Глава 29. Повноліття

«З днем народження, кіндер», – Естер відчинила двері кімнати. Альда ще спала й жінка не поспішала її будити. Напередодні дівчина заснула спокійно чи не вперше за два тижні, які вони провели в Швеції. Їй було складно звикнути до холоду за вікном, тож вона не виходила з квартири. Сьогодні ж їй виповнилося вісімнадцять, про що Естер не знала, але не мала жодних шансів забути.

В недовгих телефонних розмовах із Птахом він встиг сказати про те, що пташечку треба привітати з днем народження, близько сімдесяти чи вісімдесяти разів. Сандро обіцяв подарувати їй щось дуже особливе. Вдалося йому чи ні, Естер не знала – вона забрала пакунок із пошти й не наважилася відкривати навіть для того, щоб перевірити, що там. Жінка відчувала, що мусить лишити між мессіром і Альдою якусь інтимність, навіть якщо його пташечка припинила з ним всяке спілкування й жодного разу не відповіла на його дзвінок сама.

Конде ще трохи постояла, дивлячись на те, як спить Альда. Дівчина лежала, уткнувшись обличчям у подушку. Ковдру вона обіймала, закинувши на неї ногу – опалення в квартирі дозволяло їй лежати, не вкриваючись. «Не здивуюся, якщо їй сниться її вельмишановний магістр», – із якимось розчаруванням допустила Естер і вийшла, безшумно зачинивши за собою двері.

Кур’єр привіз шоколадний торт. Жінка поклала ці майже півтори кілограми бісквіту, вкритого глазур’ю, на стіл. Витягла з кухонної шафки свічки, куплені минулого тижня. Вони були різнокольорові, із якимось геть дитячим дизайном, та інших у крамниці біля дому не знайшлося. Продавець на питання Естер про свічки поспіхом запропонував їй або ось ці, або лампадки для цвинтаря. Річ не в тому, що продавець був якийсь дуже цинічний – зовсім ні. Просто йому було складно зорієнтуватися, про які свічки питає жінка, більша за нього в контексті чистої м’язової маси як мінімум вдвічі, максимально суворим тоном, ще й не уточнюючи ані слова про те, які саме їй свічки потрібні – от він і запропонував одразу всі, які мала в асортименті невелика крамничка категорії «все для дому».

– Привіт. Ми будемо снідати тортиком? – Альда стояла на порозі кухні, загорнувшись у ковдру, й зацікавлено спостерігала за діями Естер.

– Добрий… ну, ранок… Ми? Ну, типу… – жінка розгубилася і вказала на торт: – З днем народження, напевно…

– Серйозно? – Рейн зворушено глянула на неї. – Це мені тортик? Справді?

– Так, ну не мені ж… Ну, кіндер, що ж плакати одразу?

Естер незграбно обійняла дівчину – і щоби заспокоїти, і щоби притримати ковдру, під якою нічого не було. «Мені вже страшно казати їй про Сандро. Хто знає, як відреагує – особливо після того, як два тижні взагалі про нього й чути не хотіла». Вона поцілувала Альду в лоб і відсторонилася:

– У мене тут є дещо тобі. Від мене і… Так от, це від мене, – жінка простягнула їй пакунок із подарункового паперу, купленого там само, де й свічки.

Рейн розгорнула подарунок і побачила блокнот для зарисовок і книгу з репродукцією «Весни» Боттічеллі на обкладинці.

– Яка краса, – дівчина погортала книгу, зупиняючись на ілюстраціях. – А про що вона?

– Європейський Ренесанс. Там ж написано, – потисла плечима Естер.

– Зрозуміло, – кивнула Альда. – Пробач, я не так добре знаю англійську, тому буду вдячна, якщо ти мені почитаєш. Якщо можна, звісно.

– Чому ж не можна? Якщо хочеш – почитаю. Тобі б вивчити англійську… Може, курси які знайти?

– Я терпіти не можу цю вашу англійську. Що нею було створено? От давай, з всесвітнього культурного надбання. Ну?

– … Шекспір? – Конде на мить задумалася. – От хоча б і Шекспір. Читала?

– А то з… сама знаєш з ким хіба можна було не читати? – закотила очі Альда. – Ну й що? Шекспір перекладений італійською.

