоси паперу зашелестіли, а з двору було чути жалібне скавуління. «Стоп. Скавуління?». У Смокера в грудях занило – він забув про Чу. «Геть здурів з цими пошуками», подумав мужчина.

Підхопивши з крісла улюблене важке пальто, пішов на кухню. Невелика, як і решта квартири, кімната пахла їжею та засобами для миття посуду (навіть якщо у голові повний безлад дім має бути чистим). Холодильник з легким скрипом відкрився, а на полиці знайшлася миска з борщем. Підігрівши її на плиті, Смокер одягнув пальто, взяв миску у руки і вийшов на вулицю.  Вітер свистів, подекуди навіть пролітали невеликі кришталики сніжинок – зима цього року прийшла зарано. Собака знайшлася у ямці коло дому. Бідне створіння намагалось хоч якось сховатись від негоди, але невдало: шерсть Чу була мокра і припорошена снігом, його тіло дрижало, але не зважаючи на це пес вихляв хвостом і радів чоловікові.

«А бодай йому», пробурмотів Смокер. Рішення далось легко, наче до цього він його обдумав вже сто разів: тримаючи в одній руці миску з борщем, іншою чоловік підхопив пса, випрямився та попрямував назад до квартири.

Двері він лишив відчиненими  (вперше за все своє життя), але нині навіть таке очевидне порушення власних правил не викликало нічого, окрім тимчасового невдоволення. Кинувши чоботи та пальто прямо на порозі, Смокер відніс собаку у ванну, набрав трохи теплої води та взяв мило – роботи було багато.

Час, на диво, промайнув повз чоловіка: собака був спокійним, не пручався та спокійно реагував на його голос. Смокер розповів псу про свою роботу, звільнення та Ташигі, пожалівся на ідіотські оголошення у газетах та підлітків у солом’яних шляпах («от хто взимку ходить у панамках, давно не хворіли!»). Під кінець монологу Чу був чистий та сухий − колишній поліцейський виділив для нього рушника. Пес вподобав місце коло батареї, і тепер намагався трохи відігрітись.

— О-о-о, який милий!

Чоловік ледь не впав − на порозі стояла Ташигі. «Так, вона ж обіцяла зайти сьогодні ввечері, чорт ти забудькуватий», підказав внутрішній голос Смокера. Дівчина протирала окуляри краєм робочої блузи, біля неї лежала різнобарвна сумка («шопер», нагадав собі чоловік). Впоравшись з окулярами та знявши кросівки («хто у таку погоду у кросівках ходить»), Ташигі підбігла до пса та сіла коло нього. Смокер зітхнув та подав їй плед з крісла – нема чого стирчати на холодній підлозі.

— О, ти його вимив, молодець! Треба буде ще обробити від паразитів та відвести до лікаря! І не кажи, що віддасиш його до притулку! Я тебе знаю! Ти завжди так: спочатку бурчиш, що ніхто тобі не потрібен, «я камікадзе-одинак», а потім…! Ой! У тебе борщ! Можна мені тарілочку, голодна як вовк!

Колишній поліцейський вкотре за вечір зітхнув, але борщ насипав: він не був шеф-кухарем, але самостійне життя посприяло вивченню найпростіших рецептів; Ташигі ж тільки-но закінчила стажування і стала поліцейською, але студентська звичка харчуватись бутербродами поки її не покинула. Смокер знав, що це ненадовго – гастрит ніхто не відміняв – але читати лекції не збирався. Він вважав, що з його боку достатнім буде періодичне запрошення на вечерю та, якщо настрій правильний, сумісне приготування якоїсь страви.

Чоловік не знав якихось чудернацьких рецептів, але любив випікати: булочки, пироги, піци та хліб у його виконанні смакували просто божественно. Іноді, коли думок у голові було надто багато, а цигарки зовсім не допомагали, він купляв борошно, цукор та дріжджі і починав готувати. Короткий дзвінок Ташигі та запрошення на чай означали, що сьогодні у квартирі стоятиме солодкий запах випічки. Дівчина була не надто вправною у кухарській справі, але її бажання та наснага повністю компенсували відсутність досвіду – Смокер вважав, що учениця з неї хороша, тому залюбки ділився рецептами та усякими корисними порадами.

