Глава IV

Пилюка літала в повітрі. Диван з осілими від часу пружинами досі міг слугувати непоганою лежанкою, як виявив цієї ночі Гантер. Він продовжив лежати калачиком, навіть не думаючи вставати. Хоч раз в житті прокинеться після сходу сонця. Вранішня прохолода пощипувала хлопакові плечі та пробиралася під легку кофтину. Протяг насвистував власну пісню десь під дахом. Крізь шпарину в стіні пробивався жовтий полум’яний промінь.

Парубок вийшов з гаража наче з печери. Світло вдарило в очі так, що довелося з хвильку звикати. Гантер підніс долоню над обличчям та глянув в далечінь. Не видно нічого. Нічого корисного, звісно. Тому, тяжко здихнувши, він повернувся на диван та взявся снідати. Холодним рисом з огірками. Каша чи давно злиплася, чи була так зготована — не відомо. Проте, що точно знав парубок так це те, що цю кашу жоден кетчуп не врятує, а три огірки тим паче. Гливка біла маса важіла в коробці. Помолившись всім відомим йому богам, Гантер почав трапезу. Лягати спати голодним минулої ночі — так собі ідея, особливо якщо врахувати вовчу жагу до їжі зранку. Так з’їсти за раз всю коробку рису також не найкраще рішення, зате хлопець надовго набив живота. Хрумкаючи огірками, він попрямував знову вивчати місто.

Сірі будинки, скляні будинки, будинки з різьбленими фасадами, різнобарвні вивіски, вітрини найрізноманітніших крамниць і потік людей. Не настільки густий аби бездумно нести, проте достатньо аби ступити три кроки та загубитися в ньому. Однотипні багатоповерхівки не давали ради в навігації, тож хлопець рухався куди ноги занесуть, намагаючись запам’ятати шлях назад. Якісь основні розвилки в нього відклалися, а далі він чесно забив. Блукати стало цікавіше. От він завернув і виявив що вже був на тій вулиці, там він знайшов провулок, котрий вів дворами, ще десь виявив крамницю з напів легальними товарами. Гантер вийшов знов на широку вулицю. Вчора хлопець не помітив, але зараз виразно це відчував. Тут дихається важче, плечі стиснуті, хоча і можна вільно розкинути руки на всі сторони. Час летів на диво швидко. Потік рухав його кудись. Поволі, як човен на хвилях, він прибився до якогось продуктового супермаркету. Каси з беземоційними касирами, що натягнули приторно люб’язну посмішку, стояли рівно в рядочок. Гантер зайшов просто подивитися. Він мріяв що колись перестануть бути дивиною всі ці штуки на кшталт продуктів, що стоять просто так на поличці. Поряд пройшла жінка, дістала шоколадку з верхньої полиці і вкинула собі в кошик, до інших покупок. Хлопець продовжував вдавати ніби обирає щось і собі, а сам підглядав, що буде далі, як інші користуються подібними крамницями. Та жінка вже розкладала покупки на касу, подумки перераховуючи чек. Помалу, та й підішла черга розраховуватись за продукти. З гаманця вона дістала два папірці. “Гроші, напевне”. Гантер десь чував це слово, навіть знав що означає, ба більше — тримав в руках предмет на позначення якого те слово використовують. Знав також те що “грошей” завжди не вистачає. З розмов, звісно. Та наразі ходити без “грошей” в подібних місцях небагато сенсу. Будений обмін ввічливістю, віддані папірці, видана решта, якою б мізерною не була, зібрані в сумку продукти. Подякувавши, жіночка стрімко попрямувала до виходу. Хлопець пішов обдивитися все, що виставили на продаж. Сортування за принципом “корисне-безкорисне” перестало працювати. Він блукав лабіринтами товарів та манівцями штучних ароматів. Вже не здавався вигодою його натренований нюх. Там випічка пахла борошном та дріжджами, з відділу сир та ковбас ішов шлейф копченого, а біля овочів здимався серпанок зеленої свіжості та мішанина соку цитрусових та достиглих яблук. Гантер знову опинився перед полицею з шоколадками. Від них самих нічим не пахло, лиш фольгою, в яку ті упаковані. Парубок перевірив. Навіть двічі. Зате якийсь солодкий запах висів у повітрі. Він повівся на цей манівець. Взяв ту саму, що і жіночка до нього. Грошей нього нема, це точно. Тож треба вийти так, аби ніхто не здогадався. Мало того, що його видавав шрам на щоці, стати ще більш відомим і шуканим — перспектива так собі. В його руках потенційний смаколик та тягар совісті. Та ж був шанс не зловитися. Бути безкарним. Але в роті стало трохи гірко від того що він хотів зробити. Ткнувши шоколадку собі за пазуху, він обходив крамницю вдруге. Руки його обм’якли, а погляд опустився в підлогу. О, як же Гантер волів сховатися та не виходити, він ще мав можливість зупинитися, питав себе нащо робить це. Останній рубіж — каса. Головне, не видати себе. А от як, коли від сорому трусяться піджилки. Гантер зробив найпростіше. Просто отак промайнув, наче це його абсолютно нормальний день абсолютно точно нормальної людини, котра абсолютно точно не брала товар не заплативши. Ніхто його не спинив. Хлопець пішов не обертаючись. Його ще не гризло сумління, але був глумливий сором. Він втупив погляд в землю, аби не бачити нічиї очі. Як хтось проходив повз, хлопчина робив крок вбік. Йому здавалося, що іде він голим, що всі його бачать на два метри в землю і засуджуть. Уявляв, що кожен прохожий кидав гнилими томатами та освистував. Як артистів-невдах.

