Не по собі від його дотиків

Мені часто доводилось бути покараною. Це ставалося через різне: перекинула глечик з водою, випустила курей з хліва, забула казанок з супом на вогнищі, проте всі ці похибки були в дитинстві й отримувала за це від батьків, зазвичай легкі удари по голові і дупі. З дорослішанням прийшли нові обов’язки і покарання.

На мене завжди заглядався один дибелий норд. Зовсім не випадково, адже я  вважаю себе гарненькою бритонкою. Перед смертю від малярії, батько й мати забажали, щоб я вийшла за нього заміж, бо боялися моєї самотності більше аніж я сама, тож дали своє благословення. Їх смерть сильно уразили мене – на той час зовсім не зрілу п’ятнадцятирічну жительку Морфалу. Мій чоловік виявився страшенним любителем дисципліни, хоч сам себе за неї ніколи не корив: любив повернутись додому о котрій захоче годині, навалений елем, або ж розкидати речі де завгодно. А я ж почувала себе щодня його особистою покоївкою, бо мала й прибрати і приготувати їжу і почистити під свиньми і курей обійти… Стільки всього і за кожен розбитий глек чи недобпрату сорочку отримува від чоловіка на горіхи, і сказати чесно, доволі боляче… А от вночі я перетворювалась у його наложницю, змушена обслуговувати його так, ніби від цього залежало моє життя. Одна радість – він як швидко загорався, так швидко і вщухав. Це збентежило б, мабуть, будь-яку іншу жінку, але не мене, щасливу і вільну від хтивих шлюбних зобов’язань.

Так минуло два з половиною роки, допоки мій чоловік не знайшов мені роботу. В близько пів години хотьби від Морфала знаходилась ферма старого пана Торана, туди норд мене і сплавив, щоб я заробляла по два септими на день. На щастя Торан не давав мені важкої роботи і дуже любив пригостити смачним м’ясом і запашним свіжим молоком, а влітку і фруктами. Я пропрацювала там майже рік, не рахуючи зиму, аж доки не прийшла в мій дім біда.

Талос – колишній імператор Тамріелю, і зараз приписаний до лику святих Дев’яти, проте не всі його прийняли. Ельфи не вважають його своїм богом, а дехто взагалі відмовився від поклоніння Талосу. На теренах Скайріму з’явилась таємнича організація Талмор, представники якої жорстоко карали, а декого і вбивали, коли дізнавались, що він поклоняється Талосу. Поклоніння в цілях безпеки заборонили у Скайрімі, проте деякі пам’ятники і статуї досі знаходяться на цих землях, хоч і острах перед Талмором поселився в душах людей, тож ті обходять кам’яного ідола стороною. Моя сім’я теж поклонялась Талосу, хоч і таємно. Я все ще молюсь усім Дев’ятьом перед сном, благаючи милості й прохаючи щасливішого життя і схоже, або хтось доніс про це, або могутня організація дізналась це самотужки…

Врешті, я не знаю як саме і чому це сталось, але, коли повернулась одного разу з ферми додому, побачила мого чоловіка мертвого посеред будинку, тіло якого байдуже кинули на підлогу. З моєї руки випала сумка з продуктами і грошима, а коли я хотіла закричати, мене обірвала чиясь долоня, яка міцно схопила за рота, не даючи голосу вийти назовні. Далі – темрява…

Страшно було вперше усвідомити, що мене викрали. Я опинилась у темній, холодній в’язниці у підвалах резиденції таємничої організації. Час від часу попри грати проходили високі наглядачі у блискучих жовтих латах, та на жодне питання вони не відповіли, дехто навіть ігнорував поглядом. Це було нестерпно через холод, що полонив підземні камери, та голод, який морив мене з вчорашнього вечора. Здавалось, що час тік дуже повільно, та коли мені вперше принесли їжу виявилось, що я вже їстиму вечерю. У своїй камері я постійно чула чиїсь голоси, що перегукувались у діалозі, але повноцінно розібрати сенс розмови не змогла. Талморці говорили щось про “справедливість”, “обережність”, “покірність”… Я не знала до чого це вони. Єдине, що хвилювало найбільше – це відповідь на запитання:”а що ж буде зі мною?”

Зранку мене розбудили сніданком. Це, ясна річ, не висока кухня, але я точно готувала не краще. Потім минув якийсь час і один з наглядачів відчинив залізні двері моєї камери.

– Виходь! – гукнув мені суворо. Я підкорилась.

На диво, обійшлося без наручників чи мотузок… У цей момент талморці здались мені дуже безпечними, можливо через свою зухвалість і самовпененість, бо, схоже, не боялись, що ув’язнений втече чи нападе на них. Але в моєму випадку, навіть, комасі буде зрозуміло, що я зовсім не загроза для високих ельфів. Ми вилізли аж на другий поверх, де мій наглядач зупинився біля високих, та гарно вирізблених по бокам, дерев’яних дверей. Він постукав і почувши фразу:”увійдіть”, сказав мені те саме, пустивши до кімнати одну.