Сьогодні зі страв були борщ та пампушки з часником. Деякий час з кухні було чути лише стук ложки по тарілці та сопіння собаки – розмови під час їжі у квартирі чоловіка були заборонені. Закінчивши з борщем, Ташигі вдоволено позіхнула та встала мити посуд. Смокер хотів-було спинити її, але дівчина так грізно зиркнула на нього, що він вирішив не встрявати. Поки на кухні грюкав посуд та лилась вода, чоловік вирішив перевірити, як там Чу. Собака встиг стягнути на підлогу подушки з дивану і влаштувати собі ложе біля батареї. Чоловік хотів-було насварити тварину, але вирішив що воно того не варте – пес прожив на вулиці, певно, більше за місяць, і мав право побути у кофморті. Майно не руйнує, а отже причин для хвилювань немає.

У кімнату повернулась Ташигі, трохи зальопана водою та бульбашками від засобу для миття посуду. Руки (дякувати Богу) були сухі, тому крісло на яке вона сіла не постраждало. Дівчина уважно оглянула приміщення – її погляд, очікувано, зупинився на дошці з оголошеннями.

— Є успіхи? – поцікавилась знайома.

— Ні, ніяких. Усім потрібні студенти, а не діди з ревматизмом та склерозом,− пробурмотів Смокер.

Ташигі невдоволено зиркнула на чоловіка.

— Я бачила твою медичну карту, і, наскільки пам’ятаю, в тебе нема ані того, ані іншого. Не придурюйся, тобі це погано вдається. І до того ж, ти не дід, просто поводиш себе як старигань, − дівчина позіхнула. – О! Я ж сьогодні не просто так прийшла − в мене є до тебе пропозиція, від якої ти не маєш права відмовитись.

«Звісно не просто так, я ж тебе борщем нагодував», подумав Смокер, але промовчав. Ідея була його, готувати ніхто не змушував, та й ображати Ташигі він не мав наміру: вона хороша, хоч і з дивацтвами. Дівчина щось швидко набирала у телефоні («як воно їй так вдається», дивувався Смокер), а секундою пізніше вже тицяла смартфоном йому в обличчя.

— Ось! Дивись! Це ж якраз для тебе, почитай, і обов’язково сходи на співбесіду. Якщо захочеш, можу навіть сходити з тобою за компанію.

Чоловік вдягнув окуляри та роздивлявся текст на екрані. Великі літери (дякувати Богу) складались у доволі просте повідомлення: «Відкриття нової пекарні! Потребуємо пекарів, продавців та прибиральників. Звертатись за номером…».

Смокер вирішив, що йому треба терміново піти на перекур. Нічого не сказавши, він підвівся з місця, схопив пальто і був готовий піти з квартири. Позаду бігла Ташигі, яка не очікувала аж настільки негативної реакції.

— Та годі тобі! Ідея непогана. Ніхто не змушує тебе там працювати все життя – спробуєш, подивишся, як воно, а далі будеш сам вирішувати. Це ж просто пропозиція! До того ж, ти працював у кафе – не думаю, що тут буде складніше!

Чоловік зупинився. Він не мав бажання пояснювати, що охоронець у кафе та кухар у пекарні це трохи різні речі, але все ж дівчина мала рацію – люди постійно змінюють місце роботи, знаходять щось нове, та й йому у глибині душі хотілося певних змін. Інакше навіщо було звільнятись?

— Добре. Я спробую. Але якщо щось піде не так… Я засмучуся, і змушу тебе місяць купляти мені цигарки.

Ташигі підстрибнула на місці.

— Ї-ї-ї! Я принесу телефон, зараз будемо дзвонити.

Смокер зітхнув. «Молодь».

⁕⁕⁕

На диво, телефонна розмова, а згодом і сама співбесіда пройшли швидко і без проблем. Власниця закладу (статна пані на ім’я Ніко Робін) спитала про досвід роботи (не кожного дня зустрінеш поліцейського, який вирішує стати пекарем), розповіла про його права та обов’язки і в кінці сказала прийти «завтра о восьмій».

Наступного дня Смокер за старою звичкою прокинувся о п’ятій. Біологічний будильник працював краще ніж ті чотири, що він собі поставив на телефоні. До початку робочого дня залишалось ще три години, які чоловік вирішив присвятити своєму новому другові: Чу з задоволенням доїв залишки борщу і з радісним рявканням просився на прогулянку.

