Фанфіки українською мовою

    РОЗДІЛ 1

    Нарешті почалось літо, а це означає лише одне: ми з сім’єю вирушаємо на цілих три місяці до тітки, яка тримає величезний особняк на березі моря в Аліканті.

    Ці подорожі у нашій сім’ї стали традицією, адже кожного року ми відвідуємо тітку Мартіну, яка з нетерпінням чекає на нас та готує грандіозний дівич-вечір у сімейному колі на честь нашого приїзду.

    • Софіє, ти спакувала вже свою валізу? – занепокоїно запитує мама, увірвавшись в мою кімнату.
    • Так, мамо. Я ж просила стукати, коли заходиш!- не менш знервовано відповідаю я.
    • Вибач, але таксі вже чекає на нас унизу, потрібно поспішити, якщо ми не хочемо запізнитись на рейс.
    • Гаразд.       

    Я швиденько одягаю свої новенькі кросівки, беру валізу в руки та йду викликати ліфт, поки мама закриває двері до квартири.

    Сідаю в таксі, вітаючись з водієм та зразу беру телефон до рук, щоб підключити навушники, адже будь-яка дорога в транспорті без музики для мене просто мука.

    Ось так і пролетіло 1,5 год їзди до аеропорту, після чого нас чекало ще довгі 4 години реєстрації та очікування на літак. І нарешті ми сидимо на кріслах та чекаємо початку польоту. Я обожнюю літати, хоч інколи у мою голову лізуть страшні думки, стараюсь їх зразу відкинути та думати про чудовий піщаний пляж та тепле море, яке я побачу вже через декілька годин.

    • Вставай, ми вже прилетіли.- лагідно говорить мама, гладячи мене по голові
    • Так швидко?- здивовано запитую я.
    • Якщо враховувати, що ти проспала майже весь політ, то так.

    Ми виходимо з літака та йдемо забирати багаж.

    Поки я ловлю наші валізи, мама робить тисячну спробу додзвонитись до тітки, яка й надалі продовжує не брати трубки.

    • Чорт!- вигукує мама.- Напевно, нам прийдеться самим добиратись до будинку.
    • Мартіна так і не взяла трубки?
    • Ні.
    • Тоді, можливо, візьмемо таксі, ти ж пам’ятаєш точну адресу?- трохи стурбовано запитую я.
    • Так, ходімо.

    Ми виходимо на вулицю у пошуках таксі та, на щастя, одразу ж під виходом стояла чорна машина. Іспанську я знаю з самого дитинства, адже літо у тітоньки ніколи не проходило дарма. Тому домовитись за поїздку не викликало жодних труднощів.

    Після тривалої їзди ми нарешті заїжджаємо у так добре знайомий район, а згодом прибуваємо до будинку. Розрахувавшись з таксистом та випакувавши валізи мама дістає ключі і ми заходимо всередину.

    Дивно, але такої тишина я давно тут не чула.

    • Чому тут так тихо?
    • Не знаю, Софі, можливо, Мартіна поїхала в центр за покупками.
    • Але ж вона знала, коли ми приїдемо. Та й всі машини на місці.
    • Давай зайдемо та розпакуємо валізи, а там я ще раз попробую додзвонитись до неї.

    Зайшовши у дім, я зразу побігла сходами на другий поверх, де на мене вже чекала моя кімната, з вікна якої відкривався чудовий вид на море. Я швиденько дістала телефон та зробила пару знимок, які вже через хвилину красувались у моєму інстаґрамі.

    Тоді я знову спустилась униз в пошуках мами.

    • Ну що там, тобі вдалось зв’язатись з Мартіною?
    • Ні, донечко, вона й надалі не відповідає.

    Так, як родичів у тітки більше не було, ми не знали, кому ще подзвонити, адже жодного телефону її подруг ми не мали.

    • Можливо, я піду розпитаю сусідів, куди вона могла подітись ?
    • Непогана ідея.

