Браслет #софтопад2022

Вона була мандрівницею. Її тіло не належало цьому світові, ані її душа, ані серце — також. Її шкіра та одяг щодня вбирали у себе промені теплого пообіднього сонця, приймали відтінок місяця, який царював на нічному небі. Її очі сягали зірок вже знайомих місцевим жителям та ще невідомих навіть найдотепнішим астрологам та астрологиням. Її біле волосся плуталося в тутешньому вітрі: часом сильному та суворому, а іншим — лагідному, неначе материнські ніжні люблячі руки. Та прийшла вона в цей світ не випадково. Аж ніяк! Вона мала мету… Мету, яка керувала нею ніби бездушною тканинною лялькою, що підв’язана за тоненькі ниточки до дерев’яних дощок. Мала мету, яка повинна була встановити мир цьому світові, яка повинна була знищити тоталітарний режим богів, які керували цим світом, повинна була знищити богів.

Але до того, як запалити своє серце кровожерливою жагою до помсти, вона зустріла мандрівника — мовчазного та загадкового, одягненого в чорне траурне вбрання, яке тягнулося за ним ніби тягар його такого ж темного минулого. Мандрівника, чиєю ціллю в житті було самотнє мандрування. Мандрівника, чиї очі вже не виблискували зорями…

Дивне знайомство відбулося під час запеклої бійки. Випадкової. Адже ані Мандрівниця, ані Мандрівник не стали б нападати на тих, хто на їхню думку не заслуговує покарання за свої лиходійські вчинки. Мечі схрестилися під сяйвом східного сонця, розбризкуючи у різні боки краплі крижаної води, які іскрили усіма кольорами веселки, ламаючи промені, складені з фотонів.

Бах! Хрясь! Гуп! Дзеньк! 

Такі звуки мала її остання бійка. Остання її боротьба, що віддалася в чужому серці та чужій пам’яті звичною мелодією, яка пронизувала усе тіло, ніби самотню намистинку кольє. Остання, бо її мандрування тут скінчилися.

— Я маю йти тепер, — Мандрівниця усміхається Мандрівнику, заглядаючи у його як завжди похмуре обличчя. — Сподіваюся, що одного дня ми з тобою ще зустрінемося. Можливо, в іншому світі. Можливо, мені все ж удасться повернутися сюди.

— Я буду чекати зустрічі, — звичним чином відповідає Мандрівник, запам’ятовуючи як волосся Мандрівниці шелестить в жовтогарячих променях його улюбленого літнього сонця. Таких самих, як і колір її очей.

— Доклади трохи зусиль, щоб не забути мене, гаразд? — Чому люба усмішка не сходить з її милого обличчя?

— В такому випадку тобі варто буде частіше нагадувати про себе.

З її боку почувся короткий веселий сміх, який обірвався на тому, як вона відвернулася. Полізла шукати щось у своїй сумці, з якою пройшла усі стани погоди цього світу, витягнула звідти якийсь маленький предмет, який блиснув під теплим світлом, та швидко сховала його в кулаці. Мандрівник та Мандрівниця знову зустрілися поглядами.

— Я обов’язково буду нагадувати тобі про себе кожен день, якщо ти пообіцяєш мені, що не загубиш його, — вона протягує кулак йому, розправляє долоню, показуючи схований у ній предмет.

Браслет. Бурштиновий браслет, відполірований до діамантового блиску, кожна крихітна намистинка якого дбайливо нанизана на тоненьку мотузку, що сплетена вручну. Найкраща прикраса для людини, яка час від часу бере участь в різноманітних боях із монстрами — легка, майже невагома, ледь помітна під рукавом щільної чорної сорочки. На ньому жодної подряпини, проте форма намистинок неідеальна, що свідчить про те, що Мандрівниця робила його самотужки. Мандрівник впізнав її обережну роботу майже одразу. Варто було лише декількох коротких поглядів на браслет, щоб помітити слід від її руки. Але… бурштин… Шматок затверділої смоли, який став яблуком чвар в їхню першу зустріч. Та тепер він є тим, що їх об’єднає навічно. Та в ньому, в браслеті, ще є маленька особливість. Настільки маленька, що помітна тільки Мандрівнику, адже він нікому в житті ніколи не покаже цей браслет. Він має колір її очей.