Розділ 1-2

Частина перша: народження монстра

Розділ 1

“НІЧ ПРОКЛЯТИХ”

Вечір вівторка видався не дуже вдалим. Погода неначе спеціально погіршилася. Дрібний холодний дощ ляпав по обличчям поодиноких перехожих, які поспішали в свої укриття. Він накрапав на неонові вивіски барів та готелів створюючи розмиту ілюмінацію кольорів на склі та мокрому асфальті. На додачу ще й туман почав формуватися закриваючи зір водіїв. Вже закінчувався жовтень місяць і в Нью-Йорку починало відчутно холодати. Виклик в такий час та ще й в цей район завжди означав небезпеку для будь-якого копа. Браунсвіль являв собою не найліпший район для розслідувань, тому що там щоденно фіксувалися безліч правопорушень та викликів поліції. Убивства, крадіжки, насилля – нажаль цей мікрорайон Брукліна займає лідируючі позиції в кримінальному житті Нью-Йорка.

– казна що! Якого дідька ми їдемо до цієї діри? – підвищуючи голос лементував Майк. – невже не можна було вирішити це без нас? Я просто не можу в це повірити…. – надував щоки старий чоловік що сидів з боку від водія.

– ну це дійсно трохи дивно, що нас підірвали в такий час заради звичайного ДТП. – спокійно промовив другий. – тим більше,  як сповістили патрульні які прибули до місця пригоди, там лише один постраждалий. – Джим Ортега був більш спокійним та намагався сконцентруватися на дорозі.

– ти маєш гадку, яка гадюка укусила Боба саме цього разу, що він нас послав на виклик? – намагався заспокоїтись Майк, жестикулюючи руками, неначе його напарник міг змінити виклик та повернути їх до теплих домівок звідки їх вирвали посеред ночі. –я терпіти не можу Бруклін, але якби мені сказали, що я їду розбиратися зі стріляниною або купою трупів, то я б це сприйняв куди легше ніж це лайно…

– справді й не кажи… я не знаю… чесно кажучи є в мене одна думка… – молодший коп замовчав, тим часом повертаючи до іншої вулиці, та придивляючись до лобового скла, через погану видимість.  – хоч око ткни, майже нічого не видно за цією мрякою. – енергійно протираючи скло однією рукою випалив Джиммі. Він різко змінив тему, тому що не бачив сенсу кидатися теоріями не маючи уяви що насправді там сталося, тим більше він мав дещо зробити на відміну від Майкла.

Запанувала коротка тиша, впродовж якої Джим намагався доїхати до місця призначення без бонусних ДТП, щоразу протираючи рукою та придивляючись до лобового скла, яке постійно пітніло та закривало останні крихти видимості на дорозі. А старший напарник неначебто змирився з тим що відбувалося. Хоча насправді насупивши густі брови він вкотре мріяв про довгоочікувану пенсію. В його старих стомлених очах виднілося спокійне життя на фермі з озером та люблячою дружиною, без стрілянини, вбивств та трупів. Мабуть кожен коп який пройшов довгий шлях служби у поліції плюс-мінус мріяв про це. Коли ти молодий та енергійний ти мрієш про досягнення, звання, про репутації та інші начебто важливі речі. Але коли ти старішаєш, коли потрапляєш до небезпечних ситуацій, втрачаєш напарників, отримуєш поранення – то починаєш цінувати дещо інше.

Патрульний диспетчер в спікері авто ледь чутно сповіщав про якісь пригоди, та роблячи невеликі паузи перемовлявся з іншими патрулями. Дощ ще більше почав ляпати по автівці, а напарники мовчки добиралися до точки призначення. Джим в черговий раз протер скло і з полегшенням зітхнув:

– дивись Майк, схоже це тут, – показав пальцем Джим у сторону напівзламаного стовпа, та машини яка щільно поглинула його своєю передньою частиною аж до середини капоту.

– давай просто швидше з цим покінчимо окей? Я впевнений це чергове марнотратство…. – після цих слів Джим обережно під’їхав до узбіччя та зупинив машину десь в 15 метрах від місця аварії.

На місці аварії вже було припарковано дві патрульні машини та одна швидка. Джиммі встиг роздивитися обстановку на дворі. Один лікар чи то санітар у комбінезоні світив в око маленьким ліхтариком жінці, яка сиділа на задній частині карети швидкої обгорнувшись ковдрою та щось казав повільно жестикулюючи. У кожній з машин сиділо по одному копу, один теревенив по мобільному, здавалося що йому взагалі байдуже що тут відбувається, а інший коп стояв на дворі опершись на патрульну машину повільно сьорбаючи каву та заглядаючи в телефон однією рукою.  Детективи майже синхронно вийшли з авто та швидким кроком рушили до декількох копів які стояли поруч з розбитою машиною та про щось розмовляли . Майк був одягнений у довгий бежевий плащ та теплий светр, він мав невеликий живіт, як у більшості літніх людей та тримав парасольку від дощу. Він виглядав років на 70 хоча насправді йому було лише 58. Зморшки, мішки під очима, густі брови, залисина на більшості голови та стомлені карі очі видавали в ньому бувалу людину. В той час Джиммі був вдягнений в стильну шкірянку, але без байкерських приколів, темні брюки та чорні туфлі, йому лише сонцезахисних окулярів не вистачало для повної картини. Напевно він би і їх одягнув якби був сонячний день. Він був смаглявий та темноволосий, тому що його батько родом із Мексики. Він носив невеличку борідку та вуса по типу іспанки але вони були роздільні. Джим молодий коп, який перейшов до детективної служби в 32 та прослужив три роки з досить непоганими успіхами. Йому подобалась робота в поліції та розслідування кримінальних справ. Він як і його батько прийняв рішення присвятити життя вилову поганців різного калібру, саме тому після служби у патрулі якій він присвятив 10 років життя він став детективом.

– добрий вечір панове, якщо те що ми тут зібралися у цей час, можна назвати добром… – сказав Майкл не приховуючи роздратування. – я старший слідчий Майкл Фішер з департаменту поліції Нью-Йорку по окрузі Бруклін, а це мій напарник детектив Джим Ортега. – Джим кивнув головою і вони разом показали посвідчення.

– добрий вечір детективи, я сержант Стен Купер , а це лейтенант Тім Фултон, – потискаючи руки детективам, сказав коп невеликого зросту.

– що ж хлопці, – глибоко вдихнув та видихнув Майк, – опишіть цю надзвичайно таємничу справу, та що тут відбулося в двух словах, а далі ми самі оглянемо місце “злочину”, та сподіваюся нарешті роз’їдемось по домівках. – патрульні копи переглянулися, розуміючи, що не тільки вони гадки не мають навіщо було викликати цілих два детектива на звичайне ДТП, де навіть людина не загинула.

– власне кажучи я лише патрулював декілька секторів цієї діри, і просто був поряд з місцем ДТП, тому зміг приїхати досить швидко, але те що сталося краще зможе описати лейтенант Фултон та постраждала жінка, яка вже прийшла до тями. – досить швидко продекламував сержант Купер, якому також не дуже подобалося мокріти під дощем.

– слухайте , ця аварія це просто якась маячня, – почав розповідь Фултон, більше кремезний темношкірий хлопчина років 30, – ми з напарником також були на патрулі, але лише в кварталі звідси по цій же вулиці ми заїжджали випити кави. Після того як ми вийшли з кав’ярні ми навіть не встигли ковтка зробити! Я саме дивився в сторону дороги звідки їхала постраждала. Перше що я можу сказати, на дорозі не було жодної автівки, жодної! Тобто ніхто не міг спровокувати аварію. Друге – по звуку який я чув в останні секунди, було враження що вона не гальмувала, а навпаки тиснула на газ, тому що двигун ревів дай боже.

– так, історія справді неймовірна цікава, – в’їдливо промовив Майк, – і що ж було далі?

