Глава 36. Із материнських буднів в екзилі

Набридлива мелодія телефонного дзвінка пролунала вчетверте чи вп’яте. Альда ледь підняла голову з подушки й сонно оглянула кімнату. «Котра година взагалі?», – вона потягнулася до телефона. – «Перша ранку. Ну чорт побери, нащо ж телефонувати в таку рань?»

Незнайомий номер. «Куди вже ділася Естер? Я не хочу сама дзвонити неясно кому», – дівчина обійняла себе за плечі, кинула телефон на ліжко й пішла в душ. Холодна вода допомогла прийти до тями – хоча це поняття було для Альди вельми відносним. За останні шість із половиною років її життя було схоже не те на шпигунське кіно, не те на комедію абсурду. Іноді все здавалося чимось подібним на серіал, у якому сценарист змінюється чи не щосезону.

Оцей уявний новий сценарист – черговий на її пам’яті, – закинув їхню маленьку компанію в Монако. Пропозицію цієї поїздки висунула Естер і попросила не ставити зайвих питань. Альда тоді байдуже закотила очі – вона вже звикла до того, що в її супутниці є якесь загадкове джерело фінансування й не збиралася її допитувати.

«Знайдемо Анні якусь гарну літню школу, нехай хоч із однолітками пограється», – щось таке жінка відповіла на питання, висловлене трохи грубше ніж «якого милого нам їхати в Монако?» Рейн не могла сперечатися, коли йшлося про її дочку. Власне, семирічну Анну записали в літній табір при приватній англомовній школі – навантажувати дитину крім постійних переїздів ще й французькою ніхто не хотів.

Телефон знову задзвонив. «Ну якого ж чорта? Ну й хто це?», – дівчина вийшла з ванної, абияк витираючи руки в халат, який висів на дверях. Глянула на екран, подумки порахувала до трьох і натисла на «прийняти виклик».

– Слухаю, – Альда старалася, щоби це не прозвучало агресивно.

– Пані Рейн? – запитав спокійний жіночий голос по той бік.

– А ви?.. – вона відкинула з обличчя довге мокре пасмо.

– Директорка дитячого табору, ми знайомі з вашою дружиною.

– Дружиною? – «Коли я встигла одружитися?»

– Так, із пані Конде. Вона залишила ваш номер, коли реєструвала вашу доньку на зміну, – пояснила директорка. – Власне, мушу повідомити вам, що Анна втратила свідомість під час ланчу й зараз знаходиться з медиком. Чи можете ви приїхати?

– Боже милостивий… – Альда видихнула й відповіла: – Так, скоро буду. До зустрічі.

«Ну от якого ж чорта всяка дупа має статися тоді, коли поруч нема Естер?», – дівчина скинула виклик і судомно відшукала в контактах номер Сандро. Про ознаки проявлення гену вона пам’ятала вельми туманно – їй більше подобалося говорити про інші речі. «І коли ж я востаннє розмовляла з ним? Останні пів року я телефонувала йому щомісяця як мінімум раз. І щоразу відповідала Маріанна. Не те щоб на нього це не схоже, та я починаю хвилюватись. І цього разу мені потрібен саме Птах».

Сандро, як і попередні рази, не відповідав. «Треба дзвонити до Марі. Але спершу – їхати до Анни», – вона поспішила збиратися. «Матінко рідна, а де ця школа взагалі знаходиться?»

– Естер, сонечко моє ясне, привіт, – вона заговорила одразу як жінка відповіла на дзвінок. – Таке питання. Де Анна?

– Добрий ранок, винороби, – Конде не приховувала збентеження. – В таборі, де ще їй бути?

– Ага. Гарно. А табір де?

– Як же де? При школі, я ж казала, – жінка не до кінця розуміла, що від неї хочуть.

– Чудово, – Рейн намагалася надягти штани вільною рукою. – Ти ж здогадуєшся, що я тебе спитаю, де школа? Я знаю, що в Монако, знати б ще де саме в Монако, розумієш?

– Ото дитина вже майже три тижні в тому таборі, а тобі захотілося адресу? – зітхнула Естер. – Зараз напишу тобі, добре? І, прошу, в мене ще година тренування…

– Бляха, вибач… Добре, дякую, – дівчина заплуталася, що за чим казати. – Все, побачимося ввечері?

– Та куди ж дінемося… Лише скажи, куди ти там біжиш?

