Книга чорного кольору

Вероніка подарувала мені книгу. Книгу чорного кольору. Я не встигла ні подякувати, ні подивитись яка історія криється усередині, як вона, кинувши швидке “бувай”, пішла. Я хотіла б її наздогнати, але я більше її не бачила. Вона пішла, отак просто. А це ж вона запросила мене на зустріч тут. Хоч Вероніка і попередила, що зустріч буде блискавичною, і затриматись вона ніяк не зможе, я все ж очікувала хоча б десяти хвилинного спілкування і обговорення останніх новин.

Так я стояла в ступорі, не розуміючи, що відбулось, поки не згадала про чорну книгу в руках. Я мигцем побігла додому, щоб подивитись, що за шедевр мені подарували. Стоячи посеред вулиці було не надто комфортно, зважаючи на людей, що визирають з вікон.

Вже вдома я почала роздивлятись обкладинку. Нічого. Просто повністю чорна книга. Ні назви, ні видавництва, ні автора, ні малюночків ніяких. Нічого. Тоді я зазирнула всередину, бо де ще я знайду відповіді на питання, яких виявилося незбагненно багато. Але питань стало ще більше. Сторінки були так само чорні, як обкладинка. Наче хтось написав все, що не міг сказати, але йому все одно забракло сили оприлюднити це. Хоча може це тільки перша сторінка. Я перегорнула сторінку. Знову чорнота. Ще одну, ще одну, ще одну… Немає нічого. Що за дивний подарунок. Це точно не виглядало як нотатник чи скетчбук, це була саме книга. Пуста книга чорного кольору. Я перебрала пальцями усі сторінки, навіть не вдивляючись в них надто сильно, бо на чорному тлі точно буде помітно інший колір, але нічого не знайшла. В книзі не були пронумеровані сторінки, але я впевнена, що їх більше п’ятиста. І хтось ще заморочився над створенням цього. І Вероніка, чомусь, вирішила мені оце подарувати.

Стоп. А якщо це був не подарунок? Якщо вона просто позбавлялась непотрібу? Або прокляття? Але я одразу відкинула ці думки, бо я занадто довго знаю свою найкращу подругу, щоб сказати, що у неї немає інших людей, на котрих можна перевести негаразди. Хіба що я їй щось зробила, що, звичайно ж, не може бути правдою, бо я не пам’ятаю, щоб я їй шкодила.

Тоді треба розглянути ще варіанти. Чому вона віддала мені книгу? А, в принципі, можна спитати її саму. Я швидко затарабанила пальцями по екрану телефона і набрала номер подруги.

– Цей номер не доступний. – відрізав механічний голос. Я застигла. Як недоступний? Такого номеру більше немає? Треба подзвонити ще раз.

– Цей номер недоступний. – повторив монотонно голос по іншу сторону.

Не може бути. Невже вона змінила номер і не повідомила про це мене? Ні, це просто неможливо, ми ж найкращі подруги. Може в неї вкрали телефон? Або у неї закінчилися кошти на рахунку? Я вирішила їй написати. Зайшла у всі мережі, але у всіх була в чорному списку. Питання “чому” звучало в голові частіше, ніж будь-яке інше. Я ще раз взяла в руки книгу. Що ж трапилося? Якщо вона спеціально мене заблокувала, як до цього дійшло? На це питання у мене наразі немає відповіді. Треба зайнятись питанням навіщо мені ця книга. Що я можу робити з пустими сторінками? Відповідь прийшла до голови миттєво. Пусті місця завжди чимось заповнюють. На пустих ділянках будують доми. До пустої квартири заселяться люди. В пусту чашку наллють каву. А на пустих сторінках можна написати свою історію. Тоді я згадала про білу ручку, котру собі купила, думаючи, що буду вчитись малювати на чорних скетчбуках. От вона і знадобилася. Я почала виписувати все, що хотілося, не надто думаючи над змістом. Я просто заповнюю пустий простір.