– ну чесно кажучи нічого, ми швидко під’їхали до постраждалої, переконалися що не має небезпеки займання, відразу викликали швидку та повідомили адресу пригоди диспетчеру. Після цього десь через три хвилини під’їхали хлопці які патрулювали Саттер авеню, а ще через дві хвилини прилетіла швидка. Ми вже хотіли викликати транспортувальник для розбитого авто та закінчити нічну пригоду, але диспетчер нам доповів що приїдете ви і нам наказали дочекатись ваших розпоряджень. Ось ми і чекаємо, але детектив  Фішер мені здається це якась помилка, тут скоріш за все звичайне ДТП через вживання наркотичних засобів. Ми перевірили жінку – алкоголю не було виявлено. – спокійно повідомив лейтенант.

– добре хлопці, я вам вірю, тому що те що я бачу дійсно не варте уваги. Але щоб потім не було питань від керівництва треба зробити нашу справу, невеличкий допит підозрюваної, та оглянути авто на будь-які докази. – сказав Майк, дивлячись на Джиммі який взагалі ще жодного слова не вимовив. – Джиммі тобі є що додати?

– я згоден з твоїм висновком Майк, тільки я хотів би сам допитати постраждалу, якщо ти не проти? – розвів руками Джим надаючи цій процедурі максимальної формальності, потім швидко додав: – просто Боб просив мене зранку дати звіт по цій справі саме зі слів постраждалої, інакше я отримаю на горіхи.

– серйозно? Боже, старий покидьок взагалі з глузду з’їхав…. Та пішло воно все до бісової матері… я тебе благаю не нагадуй мені більше сьогодні про нього, бери своє інтерв’ю, а я позаглядаю до авто, бо мене цей дощ уже до сказу доводить. – Майк поклигав до автівки, а Джим повернувшись до швидкої лише видихнув з полегшенням та промовив собі в голові: – фух, здається пронесло, треба швидше її допитати, поки він риється в авто.

Джим квапливо пройшов до швидкої. Біля бокового входу стояв санітар та смалив переминаючись з ноги на ногу усіляко намагаючись захистити цигарку від дощу. Коли Джим підійшов , мед брат підскочив до нього і швидко заговорив: – добрий вечір офіцер, мені сказали патрульні, що ми маємо чекати на вас, перед тим як зможемо виїхати до шпиталю.

– добрий вечір лікарю я детектив Ортега, скажіть який стан у постраждалої та чи може вона відповісти на декілька моїх питань? – коп показав швидко посвідчення та вкотре протер очі та обличчя від дощу, хоча це було так само марно, як витирати обличчя від води під водою.

– так звісно, у неї цілком стабільний стан, їй дуже пощастило, удар він подушки безпеки був незначним, враховуючи те на якій швидкості вона влетіла в стовп. Вона тямить що каже але її свідчення справляються подвійне враження. Беручи до уваги що вона верзе  про свою автопригоду мушу зазначити, що їх необхідно провести тест на наркотичні засоби. – відповів молодший лікар , після чого жбурнув недопалок на мокрий асфальт. – даруйте сер я сяду до кабіни подалі від негоди, якщо я вам буду потрібен, то постукайте у скло, гаразд? – лікар не чекаючи відповіді в два кроки стрибнув до передніх дверцят і швидко сховався всередині.

Добре, це вже стає цікавим. Навіщо Бобу було приховувати те що скаже постраждала від Майка, та що взагалі вона розкаже? Що могло змусити жінку в’їхати в стовп збільшуючи швидкість замість того щоб гальмувати? Несправність в авто? Наркотики чи що? Джим провів рукою по мокрому волоссю вкладаючи його назад, та увійшов до карети швидкої.

Жінка середніх літ десь 35-40 років сиділа і потупилася в задні дверцята швидкої. На її обличчі був синяк під правим оком, та трохи здерта шкіра на носі. Ззовні вона виглядала звичайно, та не виказувала жодних ознак психозу чи ще чогось. Коли детектив грюкнув дверцятами, вона навіть не ворухнулась. Джим усівся навпроти неї увесь мокрий як качка, розляпуючи воду при кожному русі, а вона не відводячи погляду від задніх дверей промовила: -я чекала на тебе. Тебе ж звати Джиммі? – вона повільно повернула голову і дивлячись на неї Джиму стало трохи не зручно.

– даруйте міс… ви праві… моє ім’я Джим Ортега і я…. – тут він перестав говорити, тому що губи дівчини почали рухатися неначе щось казали тільки ні чорта не було чутно. Збоку дивлячись можна було подумати, що вона читає про себе молитву, тільки час вона обрала не надто вдалий для цього….

– що за чортівня, – ледь чутно майже прошепотів сам собі Джим

– Джиммі………. Сейнт Вітус бар……….. не кажи нічого темному лорду…….. – жінка вимовила ці слова досить повільно. Слух різала дивна вимова та типаж голосу. Це починало трохи непокоїти молодого детектива. Перше що спало на думку що ця дівчина смачно влетіла головою в кермо, та не розуміє що верзе.

– даруйте міс, що ви сказали? – у копа від її слів пройшов мороз по шкірі і напевно не від холодного дощу. Він інстинктивно втиснувся в куртку і стиснув краї лави на якій сидів. Але не пройшло й двух секунд після його останнього слова, як вираз обличчя у жінки різко змінився і вона спокійно промовила абсолютно іншим більш нижчим тембром. На цей раз голос більш пасував тій жінці яка сиділа навпроти:

– я нічого не казала, – тепло посміхнулась жінка, – я ще раз питаю, що вас цікавить детектив… до речі ви не представилися, – спокійно та трохи з подивом сказала пані.

– що? Тобто…ее…. вибачте мою неввічливість, – вже повністю розгублено сказав Джим, – я молодший слідчий детектив Джим Ортега по окрузі Бруклін…

– дуже приємно, – вона протягнула тонку руку для легкого потискання, – а мене звати Тіна Олбрайт, – перебила його жінка. Вона трохи схилилася поставила лікті на стіл та з’єднавши пальці навхрест поклала на них підборіддя:

– ви щось хотіли у мене запитати? ,- не зводячи погляду з копа вимовила жінка

Джим був у ступорі, перше що спало на думку, це те що вона дійсно хвора, друге це те що у неї шок після аварії і не треба робити поспішних висновків. Хлопець мотнув головою та глибоко вдихнув і видихнув:

– так, саме тому я тут, міс Олбрайт, я хотів дізнатися вашу версію, яким чином ви потрапили в аварію? – запитав коп серйозним тоном

– ви знаєте детектив, я сумніваюся що ви мені повірите, я вже трьом людям пояснила що сталося, але вони усі дивилися на мене так неначе я в’їхала  в стовп прямо з божевільні , – з невеликим розпачем сказала жінка. Вона повернула голову знову в сторону задньої дверцята та відхилилася назад опершись на стіну швидкої, вона точно чекала якогось іншого питання від детектива.

– слухайте міс Олбрайт, мені абсолютно не важливо що про вас подумали інші, мені потрібна ваша версія. Зараз пізня ніч, і скоріш за все вам потрібно буде пройти обстеження у лікарні, тому чим швидше ми закінчимо, тим краще буде для всіх нас. – Джим потроху приходив до тями після почутого, і намагався швидше витягти її версію, щоб ще встигнути оглянути каналізацію за проханням боса.

