Як не зійти з розуму?

Я проснулася на підлозі. Довкола мене було багато паперу різного розміру й кольору.  Олівці, ручки, пастель і, навіть, масляні фарби, були розкидані. Я взяла один з листів і підійшла до вікна, щоб роздивитися, що там. Знову ця жінка із зірками  руках. Коли це я намалювала? І знову це відчуття, що я забула щось важливе…  Я почала нервово підіймати папір і засувати його під ліжко. Хоч би встигнути

— Морва, прокидайся!- двері кімнати відчинилися й сюди увійшла бабця.

Вона прискіпливо подивилася довкола, поклала руки в боки й продовжила говорити,- Проснулася? Що за безлад?

— Та я, просто перевіряла, яких фарб мені не вистачає для початку семестру… випали з рук, от вони й розлетілися по підлозі,- я широко посміхнулася. На, що бабця цокнула язиком і закотила очі. Вона знову не в гуморі…

— Моріка, ти ж моє щастячко, вирішила стати такою як твої батьки? Може нагадати тобі, що з ними сталося?- бабця Леміра, гримнула дверима.

Я сіла на землю, сльози котилися від образи на бабцю. Чому вона так зі мною? Вона ж обіцяла більше ніколи так не говорити. Все ж було добре, а тут знову така жорстокість. Я дістала малюнки з під ліжка й акуратно відклала на стіл.

На столі помітила листа від далекої родички Олени. Я його отримала декілька днів тому, але так і не знайшла часу, щоб прочитати… Мабуть, там привітання від неї, але мені б хотілося, хоча б раз її побачити, бо в листах вона здавалася такою доброю і турботливою… Ніжною

На кухні Леміра поливала свої залюблені квіти, які так і розрослися у різні сторони. Її сиве волосся було зібране у гульку, а зелений фартушок так і пасував до очей, хоч вони вже зблідли від старості. І чому вона не любить мене так, як свої рослини.

— Ну, що стоїш? Сідай їсти, ти якась сьогодні дуже заспана, знову всю ніч в телефоні просиділа?- Леміра уважно роздивлялася моє лице, я лише відвела погляд. Ніколи не могла дивитися їй в очі, коли вони такі… Ніби затуманені, нібито не вона дивиться, а хтось інший…

— Та ні, заснула в ненайкращій позі … Ти ж пам’ятаєш, що я іду святкувати з одногрупниками останній день літа?- я відкусила смачного сирника прилитого медом і уважно подивилася на бабцю. Її постать здавалася трохи розмитою, в кухні відчувався запах чогось гіркого, мов перестояного чаю.

— Звичай пам’ятаю, я ж не ти, яка вічно все забуває? А знаєш чому ти все забуваєш? Бо твої батьки алкоголіки й в них не могла народитися здорова дитина! І ти зіп’єшся, як вони… Знаєш, що? Іди, але, щоб у десять дома була. Інакше тобі непереливки,- бабця махнула пальцем, а поті знову повернулася до своїх квітів.

Якось вона дивно поводиться … Ще вчора обіцяла показати фотограції, коли вона була молода, а сьогодні така зла і не логічна.

— Та не знаю, чесно кажучи, у мене завтра день народження… А сьогодні день хочу провести з друзями. Можна я трохи довше посиджу? Там буде сусідки син, ти ж його знаєш,- бабця насупилася, а я потрохи почала виходити з кухні.

— Це тої, що під липою стоїть?- спитала Леміра, а я підійшла до вікна, але не змогла роздивитися цю людину… лише по шортам червоного кольору, я здогадалася, що це мій друг

— Той, так можна я трохи довше посиджу з друзями?

— Морво, в десять бути дома і крапка!

— Добре-добре, постараюся прийти вчасно,- я обійняла бабцю і спритно проскочила у коридор, де вже лежав мій наплічник з речами для пікніка.

— Морво!

Але я уже була за дверима квартири. Серпневе повітря жарке і солодке. Сонце палить безжально й це ідеальні умови для відпочинку на озері. Під липою, біля під’їзду стояв Міша і махав рукою, щоб я його помітила. Якби ж він знав, яка я рада бачити його… Друг розповів про плани, але я роздивлялася його лице.
Ніс з горбинкою і добрі карі очі. Дивне відчуття того, що це все зникне, не покидало з самого ранку. Чомусь, я знаю, що більше ніколи його не згаду… він зникне з мого життя і пам’яті.

