Глава 26. Дещо про міністра внутрішніх справ

Вперше за довгий час Хеммінг прокинувся в ліжку сам. Альда так і не повернулася напередодні – це також було вперше. Дівчина була вельми норовлива, та чого він у ній не міг не помітити – попри всю неоднозначність її ставлення до нього, вона прислухалася до нього тоді, коли він просив про це.

Він дозволяв їй ходити куди завгодно – тільки б попереджала, куди йде. Не з бажання контролювати – ні, чоловік і не думав про те, щоб якось її обмежувати. В ньому говорила тривога, набута ще в роки, коли він був учнем прованського барона Леруа, а згодом і лицарем Ордену. «Якщо я знатиму, де вона, я зможу прийти на допомогу, якщо буде така потреба. Або принаймні помститися, якщо не встигну», – хоч і не хотів, та все ж проводив паралель із тим, як дізнався про те, що його наставника вбили – постфактум.

«Постфактум» у конкретно тому разі охоплював майже три тижні. Хеммінгові так і не повідомили те, де поліг барон – лише те, що це сталося при виконанні. На той момент Аркеллсонові виповнилося тридцять дев’ять років. Тоді він перетнувся з наставником на місії в Непалі – це сталося випадково, хоч вони й тримали зв’язок і після посвяти Хеммінга в лицарі. Під час їхньої останньої спільної вечері Леруа казав, що місія дуже невчасна – його дружина от-от мала народити й він сподівався встигнути на її пологи.

Про те, що дитина залишилася без обох батьків, Хеммінг дізнався вже тоді, коли його, абсолютно байдужого до всього від шоку, доставили в штаб. Баронеса, почувши про смерть чоловіка від адепта-місіонера, якого до неї відправили, вихопила в нього клинок і перерізала собі горло – так у Ордені страчували, хоч і рідко, порушників із числа посвячених й остаточно ініційованих мисливців. Новонароджене дитя, – здається це була дівчинка, – залишили на цілком цивільну тітоньку. Її опікуном із боку Ордену мав стати Аркеллсон – але він вважав себе недостатньо хорошим для такої ролі, тож благополучно забив на це, подумки вибачившись перед бароном. «Ви б хотіли для дочки кращого опікуна, ніж я, мсьє Леруа».

Потім була ще одна посвята. Грандмайстер призначив його на місце наставника. Внутрішнє Коло й посада, яку мовою зовнішнього світу називали б «міністр внутрішніх справ». Керівник всієї каральної системи Ордену – тієї, що займалася не стільки полюванням на нечисть, скільки речима, пов’язаними з грубими порушеннями кодексу.

За однією з багатьох традицій, – організація мала неабияку тягу до церемоніалу, навіть побутового, – перед посвятою в магістрат наставник мав би допомогти учневі підготуватися. Хеммінг, безумовно знав про це, як і про те, що його вже кілька місяців розглядали як кандидата на магістерську посвяту. Він неодноразово говорив на цю тему з наставником. Барон, здавалося, хвилювався навіть більше за самого Аркеллсона – від цього усвідомлення факту його смерті й призначення посаду, яку той зайняв одразу після загибелі бабусі Хеммінга, було ще важчим.

– Ти ще не готовий? Початок менш ніж за годину, – до кімнати, в якій чоловік сидів уже чотири години, так і не спромігшись вдягтися, зайшла жінка.

Визначити її вік було неможливо, як і статус – глибокий фіолетовий колір шовку її сукні не асоціювався з жодною із каст. Довге чорне волосся вкривала напівпрозора темна вуаль. Світло-блакитні очі жінки без найменшого відчуття сорому вивчали чоловіка і щось у її строгій поставі підказувало, що так і повинно бути – Хеммінг і думки не мав про те, щоби вигнати гостю.

– Я допоможу тобі зібратися, – спокійно сказала вона й підійшла ближче.

– Ти не мусиш цього робити, – він зловив себе на думці, що вони незнайомі, але вже розмовляють неофіційно. – Як мені тебе називати?

– Ілінка, – так само меланхолійно відповіла вона, не сказавши більше нічого про себе. – А мені тебе?

– Хеммінг, – представився чоловік, хоч і підозрював, що вона знає його ім’я.

– Дуже приємно, Хеммінгу, – Ілінка глянула йому в очі. – В тебе вельми цікава зовнішність. Я б навіть сказала, ти досить вродливий.

– А я нічого б не сказав, бо ми знайомі три секунди і я не хочу бути дуже грубим.

– А ти скажи.

– В ініційованих мисливців не буває поганого зору, тож ти явно цивільна, – він відвів погляд.

– Може. Тобі не здається, що оці всі категорії нікого не визначають до кінця? Свій-чужий, мисливець-цивільний… У всякому разі, того, що я знаю про це місце, цілком достатньо, щоб зав’язати тобі краватку, – потисла плечима жінка й взялася за роботу.