– На все в неї відмазки, нема ради на цю панянку! – розсміялася Естер. – Ну, вибач, не знайшла я нічого італйськомовного тут.

– Ні, що ти, мені дуже сподобався твій подарунок! І взагалі факт того, що ти мене привітала… – вона була готова знову заплакати.

– Так-так-так, а давай сусідів топити не будемо? Сідай, я тортик поріжу…

– Хеммінг, коли ми познайомилися, нарізав мені тортик своїм клинком. Тим самим, – пригадала Альда. – Але не буду нікому апетит псувати й про нього тут говорити. Все. Так, – вона взяла собі шматок торта.

– До речі, тут ще є дещо від декого. Тільки не вбивай мене, будь ласка.

Естер поклала на стіл подарунок від Сандро – загорнутий у крафтовий папір і перев’язаний темно-вишневою стрічкою.

– Від кого це? – Рейн розв’язала стрічку. – В мене тут нікого крім тебе нема.

– Як би тобі це сказати… А, казати не треба, він якраз телефонує, – Конде відповіла на виклик: – Привіт, пернатий. … Кіндер, це тебе.

«Я не можу з ним говорити», – хотіла відповісти Альда, але не змогла. Погодившись, вона взяла телефон і вийшла з кухні. Зачинивши двері своєї кімнати, сіла на ліжко й зрештою вимовила:

– Привіт. Естер сказала, що ти до мене?

– Так… Так, Альдо, я хотів привітати тебе з повноліттям. Власне, вітаю тебе, пташеня моє. Хочеться побажати тобі стільки всього, та ці слова після нашої останньої розмови здаються мені такими порожніми, що й описати складно. Живи яскраво, сонце.

– Дякую, мессіре. Це все?

– Загалом так. Ти, певно, поспішаєш, – це був його спосіб ввічливо сказати «Ти, певно, не хочеш зі мною говорити».

– Я… – вона знала, що має на увазі чоловік. Мить подумавши, відповіла: – Не поспішаю.

– Справді? – здивувався Сандро. – Що ж… Як ти?

– Хотіла б сказати, що добре, та це ж зовсім не так. Можна так казати? – голос мессіра наштовхнув її на спогади останніх півроку й Альді захотілося поговорити з ним. Їй стало соромно за те, що вона казала Естер щось про його «зраду».

– Пташеня, можна. Кажи все, що відчуваєш потрібним.

– Пробач мені. За все, що я казала тобі про арсенал. За все, що думала про тебе. Я уявила, наче знаю про тебе все, та тепер розумію, що це зовсім не так.

– Іноді я б сам хотів не знати себе, – з тону вона зрозуміла, що чоловік усміхнувся. – Не треба вибачатися, добре? Я не ображаюся. Ти зробила мене щасливим лише тим, що зараз говориш зі мною. Тож не думай про це, пташеня. Розкажи-но мені краще про те, як ти почуваєшся. Тобі подобається Швеція?

– Не знаю.

– Як же «не знаю»?

– Отак. Я не виходила з квартири, відколи ми приїхали сюди. Маю на увазі, тут так холодно, що мені комфортніше сидіти там, де є опалення, – Альда лягла й ввімкнула гучний зв’язок. – Розумієш, мені складно тут після Італії. А ще я не зможу ні з ким порозумітися, бо розмовляю лише італійською.

– Розумію. Мені було складно в Італії, коли я все свідоме життя прожив у Хорватії. Та це не був мій перший переїзд. Я ж народився в Зальцбурзі.

– Австрія?

– Так вже сталося. Але тоді мені сім було й це не відчувалося як велика трагедія. А от в Італії… Я знав трохи слів, але ти не уявляєш, із яким диким акцентом я говорив, – розсміявся Сандро.

– Ти просто хочеш мене підтримати, – слухаючи його вишукану мову, Альда не могла повірити в те, що він навчився цього за якихось два роки. – Я вчу цю дурнувату англійську скільки себе пам’ятаю і чомусь досі не можу говорити нею так, як ти італійською.

– Естер знає англійську. Говори з нею. Я не жартую.

– А що ще запропонуєш робити?

– Виходити на вулицю, – весело сказав мессір.

