Бузок

Як так вийшло?

Чому вона, сидить тут на підвіконні, у маєтку Мелфоїв?

Мало хто то розуміє, вона й сама не втямить. Перегортає сторінку, підставляє щасливе обличчя сонцю та тішиться.

Герміона прекрасна у своєму щасті, як і Драко, що повільно підходить, милуючись своєю нареченою. Вони занадто довго доводили усім навкруги своє кохання. Хіба бажання трохи перепочити та зануритись у ці прекрасні дні, гріх?

Обережно притискає до себе й кладе підборіддя на її маківку

‒ Хах, мої друзі все ще здивовані, що ти не тиран, – тихо хихоче.

‒ Я обрав тебе як жінку, з якою хочу провести залишок свого життя. Звісно я буду з тобою добре поводитись, – хмурить брови. – А ще це тому, що я тебе кохаю.

‒ А кохати значить поважати, – промовляє колись сказане ним. М’яко усміхається. – І те що я бруднокровка тебе не займає.

‒ Займало, – важко видихає та дивиться прямо в очі. – Не буду брехати, для мене прийняття, було дуже важким. Але зараз ти не маєш цим перейматися, бо я зробив вибір і не жалкую.

‒ Я теж.

***

Сьогодні сонце палило. Палило ліс, сухе листя та крадькома підкинуло пекучу іскру у щастя Герміони та Драко.

Вперше у житті її зап’ястя так болюче свербіли.

***

Легені розривало від болю, шкіра боліла та свербіла. А Драко постійно був поруч, став якимось особливо ніжним та турботливим, його очі тонули у хвилюванні.

А Герміона нічого не могла з цим поробити, гнана соромом боялась зізнатись.

Бувало таке що вона мала почуття одразу до декількох людей. Колись через це навіть ледь не розійшлась з Драко, думаючи що вона його більше не кохає. А тепер оце… хіба не абсурд?

Вона намагалась приховати від свого нареченого усе, приглушити свій стан закляттями, настоянками, перерила усі книжки з цієї теми, але виявилась безсильна.

Квіти проросли навіть у волоссі, тепер навіть розчісуватись було боляче.

***

Драко здогадався майже одразу, намагався довести свою щирість, сотні разів на день зізнавався у кохані.

А згодом мовив:

‒ Вибач, моє кохання недостатньо сильне.

‒ Ні, Драко. Це моя провина, – він усе розуміє, лише глянувши на розпач, що впереміш з болем відбився на її обличчі.

Вони довго боролись заради свого кохання, незважаючи на осуд чистокровних та нерозуміння сім’ї й близьких. Тому Мелфой не міг прийти до тями, від страху, розпачу, гніву, ці почуття перекручувались у серці, змішувались та розривали до кісток.

Він кричить, намагається дізнатись хто це, бодай щоб врятувати її. Але вона мовчить.

‒ Ні, Драко, досить! – хрипить, більше не може плакати. Через квіти навіть говорити боляче. – Прошу, ти не допоможеш! – через силу видихає. – Усі мої почуття, усі мої слова то не брехня та не марення. Я знаю, що відчувала та відчуваю! Я приймала кожне рішення думаючи головою! – рука заривається у волосся, зминає пару бутонів. – Досить вважати мене дівчиною, що просто піддалась чарам та плила за течією…

‒ Герміоно… – він хоче поглянути їй в очі, проте одне з них майже повністю закрили пелюстки.

‒ Я не закінчила! – грубо перериває. – Я все ще кохаю тебе. Я не жалкувала, що залишилась з тобою ні на мить.

‒ Добре, – кривить губи у ламаній усмішці.

Весь біль можна прочитати у його очах, рідке срібло перетворилося на дощові хмари.

***

‒ Я не хочу помирати…

‒ Я знаю, мила.

***

Відтоді він ненавидів аромат бузку та весну.