– Нічого такого, директорка табору сказала, що там Анна вирубилася, от і їду туди, – максимально легковажно промовила Альда, сподіваючись на те, що Естер пропустить цю інформацію повз вуха.

– А, ясно… Чекай, Анна ЩО ТАМ? – Конде замовкла й за мить продовжила: – Приїхати?

– Та ні, я сама, що ж там…

– Пернатому телефонувала?

– Не відповідає. Потім ще раз наберу.

– Ясно. Як знаєш. Доїдеш – дай знати, – Естер попрощалася й скинула виклик.

***

«Ви – мати Анни?», – жінка в строгому костюмі мимоволі окинула поглядом темно-фіолетові штани й рожевий блискучий топ Альди. Дівчина розгублено кивнула – вона почувалася некомфортно, хоч ще й не встигла зайти до самого приміщення школи.

Всередині не стало легше. «Це взагалі школа чи музей?», – Рейн ледь стримувалася, щоби не стати порозглядати розписи на стінах і вишукані декоративні колони. Директорка провела її до медпункту й запевнивши, що буде рада відповісти на будь-які питання у своєму кабінеті, поспішила залишити дівчину.

– Добрий день, – Альда прочинила двері й зазирнула всередину. – Я можу зайти?

– А ви..? – медсестра відірвалася від документів, які заповнювала. – Нянечка міс Еспозіто?

– Я її мама, – Рейн не вперше сприймали за няньку.

– Ох, прошу пробачення. Заходьте, звісно.

Всередині відчутно пахло ліками. На кушетці біля стіни лежала Анна. Вона розглядала плакати на стіні й зовсім не скидалася на хвору чи втомлену. Як і всяка інша шестилітня дитина, дівчинка була геть не в захваті прийти до тями в медпункті й почути від медсестри «Полежи тут, доки мама не приїде».

«Так і до завтра можна лежати», – подумалось їй. Анна знала свою маму й підозрювала, що коли до неї телефонували з табору, Альда, найімовірніше ще спала. Вона не приховала здивування, коли Рейн приїхала за півгодини.

– Мам, Естер сьогодні була вдома? – дівчинка називала домом кожне з їхніх тимчасових жител.

– А чого б їй бути вдома? – Альда присіла біля кушетки й погладила дочку по голові.

– Ти швидко, – потисла плечима вона.

– Мені дзвонила директорка табору. Сказала, ти зомліла. От я й приїхала. Як ти, сонце? – Рейн на мить стисла зап’ясток Анни, ніби хоч трохи тямила в тому, як міряти пульс.

– Нормально все, – закотила очі дівчинка. – Ну, крім того, що мене змусили доїсти кашу за сніданком.

– Який жах, – розсміялася Альда. – І як, доїла?

– Ага. А потім ось… І хрінь якась снилась.

– Яка хрінь? – боковим поглядом дівчина зауважила, як округлилися очі медсестри, яка почула від дитини слово «хрінь».

– Люди дивні. Наче й не люди… – Анна напружилася. – І від них дуже-дуже погано стає. І коли я там теж впала, тут прокинулася. А ця пані, – вона вказала на медсестру, – сказала на тебе чекати. Ото я й лежу. І хрінь оцю читаю, – дівчинка звела очі до стіни з плакатами про профілактику грипу й першу допомогу при отруєннях.

– Знаєш, дуже добре, що лежиш, – Альда не поділяла її обурення. – Тобі відпочити треба. Може, поїдемо додому зараз?

– Ну мам, зараз ще дуже рано, – запротестувала вона. – Що мені вдома робити?

– Не знаю… – задумалася Рейн. – Може, мультик подивишся? Або почитаємо щось? А завтра знову прийдеш гратися з друзями.

– Ну мам…

– Міс Еспозіто, мама має рацію, – втрутилася медсестра. – Відпочивай і приходь завтра. Друзі не зрадіють, якщо тобі знову стане зле.

– Добре, – сумно погодилася Анна й негайно додала: – Але мам, купиш мені шоколадку?

***

«Хоч би грошей вистачило», – Рейн уявлення не мала, скільки коштів залишилося на її рахунку. Їхню з Анною корзину складали дві шоколадки, шматок сиру й пляшка ірландського лікеру – дівчина обрала його спонтанно й вже на касі помітила напис «Baileys Irish Cream».