— Моріко, ти ще довго будеш розглядати мене?- парубок усміхнувся і передав невеликий пакунок з синім бантиком.

—Це мені?

— Це завчасний подарунок на день народження, не хочу здаватися дивним, але ти мені всю ніч снилася, тому, просто, тримай цей невеличкий презент. Завтра на тебе чекає щось інше, більш грандіозне.

— Ой, та не треба було…

Я розгорнула подарунок і готова була волати від щастя. Ранкова розмова з бабцею відразу забулася. В пакунку були сережки у вигляді зірочок. Я відразу надягнула їх і весело посміхнулася парубку, а потім сильно-сильно стисла в обіймах.

Через декілька хвилин ми підійшли до група людей. Друзі чекали на нас біля магазину, щоб ми разом могли скупитися. Довго сперечалися на рахунок того, що краще сосиски чи сардельки, потім взяли алкоголь і сік, бо у мене страх того, що зіп’юсь, як мої батьки. Цікаво це правда чи бабця Леміра, просто, хоче зробити мені боляче цими словами? На касі парубки вирішили взяти лотерейний білет, але їм декілька разів не пощастило.

— Морво, а ну візьми й ти лотерейний білет, бо в тебе щаслива рука,- Сергій пропустив мене.

На прилавку стояло багато різнобарвних листочків. Дівчина за касою всміхалася, а її темні очі так і говорили: «Ну-ну, подивимося, що ти там витягнеш». Я заправила своє кучеряве волосся за вухо, підморгнула касирці та витягнула блакитну лотерейку.

— Монетку,- я простягнула рук й через мить у мене в пальцях був блискучий гривень.

— В цій лотереї, треба, щоб були три одинакові символів підряд… може бути по горизонталі, а може бути по вертикалі.

Підкова, конюшина, зірка… Наступний рядок я почала стирати ще швидше, конюшина, конюшина … друзі за спиною зовсім стихли, почала стирати третій символ, а там зірка… хтось голосно зітхув, а касирка розвела руками.

— Та нічого страшного… може пощастить наступного разу,- почала говорити Женька

— Там ще третій рядок,- я тихо прошепотіла

Зірка, зірка, я повернулася до друзів з цією лотерейкою.

— Пані та панове, зараз вирішальний момент і ми дізнаємося чи ми окупимо ці покупки,- я театрально вказала пальцем на сумки й продовжила,- чи лотерея це зло, на яке вестися не можна

— Не стій, стирай,- Сергій труснув мене і розвернув до прилавка.

— Морво, давай,- гукнула Христя. І б я почервоніла від сорому.

Я повільна стерла і там була зірка… Зірка!

— Зірки про горизонталі та зірки по вертикалі,- я усміхнулася касирці, протягнула лотерейний білет.

— Оу, як це,- дівчина перевірила лотерейку, потім витягнула з каси гроші, продовжила,- вітаю…

— Морво, ти справжня босурканя!

Сергій виніс мене з крамниці й під веселий щебет ми пішли до ставка. Сонце припікало, птахи співали й група веселих і трохи ненормальних людей. Ідеально

Маленькі, кругленькі камінці під ногами, тепла вода штучного озерця і гарна дерев’яна альтанка. Хлопці почали розкладати вогонь у мангалі, а я, Женя і Христя відразу ж побігли купатися.

— Дівчата, а нас почекати?- крикнув Сергій і скочив у воду до нас.

— Сірий, ти береги попутав? Я, що тут сам все маю робити?– кричав з берега Міша.

Щоб ці двоє не пересварилися і я вирішилася допомогти Міші. Тож після того, як я вийшла з води, парубок перестав кричати. Хлопець усміхнувся і запустив свою руку у темне волосся.

— Сірий, відбій, ти мені більше не потрібен, можеш, там втопитися. Ой, Моріка, любов моя, вирішила врятувати мене від смутку?

— Боже, заспокойся, і ходи вогнище розпалювати,- я тріснула головою і вода бризнула на Мішу, від чого він скривився

— Моріка,- витираючись, продовжив парубок,- ти б знала, як я тебе сильно люблю.