– ну добре раз вам так потрібна ця версія… – байдуже промовила пані, та після короткої паузи продовжила -, я їхала додому від подруги, яка живе на Дюмонт авеню. Коли я повернула на Юніус стріт то побачила як дорогу під мостом перебігають якісь люди, я не знаю скільки я їх бачила, – тут вона зробила невелику паузу, і знов повернулася дивлячись в обличчя копа, – Я просто хочу сказати що вони перебігли дорогу досить швидко, тому я  й звернула на них увагу, після чого я по звичці подивилася у дзеркало заднього виду…. І тут почалося, – вона почала нервова поправляти волосся, при цьому Джим помітив що у неї почали тремтіти руки, та стало видно що їй чи то страшно, чи то дуже не приємно продовжувати, – У дзеркалі я не бачила нічого окрім чорного кольору, усе було чорне , тотальна пітьма, лише червоні вогники вряд на тих місцях де бордюри. Це мені лише на одну мить нагадало злітну колію в аеропортах. Там приблизно те саме, але вогники блакитно-сині. Далі я різко подивилася перед собою і побачила теж саме… ні будинків, ні стовпів, ні людей, просто пітьма і червоні  вогники по бокам якщо можна так назвати “уявної дороги”. Але я продовжувала їхати інстинктивно прямо. Буквально зразу дорога яка формувалася лише цими вогниками роздвоїлася, – вона знову зробила паузу. Очевидно що їй важко розповідати, було схоже що вона каже правду, або майстерно бреше. Тремтячим голосом вона продовжила: – шановний детектив ви мабуть вже подумали що я божевільна? Але я вам клянусь, ця дорога просто моментально роздвоїлася і я від жаху не знайшла іншого виходу як повернути вправо.  Мабуть саме це спричинило аварію. Бо я лише пам’ятаю, що після повороту вправо  вогники закінчилися, темрява стала суцільною. Звуки зникли, я неначе впала під воду. Тиша…. Потім я відчувала як світло пробивається до мого зору, я ледве розплющила очі і побачила, що якийсь темношкірий коп мене трусить за плече і світить ліхтариком в обличчя. Далі мабуть немає сенсу розповідати…

Ортега сидів підперши щоку кулаком зі скептичним виразом обличчя а іншою рукою швидко занотовував свідчення. Йому здавалося що це якийсь розіграш боса. Те що вона розказала було схоже на звичайну маячню, яка спричинена струсом мозку, або просто все це їй приснилося поки вона була у відключці після удару головою…. Врешті решт як би там не було, він тут не по своїй волі. Бос поліції Боб Чейні сам подзвонив йому заздалегідь і попросив дізнатися що там сталося у потерпілої, якщо вона буде в змозі говорити, та дослівно написати доповідь по її свідченнях. Також Джиму треба було швидко перевірити каналізацію, точніше вхід до неї. Після того що наговорила пані Олбрайт, Джиму було важко уявити що могло бути з наступним завданням.

-детектииив, агов? Ви мене слухаєте? – вимовила ледь чутно Тіна

Джим смикнувся та хутко покинув свої роздуми:

– ох прошу вибачити, шановна пані Олбрайт, вам більше нічого додати?

– начебто ні… ,- задумливо відповіла жінка, – так, у мене все.

– гаразд, ну тоді я думаю годі з нас усіх сьогоднішніх пригод, дякую за вашу співпрацю, і бажаю вам як найшвидше одужати! – промовив коп встаючи, та відкриваючи дверцята. Він вийшов надвір, дощ на диво вщух. Він вдихнув свіжого повітря та крутнув головою, набрякла шия заскрипіла як у старого діда. Він хотів було постукати лікарю та сказати що вони вільні, але в останню мить прибрав руку і знову повернувся відрив ті ж самі двері:

– я вибачаюсь пані, а ви часом не знаєте як проїхати до бара Сейнт Вітус?

Жінка на мить заклякла, але це було не так само, коли вона починала розмову. Це було інше, коли людина вперше щось чує і гадки не має чому її питають саме про це.

– е-е-а чому ви питаєте містере? – з явним збентеженням спитала міс Олбрайт.

– мій напарник мені рекомендував цей заклад, та щось я вагаюсь. От я і вирішив спитати першу ліпшу людину, – вигадуючи на ходу пробубнів Джим

– ой мені прикро це казати, але я гадки не маю що це за місце… – з відвертим сумом на обличчі відповіла жінка.

– та не беріть до уваги, – швидко випалив Джим, – ви не одна гадки не маєте що це за місце…. Доброї ночі.

Після цих слів Ортега різко зачинив двері та підійшов до бокового вікна даючи знак лікарю що вони вільні. Швидка завелась та поїхала геть. Тим часом Джиммі Ортега реально почав переживати, що він витратив занадто багато часу на балачки з Олбрайт, і може не встигнути непомітно перевірити те про що його просили.

Молодший детектив наближався до розбитої автівки де стояв Майк опершись на її багажне відділення і щось розповідав лейтенанту Фултону. Одна з патрульних машин вочевидь з сержантом Купером вже поїхала продовжувати чергування, в той час як інша ще була припаркована обабіч вулиці.

-…і от значить він мені верещить “Майк ти й гадки не маєш як довго я витягав цього клятого окуня!”

– кхм кхм, я вибачаюсь шановні, що перебиваю ваші рибальські історії, але мені ще треба дещо швиденько перевірити. – втрутився Джим вже радіючи з того, що Фултон та Фішер знайшли один одного серед усієї риби  Нью-Йорка.

– Джимбо якого біса ти там так довго патякав, я з десяток таких машин би вже встиг перевірити, поки ти зробиш єдиний допит з тією кралею! – зробив невдоволене обличчя Майк підморгуючи своєму візаві по рибному мисливству.

– моя провина бос, здаюся! – посміхнувся Джим і підняв руки до гори, – тільки не забудьте викликати евакуатор.

– уже викликали! А ти йди перевіряй свої догадки та швидше, а то моя Меган вже дзвонила та лаялася, коли мій напарник поверне її чоловіка додому! – Майк так само продовжував грати скривдженого татуся.

– добре Майк добре , я швидко, ти головне не сумуй… , – Джим розвернувся і швидким кроком пішов у сторону їх авто.

– І що ж далі було? – з цікавістю запитав Фултон

– Що?! Що?! той довбаний окунь перевер…..

Це останнє що чув Ортега віддаляючись від товаришів по службі. Він пройшов їхню службову машину, і почав методично роздивлятися дорогу та землю. Тінь від мосту заважала, тому що вже було майже пів першої ночі, а ліхтарі не все освічували. Але довго шукати не довелося. Він швидко підбіг до ледь відкритого люка каналізації. Звісно звідти несло такими ароматами, що й уявити важко. Детектив витягнув ліхтарика та почав роздивлятися люк та все що було навколо. Перше що кинулося в очі це сліди нібито рук на люці. Далі , від люка в сторону будівлі яка майже впритул прилягала до мосту, вели сліди крові. Завдяки тому що газон був свіже скошений прослідити лінію крові було не важко. Коп повільно рухався вздовж сліду який періодично переривався. Він йшов поки не перечепився через щось типу каменя. Джим не впав лише тому що займався спортом та регулярно бігав, гарна фізична підготовка вкупі з координацією втримали його на ногах.

– твою ж… що це таке було ? – він розвернувся і почав світити не на лінію, а паралельно їй де тільки що пройшов.

– що за ???! – він нахилився і почав освічувати місце. Роздивляючись він не вірив своїм очам.

Це була рука, точніше відірвана кисть судячи з кісток які стирчали з неї. Вона була чорна з відтінками темно зеленої шкіри, на місці нігтів був нічогенький такий “манікюр” довжиною 2 сантиметри, більш схожий на пазурі хижака. Він швидко одяг рукавички, і почав обережно перевіряти об’єкт. Важко було назвати це шкірою, тому що вона була ні разу не гладкою, скоріше вона нагадувала дуже сильно запечену шкіру, на кшталт тої яку ви бачите на засмаженому курчаті. Але навіть це не могло прирівнятися, з тим що бачив Джиммі.

Поки Джим роздивлявся свою знахідку уже під’їхав евакуатор та почав забирати та витягувати розбиту машину, і саме в цей час він почув у нагрудній рації:

– код десять три п’ять, усім патрулям в районі Браунсвіль , Вермонт стріт 49, загроза життю , стрілянина, підозрювані озброєні, відповідайте. Повторюю…..

Чорт забирай як невчасно!

