Глава 14. Пташеня

«Я не хочу бути тираном». Вигадливі тіні, які відкидало листя виноградної лози під променями полуденного сонця, робили візерунок плитки ще складнішим. У бібліотеці було на диво тихо – у домі общини взагалі рідко можна було знайти тихе місце за межами власної кіманти.

«Ти боїшся, що я тебе обмежуватиму?» Пальці торкнулися корінців книг, краю стелажа, піднялися на ярус вище й невизначено зупинилися між третім і четвертим томом зведеної енциклопедії європейського мистецтва.

«Подаруй мені воїна від моєї крові». Чорні лофери виділялися на тлі біло-сірої мозаїки на підлозі з вкрапленнями червоного, синього й зеленого. Промені сонця заплуталися у рудому волоссі магістра, який стояв, втомлено обпершись на стелаж. В руках – книга когось із епохи хорватського просвітництва. Він байдуже гортав сторінки й навіть не старався вникнути в текст. Пам’ять вкотре повторювала діалог, наче плівку, яку пустили по колу. Хоча зараз, у свідомості магістра, діалог став радше монологом – він раз за разом чув тільки свої слова, наче партнерка нічого й не казала. Він був певний, що вона йому відповідала. Тільки от у чому були сенси її відповідей – цього згадати ніяк не вдавалося.

«Ти мене боїшся?» Це питання не прозвучало. Хеммінг не наважився вимовити подібне – підозрював, що відповідь його не задовольнить. Почувши кроки недалеко від закутка, в якому стояв, чоловік спокійно вимовив:

– Я знаю, що ти тут, Сандро. Не заважатиму, вже йду, – він поклав книгу на місце й вже хотів покинути приміщення, як відчув легкий, але вельми наполегливий дотик на своєму плечі. – Що таке?

– Ти сам не свій, магістре, – Птах став навпроти й продовжив: – Йти не обов’язково. Склади мені компанію, якщо хочеш.

Кастільйоне звичним нервовим жестом прибрав долоню й закинув на плече край незмінного шарфа. «Незмінного» в розумінні асоціативної деталі – магістр не міг не зауважити, що цих шарфів у мессіра, за найскромнішими підрахунками, близько чотирьох десятків. Склавши руки за спиною, Сандро зробив крок убік, чекаючи на Хеммінга. Мисливець кивнув і підійшов до нього, хоч і не до кінця розумів, чому слухає його. Вони перетнули читальний зал і сіли за один зі столів у затінку кам’яної стіни.

– Розкажи мені, що тебе тривожить, – м’яко, але водночас владно попросив Кастільйоне. – Не переймайся, я нікого не засуджую. Нікому із дітей моїх я не прокурор – тільки свідок їхніх переживань.

– З чого ти взяв, що мене щось тривожить? – магістр із недовірою глянув на Сандро й зіткнувся із неочікувано серйозним поглядом.

– Ти не назвав мене сектантом, – ледь усміхнувся він. – Чи властиво доблесним воїнам Ордену змінювати своє ставлення до звичайного італійського безумця? Може й так – я не упереджений. Але ти так зацікавлено читав збірку старих хорватських есеїв, що в думки мимоволі закралася вищесказана підозра. Мені тривожно, коли хтось із дітей моїх неспокійний. Я хочу, щоб Гніздо було причалом для пташенят. Одним із небагатьох місць у ворожому світі, де ми творимо свою утопію. Власну досконалу екосистему. Знай, ти не сам. Поділися тим, що бентежить твою світлу голову, пташеня моє. Розкажи батькові, що сталося у твоєму житті.

Мессір був значно молодшим за Хеммінга й вони обоє це знали, та магістр навіть не подумав образитися на слова італійця. В той момент йому відчайдушно хотілося вірити, що дім стане і його гніздом. Його точкою збереження, якою не зміг стати ні рідний Вотерфорд, ні успадкований від наставника Прованс. Він хотів повірити, що цей, імовірно, божевільний творець, батько-Птах, хранитель історій, які ніколи не будуть сказані вголос, зможе і його прийняти. Прийняти безумовно, як приймав кожного із «дітей своїх». Всіх і кожного, хто приходив у його Гніздо з благим наміром чи з відчаєм, в пошуках допомоги чи душевної стабільності.

– Ти сектант, – невпевнено сказав Хеммінг. – Тільки чому вони тебе не бояться?

– Хто? – лагідно уточнив Сандро, ніскільки не образившись на «сектанта».

– Вони всі. Кожен із тих, хто перебуває у твоєму домі. Діти твої, батьку. Хто ж іще? – мисливець із сарказмом, але не таким, як завжди. Насмішка звучала так, ніби він сам змушував себе додавати її, ніби намагався приховати своє істинне ставлення до всього, що казав мессір.