    Швидко зібравшись, я пішла у найближчий особняк поруч, де мешкала пара, приблизного віку, як і моя мама. Подзвонивши у дзвінок, я стала очікувати, щоб хтось із них відчинив мені двері. Та на привеликий подив до мене вийшов красивий високий парубок, десь на 2 роки старший за мене з шикарним кучерявим волоссям, яке майже досягало плечей.

    • Привіт.- сказав він трохи здивовано.- Чим я можу тобі допомогти?
    • Привіт. Я племінниця Мартіни, яка мешкає по сусідству і …
    • Мартіни?- запитав парубок, не даючи мені договорити.
    • Так.- розгублено відповідаю я.
    • Оу, мені дуже шкода.- відповідає він, опускаючи погляд на асфальт.
    • Щось сталось? – не на жарт схвильовано запитую я.
    • Хіба ти ще не знаєш? Вона зникла декілька днів тому, поліція зараз займається її пошуками.

    Ці новини застали мене зненацька, по тілу пробігли мурашки та на секунду мене кинуло в холод. Хоч я і підозрювала, що щось сталось все одно не могла уявити, що все настільки погано. Розвернувшись, я побігла додому, так і залишивши хлопця стояти у воріт.

    РОЗДІЛ 2

    У сльозах, забігши додому я почала гукати маму

    • Мамо! Мамо!- кричала я.
    • Софіє, що сталось?- стривожено запитала мама.
    • Мартіна, вона…- повільних вдих.- Вона зникла.

    Сльози покотились по моїх щоках і я більше не могла себе стримувати. Мама ніколи не плакала при мені, завжди хотіла здаватись сильною, після того, як батько покинув нас заради молодої жінки. Проте, я чула, як перші тижні вона закривалась у своїй кімнаті та ридала в подушку.

    • Збирайся, Софі. – рішуче сказала мама.
    • Куди?
    • Ми їдемо у поліцейський відділок.

    Через годину ми вже були на місці.

    • Добрий день! Чи можу я вам допомогти?- запитав доволі кремезний поліцейський, близько 60.
    • Добрий день! Ми тут на рахунок Мартіни Бодак, вона зникла декілька днів тому.
    • Так, звичайно. А ким ви їй доводитесь?
    • Я її сестра, це,- мама показала поглядом на мене,- моя донька.
    • Гаразд, ходімо за мною.

    Поліцейський вів нас довгим похмурим коридором, який ще більше нагнітав атмосферу. Проте кімната, у яку ми зайшли була доволі охайна та світла.

    • Прошу, сідайте.- сказав він, показавши на два стільці, які стояли біля великого дубового столу.- Для початку, я-Ерберто
    • Приємно познайомитись.- відповіли ми в один голос з мамою.
    • Не буду лукавити, ваша родичка зникла за дуже дивних обставин. Доказів практично немає, що й загальмовує справу
    • Що ви маєте на увазі? – здивовано запитую я.
    • Декілька днів тому ваша тітка зайшла у клуб, з якого так і не вийшла, таке враження, що вона просто зникла. Адже у цьому приміщенні всюди камери та й ніхто не бачив, щоб вона виходила. Чорний вхід тоді був закритий, слідів взлому немає. Єдина версія, яку ми припускаєм: вона могла вилізти з вікон туалету, але вони досить високо знаходяться та й, щоб туди пролізти потрібно дуже постаратись, адже вони і справді маленькі. Можливо ви знаєте, куди вона могла подітись?

    Це все звучало надзвичайно дивно, адже така поведінка зовсім не властива Мартіні. Вона була домашньою жінкою та максимум, куди виходила – у кафе з подругами. Це я й постаралась пояснити Ерберто. Вперше мені було так важко складати слова докупи, всі мої знання ніби кудись зникли, здавалось, що я й досі сплю.

    • Ми зв’язувались з нею 3 дні тому, щоб повідомити, коли ми приїдемо. Тоді у неї все було добре, але сьогодні вона не зустріла нас з аеропорту та не відповідала на дзвінки протягом дня, що зовсім на неї не схоже.
    • Зрозуміло.- задумливо відповів поліцейський.- В любому випадку, якщо буде якась інформація, ми одразу Вас повідомимо. Залиште, будь ласка, свій номер телефону.