Я розсміялася з цих слів. Знав би він, як я його люблю, то б не розкидувався такими словами на ліво і право. Мабуть, він єдиний хто мене розуміє з пів слова, але на жаль я лише друг. Друг дитинства і не більше…
Почала збирати гілочки, а потім закинула їх у мангал.

Коли дрова прогоріли, ми закинули картоплю. Дівчата і Сергій вилізли з води, почали допомагати. Жені, це швидко набридло і вона потягнула, мене і Христю, грати волейбол.

— Христя, лівіше,- кричала Женя

М’яч відлетів і прилетів мені у чоло. Я гепнулася на дупу.

— Травка-муравка, я більше не буду з вами грати!- я розсміялася, а дівчата переглянулися.

— Ти минулого року те саме сказала,- промовила Женька

— На цьому місті, ще точно так впала,- а це вже Христя.

— Справді? Я не пам’ятаю,- я намагалася згадати, але у яві була лише темнота.

— Вічно, ти все забуваєш, вітаміни почни пити,- Женя насупила брови. Все це виглядало дуже дивно. Таке ніби хтось навмисно стер всі спогади.

— Може підемо плавати,- Христя подала мені руку, а потім не втрималася і гепнулася на мене.

Женя кинула м’яча хлопцям і побігла до води.

— Хто останній той блохастий!- крикнула Женька, коли вже по коліна була у воді.

Синява була свіжою і приємно охолоджувала тіло. Я перепливла ставок і вийшла на іншому березі, щоб трохи відпочити. Я сиділа на берегу і насолоджувалася краєвидом, на небі ні хмаринки, і друзі, які каламутили воду…

Вже починало сутеніти, а ми ще сиділи й святкували. Розмова, жарти. Сергій грав на гітарі, веселі пісні, а ми підспівували.

Міша прошепотів на вухо і я вийшла з альтанки.
— Ти щось хотів сказати,- я забрала волосся, яке прилипло до лиця. Серце страшенно билося

— Та, просто, хочу пройтися, бо засидівся, а самому сумно,- парубок закину руку на моє плече й усміхнувся.

Мені було боляче це чути. Останнє сонячне проміння світило на його обличчя. Очі здавалися такими гарним, як бурштин. Він всміхався і на обличчі з’явилися ямки. Хочу запам’ятати його таким на все життя…

— Моріка, а ти знаєш, що я тебе люблю?

— Жартуєш? Але… я теж люблю тебе,- невже я таки змогла сказати це йому?

— Так я серйозно, без жодних жартів,- Міша зупинився й уважно почав роздивлятися мене, потім забрав з лиця волосся й акуратно заклав за вухо.

— Та і я не жартую,- я тихо-тихо промовила дивлячись в його карі очі.

Перш ніж я змогла, щось ще сказати, Міша щосили притискався губами до мого рота. Я ошелешено розплющила очі, а наступної секунди язик хлопця ковзнув між губ усередину. Це нагадувало пристрасний танець.

Тримаючись за руки ми гуляли й це так сильно гріло моє серце, але щось мені так і не давало спокою. Було якесь погане передчуття, але я намагалася відкинути всі дурні думки. Міша жартував, про те, яке здивуються друзі й ми повільно поверталися до альтанки. Христя і Женька хитро переглянулися, а Сергій, навіть, перестав грати на гітарі.

— Та невже?- Христя склала пальці рук між собою і здула з лиця пилинку.

— Ти просперечав,- Женя простягнула руку до Сергія і той не охоче, простягнув дівчині гроші, а потім повернувся до Міші.

— Ну, ти що не міг почекати, ще хоча б один день?
— Завтра було б пізно,- промовила я і все покосилися на мене.

— Чому ти так кажеш,- Міша запитав мене, але я так і не могла цього пояснити, то ж просто підняла плечі й опустила, а поті підморгнула Женьці.

— Правильно! Завтра вже було б пізно,- Женька широко усміхнулася

Ми продовжили веселитися, але не довго, бо пішов сильний дощ. Не довго думаючи ми зібрали всі речі та вирішили піти до Христі на квартиру, бо вона найближче.