Так йшов день за днем. Я вчилась. Я заповнювала пустку своїми думками, цікавими історіями, романтичними фанфіками, нотатками, також уроками і багато чим іншим. Я намагалася зв’язатися з Веронікою, але ще не знайшла способу це зробити. Я навіть відправляла їй листи, але мені ще не прийшло ні однієї відповіді. Ніби вона захотіла щезнути з мого життя, чи вирізати мене з свого світу, і їй це дуже гарно вдалось. Мене просто відрізали, і від мого серця відірвали шалено великий шмат. Щоб забути про біль і загоїти рану я продовжувала писати. Таким чином, за два тижні я списала приблизно з півсотні сторінок. Натхненна таким результатом, я продовжувала заповнювати книгу чорного кольору ще швидше. Сторінка за сторінкою кривого тексту; нотатка, думки, урок, нотатка, історія, список продуктів, думки, половина фанфіку, ще уроки, наступна половина фанфіку; пустка швидко заповнювалась нескінченними словами. Минуло кілька місяців. Вероніка все ще не з’явилась і не відповіла. Я заповнила приблизно 1/3 книги. Я не можу сказати точно, бо немає нумерації сторінок. Я перегорнула сторінку, плануючи продовжити писати про нескінченне кохання Гертруди і Геральда, аж зблідла. Білим по чорному були написані слова, речення, цілий текст. Як я могла пропустити цілий текст? Хоча це не дивно, бо він був написаний максимально близько до середини, і я просто його не помітила. Що ж тоді саме час прочитати зміст цієї вже не пустої книги чорного кольору.

“Я знаю, що ти не пам’ятаєш. Ти нічого не пам’ятаєш. Але я все одно не перестану винити тебе за скоєне. Я тобі не пробачу. Також я не пробачу собі, за те, що так довго терпіла. Я купу раз тобі говорила, але ти відмахувалась, що не пам’ятаєш. Ти все забула. Аж цікаво як ти ще не забула хто ти є. Ти п’яна, ти зла, ти ображена, ти ранила мого хлопця, ти ледь не відрізала мені вухо. На цей раз я зібрала підтвердження твоїм діям, заходь у ***** і шукай користувача з нікнеймом ***”*””. Ти побачив багато цікавого. Виключно про себе. Випадок був не один, на розмову ти не йшла. Я більше не дозволю кривдити себе і моїх близьких. Бувай”

Я? Я що? Ледь не відрізала своїй найкращій подрузі вухо? Не може бути, я цього не пам’ятаю. Ця книга бреше. Хоча хто сказав що це про мене? Може це все ж просто книга.

Я зайшла на сторінку за вказаним нікнеймом. Там були виключно мої фотографії з описами ситуації. Ось я п’яна цілую якогось старого чоловіка. В описі сказано, що це дід іншої моєї подруги. Як я взагалі з ним зустрілась? Я не могла цього зробити. Це все неправда. Ні, ні, ні. Я такого не пам’ятаю.

Я подивилась наступний пост. Я приставляю до чиєїсь шиї ніж. Опис каже, що я і ще один п’яний хлоп вирішили пограти в рольові ігри. Це зайшло занадто далеко. На щастя все закінчилося добре.

Я гортала далі. Все гірше і гірше. Якась людина сидить в лікарні з перев’язаною рукою. Опис говорить, що я відрізала цій людині палець і примусила говорити, що це просто випадковість.

Я передивилася все. Я не могла цього зробити. Я не така. Я можу себе контролювати. Я ніколи не ображала, і тим паче не скривдила жодну людину. До того ж я нічого з цього не пам’ятаю. Я не пам’ятаю. Це не може бути правдою…

Минуло декілька днів, перш ніж я повністю усвідомила реальність. Тепер я розумію, чому Вероніка так вирізала мене зі свого життя. Але як мені жити з таким тягарем на плечах? Хоча це все ж краще, ніж жити у незнанні і здивуватися, коли одного дня поліція приїде по мене. Та все ж це занадто тяжкий для мене тягар. До цього я жила спокоєм і радістю, а тепер тривогою і виною. Треба просто забути. Просто забути. Забути.