– Я не той, кого варто боятися. Я просто Птах, який надає притулок іншим. Ти, у свою чергу, воїн. У твоєму випадку страх – природна реакція, розумієш? Я б навіть сказав, реакція бажана. Тобі не варто хвилюватися через це. Навпаки, ти на своєму місці. Це не значить, що ти поганий чи небажаний – ні, це просто твоя роль. Твоє місце в екосистемі.

– Моє місце? Виходить, доля вже передбачена – якщо я, звісно, тобі повірю?

– Тільки тоді, коли ти сам її передбачив, пташеня моє.

– Тоді все дуже погано. Кажеш, для воїна природно викликати страх – це справді так. Але я захищаю, а не нападаю. Як бути тоді, коли ти лякаєш не тільки ворогів? – із голосу зникла іронія. Хеммінг опустив очі й глянув на власні долоні. – Як бути тоді, коли за всього бажання не зможеш дати коханій жінці те, про що вона мріє?

– Зараз ідеться про ще одне моє пташеня, правильно?

– Так. Я не зможу дати їй те, чого вона хоче.

– Чому ти так думаєш?

– Бо я жахливий, – приречено видихнув магістр. – В її очах точно. Я хочу дитину, хочу, щоб моя дружина не працювала, а просто насолоджувалася життям…

– Моя mamán була дружиною магістра, – ностальгійно промовив Сандро й поспішно додав: – Та ти з нею й так знайомий. Прошу, вибач, я більше не перебиватиму.

– Та нічого. Альда – незвичайна дівчина. Я ніяк не зрозумію її. Вона хоче свободи – та якої свободи? Від обов’язків? Від світу? Чи, може, від мене? Тоді чому продовжує лягати зі мною – тим паче, що не поспішає завагітніти? Невже вона не розуміє, що я здатний тільки на знищення? – Хеммінг різко замовк і безсило опустив голову на стіл. – Який же я мудак. Мессіре, пристерли мене. Я не заслуговую того, щоб жити десь за межами штабу – тобто, будь-де, де живуть нормальні люди. Не заслуговую того, щоб мене хтось слухав. Я давно мав поїхати. Розумієш, я для неї – світло факела в підземеллі. Біда в тому, що вона – метелик, що заблукав там, і, на своє нещастя, сприйняв полум’я за сонячне світло. Воно спалить крила метелика і метелик загине, так і не зрозумівши, чому сонце таке жорстоке. А знаєш, в чому найбільша іронія? Сонця не було. Тільки світло смертоносного вогню.

– Ти не жахливий, – мессір м’яко торкнувся його долонь. – Знаєш, чому? Бо ти свідомий того, на що здатен. Полум’я не розуміє, що воно може вбити метелика. А ти розумієш – отже, можеш запобігти тому, чого не хочеш робити. Свобода не тільки про те, щоб дозволити собі зірватися – а й про те, щоб спромогтися стримати гнів, коли не бажаєш руйнувань.

– Я свідомий. А як же вона? – магістр не наважувався підняти погляд. – Знаєш, про що вона мені казала? Що хоче маєток на моїй батьківщині й сіру кобилу.

– Що ж тут поганого? – Кастільйоне спокійно погладив його руки. – В чому тут несвідомість?

– Моя батьківщина значно далі на північ звідси, – тихо відповів Хеммінг і підняв очі, які блищали від вологи. – Їй буде холодно там, розумієш? Альда звикла до тепла. Вона носить легкі спідниці, які навіть від вітру не захищають. Вона відкриває плечі, бо знає, що надворі або спека, або рясний дощ – тож можна або гуляти, або перечекати зливу в барі. На моїй батьківщині не так. Це як взяти екзотичну квітку й посадити її серед тайги – прекрасно, незвично, але смертельно для квітки. Я не хочу, щоб їй було холодно.

– Люди навіщось вигадали одяг, – лагідно сказав мессір. – Але ти не тільки про погоду, правда?

Мисливець кивнув і знову опустив очі. Сандро ще якусь мить посидів навпроти нього, після чого встав і опустився поруч із Хеммінгом. Той глянув на мессіра із повним нерозумінням:

– Ти хвилюєшся про те, що я ображу дитя твоє?

– Ти теж дитя моє. І завжди ним будеш – коли б не повернувся сюди чи коли б не звела нас доля. Може ти поїдеш зараз і повернешся за кілька років – будь ласка. Може ти засудиш мене до страти – але я ніколи тебе не судитиму. Йди сюди, – він обійняв магістра, дозволяючи йому, наче малій дитині, пригорнутися до його грудей. – Якщо пташеняті буде холодно, його треба зігріти, а не відторгати чи змушувати летіти на тепліший континент. Пташечка, про яку ти хвилюєшся, молода й бентежна. Ти старший і досвідченіший – то будь їй оцим теплом, якого може не вистачати на півночі. Ти вогонь – та не обов’язково той, що вбиває.

