Милий, любий Дадзаю

Сьогодні n-ий день n-ого року, я пишу ці рядки бо знаю, що не зможу тобі їх зачитати.
Любий Дадзаю, кожною клітиною організму я віддавався тобі , я повністю належав тобі, але ти так цього і не відчув.  Я вів себе грубо, приховуючи свої справжні почуття. Я справді намагався утримувати свої почуття перед тобою , минали тижні, роки ,мій потяг до тебе ріс у геометричній прогресії. Кожне завдання, що розділяв з тобою було для мене випробовуванням. Мої картання давали плачевні результати. Поки я вмирав всередині , ти вмирав фізично. Любий … Тепер я можу так сказати. Любий мій Дадзаю, ти був моїм життям хоча ти й сам того не знав. Жалкувати немає сенсу , але я жалкую. Втрачено стільки часу , переживань та надій на краще життя.
Пів року минуло для мене немов у тумані я лікував свої душевні рани, що схожі на прірви. Лікарі говорять я молодець, що мені вже краще. Я себе так не почуваю. Ти снишся мені у жахіттях й не тільки. Мені страшно. Я боюся. Я не відчуваю де реальність , а де знов мій  страшний сон. Я сумую. Знов сеанс терапії. Набридло. Лікарі говорять зі мною. Я не розумію до чого ці дурні запитання , вони не мають сенсу, я лиш хочу до тебе. Цвітіння вишні нагадало першу (останню) зустріч ми були такі юні, зелені. Каштанове волосся , що пахне вишнею. Хочу знов відчути той запах.

Набридло Набридло Набридло.

Я хочу тепла. Твого тепла. Знов гублюсь у просторі. Я бачу тебе. Я йду за тобою. Мить – і я лечу. Вітер лоскоче моє лице , я відчув твій ніжний подих. Спокій.
Сьогодні n-е число n-ого року ми нарешті зустрілись. Роки страждань залишились позаду. Милий, любий Дадзаю в обіймах твоїх я тону , нарешті тебе поцілую я , нарешті скажу що люблю.