Стоячи в черзі, Альда намагалася додзвонитися до Сандро, але чула лише незмінне «Абонент поза зоною доступу». Її це починало не на жарт тривожити. «Мам, ти тут?», – Анна легенько смикнула її за лікоть. Касирка всміхнулася й повторила суму. Рейн простягнула карту й ввела код, подумки молячись, щоби залишку коштів було достатньо. «Дякуємо за покупку, заходьте ще», – дівчина видихнула й швидко склала продукти в сумку.

У квартирі вона налила Анні соку, який знайшла в холодильнику. Обідом мала служити власне шоколадка, яку просила дівчинка. «Я зараз, трохи пізніше замовлю нам піцу», – Альда вийшла на балкон і втомлено сіла на стілець, який там лишила Естер. Вона розвернула його так, щоби обпертися ліктями на спинку. На перевернутому ящику в кутку балкона знайшлися забуті подругою сигарети й сірники. «Думаю, вона на мене не образиться. Мені щиро впадло йти шукати свої», – Рейн витягла одну сигарету й прикурила її, між тим набираючи номер Маріанни.

– Привіт, сонце, – жінка відповіла після пристойної кількості гудків.

– Привіт, синьйорито Леґран, – Альда випустила дим. – Як Гніздо?

– Все ще існує. Як ти, як Анна? – швидко перевела тему Маріанна.

– Добре, що запитала. В нас тут ситуація ситуації. Я хотіла Сандро розповісти, але він від ранку не відповідає, – ще одна коротка затяжка. – В мене враження, що він на мене ображений. Ти, звісно, кажеш, що це не так, але ж він мені вже практично півроку не відповідає. Може знаєш, у чім річ? Я люблю говорити й з тобою, просто сьогодні мені необхідно почути саме його.

– Ні, сонце, річ не в тобі, – її голос вмить затремтів. – Я… Скажи мені, що у вас сталось.

– Анна свідомість втратила й бачила уві сні, чи як оте назвати, хтонь. Напевно, з її опису наче й схоже… Підозрюю, що зовсім скоро треба буде її ініціювати. Тому мені й потрібен Сандро.

– Люба моя… Він не з нами зараз, – Маріанна не знала, як сказати дівчині те, де саме Кастільйоне.

– Он як… Він у якійсь експедиції чи що? А коли буде? Я пам’ятаю, ви мільйон разів казали, що ту частину препарату, яку вводять у сім років, введемо їй тоді, коли ознаки пробудження гену точно не можна буде сплутати з випадковостями. Просто теорія – це одне, а як воно піде – хто знає.

– Так, я розумію твою тривогу. Та я не знаю, коли повернеться Сандро, – вона перевела подих, – і чи повернеться він взагалі.

– Маріанно, ти ж не маєш на увазі… – Рейн на мить замовкла. – Невже Орден? Коли?

– Трохи більше ніж шість місяців тому. Заарештували Сандро й Інгвара. Зараз дім під постійним наглядом адептів. Я не хотіла тебе тривожити, ти ж з дитиною… Але якщо в Анни справді пробудився ген – ми щось придумаємо, не хвилюйся, – запевнила жінка, проте Альді не стало спокійніше від цих слів.

– Ти ж розумієш, що нема на світі людини, яка б не почала хвилюватися ще більше після слів «не хвилюйся»? – зітхнула дівчина, не бажаючи зараз розбиратися в тому, чому Маріанна не сказала їй одразу. Зрештою, це б однаково нічого не змінило й Альда розуміла це. – Невже про нього нічого не відомо?

– Абсолютно. Я молюся за нього, та жодної інформації не маю. Вартові не надто балакучі.

– Між іншим, якщо дім під наглядом, де ти зараз? – насторожилася Рейн, розуміючи, що жінка надто явно говорить про те, що може привернути увагу адептів.

– Вбиральня «Нефелібати». Бар не відслідковують так ретельно, як общину. А ще я могла б із легкістю заявити в цілком цивільну поліцію, якби знайшла прослушку десь під унітазом, про що їм і сказала, коли вони всю цю дурню розставляли. Наче подіяло – тут і гості бувають, не лише постояльці. А це вже посягання на приватність сторонніх людей, ніяк не причетних до справи, що в них недопустимо – про це я теж нагадала.

– Ого, вау… – вона спробувала осмислити все почуте. – Звідки в тебе такі глибокі знання того, що в них допустимо, якщо вони, кажеш, не дуже люблять говорити?

– Помітила в одного постояльця їхню збірку законів і попросила почитати. Якраз перед тим, як Сандро арештували. Він мав дуже великі підозри щодо того, коли це має статися.

– І вгадав?