Парубок попрямував до бібліотеки. Там він мав змогу втекти від себе, людей та проблем. Та триклята шоколадка по-зрадницьки шурхотіла. Той шурхіт докоряв більше ніж дядькові розмови. Гантер закинув її в рюкзак, щоб не діставало. В бібліотеці, він взяв ту саму книжку про чорні діри, всівся біля вікна, і почав її вивчати. Дуже веселила його теорія відносності. Принцип і базу він розумів, але все одно цікаво було щоразу. Ще був окремий параграф з назвою “Чи існує Бог?”. Хлопець напружив брови в намаганнях зрозуміти причини виникнення подібного. Прочитавши параграф, враження від книжки скаламутилося, проте стало зрозуміліше чому існують раптові події. Підлога заскрипіла, хтось увійшов до читальної зали.

— Привіт, Гантере!

Хлопець підняв голову та привітався у відповідь. То була Вілоу. Вона сіла поряд та вирішила не відкривати свою книжку. Гантер продовжував собі читати. Навіть допитливий погляд, що його свердлив, не відволікав його.

— Слухай, а як склалося, що ти переїхав?

Вілоу почала з найгострішої теми. Гантер відвів очі вбік.

— Ми не переїжджали. Це я втік з дому.

— А тебе не шукають, там, батьки?

Гантер важко видихнув.

— В мене є тільки дядько і ось що він мені лишив. — хлопець вказав на незагоєний шрам на обличчі.

— Йой, виглядає боляче…

— Ну, таке.

Вілоу притихла. Треба було якось розрядити атмосферу. На жартах парубок розумівся так собі і сам це усвідомлював. Він втупився назад у книгу, лишивши дівчину на самоті з думками і тишею. Вона щось намагалася і собі почати читати, та не могла всидіти на місці. Перед нею сидить людина, найзагадковіша в житті, вони ледве знайомі, та лиш його замкнутість стала на заваді спробам подружитися. Гантер не відав, що йому те треба, та й взагалі спілкування не було його сильним місцем.

— Ти сумуєш за тим що залишив?

— Ні. — відрізав Гантер. І на тому ж місці осікся.

Флепджек! У вирі всього, він забув про свого найліпшого товариша. Той лишився на розсуд долі, а якщо не пощастить, то пастки його дядька. Страшно згадати, як часто він запирався в підвалі, а потім виносив відти опудала тварин, геть справжніх. Гантер знав приблизно, що там відбувається, він бачив, що слугувало матеріалом і що виходило результатом. Скласти два і два нескладно. Потім дядько продавав за кошти, суму яких відомо тільки замовникам та тим, перед ким хизувалися ці покупці. Найчастіше виносив звідти невеличких звірів, пташок. Розбирали, очевидно, якраз таке. Новачки-колекціонери раділи ціні, а досвідчені фахівці дивувалися якості та точності виконання такої ледь не ювелірної роботи.