Я акуратно розклала пожитки на столі, й згадала, що було б добре зателефонувати бабці Леміри. На телефоні було дванадцять пропущених від бабусі. Я була дуже налякана і набрала її номер, але вона вже не взяла слухавки. Потім помітила, що вже майже одинадцята. Я швиденько попрощалася із друзями вибігла на вулицю. Дощ моросив, і поки я добігла додому то намокла.

Я вбігла у під’їзд страшенно сполохана. Можливо, якщо знала хоча б одну молитву, то молися… Двері були зачинені, я постукала і через декілька хвилин бабця відкрила двері, але вона не пускала на поріг.
— Прийшла? Я тобі в скільки казала прийти?- тихо питала вона, але в ній щось було дивне…

— Ну, бабусю, вибач, загулялася.

— Знаєш, що мені набридло все це!- бабця зачинила двері і я ошелешено, навіть, відступила декілька кроків.

— Бабцю Леміро!- я почала стукати у двері.

Я стукала у двері, поки не почула, що бабця знову підійшла до дверей.

— Ти, ще тут, пішла геть! – бабця викинула мої не великі пожитки та хотіла зачинити двері, але встигла просунула руку.

— Бабцю, що сталося? Що з тобою?- я намагалася докричатися до неї. Її очі були темні, і сама вона ніби трохи мала розмитий силует і знову цей терпкий запах.

— Я тобі не бабця, пішла геть! Я більше не хочу, щоб ти жила у моїй квартирі, геть!- від цих слів мені стало дуже боляче і я забрала руку.
— Бабцю, що сталося? Що з тобою?- я намагалася докричатися до неї. Її очі були темні, і сама вона ніби трохи мала розмитий силует і знову цей терпкий запах.

— Я тобі не бабця, пішла геть! Я більше не хочу, щоб ти жила у моїй квартирі, геть!- від цих слів мені стало дуже боляче і я забрала руку.

Двері закрилися і я декілька секунд стояла, в повному, шоці. Чому бабця мене вигнала? Чому вона це зробила? Я розревілася, всілася під двері квартири.

— Вибач, вибач, будь ласка… я буду слухняною, пусти мене додому, будь ласка. Бабцю, я завжди буду тебе слухати. Бабцю, будь ласка, пусти мене додому,- я стукала двері,- молю тебе пусти мене я буду слухатися тебе чесно-чесно.

— Пішла геть! Я щось не ясно сказала? Це не твій дім, ти мені не внучка, пішла звідси інакше я викличу поліцію. Пішла!

— Ридаючи я почала збирати речі. Книги, фарби, одяг, навіть, малюнки вона викинула… Я все засовувала у наплічник, рук трусилися. Чому вона це зробила, чому? Що я не так зробила? Чому вона так дивно поводиться?

У мене таке відчуття, що вона це планувала… куди мені іти, що робити? Може бабця заспокоїться і впустить мене…

Я закрила руки лицем і всілася на сходи. Холодно і боляче… Мені стало дуже страшно, не вистачало повітря. Я почала хапати його ротом, але це не допомагало. Жах пробирав до кісток. Я встала, але ноги трусилися, в очах темніло. Ще раз поглянула на сталеві двері, а в серці щось обірвалося. Почала спускатися вниз, бо потребувала свіжого повітря… попутно підіймати якісь свої речі, я навіть не могла розібрати, що це.

Повітря боляче вдарило в лице, падав дощ. Мені було все одно, бо біль образи дусив. Я сіла на лавочку під під’їздом. Холодно, почала шукати щось, щоб накинути на себе, але натрапила на листівку від Олени. Я хотіла її жбурнути кудись далеко, бо сильно розізлилася. Але мене щось стримало, мов тримало мою руку.

Я розірвала конверт і звітам випав срібний ключик на ланцюжку. Я розсунула коліна і він гепнувся у калюжу. Туди ж і мав полетіти лист, але напевне спочатку прочитаю…

Я взяла одну з половинок, дощ розмив деякі слова, і складно було читати під миготіння ліхтаря…

«Люба, Морво, мені дуже шкода, що не можу розповісти все сама…»

Це не привітання з днем народження, дивно якось…

«Мені дуже шкода, що не можу забрати тебе до себе. На це є вагомі причини. Надіюся колись зможу розповісти про них… Я знаю, що ти зараз сидиш і плачеш через цю Мегеру, але все буде добре, я тобі обіцяю.»