    Мама швиденько написала свій телефон та ми поспішили на вихід. І коли ми вже збирались виходити, я раптом різко повернулась і промовила:

    • Як називався клуб?
    • Перепрошую?- стурбовано промовив Ерберто.
    • Як називається клуб, у який пішла моя тітка?
    • “Gama”
    • Пішли, Софі. – мовила мама
    • Так, ходімо. Дякую!- кинула я на прощання.

    Додому ми їхали в повній тиші. Ніхто не наважувався промовити і слова, кожен думав про своє.

    Зайшовши додому, мама почала готувати вечерю, з тих продуктів, що були в холодильнику, адже сил йти в магазин зовсім не було, а в животі страшенно бурчало. Ми сіли за стіл та я наважилась промовити:

    • Давай поїдемо в той клуб, у якому останній раз бачили Мартіну.- нерішуче сказала я.
    • Навіщо? Не думаю, що ми чимось допоможемо, ти чула Ерберто, жодних слідів, жодних доказів…- ніби приречено відповіла мама.

    Я взяла її за руку та глянула в очі.

    • Не переймайся, все буде гаразд, її обов’язково знайдуть і ми проведемо незабутнє літо разом.- сказала я, сама не вірячи у свої слова.
    • Так, ти права, давай спати, а то я зовсім з ніг валюсь.

    Прибравши тарілку в умивальник та побажавши мамі доброї ночі, я направилась у свою кімнату. Спати зовсім не хотілось, тому відкривши телефон та оповістивши своїх друзів про події цього дня, я й не помітила, як почало світати.

    Вимкнувши телефон, я почувалась доволі пригніченою, тому вирішила  зібратись та сходити на пляж, адже море завжди мене заспокоювало і саме там я відчувала умиротворення та життєві проблеми ніби самі покидали моє тіло. Тільки шум морських хвиль і свіже повітря.

    Швидко переодягнувшись та вислизнувши з хати настільки тихо, наскільки це було можливо, щоб не розбудити маму, я побігла на пляж. Проте всі мої надії побути наодинці, рухнули, коли я побачила хлопця, який сидів на березі моря та кидав камінці у воду, тим самим порушуючи цю священну тишу. Придивившись трохи уважніше, я зрозуміла, що це саме той кучерявий блондин-сусід, з яким ми говорили вчора. Згадавши, як погано я вчинила, покинувши його стояти у хвіртки та навіть не попрощавшись, мене охопив сором, тому було вирішено підійти до нього вибачитись і пояснити свою поведінку.

    • Привіт!
    • Привіт!- здивовано відповів той.
    • Можливо, ти мене не пам’ятаєш, але я ваша сусідка. Мені дуже незручно за вчорашній вчинок, коли я навіть не попрощалась. Тому я б хотіла вибачитись перед тобою.- затараторила я, опустивши очі в пісок.
    • Не переймайся, все гаразд, тебе можна зрозуміти. Я, до речі, Даміон.
    • Софія. Приємно познайомитись

    Піднявши погляд, я глянула в його темно-зелені очі, які пронизили мене до глибини, ніби оголивши саму душу. Щоки зразу залило румянцем, тому я швидко перевела погляд на море, де якраз світало та краєвид був неповторний.

    • Красиво, чи не так?- запитав він
    • Так.- відповіла я, сідаючи поряд на вогкий пісок.
    • Є якісь новини щодо твоєї тітки?
    • Сьогодні ми з мамою були у відділку поліції, хороших новин немає. Ми навіть не знаємо, чи вона жива. Практично ніяких слідів, нічого…Я пропонувала мамі поїхати у клуб, де її останній раз бачили, але вона відмовилась, адже за її словами, ми вже нічим не зможемо зарадити.
    • Що за клуб?- зацікавлено спитав він.
    • «Gama»
    • Так це ж зовсім недалеко звідси, якщо поїздка ще актуальна, я не проти скласти тобі компанію.
    • Справді? – ошелешено перепитую, не вірячи своїм вухам.
    • Цілком.
    • Тоді чого ж ми чекаємо?- запитую я, підскочивши.
    • Пригальмуй, Софі, клуб відкривається тільки о 20:00. Я заїду за тобою ввечері, будь готова о пів на восьму. А зараз мені потрібно йти. Бувай.
    • До вечора.- крикнула я в слід, проте хлопець навіть не обернувся.