– Радий знайомству, дитино Талоса, – промовив голос, схований за книжковими полицями, між яких я змогла розгледіти лише фіолетову мантію.

– Перепрошую… Ви це про що? – я навчена культури через свою любов до книг, які мій чоловік вдало попалив узимку…

– Ти ж віриш у його святість, – продовжив ельф. – Ти думаєш, що він може благословляти, що він любить тебе і дарує силу протистояти згубним бажанням.

Я все ще його не бачила, проте розуміла про що він. Цей талморець доводив мені протилежне тому, чого мене вчили батьки – Талос не бог. Я не знала чи настільки сильна моя віра, щоб її не можливо було похитнути, проте такі дитячі переконання я легко могла пропустити повз вух.

– Якщо ви викрали мене і вбили мого чоловіка, – настала моя черга говорити. – І робили це вже багато разів до того, то, мабуть, щось святе в ньому таки є… що ви так його боєтеся.

Ці слова, ніби як насльно, витягнули ельфа з його кабінетної бібліотеки і він з-під лоба зиркнув на мене. Високий, прямий, доволі милий на обличчя, хоч і суворість його дещо лякала, він зовсім не виглядав злим чи жорстоким, а от його одяг, розщеплений на грудях, навіював думки, що він зі знатного роду. Проте в думках у нього зароджувались плани помсти за мої необачні вислови, а руки так і тремтіли приступити до дій. Він закрив свою товсту книгу, не забувши залишити закладку на недочитаних сторінках і поставив на свій стіл, а сам рушив у мій бік, суворо промовляючи:

– За таку неввічливість дітей альдмерів карають доволі жорстоко і боляче: беруть різку, знімають сорочку і змушують малих нахилитись, а потім б’ють з усієї сили по спині і ребрам, щоб дитя усвідомило свою помилку, а спогади про сказане залишились на їхньому тілі на все життя!

“Він хоче мене висякти?” Мені здалось, що в його очах золотистого відтінку загорівся якийсь вогник, проте він миттю згас, як тільки ельф наблизився до мене. Він знову випрямився, і тепер виглядав не таким кровожерливим.

– А чоловік тебе карав за провини?

Його слова змусили мене ковтнути товстенний клубок, що утворився у горлі через велику кількість неприємних спогадів і хоч я й замовкла, мого збентеженого вигляду йому було досить.

– Отже, таки карав, – мені здалось, що він промовив це з посмішкою, хоч я вже й не дивилась у його обличчя. – Нестерпне дівчисько!

Раптом, ельф схопив мене за руку і шарпнув на себе, міцно стиснувши через мої вибрики. Він наказав не рухатись, а після легко кинув на диван біля його столу. Там навис надімно і далі почав карати…

– Якщо не хочеш, щоб я тебе висяк, то краще будь спокійною і слухняною маленькою бретонкою.

Ці слова справді налякали. “Що він зібрався зі мною робити?” Спочатку я хотіла вирватись. Мені все це не подобалось, воно лякало, соромило, я могла позбутися честі… але з часом я знову згадала свого чоловіка. Яка честь? Я вже давно утратила залишки честі і як жінка, з його ліжком і бажаннями, і як людина, з його словами та упередженнями. Поволі я прийняла свою долю і приготувалась до його покарання, спокійно лягши у ту позу, в яку він мене поставив – животом до дивана і дупою на його колінах.

– Гарна дівчинка. – тепер талморець був задоволений.

Він легко торкнувся спідниці на моїх ногах і повільно став гладити їх доверху, піднімаючи й тканину. Мене затрусило, коли він дійшов до м’якої точки. Там ельф відкинув спідницю мені на спину, а сам взявся гладити мої сідниці, то одну, то іншу. Це вже й не здавалось покаранням, допоки сідниці не спідкали грубі і голосні ляскання, що супроводжувались сильним болем. Ельф бува бив часто, а інколи затримувався між ударами, щоб я відчула біль краще. Спочатку мною володів щей сором, та потім він зник. Я в пастці, то про який сором може йти мова? Головне, щоб ця біль була єдиною і не перевторилась у щось набагато болячіше.

Далі йому, ніби, набридло, тож його теплі пальці ковзнули під мою сорочку і пробіглися по спині, змушуючи мене вигнутись, як кішку, від несподіванки. Він затримав на мені погляд, який я хоч і не бачила, зате добре відчула.

– На хвильку мені здалось, що тобі це сподобалось. – ельф це мало не прошептів.

