Блукаючи в лісі

Ліс зустрів повною тишею. Ні шуму дерев, ні співів птахів, ні дзюрчання комах… Лише стале вогке повітря боліт. М’яка земля всипана торішніми листям, голками та дрібнички гірочками, що  нагадували дивний килим, витканий найрізноманітнішими візерунками, легко проминалась під важкими кроками мандрівників. Неможливо було вирізнити ні дроги, ні стежинки, яка б вела бодай кудись. Для Амелл було загадкою: як можна орієнтуватися в таких хащах? Будь дівчина в цих хащах сама, то давно б вже  заблукала.

Чим далі від табору вони йшли, тим чіткіше Солона відчувала, як ліс наповнюється магією.  Чари тут усюди: в дерева, у воді, в землі. Сам Ліс наче велетенська істота, в пащу якої мандрівники добровільно влізли. Ліс спостерігає… Ліс чекає…

Завіса між світами тут неймовірно тонка. Й  зустріти можна кого завгодно: як хижу тварину, так і демонів, що змогли прокрастись у наш світ із потойбіччя.

Стало  моторошно. Чарівниця поглянула на своїх супутників: Джорі та Давед ніби нічого не помічали, а от Алістер прислухався до оточення,  вишукуючи небезпеку. Він наче слухав себе самого. Солона пришвидшила крок, аби порівнятись з ним.

– Ти щось відчуваєш? – спитала вона пошепки. Відсутність чіткої інформації змушувала її нервувати.

– Ти про що?

– Ліс… Він дивний…Тут Завіса тонка…

– Нічого такого чую, – насторожився той, – для храмовників це доволі важко. Але я намагаюсь зрозуміти, чи є тут породження темряви, – поясни він.

– І як успіхи?

– Чисто… Поки що… Та я був би щасливий не бачити їх і на далі, але на жаль це неможливо – сумно потягнув чоловік, – Їх сморід запам’ятався мені на завжди, тож почую цих істот будь-де. Не хочу здатись боягузом, та навмисне я зустрічі з ними не шукатиму.

Амелл було цікаво дізнатись більше у свого супутника про потенційну небезпеку, які в них переваги, які слабкості, аби хоч трохи підготовитись до битви якої не оминути. Вартовий охоче розповів про різновиди темних істот: високі й кремезні – гарлоки, схожі на людей, а низькі та коренасті то генлоки, крім того були ще рогаті огри – дуже сильні й височенні наче скеля, на його думку вони найнебезпечніші. Але всі вони добре палали й переставали рухатись, якщо їм знести голову..

–  А звідки взялись ті істоти?

– З глибинних стежок, там їх повно…

– Ні, я маю на увазі взагалі… Тобто церква говорить, про те що маги імперії, принісши купу кривавих жертв, розірвали завісу, сподіваючись знайти Золоте місто. А натомість осквернили його, перетворивши в Чорний Город, і таке інше… Але як воно насправді?

Вона була впевнена, що Алістер відповість, щось на зразок: “Дізнаєшся після посвяти…” Але:

– Тебе здивує, якщо я скажу, що ніхто не знає?

– Я думала це відмовка для непосвячених…

– На жаль ні. Це прозаїчна правда, – хлопець кривувато посміхнувся, ніби вибачався.

Алістер пришвидшив крок, щоб розвідати трохи шлях, залишаючи Солону на самоті. Дівчина ще раз прислухалась до лісу. Там де завіса між Тінню та їх світом тонка, зазвичай легше відчути магію, напрямок її течії, що подібно ріці розтікається навкруги, наповнюючи собою простір. Магічні істоти та потойбічні духи, зазвичай, тягнуться до подібних місцин. І краще бути попередженим про їх присутність заздалегідь, щоб  оминути небезпеку або ж встигнути попередити супутників.

Щойно Амелл зосередилась, як відчула несамовитий вир магічної енергії, який мало не оглушив її. Це неначе зустріти морську хвилю, завжди несподівано, завжди приголомшливо. Потік був не світлим, але й не темним, а неймовірно диким та нескореним. Аби не потонути й не захлеснутись  від напору чарів, Солона розслабилась й дозволила потоку текти крізь себе, віддаючи рівно стільки ж скільки  й приймала.

Коли розум адаптувався й пояснішав до подібного сприйняття світу, то чарівниця відчувала, що недалеко тліє життя, яке ось-ось згасне, якщо йому не допомогти.

– Розвідники… – майже пошепки згадала Солона.

– Що? – перепитав Давед, який стояв поруч з нею.

– Там хтось є, й треба поспішати. Алістере! – покликала дівчина.

Слідуючи власним відчуттям простору, вона направилась до тлінного вогнику життя. Чоловіки здивовано переглянулись й вирушили за нею. Алістер тримався лівої сторони, аби раптом що, прикрити чародійку. Решта йшли трохи по заду, збентежено роззираючись навкруги. Пробираючись крізь кущі дикої ожини, що чіплялася за ноги, Солона помітила дивний різкий сморід, схожий на запах блювотини, в перемішку з запахом крові.

Амелл зупинилась. Вона так поспішала, що не помітила як ступила у щось м’яке й рідке, змочивши свої дорожні капці.

– Творцю Милосердний! – збентежено вигукнув Джорі, шокований від побаченого.

Чаклунка замерла, вона ніколи не бачила подібного. Галявина, на яку мандрівники вийшли,  встелена трупами, наче підлога у трактирі соломою, рясно й щільно. Це було більше схоже не на поле битви, а на місце забою скоту. Криваві кінцівки валялись відділеними від тіла, пошматовані, понівечені, роздерті воїни  розкидані усюди, на землі, біля дерев, неначе зламані іграшки. А земля й досі лишалась вогкою від крові.