    Після нашої розмови у мене виникли зовсім незрозумілі відчуття, які я ніяк не могла описати. Єдине, що можу сказати: це було доволі дивно.

    • Цей парубок вельми загадковий, потрібно бути обережною.- сказала я сама собі.

    Трохи посидівши на самоті, я вирушила додому. Зайшовши в дім, зрозуміла, що мама ще спить, тому було прийняте рішення готувати сніданок.

    • Доброго ранку!
    • Доброго! Ти вже навіть сніданок встигла приготувати?
    • Так, сідай. Мамо, я зранку була на морі та познайомилась з нашим сусідом. Можна сьогодні з ним піти прогулятись, щоб хоч якось відволіктись від цього кошмару?
    • Звичайно, іди.

      Розділ 3

      19:30

      Наношу мейкап, надягаю яскраво-червону сукню, підбори та лечу на вихід, де на мене вже очікували.

      На зустріч виходить Даміон, одягнений у чорний дорогий костюм, білу сорочку та мокасини.

      – Гарно виглядаєш.–холодно кинув він

      – Дякую.- не менш холодно відповіла я.

      «Мені він здавався  більш привітним»

      Ми сіли в авто та попрямували у сторону клубу. Дорога виявилась невимовно довга, хоча за словами хлопця, будівля знаходилась поруч. Це здалось мені дивним, так як і все у цьому парубку.

      • Ще довго?- нетерпляче запитую.
      • Майже приїхали.                                                                                                                                                                  Зайвих  питань я вирішила не задавати, адже атмосфера і без того здавалась напруженою.
      • Приїхали.

      Вийшовши з машини, переді мною з’явилась величезна будівля у формі кулі.

      • Ходімо.- кинув Даміон.

      Я слухняно послідувала за ним. На вході нас зустрів охоронець.

      • Пароль.

      Даміон показав своє татуювння на зап`ясті та нас зразу пропустили.

      • Ти вже бував тут?
      • Зараз все побачиш.
      • І що я маю побачити?                                                                                                                                                 Це питання так і залишилось висіти в повітрі.                                                 Зайшовши всередину, обстановка здалась затишною та приємною. У залі панувала напів темрява, що ще більше заворожувало. Повсюди були свічки.
      • Це точно клуб?
      • Можна і так сказати.
      • Мені потрібно у вбиральню.
      • Чорні двері зліва. Я тебе чекатиму ось за цим столиком.
      • Гаразд.– відповіла я та швидко попрямувала у вбиральню.                                                                     Нічого незвичайного я там не знайшла, все як і казали в поліції. Маленькі вікна на самому верху стіни, умивальник та декілька кабінок. Не знаю, що я очікувала там побачити, але той факт, що нічого особливого мені не вдалось найти все одно трішки мене засмутив. Покинувши вбиральню, я попрямувала за столик.
      • Я знаю, де твоя тітка. І якщо ти хочеш її побачити, тобі прийдеться мене вислухати.

      РОЗДІЛ 4

      • Що ти верзеш?! Це ти її викрав?!
      • СЯДЬ!

      Я сіла, надула щоки та закинула ногу на ногу, ніби заперечуючи його тон.

      • Уважно слухаю.- спокійним голосом відповіла я.
      • Вибач. Можливо, це дивно звучатиме,  але цей світ не такий простий, як може здатись на перший погляд і…
      • Що ти маєш на увазі?

      По його лицю можна було зрозуміти, що він не надто любить, коли його перебивають, тому я зробила паузу, тим самим даючи йому можливість продовжити.

      • Існують так звані спілки, які приносять в жертви людей для ритуалів, щоб насититись енергією та й надалі могти чаклувати. А всі ці особи, яких ти зараз спостерігаєш у «клубі», це – мисливці на магів.