Трясця його матері думав про себе Ортега, чому саме зараз??? Він швидко наскільки тільки міг витягнув з куртки два пакета  для збору доказів, та швидко засунув в менший кисть руки. Він здивувався, чому вона була така надзвичайно важка неначе зроблена зі сталі. Потім щільно закривши менший пакет, поклав перший пакет до більшого, і також щільно його затиснув. Він чув як Майк лається у все горло та проклинає усіх і все, та кричав: – Ортега бісів чорт де ти вештаєшся? Треба їхати!, – але зараз було занадто важливо забрати цей доказ та надійно сховати. Нарешті запакувавши його як треба, він засунув його до куртки, підтягнув нижню резинку щоб ця хрінотінь не випала з за пазухи як новорічний подарунок, та стягнув блискавку на куртці по саму шию. Після цього він видав найшвидший фальш старт у своєму житті побігши в сторону автомобіля. Менше ніж за 10 секунда від добіг до авто і вже був за кермом патрульного форда.

Рація не вщухала, повторюючи код злочину та закликаючи усіх вільних патрульних приїхати до вказаного місця. Форд ввімкнув сирену та зірвався з місця зі звуком палених шин. Місце вказане диспетчером було не дуже далеко, приблизно 15 хвилин їзди. Джим уже просох від дощу, але обличчя було усе спітніле від тих пригод що звалилися йому сьогодні на голову, Майк же трохи забув про те що його вдома чекають, та почав сварити напарника:

– якого дідька ти там робив? Джиммі від тебе тхне неначе ти був на побаченні з щурами! Матір божа відкрий вікно, – жалівся дідуган, але не дарма, запах який придала каналізація не можна було порівняти з тим що було у прихованому пакеті  за пазухою.

Джиммі розумів що ця знахідка може викликати підозру, тому мовчки натиснув на скло підйомник та не став сперечатися з напарником. Тим більше за ці три роки він вже звик до його характеру, та набув умовний імунітет до тих викидів, які б розлютили будь-якого іншого молодого копа.

– отак я мріяв про заслужений сон, а вийшло так що невідомо скільки ми  будемо тирчати в цьому клятому районі. Джим там щось серйозне я сракою відчуваю! Ти тільки будь обережний, як приїдемо на місце треба дочекатися підмоги, ти чув мене? Не лізь поперед батька в пекло сам! – треба було віддати належне Майку, він точно за час служби набув деякий хист на проблемні справи, і якщо казав що треба бути обережним, то так воно й мало бути.

– авжеж Майк, ти ж мене знаєш я нікуди без тебе…

– так ану відкинь ці жарти синку, я тобі серйозно кажу тримай себе в руках, коли приїдемо. Мені не потрібний новий напарник до того часу як я вийду на свою кляту пенсію. – бубнів Майк, розмахуючи вказівним пальцем то вказуючи вгору, то на себе, то на Джима.

Тим часом вони під’їхали до місця пригоди і там вже був аншлаг. Шість патрульних автівок та купа копів були готові штурмувати будинок. Декілька копів в стороні поодаль від будинку балакали з якимось цивільним. Майк подумав що саме він мабуть викликав 911. Вони припаркувались, вимкнули сирени й поспішили до них.

Вони представилися один одному потисли руки та коротко дізналися про обстановку на місці. Зі слів свідка, він прокинувся тому що в сусідньому будинку почув постріли. Йому здалося що було три постріли, але він невпевнений тому що був сонний. Потім він чув дуже жахливий гуркіт, неначе хтось боровся ламаючи усю сусідську оселю. Постріли були десь хвилин 20 тому, і за цей час крім світла у вітальні більше не було жодного звуку. Майк з мить подумав потім сказав:

– викликайте штурмову групу , треба розділитися та оточити будівлю на випадок якщо хтось ще є всередині до прибуття спецназу, я не хочу щоб сьогодні когось підстрелили.  – після цих слів заговорив лейтенант  Харріс, який першим прибув по виклику:

– сер штурмова група вже в дорозі має прибути з хвилина на хвилину, я згоден що треба оточити периметр, я розподілю людей щоб усі сектори відходу були перекриті.

– молодець Харріс, дійте але будьте надзвичайно обережними. – Джим глянув на Майка, який виглядав дуже втомленим, його мішки під очима неначе ще збільшилися, було видно що він дуже втомився і йому треба відпочити, але служба є служба, в тому й біда, що ти не має права на слабкість.

– Майк ти як себе почуваєш? Виглядаєш кепсько друже, може йди присядь до авто та відпочинь, а ми тут розберемося? – запропонував Джим.

– ні Джиммі , дякую за турботу, але раз я тут, то треба довести справу до кінця. –з цими словами під’їхали спецназівці. Їх капітан підійшов до Майка та Джима. Після короткої бесіди капітан кивнув та підрозділ почав свою справу. Вони діяли швидко та професійно. Будинок був одноповерховий, тому зачистка території тривала не дуже довго. Через декілька хвилин, стало ясно що штурмувати нікого.

Капітан спецназу вийшов з будівлі і звернувся до Майка:

– шеф , мабуть ми тут більше не потрібні, Харріс каже що вони прочесали усі ближні хати, і немає жодного підозрюваного лише деякі сліди крові за межами будинку, а в домі крім трупів також порожньо. Але є один нюанс дуже химерний. Там на подвір’ї валяється якийсь голий чолов’яга схожий на шимпанзе і в нього дерев’яний обрубок тирчить з грудної клітки.

– Що?? Ай пофіг, добре хлопці, дякую за роботу, далі ми самі. Джим нумо подивимось що там за бісовщина розвелася – вони квапливо попрощалися і спецназ швидко зник, так само швидко як і приїхав. А двоє детективів та лейтенант Харріс увійшли до будинку.

Вони пройшли вітальню де під стіною лежав перший труп з розквашеною пикою, було дуже багато крові, далі був просторий зал посеред якого стояв стіл. Судячи з того що було на столі, ті люди які до цього були живі грали у карти. Скоріш за все на гроші, тому що валюти на столі та під столом було досить багато. Ще були сліди наркотиків та якихось препаратів. Другий убитий лежав на дивані з розбитою головою та револьвером у руці. Уся оселя була  потрощена, розбиті вікна, пробиті двері , стіни у порізах. Тут напевно була бійня. Останній труп лежав на подвір’ї, він був дуже сильно вкритий чорною шерстю. Грудна клітина була проколота дерев’яним обрубком, усе обличчя в ранах та крові, і скоріш за все виколоті очі. Його руки були не естетично довгі. А замість нігтів були довгі пазурі.

– викликайте швидку, балістичних спеціалістів та криміналістів, чорт забирай викликайте усіх спеців які є… також можете відпустити декілька машин на патрулювання, я думаю убивця вже далеко звідси. – сказав втомлено Майк, – Джим йди сюди, – покликав старий свого напарника. Вони вийшли на вулицю подалі від трупів, а Харріс пішов викликати усі можливі служби.

– дякувати богу ніхто з наших не постраждав сьогодні, здається моє чуття починає мене підводити. Ще одна причина йти на покій мій юний друже… – почав спокійно казати старший полісмен з нотами жалю в голосі. Було видно що йому прикро визнавати, що він старішає та втрачає хватку.

– та все нормально Майк, не бери дурного до голови, сьогодні все обійшлося й добре. Я тобі більше скажу , навпаки нам пощастило що саме сьогодні твоє чуття тебе підвело і по нам не почали стріляти з цієї халупи. Знаєш що Майк ти дійсно зробив все що міг, небезпека вже позаду, тому думаю тобі варто їхати додому відсипатись, візьмеш на завтра відгул, а в четвер вийдеш як свіжий огірок домовились? – Джим намагався бути максимально наполегливим , і здається це спрацювало.

– так, мабуть ти маєш рацію , піду я викличу таксі , а то Меггі мене точно з’їсть дома…

Старий розвернувся та почав набирати таксі, а сам поклигав до службової машини щоб там її дочекатися. Тим часом Джим повернувся на подвір’я до волохатого чоловіка, але його вже не було на місці. Джим потер потилицю та крутився у різні сторони намагаючись зрозуміти куди дівся труп. Він навіть уявити не міг наскільки чуття Майка його не підводило.