Десь поряд знудило Даведа. Міський крадій бачив смерть, але жодного разу вона не була такою звірською. Джорі підійшов до нього, щоб допомогти, а Солона так і стояла, наче кам’яний ідол, не розуміючи, як взагалі така жорсткість могла існувати в їхньому світі. Ця картина переслідуватиме її все життя у жахливих сновидіннях. Аж раптом, чарівниця відчула якийсь рух, й не лише вона. Трохи осторонь валялась невелика купка трупів, що хаотично буди скидальні одне на одного, наче сміття. Амелл кинулась на допомогу без роздумів. Адже саме там жеврів той вогник. Алістер теж не лишився в стороні. Вдвох вони дістали з під завалу чоловіка, що стогнав відбою й тягнувся до зброї.

– Здається мені, що він більше живий ніж мертвий…– здивовано зауважив Алістер

– Допоможіть,– прошепотів збезсилений чоловік ледь чутко. Голос його був сухим та хриплим, його мучила нестерпна спрага.

Давед подав шкіряний міхур з водою Алістеру, аби тої напоїв постраждалого, а Солона одразу ж почала промацувати його стан за допомогою магії. Той був ледь притомний, але воду пив жадібно, неначе вперше. Чарівниця тимчасом закінчила огляд, все було куди краще ніж здалось на перший погляд. рани були глибокі, але життєві органи цілі. Чоловік міг померти від кровотечі, якби не вони не натрапили на нього. Амелл поволі стягнула найскладніші поранення й зупинила кровотечу. Охоплена теплим золотистим сяйвом, що лилось з її рук, Солона не помічала, що коїться навкруги, концентруючи енергію. Чолов’яга, якого вони знайшли, був із загону Фергюса Кусланда. Алістер впізнав таврування на броні. Їх Логейн відправив на розвідку. Проте вісток від них не було чути надто довго., Дункан навіть просив відправити за ними ще людей, та йому відмовили. І тепер ось вони, майже всі, мертві. Крім цього бідолахи.

Вартовий спостерігав за Амелл, за тим як вона старанно водить руками над тілом, ніби погладжуючи кота, аж раптом з її долонь полилась сяюча магія. Алістеру нечасто доводилось бачити чари, як їх накладають, тим паче з близька. Іскорки енергії  вивільнюючись з потоку здіймались в гору, наче від маленькі світлячки, яскраві і теплі. Обличчя підопічного одразу ж посвітлішало, почало наповнюватись життям. Від такого видовища  колишній храмовник аж розхвилювався, а напружене та зосереджене обличчя чаклунки, осяяне магією заворожило його.

– Дуже гарно, – вирвалось з вуст Сірого Вартового.

– Що? – Амелл на хвильку закліпала очима, а потім знов почала чаклувати, а воїн прийнявся витирати обличчя постраждалого від зайвої крові, аби приховати свою ніяковість.

Позаду захихотів Давед:

– Не поганий прийом для магічок, треба й собі запам’ятати..

Алістер лиш невдоволено клацнув язиком. Він мало не забувсь, яким базікалом може цей хлоп.

– Чи не занадто ви розслаблені? А раптом тут породження темряви поряд? – буркнув Джорі.

– Їх немає поблизу. А цьому бідоласі дуже пощастило, він сховався за ділами товаришів, й таким чином вберіг собі життя,

– І вчинив як боягуз, – сплюнув рицар з Реткліфу.

– Ти так гадаєш? Як на мене він вчинив, як справжній розвідник. Зараз він має шанс вижити й розповісти інформацію, яка врятує не одне життя.

Амелл ледве стримувалась, аби не жбурнути  маленьким розрядом у чоловіків, щоб ті не відволікали. Важко було концентруватись під їх балаканину. Один хибний рух й тканини можуть не вірно стягтись. Її пацієнт став дихати рівніше й поступово приходити до тями. Найбільша проблема зараз – його нога. Навіть якщо цілителька залікує всі рани, то тканина м’язів та кістки ще якийсь час будуть надто ніжні й крихкі. Для повного одужання йому необхідний спокій та час.

– Він приходить до тями, – повідомила вона супутників.

Дорі присів ближче до пораненого й поцікавився:

– Ну як ти?

– Де..? Хто ви? – кволо забелькотів  розвідник.

– Не бійся, ти в безпеці. Я – Вартовий Алістер, пам’ятаєш мене?

– Так…

– Ти можеш говорити?

Чоловік розгублено закивав головою.

–То що тут сталось?

Розвідник сів, його трусило, а очі були сповнені жаху, він роззирнувся довкола й бачив тіла своїх товаришів. Ще кілька годин тому він з ними розмовляв, жартував, сварився, а тепер все… На них напали так раптово, а ворогів було як мурах у мурашнику – значно, значно більше  ніж їм говорила попередня розвідка. Він бачив, як командир боровся з двома водночас, бачив як його товариша розірвало на шматки, й кров, кров усюди. Ці потвори не просто бились зброєю, ні… Вони шматували тіла голими руками, ламали кістки, і жбурляли в сторону, ніби втративши інтерес до мертвих. Цим почварам було цікаво доти, доки вони чули крик, а щойно голос обривала смерть мучеників, то й інтерес згасав…

Чоловіка знудило від спогадів. В горлі пересохло, а в скроні гупало тупим болем. Забути, забути… Ні! Треба розповісти, треба попередити, треба в табір. Король має знати!

Він отямився від жіночого голосу:

– Алістере, його треба відвести назад в табір.

– Ми не можемо повернути назад, але й лишити так теж ні. Дорога до табору вільна, але хто його зна, як там далі буде.

– Я сам… Сам д-дійду! Король має знати! Їх так багато, значно більше ніж ми гадали… Маю доповісти, як командир наказував!

– Рани я затягнула, і наклала знеболювальні чари. Але повторюю: тканини ще надто м’які, йому потрібен час та спокій аби набратись сил.