***

– … каже, що жити з ним небезпечно, але не може ж все так бути насправді? – Рейн допила ще одну чашку чаю.

– Хто знає, що ти за небезпеку сприймаєш, – Інгвар повернувся до кімнати. – Сукня твоя висохла, до речі.

– До речі, про сукні, – Альда глянула на лицаря: – Я тебе вже, мабуть, знатно задрала. Ви ж, як не як, люди серйозні…

– Я вже казав, що нікуди не поспішаю. І мені цікаво тебе слухати. То що ти хотіла сказати про сукні?

Інгвар не збрехав – йому справді було цікаво говорити з Альдою. Та що там Альда – йому було цікаво говорити із кимось крім самого себе. Звісно, Сандро не раз пропонував йому підтримку, але його він не сприймав як друга – тільки як ділового партнера в їхній нелегальній справі. Дівчину свого дядька він бачив як молодшу сестру – ментально вона справді була значно молодшою за нього. Чи це він був значно старшим за неї – бо ж інтелект Альди цілком відповідав її біологічному віку.

– Про сукні? Так, точно… – вона дочекалася, доки хлопець сяде в крісло навпроти. – Єдиний мінус у перспективі стосунків із твоїм дядьком – чорні сукні. Я ж супутниця магістра, – підкреслено урочисто вимовила Рейн, після чого, не втримавшись, залилася сміхом. – Ну, ти розумієш. Та фіг із чорним – нехай, але постійно щось класичне й всяке таке…

– Думаю, тобі личитиме. Та тобі все личить, не переймайся, – Інгвар усміхнувся й налив обом ще чаю. – Серйозно, чому ні? В Ордені це показник статусу.

– Що, вдягатися, як на похорон?

– Чому одразу… – він згадав, чим займається Орден. – Хоча… Коротше, в Ордені колір – це про статус.

– А дизайни із крамниці нудного одягу, в який саме завезли ще нудніший одяг? – Альда жартівливо закотила очі.

– Тобто якщо тканина має вигляд тканини, а не прозорого поліетилену – це нудний одяг? Взяти ці ж черевички, – Інгвар вказав на пару туфель, які дівчина скинула й залишила біля дивану. – Чорні, класика. Але фокус уваги зміщується не на їхній силует, а на червону підошву. Я бачив багатьох магістрів – вони далеко не нудні люди. Зрештою, не поспішай судити про стиль всього Ордену за прикладі самого лише Хема. Він, може, не найкращий приклад. Образ творять деталі.

– Ти будь-яку скаргу перетворюєш у лекцію? – поцікавилася дівчина. – Ну от, ти кажеш про черевички й деталі. Добре, чому вони теж чорні? Чому не фіолетові? Чи не зелені?

– Темно-зелений носять новіції, хакі – охорона штабу. Фіолетовий взагалі поза спектром Ордену.

– А, то є «спектр Ордену». Якийсь окремий спектр чи що? А є ще прекрасний спектр, у якому є кольори. І ці кольори не прив’язані до статусів – носи, що хочеш і як хочеш. Добре, нехай так. Чому не можна додати блискіток?

– Хем не дарує тобі блискучі цяцьки? – уточнив хлопець.

– Дарує. Вони теж або класично-лаконічні, або ровесники якогось мого прапрадіда, – потисла плечима Рейн. – А я хочу щось яскраве. Тобі теж би підійшло, між іншим.

– Боюся запитати, що саме ти там мені вже вигадала, – лицар демонстративно прикрив очі долонею.

– Ще не знаю, – потисла плечима вона. – Хоча… Тобі б заплести дреди. Чи афрокоси.

– Ага. І вплести туди синій. І блакитний, до кольору очей, – іронічно додав мисливець.

– А чому б і ні? Буде такий дисонанс між стилем і благородним походженням. Бунтар від світу мисливців на нечисть.

– От якщо раптом завагітнієш від Хема – заплету, питань нема, – махнув рукою Інгвар. – І зніму тоді, коли буду на межі страти, окей?

– Воу, ну аж так не варто… – Рейн мить помовчала. – Але якщо ти раптом будеш, як кажеш, на межі страти і я про це дізнаюся – заплету собі афрокоси. На пам’ять, так би мовити.

– Так, ми вже про геть фаталістичні категорії заговорили, – всміхнувся лицар. – Давай про щось приємніше? Скажімо… – його погляд знову впав на ті самі туфлі біля дивану. – Рано чи пізно ми звідси роз’їдемося – тоді при наступній зустрічі я подарую тобі черевички. Якісь такі, які стануть порушать всякий протокол – чи орденський, чи дипломатичний… Хороший план, правда?

– Непоганий, пане лицарю, – Альда посміхнулась у відповідь.

– Тоді я виживу тільки заради цього, – він налив у чашки ще чаю.