      Не в силі більше витримати таку дурню, я істерично розсміялась

      • Знаю,- продовжив він. – це все звучить, як повна нісенітниця і в таке важко зразу повірити, але тоді як ти поясниш бездоказове зникнення Марлізи?

      По моєму тілі пробігли мурашки. Можливо, цей дивний парубок, все ж таки, мав рацію?

      Та я швидко викинула це з голови, не може бути, такого просто не існує. Чаклуни? Хіба в казках.

      • Я хочу додому…- це були єдині слова, на які спромігся мій мозок.- Відвези мене додому.
      • Гаразд.

      Ми вийшли з приміщення та попрямували до машини. І тут раптом я побачила тінь чоловіка, здавалось, я знала його. Вмить мій інстинкт самооборони кудись зник  та я попрямувала прямо на нього, адже туди так манило…..

      • Софі, СТІЙ!

      Не знаю чому, але з мене було досить. Цей хлопчина, якому явно потрібно було лікуватись у психіатра та який жив у своєму уявно-чаклунському світі мені остогид. Тому сама не розуміючи, що роблю, я щосили побігла на тінь.

      Удар…

      Проснулася я у якомусь сирому підвалі, де жахливо тхнуло цвіллю.

      • Що це за місце?- проте відповіді не було.- Даміон? Це що якись невдалий жарт?- а у відповідь суцільна тиша.

      Мені стало страшенно моторошно. Можливо, цей хлопчина зовсім не хворий та має рацію. Адже, як тінь змогла мене перенести сюди. Та й хто вдарив мене по голові? Тому що чоловіка, від якого йшла тінь я так і не побачила….

      • Добре, Софі, зберись, потрібно шукати вихід.

      Проте, окрім товстющих залізних дверей та малесенького віконця, куди поміщались лише поодинокі сонячні промені я так нічого й не знайшла.

      • Чорт!- вирвалось у мене.

      Тоді сама не розуміючи чому, я почала волати.

      • ПОМОЖІТЬ! ХТО-НЕБУДЬ!

      Та вмить у мене пропав голос, я намагалась і надалі кричати, але у мене нічого не виходило.

      • Кхк….

      Тоді, остаточно втративши надію, я рухнула на землю та заснула.

      Не знаю, скільки пройшло часу, але мене розбудив якись рух на моєму животі. Відкривши очі, я побачила щура. Швидко вскочивши, пацюк упав на землю та побіг до малесенької дири в стіні.

      • Чудово, тепер я точно не сама.

      Раптом двері різко відчинились та у кімнату ввійшов чоловік.

      • Привіт, Софіє.
      • Тату…..

      РОЗДІЛ 5

      По моїй щоці зрадливо покотились сльози

      • Що тут відбувається?
      • Іди за мною.- обрубав він та попрямував до дверей.
      • Стій! – проте, мій батько наче не чув мене, тому довелось слідувати за ним.
      • Куди ми йдемо?
      • У мій кабінет.

      Ми вийшли з підвалу та пішли довгими широкими коридорами, стіни яких були повністю вкриті незрозумілими знаками.

      І ось нарешті мій батько зупинився та почав діставати ключі, щоб відчинити величезні дерев’яні двері.

      • Заходь.- промовив він.

      Мені нічого більше не залишалось, як виконати його прохання.

      • Сідай.- він вказав на стілець поруч зі столом і я слухняно сіла.
      • Що в біса коїться?- не витримала я.- Це ти мене викрав? Хто ти такий?- питання самі виривались з мого рота, адже мені було вкрай страшно.
      • В першу чергу, я твій батько…
      • Раптом згадав, що у тебе є донька?

      Він глянув на мене жорстоко-ненависним поглядом та, як ніби нічого й не було продовжив.- Можливо, ти вже в курсі, адже я бачив тебе з цим негідником, який гордо називає себе мисливцем.- сказав він, ніби насміхаючись.