Амелл втомлено присіла на повалене дерево відпочити. Вона витерла піт з лобу рукавом. Вогке й душне повітря лісу, а ще й сморід виводили її з себе.

– В мене нема на це часу, треба йти негайно, – заперечив пацієнт, а в чаклунки вже й не було сил сперечатись. Свою роботу вона зробила на совість, тож нехай самі вирішують що робити далі, але попередила:

– Твоя нога, вона просто зламається ще раз, якщо ти на неї опрешся.

– А якщо накладемо дерев’яну перев’язку? – запропонував Давед.

– В мене є бинти, – одразу відгукнувся Алістер.

Амелл занизали плечима, це могло б спрацювати. Й чоловіки взялись за роботу. Джорі почав зносити трупи, обережно складаючи їх поряд. Рицар хотів поховати їх як годиться, зробити для них похоронне багаття, аби упокоїти душі нещасних, й провести їх до Творця.

– Треба назбирати хмизу, – подав він голос.

Амелл саме закінчила закріплювати нещодавно зцілену ногу за допомогою більш-менш рівних палиць, які приніс Алістер.

– Ти гадаєш в нас є на це час – скептично спитав Давед.

– Ми маємо віддати їм останню шану, – невгавна рицар з Реткліфу

– Ага, привернути до себе зайву увагу…

– Боюсь, що він правий, Давиде, трупи треба спалити. Деякі з них заражені. І якщо ми не знищимо  їх розтягнуть дикі тварини, а там… Тож треба зробити це як найшвидше.

– Я слабка в стихійній магії, та все ж дещо можу, – подала голос Солона

– Це пришвидшить діло.

Солона все не знала куди себе подіти, Поки вона буде чимось зайнята, то зможе тримати себе в руках й не звертати увагу на оточення. Дівчина старалась не дивитись на  понівечені тіла, не хотіла, щоб страх взяв над нею верх. Скоро чаклунка стане вартовим і це все стане її буденністю. Боротьба з Мором, тож звикати потрібно вже зараз. Тіло нервово трусило. Молода жінка не помітила, як  зірвала квітку, що росла біля  поваленого стовбура, просто аби заспокоїтись. Їй треба зрозуміти, що робити далі, аби поліпшити своє становище й по мірі сил допомогти оточуючим. Врешті, вона не беззахисна дівчинка, й на дещо здатна. Вона поглянула на свої руки, вони  їх вже не трясло…

– Як ви? – звернулась дівчина до постраждалого.

– Все гаразд, пані Чарівниця, вже краще, дякую вам…

– Ви скоро будете в безпеці…

– Молитимусь, щоб Творець почув ваші слова, захисти нас Андрасте.

Чоловік спробував підвестись, а Солона протягнула йому міцну палицю, кращу з тих, які нанесли чоловіки.

Розвідник став прощатись з усіма, попутно дякуючи за порятунок. Амелл нестала вмовляти його лишитись, Алістер лиш подав йому міхур з водою в дорогу й показав безпечний напрямок.

Тимчасом Джорі та Давед закінчили свою роботу. Чародійці залишилось лиш направити вогняні стріли у сторону нашвидкуруч зведеного кострища.

– Як самопочуття? – Алістер підійшов так тихо, що Амелл не помітила його до останнього.

– Не буду брехати, це найгірше, що я бачила у своєму житті, але тримаюсь..

– Тоді і я буду чесний, це ще далеко не найгірше… Але ти молодець. І твоя магія, вона вражає, та цілюща… Було гарно…

– О-о-о, – трохи нервово потягнула вона, –  Ти мене заспокоїв. Дякую

– Нам не можна тут затримуватись, запах крові приверне увагу хижаків, а сили нам ще знадобляться.

Зібравши речі, вони рушили далі, вартовий сам вказував дорогу, ведучи крізь болота. Чим глибше в ліс вони заходили, тим стійкіше Солона відчувала, що за ними хтось стежить, та сказати решті вона не наважувалась, хоча Алістеру мабуть варто було знати. Коли її манна поступово поповнилась, Амелл нишком в голові намалювала візерунки захисних рун, на кожному з її супутників, а ті навіть не помітили. Ліс ніби трохи оживав, десь пролетіла зграйка птахів, в далеченні почувся голос крука. А ще мошка, вона тут була ненаситна, вогке повітря посилювало задуху. Її сорочка вже змокла від поту, що градом лився в цей час.   Дівчина порівнялась з воїном, аби поставити те питання яке її бентежило від початку:

– Алістере, А як ти знаєш, що породження пітьми поряд?

– Це один із секретів сірої варти, але думаю, що від вас сенсу приховувати нема.. Ми відчуваємо їх на відстані… Тож, не варто хвилюватись, я буду наперед знати, коли ми наблизимось до них.

– О! То перш ніж вб’ють, нас попередять! Чув, Джорі? А ти переймався… – кинув денірімовець,  нервово хихочучи.

Ще один шматочок додався до картини Амелл. По крупині збираючи інформацію з випадкових слів, розповідей, вона малювала для себе мапу вартових, й поступово починала розуміти, що орден не такий простий, як здається на перший погляд. Занадто багато таємниць та секретів. Ритуал посвяти не давав їй спокою, для чого їм потрібна кров породжень пітьми? До чого така секретність? Аж раптом в неї сяйнула думка, що відповідь на поверхні. Алістер спостерігав за її роздумами, й добре зараз читав дівочі здогадки, обличчя його ставало все суворішим. Він дивився то на неї, то на чоловіків, що плелись трохи осторонь. Солоні тільки лишалось гадати, чи зрозуміли вони, те що відкрилось їй? Хоча звідки? Вони ніколи не зіштовхувались з магією такого роду, з ритуалами, для яких потрібна кров. Для них запалити свічу це вже невидана майстерність мага. Амелл було лячно, адже по суті, це була магія крові. Та Дункан сам казав, що щоб зупинити мор, вартові використовують всі можливості.