Чорний шовк із ледь помітними вкрапленнями золота – краватку, як і все інше, що Хеммінг вдягав на посвяту, підбирав ще його наставник. Він був класично вродливим – таким, яким ніколи не міг би стати Аркеллсон. Баронові було складно зрозуміти, чому його підопічний готовий виходити в найбільш небезпечні рейди без сну чи хоч якогось перепочинку, але морально ламає себе щоразу, коли мусить виконувати свої обов’язки лорда. Та барон ніколи не бачив Хеммінга таким, яким бачив себе сам мисливець.

Раніше йому доводилося зустрічати членів магістрату, включно з деякими належними до Внутрішнього Кола. Будучи учнем чи лицарем, він не спілкувався з ними достатньо близько, щоб знати, які вони. Єдине, що не викликало сумнівів – вони були вродливими, як боги, наче зала, де засідали ті п’ятнадцять осіб, що вершили долю всіх в Ордені, була їм за Олімп. Зараз і йому судилося зійти на цей Олімп – тільки він туди, на власну думку, геть не вписувався.

Жінка, чиї руки вміло переплітали темний шовк на його шиї, теж здавалася йому схожою на богиню. «Вона, певно, дружина когось із моїх майбутніх колег, інакше б не мала сюди доступу. Та й для дружин наче дрескоду нема, принаймні суворого», – він був щиро здивований побачити тут когось, хто б носив якісь кольори окрім тих, які належить за статусом. Долоні жінки торкнулися його пальців:

– Тобі личить.

– А я думаю, що все це геть не моє.

– Твоя думка не робить тебе менш вродливим.

– Твоя думка не робить твої слова істиною.

– Як знаєш, – усміхнулася вона. – Мені час. І тобі теж.

Хеммінг знову залишився сам, але цього разу ненадовго – невдовзі охоронець повідомив, що його чекають у головній залі.

Церемонія почалася з хвилини мовчання на честь полеглого барона. Потім слово Грандмайстра, оркестрова музика, ще чиїсь слова – Аркеллсон слухав усе наче на автопілоті, після чого став на коліно й виголосив свою клятву, дивом не переплутавши слова. «І нехай буде воля Твоя», – кінець, традиційно, вимовлявся пошепки, звернений до Бога.

«Розкрий долоню», – тихо попросив Грандмайстер і взяв його клинок. Хеммінг простягнув руку й непомітно для інших стис другу в кулак до побіління кісточок пальців, коли холодне лезо розсікло його долоню по діагоналі. Перстень, який Грандмайстер поклав у центр порізу, – той самий, зі срібла й платини, – чоловік втримав з неабияким зусиллям. Рани від мисливських кинджалів не затягувалися миттєво навіть після ініціації. Вони заживали стільки ж, скільки будь-який глибокий поріз на тілі цивільної людини – й біль, про який мисливець давно міг забути, відчувався теж цілком рівноцінно.

«Вітаю у Внутрішньому Колі, магістре Аркеллсон», – урочисто промовив Грандмайстер. Хеммінг вклонився і надягнув перстень на праву руку, де раніше носив лицарський. Хтось із персоналу простягнув йому хустинку, щоб перев’язати рану, хтось ще почергово виголосив імена решти тринадцяти магістрів Внутрішнього кола. Кожен названий підходив зі словами вітання – Аркеллсон відповідав щось, що належало відповідати за протоколом. «Ілінка, княгиня Фегерашану, магістерка-протекторка Трансильванії», – навпроти нього зупинилася вже знайома йому жінка.

– Тепер віриш, що в мене хороший зір? – кинула вона, натякаючи на його підозру про те, що вона з цивільних. – Ласкаво прошу в наш елітний серпентарій, колего. Сподіваюся, ти ходитимеш на роботу частіше за мене, але не раджу.

– А що ж тоді радиш? – він ще не до кінця усвідомив, що говорить із, ймовірно, наймогутнішою жінкою організації.

– Жити. І жити гарно, – всміхнулася Ілінка. – Це точно твоє.

Власне, на пам’яті Хеммінга вона була першою жінкою, яка виявила до нього приязнь не з метою одружитися з ним задля статусу чи маєтку. Їй, як він дізнався пізніше, це було попросту не потрібно. Ілінка керувалася лише власною скептичною цікавістю, властивою для особи, яка за не одну сотню років встигла побачити все й навіть більше.

Що керувало Альдою, магістр не уявляв. Вона висловлювала інтерес до того, хто він у цивільному житті – але його титул цікавив її так, як цікавлять дитину невідомі їй речі. Власне, Рейн і була дитиною. Хеммінг чудово розумів це, особливо враховуючи їхню різницю у віці. Понад тридцять років – півтори покоління. Він не знав, хто її батьки – ім’я не знаходилося в жодній із баз даних, будучи, вочевидь, псевдонімом.

Ризик цього незнання приховувався в тому, що Аркеллсон не міг передбачити на сто відсотків факт генетичної спадковості. Що б він не казав дівчині про те, що його дитина обов’язково успадкує мисливський ген і буде посвячена в Орден, статистична ймовірність все ще складала нехитре рівняння. П’ятдесят відсотків плюс ікс, де ікс мав два допустимих значення: п’ятдесят відсотків у разі наявності в Альди вродженого гену або нуль у разі його відсутності.