— Гантере? — Вілоу штурхнула хлопця в плече.

Парубок ледь стримувався. Його напружена постава та стиснуті плечі видавали все. Відчувши на собі здивований погляд Вілоу, він вдавано відкашлявся та випрямився. Не все добре, точніше, все не добре, але про це має знати тільки він. Дівчина намагалась все-таки дізнатися хоч якісь подробиці, та от незадача, хлопець, як породистий кіт, не йшов назустріч у вирішенні власних проблем. Потім його поставили перед іншим питанням.

— Ти десь маєш ночувати?

— Так, на перший час.

— А далі?

Далеко він не продумував. А відповідь дати треба. Коротка відмазка в стилі: “Ще встигну щось вигадати” спрацювала, дівчина перестала турбувати Гантерові плани, а точніше, їх відсутність.

Парубок запропонував шахи. Вілоу люб’язно згодилася. Цього разу грали серйозно, без підказок. Третю партію, неочікувано навіть для себе, виграв Гантер. Його самовпевненість та пиху підживила необережна похвала з боку дівчини, тож наступну партію він з блиском програв. Вілоу хотіла запропонувала ще раз, але хлопець відмовився, сказавши, що йому досить. Пролунала пропозиція прогулятися.

Ніхто не помітив, як небо почервоніло в променях заходу сонця. Тіні довшали кожної хвилини, ніби розрізали асфальт на смужки. Сірість будинків мінилася і безпорадно вторила небу, вбираючи червонясту барву. Ясноблакитні кілька годин тому скляні висотки відбиваючи нині пломінний оранж. Перед тим як попрощатися, вони домовилися коли наступного разу гулятимуть. Вілоу з рукою на серці пообіцяла витягнути з собою Ґаса. Гантер тільки знизав плечима на це.

Хлопець повертався до гаражу розгубленим та здивованим. Деякий час зайняло усвідомлення того, що його справи когось цікавлять. Так дивно, дядько ніколи не питав як настрій, чи щось подібне, все зводилося до вечірнього звіту справ за день, подеколи настанов, часто докорів, майже ніколи похвали. Ні слова більше. А от Вілоу, навпаки, не цуралася влізти, як парубкові здалося, не в свої турботи. Але вона також і слухала його. На цій думці він почервонів так само як і небо над головою. Як же хотілося провалитися крізь землю, прям на місці. Він міг вивалити їй все що лежить тягарем на душі, та його гордість стала стіною. Парубок картав себе за те, що навіть не зміг спробувати просити поміч. Примарою, над вухом, шумів голос, що він же не слабак чи мала дитина, щоб турбувати дівчину, тим паче заледве знайому. Гантер послухав його і невдовзі соромився того, що хотів допомоги.  “Мені ніхто не треба”. Він самостійно вирвався, це — його бунт, і ніхто не в змозі допомогти довершити це. Хлопець випнув груди і підняв голову. Дивився тільки вперед, в усіх сенсах. Важко сказати, що дядько був “колись”. Він переслідував Гантера, хоч це і називалося пошуком зниклого безвісти племінника. Щось в тому крилося, щось тривожне та темне.

Парубок проходив останній поворот, як почув низький чоловічий голос:

— Не міг я лишити такий безлад. Хто ж сюди пробрався? — задумувався той.

Хлопець скрався за оманливо пишним кущем, аби побачити хто ж і на що жаліється. То був темношкірий чоловік, з дредами акуратно зібраними в пучок на потилиці. Чорна шкіряна куртка поверх білої футболки могла про щось свідчити, але точно не Гантерові. Ще парубкові кинулося на очі, що чоловік носив дивні черевики, схожі на берці, проте без шнурків. Якраз той оглядав гараж, де хлопець знайшов прихисток. Гантер тільки обегнувся, аби дати драла, та не встиг.

— Гей, ти! Виходь звідти!

Парубок все одно стартував. Бути непійманим, краще аніж вислуховувати будь-що. Скоріш за все догану. Та от біда в тому, що чоловік виявився спритнішим і дядька, і тих двох поліцейських, і, на диво, самого Гантера. Тож гра в квача обірвалася на самому старті. Схоплений за шиворот хлопець пручався та виривався, та чоловік стійко витримав і після того, як парубок видихся, спокійно спитав:

— Це все?