А ліс довкола ставав все густішим,  де не де виринали валуни, вкриті старим мохом,  доводилось ступати обережно, бо подекуди чагарники приховували різкі обрив в яри. Й чим довше вони пробирались крізь кущі, тим частіше чародійка спотикалась і норовила впасти, дівчині здавалось, що ноги її просто відваляться. Можливо її вигляд був трохи жалюгідним, тому вартовий скомандував робити привал, аби трохи перепочити. Вона пообіцяла собі, що пізніше подякує за це Алістерові.

Десь  вдалині завили вовки. Густі шапки зелених дерев ретельно ховали небосхил на якому вже почали з’являтись перші зірки. Амелл помітила тут ще кілька квіток, білі пелюстки чудово виднілись у навіть у цілковитій темряві, подібні тій, які вона знаходила раніше, й мовчки прийнялась збратати їх.

– Спіднє Андрасте, не вже в нас є час для букетиків, квіточок? – роздратувався Джорі.

– А що? Мені б личив вінок? – навіть у такій ситуації Давед не втрачав нагоди покепкувати, хоча робив це нервово.

– Ці квіти цілителі для зіль використовують, – подав голос Алістер, – Навіть в  монастирі такі вирощували…

– Псар казав, що вони можуть Моровому знадобитись… Поранений мабарі… – пояснила Солона, – раз вони потрапили на очі, то чому б не зібрати трохи, поки відпочиваємо.

Й Амелл продовжила своє діло. А після роздала всім цілющі зілля, що відновлюють силу, які готувала за рання.

–Я все хотів спитати тебе…– насторожено потягнув супутник, – що то за рунні чари були, які ти нишком накладала?

Чародійка клацнула язиком, все-таки він справді храмовник, якщо може відчувати навіть такі слабкі потоки манни. Дівчина сподівалась, що він хоч не почне нарікати на не прохану опіку.

– Я просто хотіла дати додатковий захист вам. Такі руни підвищать міць обладунку, але лише на один-два удари…

– Ти ж знаєш, що інколи цього достатньо аби врятувати життя?

– Алістере, я ніколи не приймала участь у бійках, не те що у битвах. Звідки мені знати? Я просто хочу бути певною, що зробила все, що змогла. Аби захистити вас… Себе… Я ж сама не виберусь з цього лісу…

– Мабуть мої слова звучали трохи грубо, але це спроба сказати дякую…

Солона здивовано закліпала очима, вона не часто чула слова вдячності, тим більше за таку дрібницю. Ще й  хотіла заперечити, мовляв не варто… Але Алістер попереджувально підняв руку, призиваючи всіх замовкнути.

Він ніби поринув відчуттями у себе, прислухаючись до внутрішнього голосу. Чаклунка роззирнулась навкруги, й зрозуміли що їх оточує повна тиша, навіть комахи поховались, не кажучи вже про птахів чи звірів. Джорі та Давед напружились, чоловіки взялись за зброю, реагуючи на сполоханість вартового.  Алістер поправив меч й щит.

– Вони близько, – хрипко сказав він, – будьте напоготові. Солоно тримайся по заду всіх й не лізь вперед. Даведе, ти лишаєшся біля неї та захищаєш. А ви – Сер Джорі – за мною.

Вони обережно  ступали по м’якій землі, рухались на північ за Вартовим, доки той не велів зупинитись. Тихо виринаючи з-за уламків руїн, Солона помітила три постаті. Не правлені викривлені форми їх тіла  підкреслювались химерними відблисками вогнища, що істоти розвели. Тварюки щось жерли, перемовляючись між собою, якщо це крехтіння, шипіння та рик можна вважати за мову. До Амелл долинув їх сморід. Вони тхнули гниллю, тухлою мертвечиною й ще чимось, що важко було передати.  У чаклунки серце гупало мов шалене, руки вкрились гусячою шкірою, від холодку, що пройшов по спині. Дівчина аж заклякла.

Породження темряви ще, хвала Творцю, не помітили присутності мандрівників. Та дві химерні фігури, що менше зростом, перевальцем сунули у сторону схованки згону рекрутів. Алістер вже тримав зброю напоготові. решта теж приготувались. Солона здогадувалась, що її магія може тільки привернути увагу, тому їй варто діяти вкрай обережно. Вона порахувала до п’яти, аби заспокоїтись, очистити свій розум від зайвих думок. Тільки потім обережно й помалу накладати рунічні пастки. І щойно пастка спрацювала, вартовий кинувся у бій. А за ними рвонув  Джорі.

Ляскіт заліза пролунав над галявиною. Солона помітила, як на одного з воїнів несеться тінь, й швидко спрямувала заклинання магічної стріли у постать. Влучивши в ціль, воно освітило обличчя істоти, що колись нагадувало людину. Пошматований писок, у якого замість носа – чорна діра, гниюча шкіра, подекуди, звисала клаптиками, а рот не мав вуст, лише оскал кривих, поламаних гострих зубів. Мертві, тьмяні очі застигли й дивились лиш вперед, абсолютно пусті, в них не лишилось нічого людського. Алістер збив генлока на землю метнувся, до завмерлої постаті, щосили рубанувши йому по шиї, Меч пройшов легко, наче гарячий ніж по маслу, а голова глухо на землю.

Тимчасом біля Алістера свиснула стріла, лиш чудом він вчасно ухилився від неї. Амелл не помітила лучника, що стояв осторонь, на пагорбі, якби Давед не вказав, його зір був значно гострішим за її. Чародійка щосили жбурнула в низьку почвару заклинання , що збиває з ніг. Її дії помітив сер Джорі, й кинуся добивати поваленого. При цьому лишив Алістера відкритим, тож на поміч йому кинуся колишній крадій.