Розділ 2

“Я ПРОСТО ЛЮДИНА”

Він біг по дорозі, яка піднімалася вгору і чим далі він пробігав тим важче було продовжувати. Ноги починали нити від втоми. Невеличкий промінь світла в кінці дороги сяяв та вказував шлях. По бокам дороги було пусто, неначе хтось вирізав усі будівлі і замість них додав вакуум. Він притягував бордюри розтягуючи краї та розмазуючи їх на кшталт розлитої фарби. Нейт біг не зупиняючись все далі й далі, сяйво в кінці дороги все більше в’їдалося в око, починало навіть пекти. Він витягнув руку попереду себе аби прикрити обличчя, але промінь наскрізь пронизував руку та все так же палив його око. Нейт почав повертати голову то вліво то вправо, але нічого не допомагало…  раптово він почув звук , він доносився десь збоку від вакуумної стіни. Звук був глухий як під водою. Він все наростав і наростав поки не став нестерпним. Скроні напружились, а голова від болю ледве не зірвалась, від спотикнувся і падаючи обличчям в чорний асфальт заплющив очі в останню мить…

….і підскочив з ліжка весь в поту. Будильник скакав як навіжений видаючи такий жахливий звук, що навіть мертвий би прокинувся. Промінь сонця який продирався крізь штору його кімнати падав якраз на те місце де була його голова. Він узяв однією рукою ручний годинник з тумби , та іншою рукою гепнув по будильнику вимикаючи його механізм. У кімнаті утворилася тиша. На годиннику була сьома ранку. Лише з-за вікна було чути безкінечний і ледь чутний гомін автівок. Хтось без перестану сигналив, хтось газував на першій та другій передачах, а хтось горлопанив так що було чути сильніше за усіх. Це була звичайна атмосфера Нью-Йорка, і якщо твої вікна були погано герметизовані, то жахливий сон тобі був забезпечений. Сусід зверху трохи гупав по стелі повільно пересуваючись. Це не дуже дратувало, але було зрозуміло що там проживає чималий хлопчина далеко за 100 кг вагою. Знизу ж навпаки жив повний придурок, який час від часу волав як різаний коли його Нью-Йорк Джайантс програвали футбольні матчі. Деколи Нейта  відвідували думки щоб надавати йому копняків, щоб він дивився свій футбол тихіше. Але зазвичай Нейт був спокійною та миролюбивою людиною, хоча ззовні нагадував бійця змішаних єдиноборств. Нейт Саттер жив у доволі бідному районі, та житловому масиві так би мовити економ класу. Усі жителі якого були зазвичай або робітниками низької ланки, безробітними, або мігрантами-нелегалами. Йому було близько 35 років, він мав спортивну статуру. Середньої довжини волосся русого кольору, карі очі, та виразні брови з нахилом від висків до носа, що при звичайному погляді здавалося ніби він завжди має сердитий вигляд. Його звичайний день складався з занять спортом та роботою на виробництві де він був звичайним робітником. У нього не було жінки та дітей, його батьків він взагалі не знав. Він лише пам’ятав що йому казали у дитячому інтернаті. Одного дня жінка яка була його матір’ю просто віддала його і більше ніколи робітники закладу її не бачили. Можна сказати що йому пощастило з прийомним батьком який також не був заможним, але був хорошою та чесною людиною та виховав Нейта гарним хлопцем. Він усиновив Нейта в 6 років, і ростив як свого сина до самої смерті. Помер батько Нейта по досить страшній випадковості на тому ж виробництві, де він сам працює. Недбалість персоналу яка зустрічається усюди, інколи призводить до смертельних наслідків особливо коли річ йде про пересувні важкі металеві конструкції.

Ця чахла квартира з не багаточисленним майном залишилася Нейту в спадок від прийомного батька, а будильник який підіймав Джозефа кожного ранку, тепер справно служив Нейту. І хоча все навколо не мало б викликати позитивних емоцій, тим не менш Нейт завжди позитивно дивився на речі, та сприймав усе так я воно є, не скаржачись на свою важку долю. Однак є один промінчик світла який надихав Нейта та підіймав йому настрій кожного разу коли він її бачив. Це дівчина Софі, яка нещодавно переїхала з Франції. Вона отримала візу, та вирішила розпочати нове життя у штатах. Нейт постійно бачив її у місцевому супермаркеті де вона влаштувалася на роботу. Багато він про неї не знав, хоч вона і була його сусідкою. Крім дрібних розмов по дорозі на роботу та раптових діалогів на житловому майданчику він на більше не  рішався.

Він поклав годинника назад на тумбу, а сам пішов приймати душ. Через десять хвилин він вже був готовий одягатись, але по звичці перед походом на кухню стрибнув на турнік та виконав ранкову норму підтягувань. Поки він підтягувався на нього дивився Амбал, кожного разу то піднімаючи то опускаючи голову, ввічливо рахуючи кількість підтягувань.

-фух, а тепер можна поїсти, так малий бешкетник? – сказав Нейт, опустившись ногами до підлоги та звертаючись до моцного кота чорно білого кольору.

– і так вівторок,  що у нас сьогодні на сніданок? – Нейт швидко передивився декілька котячих кормів, і обравши один з них висипав коту в миску. Кіт в цей час ліниво крутився між ногами неначе намагався завадити хазяїну його нагодувати. Після того як їжа потрапила до місця призначення кіт почав їсти неначе ніколи до цього не їв.

– агов братан, полегше, а то подавишся! – застеріг кота Нейт – Ніхто твоє їдло у тебе не забере!

Нейт посміхнувся дивлячись на вічно голодного Амбала, та витягнув з дискетниці  випадковий диск. Запихнув його до старезного програвача компакт дисків та пішов робити типовий холостяцький омлет.

Звуки треку Crazy Town Drowning заповнили кухню і хлопець пританцьовуючи  готував їжу доки не почув як хтось знизу почав гупати по його підлозі:

– гей ти падло виключи свою довбану музику! –Нейт впізнав пискливий голос прибацаного сусіда, та підійшов до вікна. Відкривши його він голосно прокричав у напрямку нижнього поверху: – доброго ранку козел! Спробуй влаштуватись на роботу, тоді моя музика тобі не буде заважати, будеш мені навіть дякувати!

Сусід щось продовжував кричати, але Нейт додав звуку і зараз крім шаленого металу вже точно нічого не було чути. Піднявши собі настрій після поганого сну, хлопець вимкнув програвач, швидко поснідав, одягся, узяв обід на роботу та одягнув годинника який йому подарував батько. Він ритуально попрощався з котаном схопив рюкзак та вийшов. Закриваючи квартиру він зустрівся з сусідом який жив навпроти, це був літній чолов’яга років 60. Він як і Нейт майже в один час кожного робочого ранку ходили на роботу тільки не в одне і те ж місце.

– доброго ранку Нейт , добре ти дав прочуханки цьому ледарю, нехай знає як воно коли не поважаєш сусідів. – посміхаючись сказав темношкірий низенький чоловік якого звали містер Джонатан Ллойд.

– доброго ранку містере Ллойд, чесно кажучи краще було б надерти дупу цьому козлу, але мені не хочеться потім пояснювати копам, що ми тут усі страждаємо через одного придурка. Вибачте за цей шум. – вибачаючись за музичний переполох, сказав Нейт.

– та я розумію Нейтан. Я все розумію. Як там до речі справи на роботі? – запитав чоловік, коли вони разом підійшли до ліфта.

– та начебто все гаразд, роботи завал, працюй хоч без вихідних, нема на що скаржитись, а у вас як справи? – спитав хлопець і в цей час подивився на годинник який показував без п’ятнадцяти 8.

Перед тим як сусід дав відповідь, в сусідній квартирі клацнув замок, та на житловому майданчику з’явилася дівчина років 30. У неї було чорне волосся до плечей, та смаглява шкіра. У неї був рівний пропорційний ніс, помірні губи, та надзвичайно красиві карі очі, які прикрашали середньої густоти брови. Якщо брати до уваги що вона з Франції то це напевно був південь де було набагато спекотніше.