– Там холодно.

– Чому б не спробувати вдягтися тепліше?

– Легко тобі говорити.

– Безумовно. Легше за всіх, – його сміх трохи заспокоїв дівчину. – Тим не менш, я наполягаю. До речі, вже бачила мій скромний подарунок?

– От зараз і гляну. Лише з кухні його візьму, – Альда відійшла, щоб взяти пакунок у спальню, й швидко повернулася. – Отже. Що тут у нас… Папір гарний… О БОЖЕ, ти написав нашу вулицю? – вона тримала в руках невелику акварель із добре знайомим підписом у правому нижньому куті.

– Так, сонце, написав. Але ж це не найпрекрасніше там. Дивись далі.

– А що це? Мені вже страшно, – дівчина відкрила шкатулку з темного дерева. – Гарний шовк, – вона погладила тканину.

– Розгортай.

– Зараз… ЧОРТ, ЦЕ ЩЕ ЩО? САНДРО, ПОЯСНИ, БУДЬ ЛАСКА..! – Рейн ледь не випустила предмет.

У її руках був мисливський клинок. Те, що це був саме він, а не просто декоративний ніж чи якийсь історичний експонат для домашньої колекції, дівчина знала точно. Вона стільки разів бачила кинджали Хеммінга й Інгвара, що сумнівів не виникало. Лезо, вкрите тонкою різьбою рунічного коду й рукоять, яку Альда стискала крізь шовк, не наважуючись торкнутися до неї напряму.

– Що тобі пояснити?

– Що це за клинок?

– Мисливський. Лише перед мисливцями краще ним сильно не розмахувати. В разі чого – б’єш і біжиш. Ну, Есті тобі краще розкаже.

– Звідки? – на довші питання її не вистачало.

– У нас є ковалі й орденський місіонер, себто, твій названий братик. Ми зробили майже точну копію його кинджала.

– Майже?

– Він сказав, що десь у різьбі коду мають бути корекції, щоб вас не взяли на першій ж перевірці, – Сандро пригадав те, що пояснював йому Інгвар. – Я на тому геть не розуміюся, але граф запевнив, що за поверхневих перевірок дивляться хіба лише на ту різьбу.

– Хеммінг казав, що вона не повторюється. У тому ж суть?

– Щось таке.

– Хіба робити клинок ось так, як ви робили – не відступництво?

– Вже як є, пташечко, – винувато промовив Кастільйоне.

– Ні, мене це не лякає. Лише… В Інгвара не буде проблем через те, що копію робили з його клинка? Не хотілося б, щоби він постраждав.

– От він, власне, теж не хоче, щоб щось сталося з тобою. Він тебе дуже любить.

– І я його, мессіре. І тебе.

– Навзаєм, сонце. Як почуваєшся?

– Зараз? Зараз вже краще. Майже добре, – всміхнулася Альда. – Дякую за все. Піду до Естер. І… І, знаєш, піду погуляю.

– А оце гарно. Тоді бувай. Бережи себе, – чоловік завершив розмову.

Альда повернулася до кухні й віддала Естер її телефон. Вона справді почувалася значно краще – Сандро якимось чином зміг повернути їй хоч трохи бажання жити далі. Дівчина поклала клинок на стіл між нею й Конде.

– То як ти, кіндер?

– Краще. Мессір дуже добрий, – Альда взялася їсти тортик. – Що?

– Ти ж ненавидиш англійську.

– Мессір сказав, що мені треба… – вона замовкла, не в змозі підібрати слово.

– Практикувати розмову? – теж англійською додала Естер.

– Так. Саме так, – Рейн перейшла назад на італійську. – Але це так складно. Не дивуйся, якщо в мене будуть дуже дурні помилки.

– Та всяке буває, це нормально. Цікаво, звідки стільки бажання, якщо ще хвилин двадцять тому ти ненавиділа англійську.

– Мессір сказав, що вивчив італійську за два роки. Себто, він знав її на дуже базовому рівні, коли приїхав до Риму. Й ти сама чуєш, як він розмовляє зараз. Подумала, що я теж так зможу.

– Ага… Ну, похвально… Тортик тобі як?

– Смачний. Дуже, – вона зосередилася на їжі. – Ще раз дякую.