Все було так хаотично, що якоїсь миті чарівниця хотіла крикнути “стоп!”, й щоб все зупинилось й вона могла розкласти фігури по своєму, наче в грі королеви. Та хіба це можливо? Тому доводилось пристосовуватись до бою, щоб орієнтуватись.  Дівчина періодично  перевіряла стан своїх напарників, ховаючись за каміннями, постійно рухаючись з місця на місце, аби її не помітили або не заділи випадкові стріли.

Алістер бився з істотами так природно, наче наперед знав їх подальші рухи. А удари його були точними та неймовірно сильними, нелюдськи сильними, навіть рицар з Реткліфу, що був ширший у плечах, та мав довжелезні руки, не так потужно кромсав ворогів.

Здавалось все затихло. Тіла темних створінь лежали непорушно й тихо. Амелл помітила, що в більшості з них, так чи інакше удари припадали на голову, або шию.

Аж раптом  Алістер зірвався й чкурнув у темряву, де почувся останній ляскіт та вереск. Ще одна істота причаїлася та вичікувала свого моменту, та від вартового не сховатись.

– Це був розвідувальний загін, – повідомив він, вертаючи меча від крові, – Недалеко звідси їх є ще, й на жаль, саме у тому напрямку нам треба йти.

– То це і є мор? те з чим нам потрібно боротись, – спитав Давед.

Солона  важко дихала. Ще жодного разу чарівниці не доводилось стільки рухатись без відпочинку. В колі, звісно, були дуелі між магами, та куди їм до справжнього бою. Адреналін потроху розвіювався, і Амелл відчула ясно всі подряпинки на тілі, зчесану шкіру на ріках від невдалих падінь, поганих ухилень від ворогів.  А ще повертався страх. Тепер їй було страшно й за своє життя. Адже один хибний крок, один промах і їй кінець. Вона ж не безсмертна. Вона глянула на чоловіків, вони були в не набагато кращому стані. Та вбивати вони звикли, а вона…

– Ой, ні? дамочко, – звернуся до неї Давед, – тільки не сльози…

Він дістав з кишені хустину й потягнув їй

– Це просто пил в око потрапив, – заперечила чаклунка, та клаптик тканини взяла.

– Не варто жаліти цих істот. ти вбила не людину, а комаху. Велетенську таку й потворну. Думай так й буде легше, повір..

Амелл слабо посміхнулась.

Тим часом Алістер дістаючи із своєї калитки кілька маленьких склянок, по одній на кожного рекрута, підійшов до трупа і розрізав їй руку, аби обережно зібрати кров породжень. Для Амелл це стало останньою краплею, все побачене, все пережите за цей день… ЇЇ нутро просто вивернуло. Давед ледь встиг відскочити.

– Це ж у тебе вперше, так? Маю на увазі кров, трупи та бій?

­– Так, можна так сказати, – пробубніла вона витираючись .

Дівчині хотілось провалитись під землю, від сорому, що її такою побачили. А Давед натомість спокійно продовжив:

– Ти не погано впоралась. Треба відволіктись. Чому б тобі не оглянути нас? Я он руку подер  Чи тебе від виду крові мутить?

Солона заперечливо похитала головою:

– Мені не обов’язково дивитись на рану аби зцілити,  хиба що щось дуже серйозне.

Як не дивно, але порада й справді допомогла. Чародійка магічно перевірила його стан. Кілька подряпин, які вона доволі швидко зцілила, без великих затрат манни. Далі вона оглянула Джорі, з ним теж було все гаразд, кілька синців на спині, та підбите око, так що підлатати його дівчина зуміла швидко. На черзі був Алістер. Й тут Солона відчула в його тілі, щось дивне. Коли вона перевіряла людей, то вони нагадували їй ліхтарики, маленькі яскраві світлячки., та от Алістер був трохи потьмянівший. Щось схоже вона відчувала раніше, ніби маленька темрява сидить  у ньому. Хлопець саме закінчив збирати кров, й вже повернувся до них.

– Алістере, ходи-но сюди, – покликала чаклунка, звільняючи йому місце на поваленому стовбурі.

Вона обережно провела рукою по його скроні, де злегка кровоточило. Промивши розчином рану, помітила, як чоловік сіпнувся від болю, зовсім трошки. З близька він був ще молодшим, ніж здавався на перший погляд. Очі в нього були кольору світлого горіху, такого теплого відтінку у сяйві від її магії. А на носі та лобі ледь помітне ластовиння, густі брови нарешті розслаблено вирівнялись,  Алістер довірливо заплющив очі. дивлячись на його спокій, Солона вирішила спитати:

– А та кров… Це потрібно для зілля якогось? – прошепотіла та аби чув її тільки Вартовій.

– Як ти…?

– Я маг, до того ж цілитель… Ви тримаєте це у секреті, здається я розумію чому… Але вже надто схоже на магію крові… Церква про цей аспект знає?

– Андрасте-милостива, звісно ні! – Алістер збентежено озирнувся на решту, але чоловіки були зайняті своїми справами,– Вартові ретельно оберігають свої секрети. Як ти взагалі здогадалась?

Амелл закусила губу, вона не була певна чи ватро розкривати сої карти, але ж врешті, вона сама скоро стане вартовою.

– Спостерігала. Трохи там, трохи сям… Уміння читати між рядків, це те, що полегшує життя в Колі Магів.

– Мені б таку спостережливість… Я змушений просити тебе лишити все в секреті.

– В мене є лиш певні здогадки, поки що нічим не підтверджені, тож я лишу їх при собі. Можеш не сумніватись.

Алістер почав розуміти, що спонукало Дункана призвати Амелл у Сірі Стражі.

Солона закінчила свою справу, а чоловіки вже готували кострище для породжень пітьми, хоча Джорі натякав на те  що це марна справа. А то чародійці здавались їх дії правильними. Компанія рухалась далі крізь густий ліс та болота.