      • Мисливцем?- перепитала я.
      • Так, Софіє. Вони полюють на наших людей та жорстоко вбивають їх.
      • Але чому?- здивовано запитую, вже знаючи відповідь на своє питання.
      • Тому що такі, як ми потребують постійної поживи, у вигляді людської енергії, інакше нам не жити. Зате маги можуть чаклувати. І ніби в доказ тато вмить запалив вгонь на своїй руці.
      • Такі як ми?
      • Так, Софіє. Вже через день тобі виповниться 18, а це означає, що тобі прийдеться пройти ритуал, який активує твої здібності, інакше протягом місяця ти помреш.

      Ці новини шокували мене та тіло почало трясти. Тепер я була впевнена, що Даміон казав правду.

      • Я приготував для тебе особливий подарунок на честь твого ритуалу.
      • Подарунок?
      • Так, мені прийшлось зв’язатись з твоєю тіткою та попросити іі про зустріч, щоб згодом викрасти.  Адже енергія крові безцінна.
      • Енергія крові?
      • Так. У родичів є безпосередньо сильний зв’язок, який створює величезну енегрію та в результаті її поглинання сили множаться в безмежну кількість разів.
      • До чого ти ведеш?
      • У день твого вісімнадцятиріччя, тобі потрібно буде вбити Мартіну.

      Ці слова вдарили мені ножем у серце. Моя люба тітонька.

      • Де вона? Я хочу її побачити.- рішуче мовила я
      • З нею все гаразд, не переймайся, її готують до ритуалу.
      • Я не вбиватиму її!
      • В такому разі, тобі зітруть пам’ять та вже через місяць мама плакатиме над твоєю могилою. Тому вибирай, або ти, або Мартіна.
      • Припини! Я впевнена, що є інакший вихід з ситуації. Відведи мене до тітки, зараз же!
      • У тебе є день на роздуми.

      РОЗДІЛ 6

      • Гаразд, я згідна.
      • Справді? Ось так зразу?
      • Звичайно, померти через місяць після свого дня народження така собі перспектива.
      • Ха-ха. Я радий, що ти прийняла мудре рішення
      • Проте, в мене є запитання.
      • Слухаю.
      • Як ви змогли викрасти Мартіну прям з-під носа мисливців. Та як їй вдалось пройти через охоронця?
      • А я все чекав, коли тебе це зацікавить. Мисливці- це зграйка тупоголових індюків, у яких занадто висока самооцінка. Тому провернути таку аферу було не надто складно. Як ти могла замітити, охоронець на вході лише один, тому відволікти його у потрібний момент- елементарно. Ця будівля не має ніякого особливого захисту, адже всі, хто там знаходяться та належать до цієї купи непотребу – люди. А як нам відомо, люди проти мага – ніхто. Отже, про що це я. Коли Мартіні потрібно було припудрити носик, я просто напросто скористався телепортом і БАМ, вона через секунду опинилась у нас.
      • Геніально!- вирвалось у мене.
      • Так, ти ще багато чого не знаєш.
      • Але ж ви вбиваєте невинних людей, тому не потрібно себе ідеалізувати.
      • Невинних? Це хто тобі наплів? Так, вбивства- необхідна міра нашого існування, проте за невинних людей й мови не може бути. Ми викрадаємо лише тих, хто причетний до криміналу. Переважно персон, який засудили до смертної кари. Або злочинців, які сидять у в’язницях пожиттєво.
      • Хіба такої купки людей вистарчає для нашого насичення?
      • Софі, мила, вбивства не відбуваються кожен день, людської енергії достаньо на  3 роки нашого життя, тим не менш, таких як мали залишились одиниці, тому я й хочу, щоб ти активувала дар.
      • Тату, але ж мені прийдеться вбити власну тітку!
      • Якщо ти знімеш нарешті свої рожеві окуляри, то зрозумієш, що Мартіна не така вже й свята жінка, як тобі здавалось.
      • Чекаю пояснень.
      • Мартіна одна з мисливців, тому вона й погодилась на нашу зустріч, адже вистежувала мене майже 6 років. І тут раптом я сам пропоную зустріч.
      • Невже вона була настільки наївною?
      • Ні, тому я й запропонував побачитись у клубі, сказавши, що каюсь. Два роки тому вона зі своєю шайкою недоумків вирізала мою дружину з дітьми, думаючи, що вони зі мною за одно.
      • Ммм, запахло особистою помстою, яку ти хочеш здійснити через мене.