Гантер склав руки на грудях і з викликом на обличчі задрав горбатого носа.

— Давай почнемо з початку. — чоловік поставив хлопця на землю та все ж притримував за плече — Мене звати Даріус, а тебе?

— …Гантер.

— Добре, Гантере. Тут — чоловік вказав на іржаві двері, — мій гараж. І в нього хтось заліз минулої ночі. Ти може щось бачив?

— Я нічого не знаю.

— Точно?

Холодний, як січнева хуртовина, погляд пронизував наскрізь. Гантера аж схопили дрижаки. Сталево впевнено Даріус вимагав правди. Парубок незламно продовжував самовпевнено відповідати. Та всім своїм єством відчував, як його словами захоплюють в пастку, наче звіра. Згадався вчорашній заєць на вертелі. Нині Гантер був тим зайцем. Не витримав.

— Так, то був я! Задоволений?

Чоловік з сумнівом підняв брови, наче й очікував подібного. Відпустивши Гантерове плече, спитав:

— А чого ти взагалі туди заходив? Загубився? Ходім, до батьків відведу.

— Ні, я не піду назад! — хлопець сподівався, що такого ультиматуму вистачить на цього Даріуса, і вони розійдуться, як птахи в небі.

Та марно, чоловік не відступався, питав про родичів та після десятків по-дитячому твердих хлопцевих відмов виявив правду. Врешті-решт, вмовляння обридли Даріусові, тож спокійним та твердим тоном він заявив:

— Я не хочу мати справи з неповнолітнім втікачем, тому відведу тебе у відділок і там сам як хочеш розбирайся. — Даріус нахилився до хлопця і глянув прямо в очі — Я досить ясно висловився?

Гантер кинувся навтьоки. Чи схоплять його, чи ні тому було байдуже. Гірше вже не стане в будь-якому разі. За ним лишився лиш слід з куряви.

Чоловік закотивши очі, дістав телефон. На екрані обрав контант “Стів”.

— Алло, Стіве? Тут утікач, можливо твій. Ага. Просто прямуй до мене, по дорозі зустрінеш. Чекаю.

Він поклав слухавку, облаявши роботу правоохороних органів. Як можна не впіймати малу дитину? Чоловік почав масажувати пальцями ніс, наче так краще думалося. Якийсь дивний підліток тікає, взагалі нічого не сказавши, його родич, опікун, ставить на вуха всю поліцію. Що ж тут, в біса, коїться?

Здалеку чути крики і прокльони. “Зловив значить”. Невдовзі з-за рогу вийшли двоє. Гантер в наручниках, а позаду усміхнений Стів.

— Ти, хлопче, не ображайся, робота така.

— А ти зніми і тоді, можливо, не ображатимусь! — відгаркувався парубок.

— Досить цього цирку! — Даріус суворим поглядом виміряв обох, — У відділку розберемося.

Будівля відділку нагадувала радше офіс ніж місце високої концентрації боротьби з порушниками правопорядку. Лише тому що поряд снували слідчі з неймовірними обсягами паперів, які ледь вміщалися в руках, поліцейські, що тільки повернулися з виїздів, та, рідше за всіх, оперативники із “запакованими” представниками кримінального світу. Даріус вказав Гантерові на одного із злочинців:

— Не будеш вчитися, будеш як вони. — прошептав чоловік.

Холодні кахлі в коридорі пробирали в ноги так, що навіть через відверто теплі кросівки Гантер відчував брак опалення в приміщенні. Стіни були вкриті рель’єфним покриттям на якому, крім текстури, були відбитки долонь. Чиї? Гантер вирішив що це співробітників, але полянувши на Даріуса передумав. Наручники досі неприємно терлися об зап’ястки і стискали кровообіг. Парубка завели в кабінет на другому поверсі. Даріус зайняв звичне собі місце за столом, Гантера ж посадили навпроти, а Стів залишився стояти. Парубок оглянув вікно. Пластикове, без шансів виламати. З роздумів його витяг Даріус.

— Тепер ми нарешті поговоримо?

— А ти пусти, там розберемося — по-лисячому всміхнувся хлопець та побрязав кайданками напоказ.