Алістеру було важко, весь час він думав про цю місію, й гадав, що краще б це доручили комусь досвідченішому. Не те щоб він боявся відповідальності за рекрутів, просто був певен, що будь-хто з його товаришів по ордену впорався краще. Можливо їм би вдалось добитись певної дисципліни від рекрутів. Джорі весь час чекав чесного двобою від істот, що навіть мови людської не розуміли. Давед кидався на все підряд, забуваючи про товаришів, яких мав прикривати. Алістер просто не встигав прикривати кожного, й лишив чаклунку без прикриття. А от Амелл здивувала, хоч вона тряслась, як осиновий лис, від страху, кривилась від огиди до монстрів, та це не завадило їй вчасно підтримувати їх. Дункан наказав йому придивлятись до рекрутів, а потім доповісти про їх вміння й здатність працювати в команді. Й чоловік докладе максимум зусиль, щоб закінчити місію достойно. Що ж, першу частину плану вони здійснили, це було найпростіше. А от знайти зруйновану башту серед руїн…

Молодик чув як його підопічні між собою перемовляються, про мор, про ритуал. Чоловіки все сперечались, а Амелл мовчала, які обіцяла.

Алістер трохи сповільнив ходу, він відчував наближення  темних істот та й місцевість підказувала, що вони наближаються до цілі. Він щиро радів, що їх кроки приглушує мох та пале листя. Вурдалаки мають гострий слух, тож то було просто чудо, що їх розвідувальний загін не почув присутності чужинців.

Вартовий дав жест зупинитись. Йому необхідно було налаштуватись на бій, відчути кількість тих істот, якщо навіть вдався, то й відстань до них. Він заплющив очі, і рахував, концентруючись на темряві. Один, два, чотири й більше, значно більше. Деякі істоти знаходились поряд і надто близько одне до одного, перетворюючись у велетенську пляму чи може то одна істота… Алістер зітхнув, йому досі не вистачало досвіду. Але люди позаду нього, він за них відповідав… Хтось швидко наближався до них, їх помітили. Алістер оглянув усіх та велів приготуватись.

Кілька напружених моментів, він зрозумів, що Амелл посилила його захист, а наступної миті він відчув все почалось. Почвари набігли великою купою на них, Алістер тільки встигав прикривати себе щитом, вичікуючи момент, щоб піти у контрнаступ. Як тільки помітив та під лаштувався під ритм тварюки вартовий почав рубати на право й наліво, відбиваючи їх атаки, діючи стрімко впевнено та з напором. Воїн знав, що його витримки вистачить значно на довше ніж у його супутників, тому перетягував всю увагу ворога на себе, він намагався не звертати увагу лоскоту від магії  Амелл, яка час від часу накивувала на нього захисні чари, та йшов на пролом.

Десь поряд був Джорі, який теж увійшов в жар битви. А до них наближався Гарлок, що був значно міцнішим та вищим за решту. Ватажок . Його обладунки значно кращому стані ніж у решти,  поний комплект, а незібрані рештки, в руках тримав бойовий молот, а зростом поступався лише огру. Спритно, як для своїх розмірів, гарлок сунув на Даведа, обравши його своєю жертвою. Деніримовець саме відбивався від двох суперників одночасно й був легкою поживою.

Алістер за два стрибка опинився між товаришем і ворогом, переманюючи увагу до себе, стаючи живим щитом для свого побратима. Й це спрацювало, потворний солдат темряви наносив удари такої потужності, що аж вгруз в землю, а його захист розколовся. Якби Алістер не був сірим стражем, то скоріш за все не витримав удару,  та навіть так  хлопець відчув, як кістки заскрипіли. Й завтра тіло болітиме нестерпно… Якщо він житиме завтра…

Чоловік перекотився у інший бік, й схопив, для захисту, міцний щит з мертвого породження пітьми. Гарлок невтомно махав молотом так, наче той був легким як пушинка. У сірого вартового не було й шансу піти у наступ, лишалась лиш глуха оборона. Аж раптом тварюка застигла і покрилась легкою скоринкою з холодного інею.  То Амелл наслала чари, рятуючи колишнього храмовника. А наступне заклинання полетіло у голову гарлоку і розбило його на щіпки. Алістер глянув на  Солону, щоб переконатись, що з нею все гаразд. Її трохи хитало, але вона трималась. Та от її очі наче світились якимось срібним сяйвом, чи йому тільки здалось?

За весь час бою Солоні здавалось, ніби вона от-от впаде без сил. Вона важко дихала, що аж легені палали, кололо в боці, ніби після швидкого бігу, а серце здавалось ось-ось вистрибне з грудей. Та все ж вона старалась допомагати супутникам, як могла. То знеболила рану Джорі, не надто серйозну, але вона б його відволікала, то наклала новий щит на Даведа та Алістера, бо старі вже давно втратили сою силу. Крім того не забувала переміщатись туди-сюди, аби тримати дистанцію між собою та бридкими істотами. У вухах постійно гупало, голова розколювалась.

Дівчина абсолютно не розуміла, що і як їй робити, доводилось постійно імпровізувати, до чого Амелл абсолютно не готова. Спочатку вона хапалась за все підряд і діяла надто хаотично, та зрештою, виявила для себе, що її головна роль це підтримка товаришів і не підпускати нікого близько до себе. Але зараз чарівниця вже була страшенно виснажена, в неї не вистачало мани, а черпати її з тіні, щоб поповнити запас було надто довгою справою, тож лишалось лиш одне, ліріум.