Тим не менш Хеммінгові вистачило поверхневої перевірки фізичного стану дівчини, щоби подумки записати її в потенційні матері дитини, яка би продовжила його кровну лінію. Страхи Альди щодо того, що дитину доведеться віддати, він не сприймав – для нього цей розвиток подій був таким само природним, як і те, що за зимою прийде весна.

Чоловік піднявся з ліжка й хотів було вийти на балкон і покурити. Він накинув халат і розкрив портсигар. Побачене не радувало – в магістра скінчилися сигарети. Хеммінг глибоко вдихнув і видихнув, щоб не злитися на власну неуважність, через яку не купив їх напередодні, надягнув штани й светр і відчинив вхідні двері.

«Це ще що за дурня?», – до його ніг впав складений аркуш паперу. Магістр підняв його, зачинив квартиру й сів просто на сходи, які вели на дах будинку, куди так часто виходила Альда. Власне, записка, – чи коректніше було б назвати списаний з обох сторін папір цілим листом, – була саме від неї.

«Я хочу, щоб ти знав, що я ніяк не роблю тебе причетним до мого від’їзду», – перше ж речення змусило його насторожитися. – «Ти чоловік, якого я не заслуговую. І я щиро вірю, що ти знайдеш ту, яка відповідатиме тобі й всім очікуванням, твоїм і твого оточення. Жінку, яка не буде вриватися до твоєї спальні без дозволу. Яка розумітиме твою мову, не змушуючи тебе переходити на власну. Яка зможе прийняти всі умовності Ордену й народити тобі воїна. Яка буде вартою того, щоб бути посвяченою в Орден, як і годиться магістерській дружині. Яка…», – далі йшло дуже багато умов, яким, на думку Альди, мала б відповідати його ідеальна партнерка.

«Я подумала, що мушу набратися досвіду хоч якогось самостійного життя, бо вже й не пам’ятаю себе не під чиїмось крилом. Спершу сестри-монахині, потім батько-птах, далі ти. Я подорожуватиму. Я хочу побачити фіорди – пам’ятаєш, ти казав, що бачив їх? І все інше. Так, ти казав, що можеш показати мені все це, але я хочу сама, щоб не бути вже геть безпомічною. Щоб поїхати всюди, куди мені хочеться, потрібен час. Тож розриваючись між любов’ю до тебе й бажанням задовольнити свою цікавість, я обрала друге. Це займе кілька років – сім чи десять, не знаю. Навряд чи ти захочеш мене бачити після такого довгого проміжку часу, та й, найімовірніше, вже давно будеш одружений. Але я засинатиму з вірою, що світ насправді не такий великий і що ми ще побачимось. Хоч просити пробачення за мій вчинок нахабно й абсурдно, пробач. І, звісно, тобі не зробить великої честі кохання однієї бездомної італійської дівки, проте я повторю востаннє в цьому листі, чи, як би назвав це Птах, маніфесті – я кохаю тебе всім серцем, магістре Аркеллсон».

Внизу аркуша – слід від її темної помади. Хеммінг тремтячими пальцями торкнувся цього сліду, після чого обережно згорнув лист і поклав його в кишеню штанів. Миттєво втративши відчуття опори, чоловік ліг просто на сходи, незважаючи на те, що вони були вкриті пилом.

Порожнеча. Нескінченна пустка. Він ніколи не думав, що здатен відчувати настільки глибоку тугу – ніколи раніше не прив’язувався до когось настільки сильно. Аркеллсон намагався знайти в собі хоч трохи сил, щоб встати, але в нього не вдавалося. «Що я зробив не так?», – питання крутилося в його свідомості. – «Чому вона так не довіряє мені, що не хоче бачити мене найближчі сім чи десять років… Сім років?»

Хеммінг встав, притримавшись за стіну. «Сім років», – кілька разів проговорив про себе він і заплющив очі, зводячи всі свої здогадки в єдину картину. «Останні два тижні ми з Альдою не спали. Вона почала дивно реагувати на запах сигарет і перестала пити каву, хоча раніше любила її. І сім років. Від семи до десяти років. І «просити пробачення за мій вчинок нахабно й абсурдно». І це раптове бажання поїхати… Наче втеча. Чорт, ЧОРТ!»

Чоловік повернувся до квартири, абияк зібрав речі в дорожню сумку й байдуже оглянув спальню – в цьому місці, місті й країні його більше нічого не тримало. Хеммінг спустився вниз, на парковку, ще трохи постояв, щоб подихати свіжим повітрям, закинув сумку в багажник і сів за кермо. В швидкому наборі його телефона не було номерів рідних чи принаймні екстрених служб. Був лише один – зв’язок зі штабом. Не зводячи погляду з дороги, набрав номер. Виклик прийняли практично негайно:

– Вітання. Це магістр Аркеллсон. Підготуйте виліт із Цюриха на завтра, – його голос звучав незворушно, як і колись. – По прильоту мені необхідна аудієнція в Грандмайстра.