– День у день. До часу, коли прислали вартових для дому, я встигла ту книжку прочитати вздовж і впоперек, тож тепер сварюся з ними їхньою мовою, – Маріанна не приховувала своєї скромної гордості за це.

– Круто. В сенсі, ти крута, – дівчина на мить відволіклася на звуки з квартири й прочинила двері балкона. – Вже йду! Так, певно, поки що прощатимусь – Анна каже, що сік на себе вилила.

– Ці діти, – тон жінки став м’якшим. – Біжи, сонце. Тримай мене в курсі щодо її стану, добре?

– Добре. Ти теж кажи, що у вас відбувається. І тримайся там.

***

«Тримайся там». Маріанна намочила долоні холодною водою й провела ними по скронях. Ситуація складалася геть не на користь Гнізда. Коли Сандро й Інгвара взяли під варту, в жінки, хоч і вбитої горем, була надія, що все, що сталося, не зачепить їхніх постояльців – вона знала, що Птах би нізащо не допустив обставин, у які можна було би втягнути когось окрім нього особисто.

Після арешту Маріанна намагалася пояснити жителям Гнізда, що перебування в домі може стати не таким безпечним – це було м’яке й гуманне формулювання всього, що крутилося в її думках. Проте зовсім небагато постояльців справді взяли це до уваги й поїхали. Великій кількості присутніх просто не було куди йти – тут жінка вкотре переосмислила слова Птаха, почуті в їхню останню зустріч. «Передаю їх у твої благословенні руки».

– Пані Леґран, може, посидите з нами?», – кілька мисливців за столиком у барі зауважили її, коли та повернулася в зал.

– Думаєте, я вам щось нове скажу? – закотила очі Маріанна.

– Та ні, ми ж просто… – розгубився один із них.

– Я теж просто, – зітхнула жінка й опустилася на вільний стілець. – Ви тут добре влаштувалися? Все ж ви наші гості.

– Так, все чудово. Кава у вас просто відмінна, – інший вартовий відсалютував їй чашкою.

– Ми не дуже вашим постояльцям заважаємо? – запитав перший.

– Та ні, – Маріанна сподівалася, що це прозвучить не надто саркастично. – За півроку до вас вже звикли. Більш-менш. До речі, ви тут ще на… скільки?

– А що, господине, вже хочете нас віником виганяти? – розсміявся третій, який досі був зайнятий сніданком.

– А ви любите, коли вас віником ганяють? Це якась орденська традиція, про яку я не знаю? – не лишилася в боргу жінка.

– Не зважайте на нього, пані, – знову втрутився перший. – Він у нас дуже язикатий.

– Нічого, я теж поговорити люблю, – махнула рукою Маріанна. – Та все ж зорієнтуйте мене в часі, будь ласка. Питаю виключно як менеджерка нашого… готелю чи бозна-чого. Бо тупо ж звучить – менеджерка Гнізда? Так от, що з часом? – вона спробувала зібратися.

– Слідство триває, – серйозно промовив мисливець. – Отже, до кінця слідства. Якщо вас не визнають деструктивною сектою… кхм, вибачте, кажу так, як в матеріалах справи написано… – тоді побажаємо вам щастя-здоров’я і поїдемо собі.

– А якщо, не дай Боже, визнають? – Маріанна стисла долоні під столом.

– Це місце буде ліквідовано.

– В якому сенсі?

– Найбільш буквальному. Вогнем, пані. Та ви не бійтеся, вам із постояльцями дадуть поїхати.

– Але ж їм нема куди їхати, – заперечила жінка. – Гніздо – їхній дім.

– Такі правила, – потис плечима вартовий. – Але в разі визнання вашого дому деструктивною сектою вам варто буде думати перш за все про власний добробут.

– Що ще?

– Якщо ваш… як його… майстер?

– Мессір.

– Якщо ваш мессір щось про вас особисто наговорить – можете мати проблеми. Шкода буде, якщо матимете. Ви гарна пані, він вас ініціював… – другий вартовий допив каву й глянув на неї. – Могли б комусь із наших дружиною стати. Дитину змогли б виносити? За що? – йому в обличчя прилетів ляпас.

– За все нехороше, – роздратовано промовила Маріанна, потираючи долоню. – Дозвольте відкланятися, я піду займатися своїми справами. Й ви цей… Дивіться під ноги чи на стелю… Дім історичний, ви гарний… Шкода буде, якщо вас штукатуркою приб’є, – вона підвелася, схилилася в пародійному реверансі й швидко покинула зал.