      Татові лишалось лиш усміхнутись мені у відповідь.

      • Чи можу я побачити тітку?
      • Тепер так.- відповів тато, виходячи з кімнати та залишивши мене наодинці.

      У моїй голові творився повний хаос, чию сторону вибрати та кому вірити: власному батьку чи хлопцю, якого я знаю два дні. Відповідь напрошувалась сама собою.

      РОЗДІЛ 7

      Двері відчинились та до кабінету зайшла Мартіна, на тілі якої красувались незрозумілі узори, намальовані хною.

         – Софійко!

      • Тітонько! Я різко встала та хотіла кинутись в обійми Мартіни, проте суворий погляд батька змінив мої наміри.- Чи можу я поговорити з тіткою наодинці?

      Не промовивши ні слова у відповідь мій батько вийшов, залишивши нас лише удвох.

      • З тобою все гаразд?- запитала Мартіна, твій дурнуватий татусь торочить мені про дар, яким ти наділена. Проте це все повна нісенітниця. Ти не така, як вони, ти не вбивця.
      • Навіть попри те, що мене все життя тягнуло до магії?
      • Софі, не верзи дурниць, те, що тобі подобались містичні серіали ще нічого не означає

      Але тітонька не знала, на скільки я горіла магією. У своїх мріях, снах та думках, я завжди уявляла себе з певними надприродними здібностями.

      • Невже цей старий пройдисвіт промив тобі мозги?- голосно викрикнула тітка.

      Проте відповідати на це запитання не було в моїх планах.

      • Це правда, що ти жорстоко вбила його сім’ю?

      А у відповідь лиш мовчання.

      • Значить батько не збрехав.
      • Але ж вони нелюди, маги, чаклуни, які забирають життя у інших.
      • Не все на цьому світі таке чорно-біле, існують і сірі відтінки. Тим більш, його дружина з дітьми були людьми та нічого не знали про діяльність батька.
      • Що ти маєш на увазі?
      • Я про те, що маги не вбивають невинних людей, а покидьків, які чинили не менше зло, ніж мисливці.
      • Але ж ті жертви все одно люди. – кинула тітка.
      • А маги не люди?!- знервовано запитала я.- Так яка між вами тоді різниця?
      • Ми знищуємо зло.
      • Тату!- погукала я.

      Тут же у кімнаті появився батько.

      • Ми вже вдосталь поспілкувались.
      • Гаразд, Софі.

      До нас приєднався парубок приблизно мого віку та забрав тітку за двері.

      • Тепер ти остаточно змінила свою думку щодо нас?
      • Думаю, так. Та й якщо дивитись на загальну картину великого вибору у мене немає. Життя або смерть.

      Після тих всіх подій, які відбулись я зовсім забула про маму, яка напевне вже місця собі не знаходить через моє зникнення.

      • Чи можу я якось зв’язатись з мамою?Вона дуже хвилюється за мене.
      • І що ти їй збираєшся казати?- здивовано запитав батько.

      А й справді, що мені казати мамі? Як пояснити все те, що відбулось за останні декілька годин, щоб вона не подумала, що у іі доньки поїхав дах?

      • Не знаю….
      • Давай так, я зателефоную їй та скажу, що ти поживеш у мене якись період часу
      • Можливо, так буде краще.
      • Гаразд, тоді вирішили. До речі, хочу тебе ще з деким познайомити.

      До кабінету зайшов той самий хлопчина, що відводив тітку.

      • Це Ентоні. Він моя права рука та дуже талановитий маг.
      • Приємно познайомитись, Софі.- мовив він, протягуючи мені руку.
      • Ти мені декого нагадуєш.- відповіла я.
      • Часом не легендарного мисливця Даміона.- сказав він з явною ноткою сарказму.
      • Можливо….- розгублено відповіла я.
      • Це мій брат.
      • ЩО?! Але як? Він мисливець, а ти маг. Таке взагалі можливо?
      • Наша мама була магом, а відповідно її здібності повинні були передатись одному з синів. Даміон дуже горів цим з дитинства  та молив, щоб саме він був тим самим спадкоємцем. Проте, не склалося, як гадалося і ним виявився я. Ця новина ошелешила його та згодом він мене зненавидів, а  пізніше подався в мисливці.

