Глава 9

Глава 9

Він був як місто, вона – як брудна дорога,
Але це ніколи не мало значення
“Curse” | Imagine Dragons

 

– То тебе звати Маршалл? – насторожено перепитала Доріс. Ім’я було знайомим, вона точно чула його раніше, от тільки не могла пригадати, де. 

Вони сиділи один навпроти одного, притулившись спинами до стінок ліфта. Пройшло хвилин з двадцять, як кабіна зависла між другим і третім поверхами, ніби не могла визначитись, куди ж їй поїхати далі.
Залишитись тут було ініціативою Маршалла. Доріс, на диво чоловіка, виявилась не проти, тому вони так і не натиснули на аварійну кнопку.

– Маю за честь. А ти в нас…? 

– Бонні. Одразу попереджаю, пожартуєш про Клайда і я за себе не відповідаю, – вона тицьнула в нього пальцем. Це виглядало комічно, оскільки його пучок був увесь вимазаний чорнилом. 

– В дупі якої каракатиці ти копирсалась, Бонні? 

– В дупі твоєї мами. 

Маршалл схвально усміхнувся. Йому подобається ця кнопка, яка перед ним корчить з себе крутого поганого копа. 

– Я не бачив тебе раніше. А наших дівчат я пам’ятаю дуже добре. 

– Я з Вашингтону, – автоматично відповіла Доріс. Вона тарабанила пальцями по сумці, не впевнена, чи можна прямо тут дістати щоденник і продовжити читати. Тоді зробила вибір на користь партнера по нещастю. 

– Можна питання? 

– Валяй. 

– Звідки стільки побоїв?

Обличчя Маршалла змінилось. Він відвернувся вбік до дверей, виставляючи гострий профіль напоказ. А за тим і чималу гематому на вилиці. 

– Не відповідай, якщо не хочеш. 

Можливо, він тутешній вигнанець, байстрюк нижчих класів і на ньому розписуються лише за його існування. Або хтось добряче налигався і поліз битися, вдаряючи себе своїми ж кулаками і ковтаючи ригачку, яка підступила до горла. Та навіть звичайна місія могла виявитись суцільним пеклом. 

– Один уйобок ніяк не зрозуміє, що він тут лишній. 

Отже, всього-на-всього чоловіча натура. Не дивно, якщо тут замішана ще й краля, яка влаштовує собі регулярні круїзи із однієї пари колін на інші.

Террі вже сягнула рукою по щоденник, коли Маршалл заговорив, звертаючись більше до самого себе, ніж до неї:

– Бляха, ну невже так важко було завалити його всім разом в душовій? 

– В душовій? 

Як часто люди товчуть один одного в душових? Не настільки часто, щоб це виявилось випадковістю. Вона починала здогадуватися, про якого уйобка йде мова. 

– Тебе побили в душовій, чи не так? Тебе побив Джек Має… 

– Сам знаю, о’кей? – огризнувся чоловік, його наполовину збрита брова нервово смикнулась. 

Доріс пригадала ту безформну, ледве дихаючу купу, в яку Маєрс заганяв свій чобіт. Чваак. 

– Заспокойся. Я теж там була. 

– Яка прекрасна новина, я такий радий. От тільки толку з того ніякого, – Маршалл розкрив толстовку і підняв майку. Його живіт оперезували товсті пов’язки, а ореоли сосків були майже чорними від синців. 

У відповідь Доріс відкотила рукав і продемонструвала свій набір сувенірів від Джека. Схоже, це трохи заспокоїло Тодда. Він закусив щоку зсередини і кивнув.

Між ними запала тиша. Маршалл намотував шнурівку від спортивок на палець без нігтя. Він дійсно легко відбувся, легше ніж заслуговував би. Що відрізняло його від інших задирак, яким аж вставляло дрочитися на місіях, так це те, що його жертвою був лише один тип. І Маршалла доводило до оскаженіння те, що він не міг впоратись із ним одним. 

Він не може надерти зад якомусь парубійку, який вдає із себе жертву-соціопата. Він, який відсидів рік, нюхаючи сморід чужих писків і немитих ніг, він, який був найкращим стрілком після цього ж таки типа, він, який нізащо в житті не образив би жінку. 

– Хочеш розповім, чому я хочу, щоб він звалив нахер звідси? – несподіване питання здивувало не лише Террі, яка ледь не вдарилась потилицею об стінку ліфта, а й його самого. 

