Глава 21. Клинок

«Кого ж принесло о такій порі?», – Флейм зробила звук телевізора трохи тихішим і переконалася, що стукають саме в двері її квартири. «Її» – означення дуже умовне, бо житло вона орендувала на час свого перебування в Італії. Невеликі апартаменти на третьому поверсі одного з багатьох будинків району Ре ді Рома – не те, що зазвичай обирають мисливці. Квартал не в історичному центрі й навіть без будь-якого історичного значення, але дівчині саме це й подобалося.

Її смішили колеги, які свідомо заселяються кудись у відомі, навіть мейнстримні місця, а потім скаржаться, що на вулицях не розминутися через натовпи туристів чи що їм, нещасним, доводиться обходити чергову екскурсійну групу. На її «не подобається – беріть скромніші райони» варіанти відповіді можна було звести до того, що вона нічого не розуміє.

Флейм кинула погляд на екран телефона. Пів на третю ночі. «От якого чорта?», – минуло трохи більше ніж місяць із тих пір як вона склала присягу Інгварові просто в якомусь барі неподалік від Колізею. Тепер частина поставок ішла через Австрію – щоб не накликати на себе підозр, дівчина взяла кілька замовлень в Італії й не з’являлася на території наставника. Власне, присяга й була причиною її тривожності. «Хоч би не каральний загін», – подумала Флейм і підійшла до вікна. Стук повторився. «Ніякого чужого транспорту нема. Каральні загони пішки не ходять», – промайнуло в її голові.

Дівчина накинула халат і відчинила. «Слава Богу, ти вдома!», – гість кинувся їй на шию й обійняв так, наче вона щойно винесла з пожежі його дружину, двох дітей і домашню рибку. Коли він відпустив її, Флейм нарешті побачила, хто перед нею.

– Габріелю, а ти хіба не був у Франції? – вона замкнула вхідні двері й жестом запросила його до вітальні.

– Був… Слухай… Ти свята, – безсило видихнув він. – Я зробив одну дуже-дуже погану, страшну й незаконну річ. Можна я в тебе сховаюся?

– Що ти мелеш? – дівчина схопила його за підборіддя: – Ти що, під наркотою?

– Не те щоб дуже…

– Та що ти? – Флейм дала йому ляпаса й хлопець впав просто на диван. – То алкоголю тобі було мало? Тепер ще й це лайно? Потім не дивуйся, що досі в лицарі не посвячений!

– Я… Мене не посвятять, – істерично всміхнувся він. – І не в наркоті річ. Не в алкоголі… Просто… Не буде цього.

– Що. Ти. Мелеш? – її це почало неабияк злити. Габріель зосередився і глянув їй в очі:

– Я дезертир, Флейм. Все. Мінус. Я втік з Ордену.

***

На паризькому Вернезоні сьогодні людно. Як і завжди – рідко коли на блошиних ринках не буває натовпів. Сюди щодня сходяться мисливці за антикваріатом, любителі милих дрібничок у стилі ретро й приїжджі, які бажають взяти з собою сувенір, оригінальніший за брелок із маленькою китайською Ейфелевою вежею.

Сюди ж приходять і ті, кому є що продати. Сімейні реліквії, які встигли стати для когось простим мотлохом на горищі. Полотна, які не виставила жодна галерея. Рукодільні прикраси, надто незвичні для рядових крамничок із біжутерією. Одяг, який завдяки циклічності моди знову актуальний. Ароматичні олії, свічки й мило. Домашній декор часів, коли ще панувала стилістика ар деко.

Щось цінне для власника, але життєві обставини змушують виставити це на продаж із надією, що ця річ зацікавить когось, хто готовий заплатити принаймні кілька сотень євро – ціна, висока для самої концепції блошиного ринку, але незмірно низька, якщо не нікчемна для святині.

Підліток років шістнадцяти сидить просто на запиленому бордюрі. Його погляд блукає десь вдалині – він не помічає ні натовпу, ні пилу на тротуарі. Кісточки його пальців розбиті – рани затягнулися, але все ще помітні. М’ята сіра куртка, футболка й такі ж похідні штани, на ногах – запилені, як і бордюр, кеди. Поціновувач впізнав би в них класичні конверси, якби роздивився логотип під шаром давно засохлого бруду. Час від часу пальці юнака торкаються його єдиного товару – кинджала в ножнах з елегантним срібним тисненням. Рукоять клинка з чорного металу перебивається тонкими світло-сірими вставками по діаметру. Річ розкішна у своїй лаконічності – складно повірити, що вона справді належить цьому втомленому хлопчині з маргінальною зовнішністю й відсутнім поглядом, який сидить на холодному тротуарі Вернезону.

Вуличний годинник на фасаді одного з багатьох соборів дав йому знати, що його ігнорують вже четверту годину. Проте підліток не зрушив з місця – так і сидів, опустивши лікті на коліна й байдуже підперши голову долонями. Щоб іти, а краще їхати – потрібні гроші. Щоби були гроші, треба продати кинджал – у його власності більше не було нічого вартісного настільки, щоб покрити проїзд і сяку-таку їжу.