      Сказати, що така новина завела мене у ступор означало: нічого не сказати

      • Невже можна бути настільки меркантильним, навіть по відношенню до рідного брата?
      • Ну як бачиш, у цьому світі можливе все.
      • Так, в цьому я вже встигла впевнитись на всі 100.

      Хлопець лиш усміхнувся мені у відповідь.

      • Ентоні, будь люб’язний та покажи Софі її нову кімнату. Доню, у шафі ти знайдеш нові речі та всі засоби гігієни, які тобі потрібно, а також новий телефон, у якому вже встановлені всі програми та номери.
      • Спасибі.- відповіла я.
      • Ходімо, принцесо.- мовив мій новоспечений друг та відкрив дерев’яні двері, показуючи на вихід.
      • Бувай, тату!
      • До зустрічі, Софі.

      У своїй кімнаті я знову все гарненько обдумала, проте змиритись з думкою, що мені прийдеться вбити Мартіну так і не змогла. Як би я себе не впевнювала, що вона погана людина, все одно такого ця жінка точно не заслужила.

      РОЗДІЛ 8

      ДЕНЬ РИТУАЛУ

      Зранку мене розбудила мила жіночка, років 50. Попросила прийняти душ та одягнути білизну. Після чого, вона взяла пензлик до рук та почала вимальовувати на моєму тілі різні узори, проте вони виглядали зовсім інакше, ніж ті, які я спостерігала на Мартіні.

      • Хвилюєшся?- лагідним голосом мовила жінка.
      • Ще й як.
      • Все буде  гаразд, всі ми колись хвилювались у цей день.
      • Ви також маг?
      • Так.
      • А як проходив ваш ритуал?
      • Це доволі неприємний спогад для всіх нас, адже тобі доводиться забирати енергію у близьких людей. У моєму випадку, цією людиною була мама. Вона вмирала від раку та кожен день відчувала невимовні болі, тому моє посвячення стало для неї свого роду спасінням.
      • А як відбувається це знамените висмоктування енергії?
      • Ти все сама зрозумієш.- лишень мовила жінка.                                                           Після того, як моє тіло було повністю вкрите узорами, я одягнула халат та направилась у залу, де на мене вже чекав батько та Мартіна.
      • Привіт, доню!
      • Доброго ранку.- нерішуче мовила я.
      • Ти готова?
      • Так…- ще більш невпевнено відповіла.
      • Тоді приступаймо.

      Тато взяв мене за руку та підвів до тітоньки, яка поглянула на мене. У її очах не було помітно ні страху, ні суму, лишень суцільна пустота.

      • Випий.

      Батько дав мені малесеньку пляшечку, наповнену якоюсь фіолетовою рідиною.

      • Що це?
      • Те, що допоможе тобі.- Я відкрила флакон та почала потроху випивати його вміст.- До дна.- мовив батько.

      Після цього зі мною почала відбуватись дивна річ. Всі емоціі кудись зникли та мені стало абсолютно на все байдуже. Тоді батько  охопив мої руки та поставив їх на скроні Мартіни.

      • Повторюй за мною.

      Він почав говорити якісь слова латиною, котрі я старанно намагалась вимовити.

      І вмить по моєму тілу пробігли мурашки та воно ніби почало наповнюватись новими силами. Моє лице розпливлось в усмішці, адже таких приємних відчуттів я зроду не мала.

      А згодом все припинилось. Приємності закінчились, а емоціі повернулись і тільки тоді я опустила погляд на нерухоме тіло тітки. Нарешті, до мене прийшло розуміння того, що я накоїла і я закричала, несамовито болючим криком, падаючи на коліна та у сльозах просячи пробачення в Мартіни. Мені стало гидко від самої себе, від батька та від всього сраного світу. Що я накоїла?

     

    0 Коментарів