– Ми навряд чи перестрінемось з тобою, а якщо й побачимось, то я буду п’яний до блакитного або вдаватиму, що не знаю тебе. 

– Ти що, зараз виправдовуєшся переді мною?

“Чи собою…?”

Доріс поблукала очима, а тоді ніяково махнула рукою, щоб продовжував. Зрештою, вона не уявляла, наскільки серйозною має бути причина для бійки на очах у десятка голих співробітників. 

– В тебе є хлопець? 

Доріс відкрила рота, щоб сказати правду, але передумала і натомість похитала головою. Все має відповідати даним в її досьє. 

– Ну, неважливо. Був би, я б узяв його за приклад. 

Террі повністю відклала сумку вбік. Очевидно, на неї чекає неймовірно захоплююча, повчальна, задушухапальна історія любові. Маршалл не був схожим на того, хто не пирхає при слові “кохання” і не вдає рвотні спазми в день Валентина. Вона знала таких хлопців. Волтер був таким, тільки добре приховував це. 

– От уяви, Бонні, хлопця своєї мрії, – він вичікувально втупився в неї, витягнувши вперед підборіддя. – Ну? Ну, то який він? Я ж не знаю, що змушує тебе в пориві пристрасті рвати на собі трусики. 

– Жоден чоловік не вартий того, щоб я рвала на собі білизну. 

– Ти що, типу з цих, як їх, лєзбі?

– Дивлячись на тебе, якраз думаю над цим.

– Теж мені, знайшлася,  – він скривився. – Допустимо, є альфа-самець, за якого ти ладна роздерти своє найдорожче спіднє. Більше того, ви кохаєте один одного понад усе. Він оплачує твої походи по магазинах і купує ті штучки, як ви їх називаєте – спанжики? 

– Спонджики. 

– І цю бурду теж. А потім, – його очі заблищали. – потім його забирають у тебе. 

– Спонджик? – Доріс не втрималась і саркастично усміхнулась. 

– Бляха, хлопця! І що ти робитимеш, якщо знатимеш, хто цьому причина? 

– Ти хочеш сказати, Маєрс відбив у тебе дівчину? 

Маршалл спохмурнів. Насичене червоне світло збиралось на його обличчі, роблячи схожим на симпатичну, але дещо надщерблену горгулію. 

– Він її не знає. 

– Тоді в чому річ? 

Річ у Келлі. Келлі Вордсворт, 23-річній асистентці у нью-йоркському магазині елітного одягу. Справа в її викликаючих світлих бровах, які вона підмальовувала, щоб не виглядати як Мона Ліза. На питання,чому б їй просто не відростити їх, вона завжди закочувала очі і щипала Тодда за жорсткі кущики над сірими очима. В її смердючих сигаретах, таких ядучих, що сам Маршалл кривив носа, але не бридував її вогкими поцілунками. 

– Ми зустрічалися три роки. Доки мене не перевели в Соковію, – його голова похилилась, а нога в кросівці почала відбивати такт, збиваючись. – Перед від’їздом ми серйозно посралися, вона сказала, що не хоче мене бачити і нібито розірвала стосунки. 

– Але…? 

– Я знайшов змогу бачити її. Коли нас відправляють командою в Нью-Йорк. Так сталось, що наша теперішня штаб-квартира розташовується навпроти її будинку. Мені, можна сказати, пощастило.

Навпроти їхньої квартири. Маршалл стирчав біля вікна, як приклеєний, і відходив лише задля зняття підозр. Вечорами її силует з’являвся у вікні кухні, де вона розігрівала ТБ-вечерю і з лайкою гримала долонею по старій мікрохвильовці – казала ж йому викинути цей “нікчемний брухт” і придбати нову. Потім танцювала по спальні, освіченій лише екраном телевізора. 

Його вибухова Келлі з відділу чоловічого одягу. 

– А потім з’явився той штирь з Вашингтона, домашній хом’ячок, пестунчик Пірса… 

– Кого-кого? – Доріс подалась вперед. Всередині все похололо. 

– Пірса, – роздратовано повторив Маршалл. – Зимовий Солдат його офіційна власність з вересня 2003-го.

“Що за нахрін”

– Менше з тим. Продовжуй. 

Террі вирішила першим же ділом побачитись з Броком. Якщо він нічого не знає, це трохи зблизить їх. Якщо Рамлоу набагато більш втаємничений, ніж вона – місія буде під питанням. 