— Ще зарано, та й — чоловік нахилився вперед і глянув Гантерові в самі очі — не в тому ти положенні, щоб диктувати мені умови.

Стів, передчуваючи досить гарячу розмову вийшов з кабінету відмазавшись, що піде за психологом, тут-бо намічається допит неповнолітнього. Даріус побуркотів собі, та й пустив бідового. Тепер вони з Гантером залишились один на один.

— Чай будеш? — чоловік буденно кинув.

Гантер завис на хвильку. Цей чоловік тримає його в наручниках і не те щоб викликає довіру, окрім того ще й хоче повернути його до дядька, в ту вічну нудоту і безвихідь, а тепер намагається справити враження добряка. Як лицемірно. Та чоловік напротивагу запитав наново. Гантер згодився, бо потім може і не спробувати ще раз. Даріус стояв над чайником і перебирав буфет. Дістав звідти забуту долею “Марію” з висівками. Не шик, проте колись куштував таке. Якраз стане за спробу замінити обід. Чайник закипів.

— Чорний, зелений? — холодно кинув Даріус.

— Який до печива пасує, такий і давай. — Гантер впивався тим, що дратує поліціянта, причому абсолютно безкарно. Чоловік лиш зітхнув.

— Цукору скільки?

— Не треба.

Даріус налив в чашку кожному кип’ятку. Перед Гантером поставив рожевий кухоль з якимсь дитячим малюнком. В очах чоловіка грав вогник, а на обличчі поставала зловтішна посмішка. Хлопець багатозначно скривився, та все одно спробував чай. Смачний, ба більше, пахнув приємно на відміну від того, що заварював дядько. Гантер здивовано глянув на чоловіка. Настала Даріусова черга задирати носа. Він сів на своє місце за столом і зробив чималий ковток.

— Тож розкажи чого тобі вдома не сиділося? Дядько твій, Філіп, досить непогана людина, що ж сталося?

— Він… е-е, не знаю… Просто я… — Гантер хотів і сам зрозуміти свій вчинок, та от обґрунтувати не мав слів. — Неважливо.

Парубок відмахнувся скільки дозволяли зв’язані руки. Даріус кинув насторожений погляд. Хлопець проігнорував та повернувся до вікна. Зашторене, воно не пускало сонячні промені в без того похмуру і холодну кімнату. За склом виднілося віття клену. Соковито зелене, радісно хвилювалося за вітром. Десь між гілок стрибали горобчики, цвірінькаючи дзвінку пісню. На підвіконні гралися сонячні зайчики. За спиною парубка почувся  гуркіт дверей.

— Даріусе, що сталося? — пролунав м’який голос.

Чоловік багатозначно кивнув на Гантера, що сьорбав собі чай. Той, в свою чергу, обернувся на голос. З першого погляду на цю людину щось здавалося дивним. Пофарбоване в ніжно-зелений волосся, крула оправа до окуляр. Наче і рідко зустрінеш таке на вулиці, та не воно справляло враження. Щось було в поставі.

— О, то це ти! Мене звати Рейн, на мене кажи вони/їх, домовилися?

Дивне прохання прямо з ходу, парубок лиш знизав плечима, мовляв, як хочете.

— Ти у нас Гантер я так розумію. — психолог глянув у нотатник.

— Скільки до мене уваги. — фиркнув хлопець і продовжив пити чай.

— Достатньо, аби ти спробував не хамити старшим. — втрутився Даріус

— Що ще зі мною може статися?

В кімнаті запанувала незручна тиша. Рейн почав розмову наново.

— Звідки в тебе цей шрам на обличчі, поділишся?

Гантер і сам не помітив як питання за питанням ця людина витягувала з нього правду. Рейн майстерно оминав теми, які хлопець сколишувати не хотів, а потім заводив манівцями назад, та все одно розкривав все. Так поліцейські дізналися і про зустріч з вовком, і про рандеву зі стрілою, і про не дуже сумлінне опікунство дядька Філіпа. Коли питань не лишилося, а Гантер закінчив розповідь, психолог стисли кулак на грудях, Даріус прибирав розлитий чай і подумки переконував себе, що звільниться після цієї справи. Увірвався Стів. На його обличчі сяяла наївна посмішка.

— Даріусе, приїхав Філіп!