Сховавшись за найближчий валун, чарівниця почала нишпорити у торбі на поясі. Її тіло тремтіло від перенапруги, руки страшенно тряслись, та все ж треба було триматись. Швидко відкоркувавши маленьку пляшечку, вона зробила кілька ковтків. Одразу ж відчула, як синій розчин розливається по тілу завітним теплом, надаючи їй необхідну силу. Й саме вчасно, бо Алістер вже ледь тримався на ногах під ударами гарлока чи генлока, чарівниця весь час плутала. Вона бісилась, бо стихійна магія не її коник, а новий посох вже дав тріщину, але льодовий захват спрацював, наступне заклинання кам’яного кулака. Завдяки ліриуму чари видались потужнішими ніж зазвичай, істота розбилась на дрібні шматки. А наступної ж миті, воїн побіг на допомогу Джорі, якого вже загнали в кут двоє низьких істот.

Варто було їй на мить відволіктись, як щось щосили смикнуло з-заду, поваливши дівчину  на землю. Відволікшись на чоловіків чародійка пропустила одну ворожу істоту, що тепер щосили смикало її за волосся, бажаючи дібратись до шиї. Амелл уперлася, кричала, смикалась, намагалась тримати посох таким чином, аби він хоч трохи захищав її у сутичці. Створіння вгризлось в нього, аби подолати останню перешкоду між собою та жертвою. Солона схопилась за той кинджал, який дав Алістер, й щосили встромила його куди прийшлось, прямісінько у шию. вурдалак закричав від болю, засмикався, відпустивши дівчину, намагаючись витягти ніж з шиї. Та тут Давед рубанув по голові, розколюючи її надвоє. Істота впала намертво, заприскавши Амелл своєю чорною кров’ю.

Це була остання істота, яку вони вбили. Амелл сперлась на всій посох намагаючись стати. Вона зблідла, і якби її шлунок вже не був порожнім, то скоріш за все її знов би знудило. Дівчина закусила губи, все тіло нило від болю, а ноги просто не тримали. Вона ніколи  не вважала себе слабкою, але на сьогодні вся снага та сміливість закінчились. До неї підійшли Давед та Алістер і Амелл ледь трималась, щоб не втратити контроль над собою та своїми нервами.

– Все гаразд, – заспокоював її Вартовий, –  все добре… Ти молодець, гарно попрацювала.

– Я вся у цій бридотній крові, скоріше б вимитись…

– Це ж твої перші бої, тож я подумав…

– Я розумію про що ти Алістере, не переймайся за мене. Я абстрагуюсь, уявляю що це велетенські павуки, а з ними мені завжди було легко справлятись..

– Хах, тоді все гаразд, з цими істотами удвічі легше справлятись було…

– Пффф, – ледь стримала смішок,– дурнуватий жарт, але годиться.

– То що далі? – втрутився Давед

Алістер зосередився, а потім  повідомив:

– Більше породжень поблизу нема. Але їх табір десь поряд. Тож йдемо на його пошуки…

Й шукати довго не довелось. Руїни башти було видно заздалегідь. Залишки споруд нагадували ті ж, що вони зустрічали раніше. Й це місце можливо було б назвати по своєму затишним, якби не жахливі залишки табору.

Породження пітьми не можна назвати абсолютно тупими та не розумними істотами. Вони всіли будувати примітивні споруди, майструвати чи радше ремонтувати примітивні обладунки. Їм навіть було притаманне своєрідне відчуття краси. Це те що Амелл читала в одному із рідкісних й заборонених підручників. І тепер на власні очі впевнилась в цьому. Споруди, які нагадували намети були прикрашені рештками трупів, а поряд були цілі стіни з нашпигованих на коли людськими головами. І кожен раз коли Солона думала, що це все, більше її ніяка дикість не здивує, то світ ніби показував дівчині, як глибоко вона помиляється.

– Творцю милостивий, це що? якийсь жарт? – поряд Джорі висловив схожу думку.

– Це те що вони творять з людьми… Не виправдана жорстокість, – важко зітхнув Алістер, –Треба все тут ретельно обшукати.

Солона мовчки стала до роботи. Вона обшукувала примітивні намети, вперто намагаючись не думати з чиєї шкіри вони зшиті .Але там було лиш сміття, якісь горщики, уламки зброї. Всюди, в руїнах, речі розкидані, як сміття, в рештках будівель, уламки скринь, потріпані книги, гнила тканина. Хтось тут копирсався, але було це дуже давно. Вона обережно гортала залишки книг, але чорнила на них давно вицвіли, а папір був таким тонким, що здавалось торкнись його – він розкипиться.

Над землею вітав легкий туман, а повітря було прохолоним, або це Амелл, нарешті охолола після пригод у лісі. Вона вийшла на двір з трухлявої кімнати, як раптово відчула, що за нею спостерігає хтось чужий. Вхопившись за посох, дівчина оглянула все навкруги. Та чоловіки продовжували спокійно ошукувати все.  Аж раптом почувся низький жіночій голос:

– Так-так … Хто ж це в нас тут?

Амелл швидко розвернулась до джерела голосу. Перед очима, ніби нізвідки, виник тонкий граційний силует, що зачаївся в тіні дерев, наче хижий звір. Молода жінка, приблизно того ж віку, що й Солона, вийшла на світло.

Диким у ній було все, починаючи з пронизливого погляду яструбиних очей, які невідривно стежили за кожним рухом, закінчуючи одягом, який ніби зшитий із клаптів різномастої шкіри. Темне, наче вороняче крило, волосся було зібрано в недбалий пучок на потилиці, а рваний чуб прикривав лоб. Трохи глузлива посмішка не сходила з гострого обличчя. Й хода, м’яка наче у кішки, обережна, легка, й при цьому у будь-який момент, неначе готова до стрибка.

–Крадії? Нишпорки? Злодії? – глузуючи перепитувала вона, ніби гіпнотизуючи їх.

Солона відчувала незвичні магічні вібрації, схожі на ті, що вона відчула коли вони тільки зайшли до лісу. Незнайомка була чаклункою, так само як і Амелл.