А отже, вона більше не побачить Зимового Солдата. 

Доріс пригальмувала. Тоді доведеться попрощатись не лише з довговолосим психом, а й славою. І привітально помахати ручкою Волтеру та майбутньому серед пелюшок. 

– Все. Більше немає чого продовжувати, – Маршалл відкинувся назад і заплющив очі. Тепер він повністю скидався на обглоданий до чистої кістки череп. – Штрукер і тупий консиліум вирішив, що неборака Тодд може котитись під три чорти, а відморожений придурок має очолити команду. 

– Я більше не бачив Келлі. Я не можу навіть попроситись назад до них, бо забагато встрявав у бійки і казуси. Хоукінс не дозволить мені перебувати й близько до того хуйла. 

– Але ж це не його провина. Він не вибирав собі місця. 

– Я знаю, – Маршалл гірко усміхнувся. – Але ж треба обрати козла відпущення, еге ж? 

Вона не відповіла, тому він замовк теж. Напевно, чекав її розповіді про несправедливість цього жорстокого світу. Проте Доріс не збиралась оголювати душу перед цим типом, взагалі ні перед ким не збиралась. Вона перед собою боялася оголитися, що тут казати про інших. Боялася, що, розкривши рота, замість слів пролунає огидне скрипіння, воно різатиме барабанні перетинки плачем давно зачинених дверей. Вона сама зачинила їх зі свого боку.

– Може, все ж спробуємо когось покликати? – Доріс легенько штурхнула його черевиком, коли мовчанка затяглась. 

Вже коли їх витягнули через відчайдушні п’ятнадцять хвилин гупань по металевих стулках ліфта та криків, Маршалл шикнув їй на вухо:

– Хтось дізнається про оте все, і я наверстаю шанс, коли не погрався з тобою. Зарубай.

Пурпурові аварійні лампи підсвічували його налиті кров’ю білки до відтінку невідточених рубінів. Доріс змовчала.

←◁↭▷→

Світло. Різкі спалахи світла. 

Такі яскраві, що розум метається по голові заточеним звіром. Це боляче. 

Тоді, там, було багато світла, багато людей, багато ляскаючого тріскоту і чиїхось криків. Хрипкого виття, яке припинилось, щойно голос повністю сів. Щойно він закрив рота. 

Це ж він кричав.

Тепер добре. Ну, як добре. Він лежить у темряві і ні про що не думає. В його мозку безпросвітній туман. Ні мігрені, ні танцюючих кілець і смужок перед очима, суцільна монотонна пустка. 

Він так хоче опустити гарячі повіки, натомість спроможний лише на слабке тріпотіння віями. 

Не заплющуй очі, дивись, спостерігай, вартуй, а що, як вони повернуться, прийдуть і заберуть тебе знову.

Солдат закрехтів і спробував сісти. В горлі, запаленому, роздертому протяжними криками, неприємно запершило. Джеймс навіть не спробував щось сказати – й так розумів, що в кімнаті пролунає тільки тихе квиління, а може, й не пролунає зовсім. Його руки обхопили голову, яка здавалась такою легкою та повітряною, що могла злинути і попливти від нього геть. Доторк власних пальців проходив мов крізь товсті гумові рукавиці. 

Він знає, що він Джек Маєрс. Він працює на благо людства. Він вміє вбивати, але лише поганців і ніколи хороших. Так правильно. 

А ще невинних, жінок, дітей, старих і немічних.

Яка різниця, якщо вони усі проти нього. Кожен із них хоче встромити ножа в його горлянку і кожен із них буде реготати до сліз, коли він здохне. Тому вони мають здохнути першими. 

Його мускулистим тілом, наразі прикритим лише легким простирадлом, прокочується хвиля конвульсій, шкіру вкривають сироти, попри глибинний жар. Здається, ніби чоловік дрижить у сильній гарячці. Його босі ноги відбивають чечітку на ламінаті, волосся залазить до рота і в очі, але він занадто втомлений, щоб прибрати його. 

Він Джек Маєрс. Він – остання надія людства. 

У якій власна надія давно померла.

←◁↭▷→

05.08.1953 р.

Мені сниться падіння. Кожної ночі я прокидаюсь на підлозі, бо падаю з чортового поїзда і лечу в прірву. Мене мали впіймати. Але я не можу вловити обличчя того чоловіка, воно розмите і нечітке.
Очевидно, усім вже набридли мої крики, бо Арнім привів трьох білих халатів і ті прив’язали мене ременями до ліжка. Запевнив, що зніме їх, коли мені покращає. Так собі номер люкс.
Але падати я не перестаю.