Учорашня негода стихла, але ранок був доволі морозним: Смокерові навіть довелося дістати теплі чоботи та шапку. На щастя, собаці цього разу холод не дошкуляв − пес зацікавлено роздивлявся замерзлі калюжі та бурульки на деревах, гасав з одної сторони вулиці на іншу та невпевнено обнюхував ямку, де вчора ховався від холоду.

Після прогулянки, сніданку та двох цигарок Смокер вирішив збиратися на роботу. Шлях він запам’ятав добре, тому прийшов навіть трохи завчасно. Пані Ніко вже була на місці, і, побачивши чоловіка, привітно посміхнулась.

— Доброго ранку! Готовий до першого робочого дня?

Смокер стверджувально похитав головою. На місці він отримав фартуха та рукавиці. Задача була доволі зрозумілою – вивчити асортимент та приготувати декілька простих булочок. Спочатку піч та у цілому кухонне приладдя здались йому трохи незвичними, але чоловік був налаштований рішуче – в кінці-кінців, руки в нього росли з правильного місця, а ідеальна пам’ять сприяла швидкому засвоєнню нових рецептів. Декілька разів довелось ставати на касу, але і тут йому не склало великої проблеми зорієнтуватись та розрахувати клієнтів: оплата у закладі проводилась лише картою, тому причин для хвилювань було навіть менше, ніж очікувалось.

Під кінець першого робочого дня Смокер був приємно здивований – він втомився, але ця втома була більше схожа на таку, що виникала після успішного закриття справи, коли розумієш, що ти впорався, все складне вже позаду, і тепер можна відпочити. Пані Ніко («можна просто Робін») була так само задоволена результатами. Після закриття каси вони ще раз обговорили графік (окрім нього та Робін працювали ще декілька студентів), і чоловік вирушив додому.

Вдома його зустрів Чу, кульок з хот-догами (Ташигі заходила у гості) і розряджений телефон. Смокер поставив його на зарядку та вийшов на прогулянку з собакою – чоловік потихеньку звикав до нового життя. Повернувшись з прогулянки та перевіривши пропущені у телефоні він виявив, що дзвонили з гуртожитку (звідки тільки номер взяли)  – пропонували нічні зміни декілька разів на місяць (щось про сімейні обставини іншого адміністратора). Смокер погодився: зайвих грошей не буває, а з молоддю та приїжджими якось впорається. Повечерявши, чоловік прийняв душ та влігся спати – завтра, все ж, треба йти на роботу.

⁕⁕⁕

Життя Смокера поступово приходило до ладу − баланс робота-відпочинок було відновлено, зайвих турбот не було, осінь закінчувалась. На вулиці ще більш похолодало, а декілька разів навіть сніжило: снігу було небагато, але достатньо для того щоб дітлахи з його та сусідніх будинків збудували надворі кривих напівземляних сніговиків.

Робота йому подобалась − Робін було вимогливою, але справедливою начальницею, до якої можна було звернутись у випадку якоїсь великої проблеми. Окрім нього у пекарні працювали ще дванадцятеро осіб, але він був знайомий лише з чотирма: привітний продавець Кобі та його менш привітний друг Хельмеппо, дивакуватий бариста Баггі та заклопотана менеджерка Намі. У кожного була купа власних справ і ніхто не відволікав Смокера зайвими балачками, тому чоловік був несказанно радий.

Ташигі періодично заходила в гості, приносила продукти та новини з відділку: без Смокера, звісно, все було інакше, але нічого жахливого за період його відсутності не сталось.

Чу трохи погладшав, але ветеринар казав, що так буде – тепер собака набув відповідної ваги та був повністю здоровий. Чоловік накупив йому іграшок та гризаків – песик був ще малим, і мав страшне бажання погризти абсолютно всі речі у квартирі Смокера.

Нічні зміни у гуртожитку теж не надто напружували – все було спокійно, ніхто не галасував та не псував державне майно. Лише одного разу серед глупої ночі  до будівлі приперся якийсь хіпстер, схожий на Дієго Марадону – і той не надто сильно порушив душевну рівновагу колишнього поліцейського.

Але щось було не так. Дивне відчуття не покидало Смокера ані на роботі, ані під час щоденних прогулянок з Чу: щось точно було не як треба, але що саме і з яких причин чоловік не розумів. Він поділився цією проблемою з Ташигі − та відповіла, що йому просто важко звикнути до таких різких та багаточисленних змін – нова робота, графік, знайомі та навіть розпорядок дня вибили чоловіка з колії, і тепер потрібен час, аби пристосуватись до нових умов існування.