– …не дуже добре мій юний друже, наша контора… – в цей момент ліфт під’їхав та двері відчинилися, а ззаду чоловіків з’явилася дівчина зі словами:

– добрий ранок містере Ллойд, привіт Нейт! – широко посміхаючись привіталась Софі. Містер Ллойд зробив напівоберт: – о, доброго ранку Софі, також на роботу? – запитав темношкірий сусід, водночас крокуючи в кабіну ліфта.

Нейт трохи закляк з несподіванки, та все ж таки видавив: – п привіт, як справи? – він потирав потилицю, та не міг встояти на місці, неначе йому лише 16 років. Софі бачила розгублений вираз обличчя Нейта та вирішила підтримати розмову щоб зменшити напругу: – Як там поживає твій котик? – кіт  Нейта мимоволі вибігав із квартири тому про нього знали усі сусіди на поверсі.

Такого питання він точно не очікував, тому набравши повні груди повітря, видавав:

– нууу тааа наче нормально, тільки постійно просить їсти негідник. – Нейт потроху починав червоніти розуміючи що верзе не те що треба, та й взагалі спілкування с жінками було важкою справою для нього, особливо з такими вродливими як Софі. Але йому пощастило. Цю зніяковілу сцену перервав містер Ллойд, котрий прицмокував, махаючи головою: – діти , нас усіх чекає ліфт покваптесь! – він майже сміявся дивлячись як двоє дорослих поводять себе неначе підлітки. Після останніх слів двері почали зачинятися, але Нейт різко вставив руку і знову розкрив двері.

– вибачте, це  я бовдур тут забазікався, вже й справді час їхати, будь ласка заходь Софі – Нейт пропустив дівчину , і згодом сам зайшов. По центру стояв містер Ллойд а хлопець і дівчина по обидва боки від його плечей. Так вони й проїхали швиденько до першого поверху в тиші. Ліфт відчинився і вони по черзі вийшли до вестибюлю. Коли всі троє опинилися на вулиці Софі сказала: – я сьогодні взяла вихідний на роботі, тому мені в іншу сторону йти, бажаю вам гарного робочого дня, бувайте містер Ллойд, бувай Нейт!

– дякую серденько і тобі гарного дня! – сказав містер Ллойд, в той час Нейт лише спромігся помахати їй рукою. Потім опустив руки і вилаявся собі під ніс.

– знову я повів себе як телепень… – вимовив Нейтан зі злістю.

– це хто тобі таке сказав хлопче? – підвівши високо брови запитав сусід.

– містере Джон ну ви ж самі усе бачили, куди мені до такої дівчини? Де вона, а де я?

На цю репліку Джонатан не зміг втриматись і почав голосно сміятися

– ну от бачите? Навіть вам смішно, а тепер уявіть що вона могла про мене подумати. Я просто невдаха.

Від душі насміявшись Джон повільні змінив вираз обличчя і крокуючи вулицею Брукліна почав говорити:

– ти тут а вона там, хіба не видно? послухай мене хлопче що я тобі скажу і спробуй запам’ятати. Ти можеш дурнувато виглядати перед жінкою  чи дружиною – це абсолютно нормально. Усі чоловіки час від часу шаленіють від жінок. Це природньо, ми так влаштовані. Це і не добре і не погано, це просто є як є. Якби ми не шаленіли від жінок це б означало що вони нам байдужі, то як би тоді люди існували, знайомились та створювали сім’ї ? Подумай про це. Друге що я хотів би сказати. Ніколи не кажи що ти невдаха. Я досить довго знав твого батька, ми деякий час навіть працювали разом. І хоч ти не його рідний син – я знав Джозефа. І я впевнений що він виховав гарну і достойну людину. І я бачу тебе синку який ти є, як ти наполегливо працюєш, як відносишся до людей. І повір мені я зустрічав людей які вважають себе діамантами суспільства але вони й нігтя твого не коштують. Ти повинен поважати себе і оточуючих щоб люди також тебе поважали, тому що в світі багато поганих людей, котрі будуть ладні тебе з’їсти. І ти маєш давати відсіч таким людям. А жінки… тьху на них, все у тебе буде добре Нейт. Просто частіше спілкуйся с цією дівчиною і все буде гаразд. Повір мені, Софі гарна, але проста дівчина. Ви знайдете спільну мова рано чи пізно. – Джон закінчив свою повчальну промову, та легко  посміхнувся простягаючи руку Нейту.

– дякую вам містер Ллойд. Я ціню те що ви сказали і про життя і про мого батька, ви хороша людина. – хлопець стиснув руку Джона та міцно обійняв його.

– не розкисай солдате! – щиро посміхався Ллойд – Іди працюй і не бери до голови дурниць, бо мені час звертати в інший бік.

– окей містере Ллойд гарного вам дня, до вечора!

З цими словами Нейт побіг до станції метро, яка відвезла його до виробництва на якому він працював.

 

Нейт працював за своїм верстатом який синхронно повторював одну і ту ж операцію. Навколо все було як завжди, хтось грюкав молотками, інші робітники щось крутили, а оператори на його лінії так як і Нейтан стояли та керували верстатами. Дивлячись на монотонну роботу він обперся на металеву стінку, очі потрохи почали злипатися. І секунда за секундою йшла у нього перед очима… Хлопець відвів голову від апарату щоб подивитися навколо себе, але побачив знайому пустоту. Усе було порожнім, неначе він потрапив до неба. Він подивився собі під ноги, але навіть там було також порожньо. Перша думка чорт забирай як я взагалі стою якщо під ногами немає підлоги?? Потім він повернув зір до верстату , але на його місці була та ж  сама дорога яку він бачив зранку. Була єдина відмінність. Від його правої руки тягнулася стрічка начебто туману до кінцевої точки. Нейт помахав рукою намагаючись струсити  її неначе налипле павутиння, але це не дало жодного результату. Рух рукою лише створював коливання неначе вона була погано натягнутою резинкою. Нічого не залишалося окрім йти по дорозі. Хлопець йшов і через секунд п’ять усе різко перемінилося. Він опинився в місці яке нагадувало східні мотиви, чи то Китай чи то Корея, він не міг відразу сказати. Дивлячись на свої руки він помітив, що вони кардинально змінилися. Його передпліччя було чорнуватого кольору вкриті фактурною шкірою неначе він копирсався в сажі. Піднявши очі перед ним стояла людина  азіатської зовнішності в чорному кімоно, в лівій руці якого був чи то меч чи то катана. Він дивився прямо в очі Нейту і вимовив лише одну фразу: – …я не боюся смерті мій сину… Нейт прокинувся лежачи на підлозі, а навколо нього зібралися колеги по роботі, вони щось казали, але він нічого не міг розібрати. Було враження що йому у вуха напихали вати при чому максимально щільно. Навколишня гучність була викручена неначе на мінімум. Один з людей на вигляд нагадував лікаря поводив пальцем перед очима Нейта потім щось сказав іншому, який також поряд схилився над хлопцем.

-я думаю у нього струс мозку, він нас не чує, але реагує на візуальні подразники, – сказав перший лікар

– давай заберемо його до лікарні, а там вже зробимо мрт та все стане ясно, – додав другий.

В цей момент Нейт закрив очі і сконцентрувався, слух потрохи починав повертатися. Він відкрив очі і вже зараз міг розрізняти хто що каже.

– дозвольте я встану,- спокійно вимовив Нейт

– синку я б не радив тобі зараз вставати, тому що ти непогано так гепнувся головою о бетонну підлогу. – застеріг його перший лікар.

– але я нормально себе відчуваю, у мене навіть голова не болить, – наполягав Нейт.

Після деяких вмовлянь під наглядом лікарів, він все ж таки встав, і начебто все було гаразд, окрім однієї деталі. З його руки  йшов шлейф туману який світився.

– лікарю ви не можете сказати що в мене з рукою? – з невеликою надією спитав Нейтан.

-а вона що у вас болить? – перепросив лікар

– та ні не болить, я просто так питаю, не пошкодив я її раптом?