07.08.1953 р.

Мені бракує компанії. Вони ізолювали мене у власній кімнаті, дозволяють вийти на прогулянку коридором лише тоді, коли я не ставлю дурних питань. Я перестав допитуватися, так чи інакше залишаюсь без відповіді.

Свербить рука.

12.08.1953 р.

Завтра має пройти якась важлива (за словами Арніма) операція. Він забороняє мені багато спати і кожні дві години змушує пити гіркущі таблетки, схожі на аспірин. Весь персонал носиться, як скажений. Мені моторошно.
Я хочу додому. 

←◁↭▷→

Брок ще з коридору почув наближення Доріс: кроки з великими паузами, грюкіт, соковитий мат і тонкий скрип дверної ручки. Він відклав каву, витер губи долонею і пригладив волосся, вже іншою. Готувався до численних запитань. 

– Ніно, ти часом не бачила Френка? – Доріс стовбичила на порозі, переводячи погляд з рудої агентки, яка підписувала принесені ним пробірки, на нього самого, напівлежачого в шкіряному кріслі. Власні ноги, закинуті на стіл, затуляли її фігурку, тому Рамлоу розвів ступні і якомога привітніше підняв брови. 

– Що ти тут робиш? 

– Чекаю на зразки, – він недбало кивнув у бік, краєм ока помітивши, як Ніна заусміхалась. Ніби це не вони щойно ледь не потрощили півкабінету, “збираючи розкидані пробірки”. Розкидані ними ж. 

– Привіт, Бонні. 

– Здоров, – Доріс не глянула на Стрейт, одразу попрямувала до нього. Пострибала, грубо кажучи: його страшенно бісили її широкі кроки. 

– Щось трапилось? Чи ти згадала про свого старого друзяку Френкі? 

– Нам треба поговорити. Негайно, – вона виглядала знервованою. Навіть переляканою. Рукою мацала і тягнула в різні боки бірку на куртці. 

– О’кей, о’кей, – він нехотячи підвівся і обхопив її за плечі. – Ми на хвилинку. 

– Хоч на десять, тільки не заважайте. 

Він хотів було надіслати їй повітряний поцілунок, але Ніна сховала носа в тих своїх баночках і наліпках, поглинена роботою. 

“Ввечері майбутня місіс Рамлоу не відбудеться одним повітряним поцілунком”

– То що там? – Брок промуркотів, хапаючись пальцями за петельки незмінних нагрудних ременів. У кутику його рота все ще виднілась пінка від кави. 

– Ти знав, що Зимовий Солдат є власністю Пірса? 

– Тихіше ти, – він підступив ближче, куди й подівся його піднесений настрій. Чоловік став кислим, як лимонний оцет. 

– То знав чи ні? – Доріс розуміла, що зараз вирішується доля їхнього співробітництва, яке поки не просунулось ані на йоту вперед. 

– Я чув таке, – він застережливо підняв палець. – але тільки чув. 

– І що робити? 

– Тобто? 

– Пірс ним володіє, тоді навіщо прислав нас сюди? З окремою місією? Невже тебе це не бентежить? – Доріс стукала у всі двері, але не могла ігнорувати поблажливого погляду партнера.

– Хто тобі таке сказав?

– Він назвався Маршаллом. Ми… Застрягли в ліфті вдвох. 

Тодд. Сучий син. Маленька (велика, блять, збіса велика) особиста проблема їх бази, в якої замість мозку в черепній коробці теліпався значок “ВИБИЙ ЛАЙНО З ПЕРШОГО, КОГО СЬОГОДНІ ПОБАЧИШ”. Тодд не так часто траплявся йому на очі, почасти через рідкісні візити самого Брока, але якби вони таки перетиналися частіше, ніж двічі на тиждень, він не міг гарантувати, що нахабна пика Маршалла залишилася б цілою. 

– Знайшла кому повірити, – він награно закотив очі. – Тодд бреше так само, як трахається – швидко і з задоволенням, а опісля нічого не пам’ятає. Він познущався з тебе, от і все.

– Мене це непокоїть. Не схоже було, що він брехав, – Доріс опустила очі.