Чоловік не був слабким духом, але іноді навіть пробивало на сльози – настільки болючим було те незрозуміло «щось», яке турбувало його майже увесь час. Смокер намагався скористатись старою перевіреною методикою «забий, воно само мине», але цього разу так просто не вийшло – лише за один тиждень він ледь не спалив партію пиріжків, два рази переплутав замовлення та перевернув тацю з кавою.

Коли в кінці зміни Робін покликала його на чай, Смокер зрозумів, що своє робоче місце у її закладі він втратить назавжди. Ця думка боляче зренозувала у його свідомості, тому на зустріч у кафе чоловік прийшов у геть поганому настрої.

На щастя, у приміщенні було тихо, відвідувачів майже не було, а хазяйка пекарні сиділа за столиком на двох у кутку. Ніко вже встигла замовити собі каву та десерт, а навпроти неї на столі стояла кружка з чаєм. Смокер сів на вільне місце і чекав.

Робін поставила чашку на стіл, поглянула на чоловіка та усміхнулась.

— Знаєте, Смокере, я не маю звички лізти у особисте життя своїх працівників, але якщо комусь потрібна допомога – я завжди на місці.

Поки що чоловік нічого не розумів. Претензій до його роботи не було, звільняти наче теж ніхто не збирався, тому якоїсь очевидної причини для цієї розмови він не бачив. Трохи повагавшись та підібравши слова, чоловік почав говорити, обережно, наче ступаючи по вогкому та слизькому корінню:

— Вибачте, пані Ніко, але, якщо бути чесним, я не дуже розумію, що саме Ви маєте на увазі. Якщо у Вас є якісь пропозиції або зауваження щодо моєї роботи, я з радістю Вас вислухаю та візьму до уваги, але поки що я не впевнений, що ми з Вами розуміємо одне одного.

Робін знову взяла чашку, відпила трохи кави та глянула на Смокера – чоловікові здалось, що його щойно прорізало рентгенівським променем. Заправивши волосся за вухо, жінка промовила:

— Смокере, зараз я би хотіла поговорити з Вами як… відповідальний роботодавець з відповідальним працівником. Розумієте, для мене важливо, щоб усі мої колеги старанно виконували свої обов’язки і повністю присвячували себе роботі. Я ні в якому разі не хочу сказати, що Ви щось робите не так! Навпаки – я бачу, що Ви дуже відповідальна людина, але іноді мені здається, наче Ви не тут. Я розумію, що Вас щось турбує, але не маю змоги якось допомогти особисто. Звісно, Ви маєте абсолютне право відмовитись від моєї пропозиції, але, якщо Ви все ж зацікавитесь у пошуку певного рішення, я можу порадити це місце. Методи у закладу трохи відрізняються від типових методів подібних організацій, але мені чомусь здається, що для Вас це піде на користь.

Жінка простягнула до нього руку. Між тонкими пальцями з акуратним манікюром була затиснута візитівка.

Смокер без зайвих слів забрав у Робін квадратик паперу. З глянцевої сторони на нього дивився намальований чоловічок у капелюхові, в руці той тримав табличку з геть коротким повідомленням: «Є проблеми? Допомога є! Група психологічної підтримки. Дзвонити за номером …». У кутику був зображений торт.

— Сподіваюсь, Ви прислухаєтесь до моєї поради. Дякую Вам за розуміння.

Залишок зустрічі пройшов у тиші − чоловікові було про що подумати. Очевидно, його «маленька» проблема все ж не була непомітною: якщо вже навіть роботодавиця (зовсім чужа людина) була схвильована його станом, значить, треба щось робити.

По дорозі додому Смокер зайшов до магазину, купив хліба, яєць та пива. Голова була схожа на вулик: забагато думок одночасно роїлись, і галас від цього рою заважав сфокусуватись на своєму оточенні. Усі почуття, які чоловікові вдавалось гасити декілька місяців, після однієї розмови загорілись з новою силою та непокоїли свідомість: Смокер дорослий та самостійний, він не потребує чиєїсь допомоги чи порад. В нього є робота (навіть дві),  житло, друзі (подруга), та, врешті-решт, собака! Яка йому, в біса, потрібна підтримка?! Але ж…

Різко спинившись посеред вулиці, чоловік оторопів – в один момент все стало на свої місця: незрозуміле «щось», яке виїдало його зсередини, нарешті отримало рішення у вигляді чоловічка з капелюхом та табличкою. Проблема, про яку щойно говорила Ніко Робін, існувала не лише в його свідомості − це знання принесло полегшення. Смокер нарешті збагнув, що саме треба зробити.