– хлопче тобі треба зараз в останню чергу думати за руку, у тебе єдина проблема яка може бути це значний струс мозку.  Я радив би тобі поїхати в лікарню на обстеження. І як мінімум  не працювати сьогодні.

– дякую за експланацію доктор, я візьму це до уваги, – з розпачем сказав постраждалий, при цьому дивлячись на руку та те що з неї виходило. Якби у мене була страховка на ваші обстеження…

Через півгодини лікарі поїхали ні з чим, тому що Нейт відмовився їхати до лікарні. Начальник по роботі відпустив його додому, і попросив зателефонувати коли він добереться додому. Але все це менш за все непокоїло хлопця. Ця фігня що як шлейф смороду йшла від його руки дуже сильно його дратувала. Чим більше часу проходило тим більше це впливало на його психіку. Спочатку Нейтан вирішив їхати додому, але щодалі він віддалявся від кінцевої точки цього туману, тим більше він дратувався. Він не міг думати ні про що інше, крім цього туману. Туман наполегливо світився неначе змушуючи хлопця йти за його курсом. Доїхавши до своєї станції метро він подивився на годинник, вже майже шоста година вечора.  Треба було йти додому, але рука наполягала щоб він повернув туди куди вела стрічка. В мозку починало нестерпно свербіти, як зазвичай свербить у наркоманів від ломки. Зненацька він почав дерти лодоню нігтями  сподіваючись що це допоможе прибрати дивний ефект з руки.  Все марно, лише криваві подряпини, а ганебний туман не полишав свідомості і нахабно коливався як хвилі в морі. Потім Нейт почав лупити себе по голові в надії що це допоможе, але окрім головного болю це нічого не змінило. Хай би ти луснув падло, що б це не значило я тебе знайду! Подумав про себе Нейт і побіг назад до метро закипаючи від люті. Їхати довелося довго, декілька разів він плутав напрямки, тому що кінцева точка змінювала позицію, не зрозуміло було що це за кінцева точка, чи це людина чи це тварина чи це місце. Але ясно було те що воно переміщувалося і плутало Нейтана майже три години. Кінцева точка була десь на окраїні районі Брукліну. Він вийшов на двір з метро, і йому відкрилися ганебні види дуже поганого району навіть гіршого ніж той в якому він живе. Він підняв руку і туман показував прямо по курсу. Пройшовши метрів 300 він подивився на час, вже була десята година ночі. Сумніви навіщо він йде сам не знаючи куди змінилися впевненістю що там вкінці розгадка. Нейтану реально набридло йти пішки, хоча туман, що далі він йшов збільшувався. Концентрувався та яскравішав. І ось нарешті багатоповерхівки закінчилися, і почалися будівлі звичайних одноповерхових домів, і його вказівник чітко показав куди треба йти. Саме тепер туман був як рівна полоса без зайвих поворотів. Серце хлопця почалося бити набагато сильніше. Він глянув на годинник вже була дванадцяти година ночі. І ось нарешті цей дім. Невеликий дім, одне велике зашторене вікно, але видно що там горіло світло. Нейт чомусь відчув що в такому районі не будуть дуже раді зустріти незваного гостя о дванадцятій годині ночі. Він підкрався до вхідної двері….

Двері були ледь відчинені. Нейтан обережно відкрив їх і навшпиньках почав крастися крізь вітальню, де було досить темно. Він намагався щось почути. І таки почув якийсь тюремний лексикон що доносився з залу. Все було б добре якби він не звернув увагу на руку, яка горіла білим світлом від чого йому на мить здалося що він видасть себе і його побачать. Хлопець різко спробував сховати праву руку в кишеню, але тим самим зачепив неонову лампу, яка стояла біля тумби у вітальні. Він почув як хтось підскочив у наступній кімнаті та почав лаятися:

-е йоу що там за сволота лізе, знову срані безхатьки припхалися за дозою?

Наступна мить була дуже швидка та хаотична. Чоловік доволі кремезний та весь у татуюваннях йшов до вітальні з дерев’яним обрубком схожим на поламану биту весь час лаючись як собака. Через це він не почув і тим більше не побачив Нейта який одним стрибком скоротив дистанцію та прямим ударом вибив більшість зубів цьому торговцю наркоти, інший прямий удар полетів прямо в носа. Удари були настільки потужні що ніс злодія чи то заліз чи то просто відірвався об носову кістку. Його обличчя заливало кров’ю з небаченою швидкістю і він хриплячи сповз по стіні. Він так і не встиг нічого зробити. Биток випав з рук, а Нейтан підхопив його та швидко вбіг до зали, наступний злочинець був походу під кайфом, тому що запізнився з реакцією. Він лише встиг витягти револьвер і направити в сторону Нейта. Але його руку майже в два рази меншу по товщині перехопили і відвели у сторону… Все на що спромігся другий наркоман це натиснути на гачок декілька разів. Пролунали постріли. Нейт лише один раз увалив битком по голові другому об’єкту і той опустив руки. Запанувала дуже коротка пауза. У Нейта в голові горів розпач, що він накоїв…. Тільки що він забив двох людей майже до смерті. Ніколи такого не було б при звичайних обставинах. Тим не менш доля не попереджала що це не кінець, і що далі його чекало. Хоча двоє забулдиг мексиканського походження були майже мертві, проклятий туман тягнувся до дверей які виходили на подвір’я… На столі було дуже багато грошей, так багато, що Нейт навіть в житті стільки не бачив. На додачу був розсипаний білий порошок , та багато різних пігулок зі шприцами. Але як вже було сказано, хлопак не довго розглядав розважальні принади наркоманів Брукліна. Двері чорного входу повільно відчинялися і в будинок заходив самий справжній чорний вовк. Нейт ніколи не бачив живих вовків, але знав що вони зазвичай чи то білі чи то сірі, але точно не чорні. У цього вовка була надзвичайно широка щелепа   та два величезні ікла. Кров крапала з пащі вовка неначе він тільки що поснідав казаном крові. Серце Нейта калатало с такою швидкістю, що мабуть на вулиці було б чути. Він не відчував страху натомість відчував безпорадність, тому що набити пику людині завжди є шанс, а що ти зробиш такій величезній тварюці без реальної вогнепальної зброї? Він хаотично намагався думати що робити далі, чи тікати чи битися. Оцінивши дистанцію до коридору з якого він прийшов, він зрозумів що у нього немає шансів втекти. Якщо тікати то хіба що стрибаючи у вікно. Але він не знав чи є грати на вікні, а подивитися назад втративши пильність в цей момент, уже означало смерть. Вовк повільно наступав, а хлопець мимоволі задкував до дивану вздовж стіни, тримаючи в руці єдину зброю – обрубок бити. Думки які летіли зі швидкістю світла різко зупинилися, тому що передні лапи вовчари утворювали руки, а задні – ноги. Вовча паща дуже потворно перетворювалася на подобу людської голови. Врешті решт ця істота перетворилася на голу але дуже сильно вкриту чи то шерстю чи то волоссям людину. Її тіло було вкрито шрамами та набухлими м’язами. Більше того шлейф туману вів прямо до серця істоти.

– похвально ти розібрався з моїми агентами, – прогарчав перевертень роздивляючись свої пазурі на світлі лампи. Пазурі мали десь три сантиметри в довжину.

– але знаєш в чому проблема? Вони були чудовими постачальниками халявної крові. А тепер їх немає… завдяки тобі. – вовк дуже розлючено подивився на бідолашного хлопця, який хоч і був неймовірно атлетичної статури, але здавалося атлетизм тут не допоможе.

– так скажи мені хлопчику, якого чорта о цій порі тебе занесло саме в мій дім? У тебе є хвилина на пояснення. Час пішов. – видно було що вовк не жартував. Він навпаки присів розставляючи довжелезні руки в боки опираючись на них так не наче це була його базова поза.

– я не знаю чому я тут опинився, у мене є одне пояснення – ти мічений вовчара, – сказав Нейт не дуже впевненим голосом

– мічений? Як це розуміти смертний? Поясни будь ласка… – сказав вовк низьким гортанним голосом, у весь час шмаркаючи носом.