Раптом світла стало менше. Погляд хлопця на мить зачепився об складки довгих темних суконь трьох жінок, які зупинилися навпроти нього. Їх мова не звучала ні як англійська, ні як французька – вслухатися ретельніше заважав голод і третя доба без сну. Одна з жінок присіла, кілька хвилин уважно розглядала кинджал і казала щось двом іншим. Прочитати по губах юнак теж не міг – обличчя жінки закривала темна непрозора вуаль у тон сукні й шалі, яка ховала волосся.

Друга жінка опустилася поруч. Вона була іншою – він не бачив навіть її очей. Поверх непрозорої вуалі була ще одна, значно легша, через яку жінка могла бачити, але це не допомагало роздивитися її власницю. На її голові був майстерно зав’язаний чорний тюрбан, вздовж рукавів чорної сукні – багата рельєфна вишивка того ж кольору із вкрапленнями срібла в орнаменті. Там, де закінчувалися манжети, починалися тонкі рукавички – хлопець міг бачити лише чорні тканини. Раптом жінка заговорила. Її владний тон змішувався з котримось зі східних акцентів – себто будь-яким, більш східним за Францію:

– Доброго ранку. Я можу глянути ближче? – вона вказала на кинджал.

– Доброго… – підліток наче прокинувся й тремтячими від хвилювання руками передав їй зброю. – Звичайно. Будь ласка.

– Дякую.

Жінка прискіпливо оглянула рукоять і повільно витягла клинок із ножен. Поглядом знавця оцінила товщину леза й повернула його до світла. Від гарди до вістря його вкривала витончена різьба – руни, значення яких розуміло лише вузьке коло цивільних експертів.

Вона задоволено кивнула й запитала:

– Звідки у вас ця річ?

– Знайшов, – похмуро відповів хлопець. Такі питання не входили в його плани.

– І часто ж гублять подібне? – питання прозвучало з іронічною недовірою.

– Хто знає.

– Вам відомо, що це?

– Клинок якийсь. Гарний, – потис плечима він. – Вам, мабуть, краще знати.

– Ваша правда, я знаю. Що ж… Скільки?

– За клинок?.. – юнак розгубився, але швидко взяв себе в руки. – Шістсот євро.

– Ви серйозно? – ледь не з жахом перепитала жінка. – Ви точно не уявляєте, з чим маєте справу. Це смішна ціна для такої речі, хлопче.

– Тоді скільки ви готові за нього дати?

Вона жестом попросила третю жінку дістати гаманець. Подумавши, витягла з нього готівку й, не перераховуючи, простягнула хлопцеві.

– Ви нічого не переплутали? – остаточно розгубився він. – Тут… Воу… Десять тисяч євро?

– Ця річ безцінна. Мабуть, ви й справді не знаєте, що продаєте, – жінка сказала це з неприхованим сумом. – То як?

– Клинок ваш, пані, – хлопець ледь стримався, щоб не поцілувати їй руку. – Дякую вам. Дуже дякую.

– Бережіть себе, прошу, – вона підвелася й пішла геть у супроводі своїх двох компаньйонок. Юнак же швидко зник всередині ринку, обираючи найкоротший шлях до вокзалу.

***

Кількасекундну тишу порушив глибокий вдих і видих. Напівпорожня чашка чаю повільно опустилася на стіл, видавши глухий звук дотику кераміки до дерева. Якусь мить Флейм усвідомлювала все, що почула від Габріеля. Він, у свою чергу, дивився просто їй в очі.

Ні страху, ні жалю, ні покаяння – в очах вже колишнього мисливця було лише велетенське виснаження. Він навіть не торкнувся чаю, який налила подруга – просто мовчки чекав її реакції, наче та мала вирішити його подальшу долю.

– Тобто ти взяв і продав свій кинджал на Вернезоні. Якимось, як ти кажеш, арабським туристкам. І був готовий віддати його за шість сотень євро, – вона чеканила кожне речення, змушуючи себе говорити навіть крізь шок.

– Але вони дали мені десять штук і сказали, що й цього мало. Хрін знає. Може, колекціонерки або що, – спокійно відказав Габріель.

– Ти. Продав. Свій. Кинджал. На Вернезоні, – знову повторила Флейм і міцно заплющила очі, ніби їй раптом стало забагато світла. – Ти зробив… Що?

– Клинок продав, – закотив очі хлопець. – І що тепер? Всратися й не жити?

– ЯК ТИ СМІЄШ ТАК ПРОСТО ПРО ЦЕ ГОВОРИТИ?

Дівчина підвелася й скинула свою чашку зі столу. Два кроки й вона опинилася поруч із Габріелем. Так само блискавично її рука лягла на його шию й міцно стисла її.

– Як ти смієш так просто про це говорити?