⁕⁕⁕

Зустрічі проводили щонеділі о другій: по неділях Смокер мав вихідний, тому графік йому підходив. Під час візиту Ташигі у суботу пекар повідомив їй про своє рішення спробувати доєднатись до «групи підтримки» (словосполучення викликало змішані почуття), і дівчина аж занадто сильно зраділа – її одноосібна кампанія з соціалізації Смокера нарешті мала результати.

Наступного ранку чоловік прокинувся трохи пізніше, ніж зазвичай.  Поснідав, погуляв з Чу та рушив на зустріч − під час пошуків довелося трохи поблукати.

Будівля, де мало відбутись зібрання, була низька та мала прямокутну форму: квадратні металопластикові вікна та залізні двері не викликали у серці Смокера довіри. Але чоловік був людиною слова – якщо вже дав обіцянку, треба виконувати, особливо якщо дав її сам собі.

Високі двері були льодяними на дотик − крізь рукавички чоловік відчував холод та вогкість металевої ручки. Потягнувши її на себе, увійшов до приміщення. Зсередини будівля нічим не виділялась: довгі коридори розходились у трьох напрямках, нещодавно пофарбовані стіни мали приємний персиковий відтінок, а вікна з новими рамами виблискували на сонці. Приємний запах випічки, що розходився по приміщенню, був, напевно, вирішальним для Смокера фактором – комфортний аромат нагадував про нині улюблену роботу. Чоловік пройшов далі по коридору та опинився біля кухні.

На порозі перед входом його зустрів високий чоловік міцної статури: сиві вуса, зав’язані в акуратні косички, трохи псували його загалом серйозний вигляд, але анітрохи не робили зовнішність смішною чи дивакуватою. Кухар («шеф Зефф») виявився доволі приємним та трохи нагадав Смокерові самого себе – чолов’яга намагався справити враження строгого керівника (« у нас тут серйозна організація – ми допомагаємо людям, але терпіти погане відношення до себе та інших членів групи я не буду»), але було видно, що він переймається за долю кожного, хто звертається до нього за допомогою. Трохи поговоривши з Зеффом Смокер дізнався, що кухар вже дуже давно працює в ресторані, але у якийсь момент вирішив, що хоче допомагати людям не лише смачними стравами – він сам займався організацією гуртку. В Зеффа є су-шеф, якому він замінив батька («шибеник та твердоголовий, як я») та співробітники ресторану («розбишаки та гультяї», які допомагали з організацією гуртку).

Перше заняття дало Смокерові остаточно зрозуміти, що він опинився у правильному місці. Структура «зустрічей» була простою, але геніальною – першу половину заняття учасники готували: холодильник та полиці у кімнаті були заповнені різноманітними інгредієнтами, і кожен міг обрати те, що вважав за потрібне. Під час робочого процесу зберігали тишу (чоловікові ця деталь прийшлась до вподоби, перевершивши, напевно, навіть сучасне кухонне приладдя). По закінченню виділеного на приготування страв часу учасники сідали за стіл, пили чай або каву, куштували приготоване та ділились своїми проблемами та успіхами: зустріч скоріше походила на посиденьки друзів. Комфортна атмосфера та приємна компанія за один день зробили те, що Ташигі не вдавалось зробити декілька місяців – Смокер почав говорити про своє життя. Він поділився з групою думками про своє звільнення, розказав про те, що робота у відділку за останній рік коштувала йому купу нервів та часу, але зовсім не приносила задоволення; розповів про те, як знайшов Чу, годував його, а потім вирішив забрати собаку додому; поділився спогадами про вечір, коли Ташигі запропонувала піти на цю зустріч.