– я уяви не маю! Моя рука привела мене до тебе – байдуже відповів Нейт,

– рука кажеш? Цікаве пояснення але якесь дурнувате. Якби ти був Бруджою, я б зрозумів твій ентузіазм, але ти ж звичайна людина? Це навіть смішно, нащо ти розраховув коли сюди йшов? – тепер вовк почав дюйм за дюймом скорочувати відстань до Нейта.

Він помітив що балачки кінчаються і екшн наближається. З вовком вже не вийде домовитися. У нього в голові крутилося лише одне запитання – як швидко ця потвора вміє перевтілюватися до форми вовка? Та скільки часу у нього є на контратаку. Від цього залежав план що далі робити.

– як тебе звати друже? – гарчав перевертень, – Я хочу знати ім’я,  щоб доповісти лорду хто був винуватий у вбивстві моїх постачальників. Хоча знаєш що? Час вийшов… – видно було як м’язи перевертня напружилися як струна, і буквально за одну секунду він стрибнув на ходу перетворюючись у ту тварюку покриваючись шерстю та оголюючи свій оскал.

– твою ж матір! – крикнув Нейт перечіпаючись та падаючи на диван до трупа наркомана. Величезна вовчара летіла над його головою не розрахувавши відстань, і Нейт по інерції ударив двома ногами вовка у тулуб надаючи йому більшого прискорення. Це спрацювало на якусь мить, тому що вовк вилетів через зашторене вікно з тріском розбив шибки. Немає решіток, немає решіток! Радісно подумав про себе Нейт. Швидким стрибком піднявся на ноги і що духу побіг до дверей чорного входу. До дверей треба було бігти максимум секунди три, але поки він біг, то почув як вовк стрибнув на дах хати, та побіг паралельно йому. Він відчинив двері і побачив що ця клята собака вже стрибнула на газон заднього подвір’я і знову брала розгін в сторону своєї цілі.

– Чорт! Чорт! Чорт!, – Нейт намагався якомога швидше закрити та замкнути двері. В цей момент величезна паща вовка пробила нижню частину дверей, які були зроблені з якогось лайна. Перевертень не гаяв часу і намагався відгризти по лікоть руку Нейта махаючи пащею та пропихуючи величезні передні лапи. В цей момент він побачив як на лобі вовка загорілося сяйво, яке йшло від його правої руки. Нейт розмахнувся обрубком бити та почав лупити гострим кінцем по очам звіря. Він встиг ударити раза чотири перед тим як вовкулака завив та вирвав голову назад. Хлопець впав на дупу, відчуваючи шалену втому від перевантаження організму адреналіном. Але треба було діяти, він що було сили встав і відчинив двері. Там стояв той самий перевертень тільки в формі людини і ричав:

– ти людський виродок виколов мої очі, але я Гангрел ! Я тебе все одно чую , і мені не потрібні очі щоб роздерти твоє м’ясо на шмаття. – видно було що звір дійсно відчуває де його супротивник, але агонізує після втрати зору.

– ну давай розірви мене наволоч, якщо ти такий крутий! – Нейт розумів що це єдиний шанс, йому здавалося що в людській формі ця потвора слабша, тому треба добити її. Після такого приниження від людини, представник клану Гангрел заревів страшним ревом і побіг в сторону Нейта. Він зробив потужний стрибок витягнувшись усім тілом. Дві довжелезні передні руки на яких пазурі подовжилися раза в три, були готові зійтися разом, роблячи з тіла Нейтана щось на кшталт м’ясного фаршу для котлет. В цей момент хлопець зробив перекат по землі назустріч вовку з метою опинитися у істоти за спиною, і так як координація тварини залежала лише від нюху та слуху, він міг використати це. Потвора дійсно пролетіла і почала гамселити повітря де тільки що був супротивник. Потім повільно повернулась і почала принюхуватись, але удар в грудну клітину дерев’яною битою прийшовся раніше ніж вовк зміг щось почути. Перевертень з скривавленою мордою намагався щось сказати, хрипів, але останнє що він зміг зробити це ударити однією лапою поперед себе, і нажаль цей передсмертний хрип дійшов адресата. Потвора зробила чотири величезні діри у руці  Нейта. Шалений біль та сльози навалили майже одразу. Нейт упав тримаючись за руку та марно намагаючись зупинити кров яка валила з проколотив м’язів та вен. Він розумів що треба негайно перетягнути руку інакше йому не довго бігати. Збираючи горстки сили він пройшов до хати та відкрив шафу, там було якесь лахміття. Він порився і йому трапився халат у якого був пояс. Витягши пояс він затягнув його поверх біцепса настільки наскільки міг.

Треба вшиватися звідси, це  й же придурок стріляв пролетіло в голові Нейта. Він вийшов через задні двері та покинув оселю, пройшовши десь 200 метрів він побачив таксі. Біль була нестерпна, потрібно була медична допомога, але у нього не було страховки яка б покрила таку операцію. Тому не було сенсу їхати в лікарню. Єдиний шлях це або попросити когось знайомого покрити операцію, або знайти підпільного хірурга. Обидва варіанти були лайном. Нейт не знав куди подітись, і як далі бути. Єдине що було добре це відсутність сраного туману з руки. І де він трясця його матері взявся на мою голову? Нарешті він дочалапав до таксі.

– шеф підвезеш? – він назвав адресу свого будинку.

– ох ні хера собі хлопче, що з тобою трапилося, ти виглядаєш так неначе тебе заживо шинкували ! – вилупивши очі на повністю скривавленого хлопця сказав водій.

Нейту пощастило що цей водій був не такою поганою людиною, бо будь-який інший натиснув би на газ та звалив би подалі побачивши такого клієнта.

– та зайшов трохи не в той район батьку, будь ласка відвези мене додому…прошу…- ледве вимовляв хлопець.

Водій вискочив з авто відкрив багажник та хутко витягнув целофанову плівку на випадок брудних вантажів. Він швидко обгорнув заднє сидіння та допоміг сісти ледь притомному Нейту.

– друже довезти тебе до дому нема проблем, але дивлячись на тебе наступне таксі тобі уже будуть викликати на цвинтар! – без жартів прокричав водій.

– просто…. відвезіть….

У Нейта від втрати крові страшно паморочилася голова, в роту було неймовірно сухо, слова просто злипалися. Біль вже не відчувався, втрата крові компенсувала нервові відчуття. Потерпілий був за крок від втрати свідомості. Через 15 хвилин водій долетів до дому Нейта. Він спробував витягти купюру робочою рукою, але водій просто витягнув його з авто розуміючи, що йому не потрібен мертвий молодик прямо в автомобілі. Він допоміг йому дійти до входу в будівлю. А сам повернувшись до авто той же час подзвонив в 911 та розповів усе що бачив. Нейт кривавою рукою натиснув кнопку ліфта та  заліз до нього. Через 10 секунд які здавалися йому вічністю він опинився на десятому поверсі свого дому. Була приблизно друга ночі. Бідолаха переплутав квартиру тому що очі закривалися і все навколо почало хитатися та плисти. Він почав тикати ключем в двері Софі, поки з іншої руки точився струмінь крові. Почувши що відбувається його сусідка Софія з переляку підірвалася від сну і хутко підбігла до дверей. Зазирнувши у вічко вона була більше ошелешена побачити Нейта у крові ніж реального злодія. Вона відійшла від дверей не знаючи що робити і раптом почула як хтось гупнувся об підлогу, вона зразу зрозуміла що сталося, і на превеликий жаль  відчинила двері щоб допомогти своєму сусіду…

Нейт лежав ногами до дверей квартири Софії та головою до стіни. Він дивився лежачи в сторону ліфта і в останні миті перед відключенням бачив як з ліфта виходить якась жінка та двоє чоловіків і йдуть в його сторону… Потім відчув як Софія  повернула його голову та сказала йому: – Не відключайся я зараз викличу швидку! –  очі самі закрились а звук стих до мінімуму, останнє що він почув був глухий крик Софії.  В його голові промайнуло:

– що ж я накоїв…. Со……