В.П.А. Мідний сховок

Якби хтось колись задав мені питання:”Розкажи про себе. Що ти любиш? Що ненавидиш? Яке в тебе було дитинство? Про що мрієш?” Я би відповіла одним словом:”Камінь”. Тоді людина б здивувалась і мовчки втекла від мене, навіть не намагаючись втямити, що таке той камінь. А камінь – це ж, капець, який зрозумілий символ усього, що відбувається довкола. Камінь – це життя, бо він не вмирає, це смерть, бо ним можна вбити, це спокій, бо йому нічого боятись, це довершеність, бо він завжди ідеальної форми. Я люблю каміння! На мою думку камінь треба зробити ще однією релігією і молитись, щоб після смерті перетворитись на нього і не хвилюватись ні про що.

Не те, що я зараз! Сиджу така вся неприкаянна на спині свого вбивці, обвисла ногами. Він несе мене кудись удалину, а я лише фиркаю собі під ніс, коли чую якісь запитання. Ще годину тому він здавався мені таємничим ковбоєм, вісником чогось лихого і похмурого, а тепер він нічим не відрізняється від жителів “Клітки №111”. Така ж людина, як і всі, тільки в дивні лахи вбрався. Аж соромно, що я змогла вигадати в голові когось аж занадто особливого.

Коли він торкається своїм пальцем мого коліна, то аж верне. “Хто ти такий аби торкатись мого коліна?”: хотілося все вигукнути йому на вухо. Пристрілив мене, а тепер несе на своїй спині, навіжений.

– Це якийсь твій план? – порушую довічну тишу, яку ж сама і влаштувала.

– Який ще план?

– Ну, план по завоюванню мого серця. Спочатку ти мене знерухомлюєш, потім кидаєш напризволяще без зброї й їжі, а тепер рятуєш, як герой з коміксів. Щось тут нечисто.

– З нечистого тут тільки твій одяг, який вже давно пора випрати, – він думає, що це смішно?

– Хто б казав… – коли я залізла на спину, то з твого пісокт просочився.

Нарікати чи ні, це вже неважливо. Головне, що я вижила, а як далі буде – без різниці. Звісно, мені б не хотілось потрапити до рук безжалісного ката, яким цей відлюдник скоріш за все і є, але я так зголодніла і замучилась, що не могла думати раціонально. І, навіть, якби він почав мене якось кривдити, я б не пручалась.

На хвильку я замкнула очі. Він йшов доволі швидко, тож трясіння на його спині мене заколисало. Я заснула. Прокинулась вже тоді, коли ковбой відчиняв браму свого… бісового бункера.

– Ти живеш у бункері? – спитала я спросоння, так ніби й сама не бачила цю мідну глибу перед собою.

– Як бачиш.

Темрява. Знову ці звуки шурхоту по металу. Боже, як давно я не була в подібному місці і як не хотіла туди вертатись після відчутої свободи на поверхні. Недалечко від нас був вмикач, до якого ковбой потягнувся і увімкнув світло. Тепер бункер не здавався таким моторошним, але він був зовсім не охайним.

– Краще вимкни світло… – сказала я, жартуючи про його безлад в хаті, але він…

– Хоч ми й на одинці, та не поспішай, кицько. Спершу рани залижи.

– Що ти?… – нахаба!

Ким би він не був – вбивця, шкідник, мародер, – зараз цей чоловік грав роль мого рятівника і грав вправно. Він поклав мене зручно на коричневий, шкіряний диван, а сам пішов за ниткою, голкою, пінцетом і ножицями.

– Ти що… Без анестезії?!

– Ми не в госпіталі, кицько.

Довелося терпіти й не рухатись, хоч якби боляче не було. Спершу він поліз пінцетом всередину моєї рани і, з болем та моїм голосним криком, витягнув, одним ривком, кулю і кинув її на підлогу. Потім нетривіально схопився за пляшку без етикетки, з якимось спитрним, що лежала на столику біля дивана.

– Що? – промовляю крізь зціплені зуби. – Стрес після операції з кулею маєш запити?

Як раптом він виливає умістиме в мою рану, змусивши мене кричати ще дужче.

– Місцева анестезія! – додає ковбой і продовжує мене лікувати.

Чоловік вправно володів ниткою і голкою, роблячи все швидко і акуратно. На його чолі виступив піт, тож він зняв свій головний убір і спустив пов’язку з рота. Я вперше побачила його обличчя, яке навіть трохи присоромило. Милий чоловік, на вигляд мій ровесник, може й старше за мої дев’ятнадцять. У бункері моя подруга завжди брала мене з собою на дискотеки, проте жоден хлопець не був в моєму смаку, а от цей – русявий ковбой з сірими очима, зовсім не схожий на мешканців “Клітки”. На мить він зустрівся з моїми карими очима і відвів погляд, після цього і я перестала на нього задивлятись, згадавши де я і з ким. Зате, хоч ненадовго забула про біль.

Коли ковбой закінчив операцію, то обрізав нитку аж до краєчка, торкаючись холодним металом моєї шкіри. Він на останок посміхнувся і прибрав приладдя зі столу, вхопивши з собою кулю, з якої все й почалось. Її він чомусь відніс на свій робочий стіл, що я зрозуміла через велику кількість ремонтних інструментів на ньому. Я легенько встала з його дивану, намагаючись сильно не рухати плечем, адже воно все ще боліло.

Більше мене дивував сам бункер – він виглядав як звичайний двоповерховий дім, тільки з округлими мідними стінами. Схоже, ніби тут могли поселитись… ну, може п’ятеро. Місця не так багато.

– Можна спитати? – гукнула йому аж на другий поверх, що навіть не був застеклований… Як тут виживати з кимось? – Ти давно живеш у цьому бункері?

– Я тут народився!

Га?.. Він народився у цьому місці, де навіть немає зручностей, де нема свого особистого простору?

– Як це? – я все ще не могла повірити й продовжула допит.

– Моя родина побудувала цей бункер і ми жили в десятьох тут, – в десятьох? – Мої батьки, дядько з тіткою і їхніми двома синами, бабуся з дідусем, далека батькова кузина і я, трохи пізніше.

– І де ж тут присісти десятьом людям? Це ж… це нонсенс!

– Ха! – почувся чоловічий регіт. – Ти, бачу, балувана дівчинка. Хочеш зручностей, своєї кімнати… А ми інколи немали пального до генератора і грілись спина до спини.

Як дивно таке чути.

– Але ж зажди… Чому ви не пішли до міського бункера? Перед війною впускали всіх!

– Ми жили далеко від міста. Вірніше у нас було містечко, невелике, але його начесто знесла руйнівна ядерна хвиля, а ми вціліли. Хоч, може, й трохи набралися радіації.

– Можливо… А де ж тоді твоя родина?

Нарешті він вийшов до мене на очі, прилипнувши до мідних перил, що й розділяли другий поверх від першого, додаючи хоч якогось захисту.

– Хто-куди. Батьки і їх батьки померли, брати й кузина кудись попрямували, шукати кращого життя, а я, як бачиш, тут. Не можу залишити дім без нагляду.

– То скільки тобі років? – він посміхнувся.

– Двадцять сім.

– Мені дев’ятнадцять. – я опустила голову, а потім повернула до нього свій погляд, промовивши: Я – Мей, а тебе як звуть?

– Деймонд. – він кинув мені жест з чола, ніби вітання солдатів зі старих фільмів про воєнний час. – Будемо знайомі, Мей з “Бункера №111”.

Деймонд зрозумів це по номеру на спині моєї подертої блакитної кофти та на спині чорної куртки.

– Пробач за вчорашнє.