Що за чортівня…Звідки вона знає? Я роздивилася по сторонах, можливо це все жарт і десь тепер мають вискочити люди з камерами й букетом квітів?

Текст затік від крапель води і я пропустила декілька речень, бо їх зовсім не могла прочитати…

«Я сильно надіюся, що ти не повірила у її байки про те, що твої батьки спилися… насправді, вони були чаклунами, але про все по черзі…»

Ну це справді якийсь жарт, я нервово посміхнулася і продовжила читати.

«Насправді вони чаклуни, але про все по черзі…

Багато років тому, вони загинули, причин я не знаю, але я була надто молода, щоб взяти опіку над тобою, тому тебе віддали, до «родички»… а вона… хай не пишу хто…»

Припустимо… Я взяла другу частину листа, але вона ще гірше затекла і від цього мені стало так гірко на душі…

«У мене деякі проблеми зараз, тому не зможу допомогти. Але читай уважно, там у конверті має бути ключ. За допомогою нього ти потрапиш у безпечне місце. Підійди, бо бібліотеки, або книжкового магазину і відімкни двері…

Я тебе знайду й заберу, коли все буде, добре… Там, працює моя знайома пані Гайдай, вона тобі допоможе…

Тут у листі є фотографія твої батьків, це єдине, що лишилося

Вибач, будь ласка, сильно люблю тебе, Олена.»

Я знову і знову перечитувала лист, і від цього те, що я читала все менше і менше здавалося маячнею. Мабуть, я в це не повірила, як би не почерк Олени й безнадійна ситуація.

Фотографія була поганої якості, а ще й і розірвана… На ній були двоє людей, жінка з хвилястим чорним волоссям. Вона була в довгій вишиваній сукні з широким поясом. Поверх чорна жилетка з китицями й намистинами. Мабуть, це був гуцульський одяг. але найбільше бентежало те, що та жінка була як я. Точніше я була як вона, немов дивлюся у дзеркало, яке показує якою я буду у майбутньому.

Чоловік був теж у вишиванці та простих чорних штанах. Велика біла гуня була накинута на плечі. Він тримав у руках люльку з якої висіли червоні китиці. Акуратні вуса. Вони зовсім не виглядали, як алкоголіки.

Людей на фотографії я не знала, чому я їх не пам’ятала? Чому?

На зворотній стороні був надпис, який трохи стерся ”Випуск 198… Вурдалак Ст..пан і Чумак Соф…”

Степан і Софія. Мабуть, це їхні імена. Я зовсім їх не могла згадати нічого

І що ж мені робити?

Я підвелася на ноги та пішла куди вели ноги. Я дійшла до книжкового і почала шукати ключа, але його ніде не було.

КАЛАБАНЯ!

Я що духу побігла назад. Ліхтар не горів і я на дотик почала шукати ключик, але його ніде не було. Я всілася на землю і мені вже було байдуже, що там мокро й брудно. Сльози душили мене і намагалася їх стерти, але нічого не виходило. Руки кволо впали на грудину і я відчула, щось тверде. На шиї висів ланцюжок і тим ключем. Я не вірила своїм очам. Хоча від всього цього могла не помітити, забути, що його надягнула.

Сил зовсім не було і я попленталася знову до книжкового. На якесь диво людей зовсім не було, хоч цьому я мала найменше дивуватися. Стіни магазину обшарпані, маленька вітрина і великі дерев’яні двері. Я підійшла до дверей подивилася довкола, щоб переконатися, що на вулиці немає людей. Я взялася за ручку, зняла з шиї клюю. Я тільки піднесла ключ до замка, як все почало світитися, хлинуло якесь дивовижне сяйво. Двері зникли і я влетіла кудись, а потім впала на коліна і втратила рівновагу від чого поцілувалася з підлогою.

---

від пані Босуркані

привіт, мій любий друже

я маю велику надію, що вам сподобається ця історія

наступна частина зовсім скоро здивує вас!

з нетерпінням чекаю вашого відгуку