“Вона зараз точно відірве ту кляту бірку”

– Ти теж не знав про це? – її очі раптом перетворились на два снайперські приціли. Брок зроду не бачив агента, чиє бажання досягти успіху – досягти правди – було таким великим “Вона або дуже розумна, або дуже дурна”, – подумав він.

– Ні. Ні, я не знав про це.

Брехня зісковзнула з язика легко, невимушено, ніби увесь той час таїлася там, між яснами та в зубах, чекаючи на свій час. Це вперше він її відверто обманув. 

Він підійшов до неї і присів, як біля малої дитини. Його важкі руки опустилися на плечі, війнуло вже знайомою кавою. 

– Послухай, Бонні, нам не варто хвилюватись. Маршаллу не можна довіряти. Можливо, він просто вирішив скористатися твоєю наївністю.

Доріс скинула його і відійшла. Вона похитала головою, скривилась. Від цього Броку ой як захотілось вмазати цій дурепі ляпаса. Приперлася, зірвала йому хороший, наповнений адреналіном секс, а тепер грає в Шерлока Холмса і вважає його доктором Ватсоном. Пірс казав, що вона недалека розумом, але ні слова не промовив про те, якою ж наївною була його напарниця. 

Напарниця. Мурашки по шкірі. 

– Я б не була так впевнена. Він ненавидить Солдата.

– І це ще одна причина вішати  про нього усім навколо лапшу на вуха, – закінчив він із виглядом “я правий, просто признай це”.

Доріс якусь мить вивчала його обличчя. Брока це ще більше знервувало.

“Що вона хоче там побачити? Думає, що може на мене натиснути? Діставуче стерво”.

– Я писала тобі вчора. Хотіла зустрітися і обговорити план дій. Ти не читав, так?

Ні, він не читав. Щойно на дисплеї висвітився її номер, він перемкнув телефон на режим “не турбувати” і закинув його в кишеню. Подалі від гріха.

– Я мав… Деякі справи. 

– Он як, – видно було, що відмазка не спрацювала. Він її не переконав. Доріс прикрила очі, розпушила волосся, тоді знову подивилася на нього.

– Я сподівалася, що ми будемо працювати в команді. Але якщо так, то я впораюся і наодинці. Гарно вам провести час.

Вона востаннє кинула на нього зневажливий погляд і вийшла, тихо прикривши двері. 

Клас, тепер вона його зневажає. Рамлоу виколупав язиком надокучливу кавову зернинку. Таку ж надокучливу, як ця Террі. Хоч як би йому було начхати на їхні стосунки, він мав належати до кола людей, котрим вона довіряла, це був суворий наказ Пірса.

Декілька жартів, задушевна бесіда та пусте вибачення – і вона розтопиться, як типічна жінка, яка знає ціну своєї уваги. Цю формулу він вивів дуже давно, і вона ще ніколи йому не відмовляла. Частково тому, що його “Удар” складався лише з хлопців. 

Він повернувся в кабінет, і Ніна підвела голову, щоб спитати, у чім річ. Але слова застрягли в неї в горлі, бо чоловік виглядав таким знудженим і роздратованим, ніби вистояв двогодинну чергу за пончиками, а тоді vfufpby прикрили в нього перед носом. Брок важко гепнувся в крісло і закинув довгі ноги на стіл. Ніна незадоволено примітила, що один з його бутсів ледь не перекинув стаканчик з ручками, але промовчала. 

– Щось не так? – натомість запитала вона. Рамлоу тріпнув головою, “навіть не запитуй”.

– Террі причепилась, як п’явка. “Френку, нам треба щось робити, Френку, ФРЕНКУ, піднімай свій зад і допоможи мені стати супергероєм”, – він відкинувся назад, і крісло жалібно заскрипіло. 

– Заспокойся. Вона цілком нормальна. 

– Вона дурна як гуска. Прийшла з вибалушеними очима і почала репетувати, чи знав я про те, що Солдат іграшка Пірса. Та звісно, що знав! 

– Пам’ятай, Доріс всього лише пішка. Вона вірить тобі і вірить Пірсу, він дав їй шанс.

– Але ж вона якось рознюхала про це! Звідки секретарка з мізками меншими за дуло мого Зіг Зауера могла про це дізнатись? – в його очах спалахнула підозрілість. 

– Я нічого їй не розповідала. Не збираюсь лізти у ваші справи. Тримай, – Ніна вручила йому двадцять пробірок на підставці. – І наступного разу замикай двері, домовились?