– Що роблять вони тут? – не зрозуміло було, чи ця жінка говорила з собою, чи все ж таки зверталась до них, –  Грабують? Мародерствують? Привласнити місце це собі хочуть, де лиш кров та сміття… То що скажете ви? Копатись у смітті прийшли? Чи землями цим володіти бажаєте?

– Ні те, ні інше, – чарівниця оговталась першою, вона кинула жовтоокій, дещо войовничий погляд, а та лиш іронічно схилила голову на бік, – Колись ця башта належала Сірим Вартовим.

– Немає більше башти, – обірвала та,  – Поглинула земля її, і сліду не лишила.

Жінка ступила пару кроків до них, обережно придивляючись. Підозрілий погляд стрибав то на Алістера, то на сера Джорі, але завжди вертався до Амелл. Солона теж ступила крок, вона відчувала, що хоч лісова чаклунка насторожена, та все ж загрози не несе. Принаймні до тих пір, поки не помітить спробу напасти. А ще, з тими кого хочуть вбити – не говорять…

– Спостерігала я за вами, міркуючи6 куди йдуть, що шукають?

За спиною вона почула обережні кроки, водночас жінка відійшла назад, тримаючи дистанцію. То Алістер наблизився майже в притул, що прошепотіти

– Не відповідай,– голос його був настороженим, а погляд недовірливим., – Схоже, но вона з Хасиндів, поряд можуть бути й  інші.

Солона поняття не мала, що то за хасинди такі, але на решту незнайомка справила таке ж враження як і на нього.  Можливо навіть сильніше, бо Давед виглядав взагалі наляканим.

– Це відьма з Диких Земель! Вона  ще на жаб нас перетворить!

Тут Солона не витримала й почала голосно реготати, не стримуючись ні на краплю. Це найбезглуздіше що вона сьогодні чула чи бачила. Дорослий чоловік, який щойно бився за найбридкішим і найнебезпечнішими створінням на світі, боїться такої упередженої вигадки.

– Заради сідничок Андрасте, ви серйозно? На жаб?

Лісова відьма теж знаходила це кумедним, їй подобався страх в очах чоловіків.

– Нумо, хлопці, от халепа… – вдавано забідкалась вона, – Лякатись так не треба, наче діти ви невинні.  А ти ім’я своє скажи.

– Пробачте,  – рекрут стражів заспокоїлась й витирала краєчком рукава сльози сміху, – Моє ім’я – Солона, а ти?

–  Ну от, то зовсім інша справа, і диких землях чемність є доречна, Моріган – моє ім’я.. А ціль візиту не зазначиш, чи  здогадатись маю я? Шукали ви щось в скрині, це очевидно, – нова знайомця повністю переключила увагу на Солону, наче решти не існувало, – а знайшли лиш порожнечу…

– Що значить – порожнечу? Це ти викрала грамоти та договори, так? Хитра відьма, ще й злодійка виявляється, – гнівно кинув воїн.

Амелл Вкрай здивувалась. Звісно це підозріло, що така тендітна дівчина сама робить у лісі, треба бути обачним з нею, але звідки така агресія?

–Алістер, заспокойся,– Солона застережливо взяла його за руку. Не хотілося, щоб Моріган, розлютившись втекла, або кинула яким заклинанням, що сама Амелл зробила би з превеликим задоволенням, якби до неї незнайомці заговорили таким тоном.

– Як красномовно…– лиш зіронізувала та, – Та не тямлю я, як то красти у мерців.

Амелл вирішила перевести розмову у інше русло, бо погано буде, якщо діло дійде бійки, вона й так надто втомилась.

– Ці документи належать Сірим Стражам. Ти можеш нам їх повернути?

– Не можу… Бо їх я не займала.

– А хто тоді? –витягувати з Моріган відповіді, було наче говорити з дитиною, яка уперто не хотіла зізнаватись, та дівчина проявила терпіння, – Ти знаєш?

– То мати моя була… – відповіла відьма так, наче це було очевидно.

– Чудово, то у нас не одна відьма, а дві, – вплеснув долоні Алістер, а Солоні не приємно кольнуло.

Їй захотілось лупнути  чоловіка посохом разочок, щоб помовчав. З Вартового дипломат такий собі. Дівчина помітила, що тримає Алістера за передпліччя, тож сильніше стиснула йому руку, щоб мовчав. На диво, натяк хлопець зрозумів.

– Ти можеш відвести нас до неї? Це дуже важливо, будь ласка, Моріган.

Відьма задумалась, присівши на  край валуна. Вона наче вирішувала щось для себе, або просто грала на їх нервах. Що теж, на думку Амелл, було в її дусі. Солона  бачила як нервували її супутники, Давед та Джорі все сперечались чи безпечна така думка, та й взагалі нащо ті документи потрібні.

Дівчину й саму цікавило, що в тих документах такого важливого, але важливіше було знайти їх, на сам перед. Моріган дещо відомо. Тож не впустити її та вивідати потрібні їм знання більш важливо. Взагалі й на ту матір теж хотілось поглянути. Амелл давно не зустрічала нікого з магів, що жодного дня не жили в Колі Магів.

Моріган вивчала кожного з них, врешті підвелась й промовила:

– Прохання твоє Має сенс, Солоно. Ввічлива.. Подобаєшся мені ти., – відьма наголосила на останньому слові й з викликом глянула на чоловіків.

– На твоєму місці, я б не розслаблявся, – тихо промовив він закликаючи біти обережним, –Бо спочатку – “подобаєшся ти мені”, а потім кланц і навпіл перекусила…

На превеликий жаль Алістера, у Моріган був гострий слух:

– Боїшся що накинусь?

– Ага,– не розгубився той, – Кидатись не добре.

Та відьмі відповідь не була потрібна, вона лиш стукнула посохом та розвернулась до стежки, що до цієї миті ховали кущі.

– Йдіть за мною, коли бажаєте…