– Це ж покарання…

Я не розуміла, що зі мною відбувається. Хіба так спілкуються хижак і здобич, хіба кролик буде муркотіти у пащі вовка, навіть якщо він не видає таких звуків?.. Що зі мною? Я ніби… підіграю йому. Ніби це якась гра, але я уже в програші.

– Я можу і продовжити, – додав ельф, ковзаючи долонею зі спини по животі і торкаючись пальцем мого пупка, напрочуд легенько.

Я й не счулась, як випустила щось схоже на стогон… Боги, в мене лише два дні тому помер чоловік, а я… Що я взагалі роблю?

А от мій кат, схоже, з задоволенням приймав прихильні відгуки мого тіла на його доторки і продовжував повзати пальцями. Він взявся опускатись нижче до місця, яке тремтіло найбільше, але тоді я раптово зупинила його, забувши те, що собі обіцяла кілька хвилин тому.

– Ні? – здивувався ельф, на що я нічого не відповіла, просто продовжувала тримати його долоню своєю.

Тоді він спокійно припідняв мене і посадив між своїх ніг, перехопивши мою долоню своєю. Потім – продовжив свій тодішній хід.

– Ні, ні… – єдине, що я могла вимовити.

Його це, схоже, більше тішило, аніж дратувало, про що свідчили усмішки у мене за вухом. Коли наші обидві долоні таки потрапили до найбільш чутливої шкіри, хтивий кат почав загинати мої пальці, змушуючи насильно торкатись саму себе. Спочатку це здавалось мені огидним, я хотіла вирватись, проте все, що робила тоді – це важко дихала. Мені це не подобалось… доки я не відчула його дихання – важке й гаряче, спочатку уривчасте, потім помірне…

Мені здалось, що це все відбувається не як покарання, а як… те, про що я мріяла, коли виходила заміж. Я хотіла відчути кохання, про яке стільки читала, але його не було і я не могла його уявити зі своїм чоловіком, не змогла собі збрехати. А зараз я знаходилась мало не на порозі життя і смерті, а починаю його відчувати. Це ніби сни, які стають реальністю, ніби мрії, котрі оживають просто перед моїми очима, або хоча б за спиною. Щось дивне, не реальне…

Я й не помітила, як кат облишив мої пальці і тепер керував процесом самостійно. Він змушував мене тремтіти, викручуватись як змію, і дихати так, ніби спрага мучила роками. А вона і мучила, все життя кортіло відчути справжню пристрасть, а натомість лише приниження. Цей талморець мав мене покарати за мою провину перед його релігійною думкою, а натомість він кохав мене, так ніби я його дружина, або улюблена коханка.

Коли він закінчив, мене переповнювали дивні емоції, перемішані зі станом ейфорії… Я, безсило, припала спиною до його грудей, ніби пропрацювала увесь день на фермі без відпочинку. Мій кат, замість того, щоб відкинути мене, як використану ганчірку, ніжно обійняв, на рівні грудей, опустивши ніс в моє заплутане волосся. Це нагадувало сцени з книг, які мама ховала від мене на найвижчі полиці й я змогла прочитати їх лише у дорослому віці. Хоча… ті описи не могли зрівнятися з відчутим сьогодні.

– Це не було покаранням… – промовив раптом ельф. – Це амністія. Її ти могла б отримати, якби прийняла істину.

Він вважає не святість Талоса, прийнятого в ряди Дев’яти, істиною? Що він зробить якщо я відмовлюсь?

– Якщо я не прийму вашу істину, ти знову мене покараєш? – він знову усміхнувся.

Це схоже на гру, адже замість страху, я почала відчувати азарт. Мені здається, що я можу до завтра не дожити з такими заявами…

– Хай так. Мені подобається твоя зухвалість, але довго я цього не терпітиму. Мій час – дорогоцінний. До речі, як тебе звуть?

– Окельда… – це моє справжнє ім’я, а своє він так і не назвав, зате я вигадала йому заміну.

– Мій кат, як тобі?

– Цілком виправдано, якщо ти продовжиш свої вибрики.

Наприкінці сьогоднішньої пригоди талморець виділив мені кімнату на третьому поверсі. Мені вже не доведеться повертатись у холодну клітку. Увечері я повечеряла і вирушила до своєї кімнати. Хоч я і відчувала, що ельф залишив мене для задоволення потреб та хтивих ігор, проте не думала, що він віддав мені свою кімнату. Вночі все повторилось та в інших позах і з іншими словами. Я б могла назвати це “Дебати у ліжку”, де я За, а він Проти Талоса, але… Мені хотілось називати це коханням і вірити, що я цікавлю його не лише як іграшка, а і як людина, хоч він іншої раси, переконань, статусу…

З часом і смерть перестала лякати і час, довколо цього місця, зупинився.