Слова легко складалися у речення, і під кінець чоловікові здалося, що він виговорився за весь час свого тривалого мовчання. Виявилося, що абсолютні незнайомці, які сиділи біля нього, мали схожі проблеми та негаразди, і знаходили розраду у тому, що просто розповідали про свої маленькі катастрофи та отримували відгук. «Можливо, ідея не така вже й дурна, як мені здавалось», подумав Смокер, коли виділений час вийшов та люди потихеньку почали збиратися додому. Декілька нових знайомих залишилися, аби допомогти Зеффу з прибиранням – Смокер лишився теж. Хотілося висловити свою подяку чоловікові, але, здається, за декілька годин він використав усі слова, що були довгий час в запасі, тому колишній поліцейський вирішив допомогти ділом – розмови та дзвякання посуду змінилися на тихий шурхіт віника та хлюпання води у раковині.

Після прибирання Смокер зібрався йти додому. На вулиці накрапав дощ, але загалом погода була приємною, а на душі нарешті панував спокій − прогулянка до квартири тривала трохи довше, аніж зазвичай: чоловік знав, що вдома на нього очікує Чу, але просто не зміг змусити себе йти швидше.

Квартира зустріла його теплом та спокоєм. Собака спав – цього разу місцем для відпочинку стало ліжко Смокера, але той був не проти. Переодягнувшись, чоловік надіслав Ташигі коротке повідомлення з запрошенням на вечерю.

До приходу дівчини лишалась година, і чоловік вирішив витратити її на роздуми – йому подобалось структурувати думки, знаходити логічні зв’язки між подіями та зв’язувати їх у один ряд послідовних подій. Заваривши чай та сівши коло Чу, Смокер взяв блокнот та ручку − блокнот був малим та легко вмістився у долоню.

Відкривши першу сторінку, чоловік трохи зніяковів – він поки не розумів, що саме хотів написати. Обережно поставивши ручку на папір, Смокер невпевнено вивів: «Я звільнився з відділку». Вдихнув та видихнув. Наступні слова далися трохи легше:  «І забрав додому Чу». Після цієї фрази текст, що його Смокер хотів написати, наче сам з’являвся на папері – чоловік тільки й встигав рухати рукою та перегортати закінчені сторінки блокноту.

⁕⁕⁕

Година промайнула у тиші та спокої, було чути лише сопіння собаки та шелест листків паперу. Закінчивши з написанням, Смокер невпевнено поглянув на текст. «Треба ще раз перечитати», подумав чоловік − чомусь хотілося прочитати текст вголос, і Смокер вирішив не відмовляти собі у цьому бажанні. Текст був неструктурованим і схожим радше на твір третьокласника, а не записи дорослого чоловіка, але Смокер вирішив не звертати на це уваги. В кінці-кінців, цей запис був лише для нього. Прокашлявшись, він почав читати:

— Я звільнився з відділку. І забрав додому Чу. Тепер він – мій собака, я дозволяю йому спати на дивані. Ташигі сказала, що мені варто спробувати змінити щось у житті. Тепер я працюю в пекарні у Робін. Я пекар. Мені подобається працювати у пані Ніко. Вона каже, що я добре виконую свою роботу.

Смокер зупинився та відпив вже холодного чаю. Продовжив.

— Іноді я ходжу працювати у гуртожиток. Там непогано. А ще, тепер я ходжу у «групу підтримки». Мені там подобається, там можна готувати і розказувати про своє життя. Мені не подобається розповідати про свої проблеми Ташигі, але там це легко. Гадаю, мені варто ходити на ці зустрічі. Бо тепер я почуваюсь краще. Сьогодні я приготував пиріг зі сливами – він всім сподобався. Вдома на мене чекав Чу. Він спав, тому я вирішив його не будити. Скоро має прийти Ташигі, вона, напевно, принесе продукти. Сьогодні хочу навчити її готувати шарлотку. Не знаю, що ще маю сказати, але я буду старатися писати щодня.

У квартирі пролунав дзвінок. «Ташигі прийшла», подумав Смокер. Почувши стук у двері («от нетерпляча», незлобно пробурмотів чоловік), Чу підхопився з місця та понісся до дверей, зустрічати гостю.

Смокер підвівся з крісла та подивився у вікно − йшов дрібний сніг. «Все ж, іноді маленькі зміни у житті треба робити – особливо коли це зміни на краще», прошепотів чоловік та похитав головою. «Щось я сьогодні як філософ якийсь», усміхнувся. І пішов відкривати двері –  все ж, Ташигі не любить довго чекати.

–

Ідея для фанфіку з’явилася під час прослуховування пісні Morphom “Увага! Хтось пробив дах”. Можливо, Вам вона теж буде до душі.