вдих. видих. кажи.

–  як ти? – запитує він і відразу ж утикається в екран свого телефону.

“я відчуваю абсолютно все і нічого водночас. не показуючи, не розповідаючи, не благаючи.

щодня розбиваюся все більше на дрібні шматочки. відчуваю шрами від порізів, але не бачу їх. та й як їх можна помітити, якщо вони всередині мене?

коло мого спілкування неймовірно звузилося, залишаючи біля себе лише найрідніших. але й вони вже поглядають на мене з жалем. здається, я теж почав так дивитися на себе.

спостерігаючи за людьми, я завжди відчуваю ниючий біль і дику тугу всередині своєї істоти. “ким я став?”

я більше не відчуваю потягу до них. мені не хочеться підходити, розмовляти, відчувати їх. лише дивлюся, не вивчаючи. довгим туманним поглядом проводжаючи кожного. залишаючи на їхніх обличчях легку усмішку, іноді задумливість, зрідка – непереборний жах в очах.

з кожним днем стає важче виходити на вулицю, бо чорний туман, який огортає всіх нас, збільшується й згущується, змушуючи рани всередині кровоточити.

так, я все ще відчуваю незламний дух природи, аромати, прекрасні і такі між собою різні. відчуваю весь світ. ніби зливаюся з ним докупи.

але водночас…

одночасно з цим усім я не відчуваю нічого. тиша всередині мене надто голосно кричить, а я не видаю жодного звуку.

я люблю цей світ, але здається, він мене і добиває”.

– чудово, – відповідаю я і відводжу погляд убік, спостерігаючи, як краплі дощу, не вщухаючи, б’ють по склу.