Вона сказала це майже пошепки, але для хлопця цей тон був страшнішим за крик. Так само раптово, як і схопила, Флейм послабила хватку й за кілька секунд зовсім забрала руку з його шиї. Як загублене кошеня, вона пригорнулася до нього, намагаючись впоратися з неосяжною хвилею жаху, який вкрив її, змушуючи шукати тепла в того, хто щойно зізнався в зраді всього, в що вони разом вірили. Того, в що вона вірила й досі. По її щоках потекли гарячі сльози відчаю і вона сховала обличчя на його грудях.

– Ти… Ти чого? – Габріель незграбно обійняв її, вперше опинившись у подібній ситуації.

– Твого наставника стратять, це, вважай, факт, – вона сказала це, не відриваючись від нього.

– Стратять хабарника й алкаша? – криво всміхнувся він. – Теж мені втрата.

– А тебе… Я не знаю, що буде з тобою. Ти ж так і не дійшов до лицарської посвяти… Ніхто не тікав так рано. Та й взагалі я не знаю про те, щоб хтось тікав.

– Та кому я всрався… Ні родичів, ні батьківщини. Звідки лише вони в мені той ген знайшли… Кому я нахрін потрібен? – Габріель відкинувся на спинку дивана.

– М… Можеш точно знати, що комусь та й потрібен, – Флейм говорила з паузами, які займали нові приступи ридань. – Зараз ти точно станеш дуже необхідний каральним загонам, а далі – членам трибуналу.

– Капець я суперзірка, – саркастично видав хлопець. – І що з того? Мені нема де ховатися.

– Є. Але зараз, доки вони ще не просікли, де ти і що наробив – йди поспи.

***

«Тобі так личить цей синій. І блакитний. І цей колір морської хвилі», – Рейн із неприхованим захватом розглядала Інгвара. Сам він лише кинув кілька швидких поглядів у дзеркало, коли один із жителів общини доплів йому дреди. Синій, блакитний, бірюзовий – кольори він обрав сам, зрозумівши, що лише одного йому мало. Все інше він довірив Альді. Вона дозволила залишити звичну йому довжину на скорнях і потилиці – за своєрідною традицією Ордену, трохи менше, ніж сантиметр. «Своєрідною» традиція була тому, що стосувалася лише нових учнів у момент ініціації, але насправді не була чимось обов’язковим – одна з небагатьох неавторитарних речей в організації. Зате дівчина відігралася на довжині самих дред – вони спускалися майже до пояса лицаря.

– То ти кажеш, що окей? – із деяким сумнівом запитав Інгвар.

– У мене тепер враження, наче я тебе змусила, – Альда обійняла себе за плечі. – Вибач. Мені дуже подобається, але це ж ти і… Бляха, я знаю, який ти серйозний. Змушувати тебе робити щось подібне – так само абсурдно, як…

– Як що? – всміхнувся він. – Ну, як що?

– Та не знаю я! – вона опустила очі. – Просто… Ти завжди такий серйозний…

– То від факту того, що я заплів собі дреди, я мав стати менш серйозним? – Інгвар погладив її плечі й трохи нахилився, щоб глянути їй в очі. – Послухай, я все ще здатен робити будь-які штуки, пов’язані з відповідальністю. Та і я сам сказав, що заплету. Бачиш, так і зробив. Якби не хотів – не робив би, правильно?

– Наче так, – зітхнула вона й глянула на нього. – Але я чомусь постійно забуваю, що ти ж як Хеммінг. У сенсі…

– Я не як він, – перебив її хлопець. – І, сподіваюся, ніколи таким не стану. То як, тобі подобається?

– А тобі?

– Я собі всяким подобаюся.

– Ти мені теж всяким подобаєшся, – вона осіклася й швидко опустила очі. – В сенсі тобі, падлюці, все личить. Хоч то шуба, ласти й парасолька в одному образі – все одно ти будеш гарний. Тобто, в одязі будеш гарний.

– А без одягу негарний? – усміхнувся він.

– Ні, ну чому ж негарний… Та звідки мені знати, який ти без одягу! – почервоніла Альда. – Ну й розмова в нас пішла…

– Прошу вибачення. Щось я… хм… так. Не варто було, – Інгвар склав руки за спиною. – Погода сьогодні хороша.

– Ну так, – погодилася Рейн. – Асфальт не плавиться, будинки не пливуть – справді хороша. І сонце гарно світить.

– Як і ти.

– Що?

– Нічого, дурне різне ляпаю, – хлопець взявся вивчати стелю. – Вау. А хто тут таке гарне написав?

– Італійську нецензурщину? – дівчина теж підняла голову. – Не знаю, хтось із наших.

– Гарно… – замислено видав Інгвар. – Нецензурщина, але яким почерком…

– Нас мессір кликав, я щойно згадала, – Рейн втомилася від того, що в них обох вперто не клеїлася якась притомна світська бесіда. – Йдемо?