Чорний лотос на полотні

Над полем недавньої битви висів чорний дим. Рештки колісниці ще тліли, іноді спалахуючи червоними іскрами від поривів вітру, проте, ненадовго: в них вже не було вогню. Чорні круки кружляли довкола, вибираючи здобич. А вибирати було з чого. То тут, то там лежали трупи воїнів Мін та Сун, командирів і простих солдатів, союзників і ворогів. Чиясь рука ще стискала меч чи спис. Чиєсь обличчя завмерло в масці предсмертної агонії, безмовним криком волаючи до неба.

Згодом хтось згадає цю битву як одну з найбільших невдач династії Мін. Армія генерала Мін армія була сильнішою і, кажуть, мала таємну зброю у закритій колісниці, але та колісниця загорілася від палаючої стріли і розлетілася вщент, забираючи життя. “Поразкою при Сіньадон” назве цю битву літописець. Проте зараз тут нема нікого, жодного живого свідка не залишилося. Лише поранені коні, а коні не вміють говорити й не знають ієрогліфів.

Дим поволі розчинявся; круки, наситившись, летіли геть. Тепер можна йти. А-Цін тихо, мов тінь, підходила до трупів, немов боялась їх сполохати і викликати розгніваних духів. Бо навіть духи не люблять крадіїв. Вона робила це не вперше, й вже не тряслась у рвотних спазмах від побаченого, а лиш іноді дрижала, коли холодний вітер пробирався під її лахміття, що колись було ханьфу. Знайти хорошу ще зброю було нелегко. Зазвичай на землі лежали зламані рештки, що не мали ніякої цінності, проте, бувало, А-Цін вдавалося натрапити на цілий кинджал чи меч, за який у коваля можна обміняти на низку мідяків. Або й на срібло, як тоді, коли вона принесла дивом знайдену підвіску з дорогого нефриту, яку витягла з запáху у простого солдата. Як та підвіска потрапила до нього, А-Цін старалася не думати. А думати їй було про що: про молодшого брата, що часто хворів; про тітку, якій прийшлося продатися у дім задоволень, щоб прогодувати маленьку дочку і яку обіцяла забрати до себе А-Цін, коли збере достатньо грошей і купить стару халупу у торговки рибою; про минуле життя у великій садибі зі слугами, смачною їжею, обіймами тітоньки Лю, наложниці, що була її матір’ю, й усмішкою матінки Лі, що була матір’ю брата, і про ніч, коли те життя скінчилося.

“Цей солдат, мабуть, був командиром”, подумала А-Цін. Навіть вкритий чорним попелом, його обладунок сяяв під променями світанку. Він був ще молодим, цей воїн, що наче ліг спочивати, й заснув навіки. Його рука тримала спис, встромлений у землю, на вістрі якого майорів прапор з чорним лотосом. А-Цін ще не бачила такого герба раніше. Підійшовши ближче, дівчина провела лінію пальцем по обладунку і присвиснула: за такий Ван Сяомун, коваль, не пошкодує й золотого. Що ж, заради такої нагороди доведеться попотіти.