Глава 2

Живіт скрутило від голоду, і я повернулась до реальності, де я — холодна, голодна і боса — посеред якогось лісу, де мене ще й можуть підстрелити.

Сутеніло. Плентатись кудись цими хащами вночі все одно, що добровільно покласти голову у левову пащу, тому я вирішила спробувати розпалити багаття. Я бачила достатньо програм для виживання і, навіть сумніваючись у їх правдивості, сподівалась, що якісь із порад мені допоможуть. Хоча варто було б подумати про це до того, як випити води із першого ліпшого струмка. Смерть від якоїсь кишкової палички була б занадто жалюгідною.

Зібравши довкола все, що могло б горіти, сіла так, щоб мати можливість краєм ока стежити чи дихає мій пацієнт. На шматочку кори вирізала ножем заглиблення, вставила туди паличку, яку заздалегідь обтесала, аби не поранитись, і затисла її між долонь. Процес був марудним і жахливо неприємним, я відволікалась лиш для того, щоб стерти з чола піт, й була готова здатися, бо насилу бачила власні руки, але мох почав тліти. Прикривши його руками, які пекли і добряче так тряслись після напруженої роботи, та легенько дмухаючи, я була голова заплакати від полегшення.

Язики полум’я облизувати шматки гілки, яку я змогла зламати, засунувши між двох дерев, а я, ніжачись у їх теплі, хіба що не світилась від гордості за себе. Можу тільки уявити як відреагують батьки, коли я буду їм розказувати про все. Вони певно хвилюються, може навіть почали шукати мене в друзів. Чи звернулись в поліцію. Було б чудово, якби мене знайшли раніше, ніж я почну шукати поживних жуків для перекусу.

Втома все сильніше тягнула мене до землі, тому я відсунулась від вогню і лягла на бік, підклавши під голову сумку.

Перевернулась на спину і, відчувши під собою м’якість матрацу, потягнулась. Це не найдивніший з моїх снів, але безперечно найреальніший. Залізти в душ і поснідати — все, про що я могла думати. М-м-м… Курячі биточки з…

— Добрий ранок, сонечко.

Я підірвалась з ліжка, почувши знайомий голос. На моєму кріслі сиділа худорлява засмагла дівчина, гортаючи один із нових скетчбуків.

— Поліна, чому ти тут? Щось сталось? — я звісила ноги з ліжка, відкинувши ковдру, і застигла: на мені все ще була чужа сорочка, перемащена брудом, травою і кров’ю. Дідько б його побрав!

Вщипнула себе за передпліччя й одразу ж зашипіла від болю. Потягнулась, щоб повторити.

— Стій-стій-стій… — Поля підскочила, схопивши мене за руку. — Тобі потрібно мене послухати. Це моя вина, я не хотіла, щоб все так вийшло. — Збентежено розглядала її обличчя: зазвичай карі очі сяяли золотом. Вона ніколи не носила лінзи, ба більше, вона боялась торкатися своїх очей. — Пам’ятаєш, ти говорила, будеш пити тільки кагор, якщо бог існує?

— Ти ще принесла пляшку на мій день народження.

— Так-от, боги існують, хоча суть їхня досить сильно відрізняється від знайомої тобі.

Притиснула долоню до її чола, перевіряючи температуру. Наче не гаряча, але верзе казна-що. Дівчина дзвінко розсміялась, плеснувши в долоні, і ми секунду потому опинились за обіднім столом одна навпроти одної. Переді мною на білосніжній тарілці лежав найапетитніший в світі стейк з овочами. Побачивши, як я взялась за виделку, Поля змахнула рукою і м’ясо розсипалось на кубики.

— То кажеш, ти богиня, — я нанизала на зубці шматочок і поклала до рота. Божественно! Усміхнулась від каламбуру і потягнулась до келиха з чимось рожевим.

— Іпполіта, наймолодша дочка верховного бога. Зазвичай, мене знають як покровительку митців та мисткинь.

— То ти богиня з грецької міфології, — пробурчала, розглядаючи перламутрове мерехтіння вина.

— Можна сказати, що так, але не раджу дуже довіряти міфам, — Іпполіта зашипіла, що роздратована кішка, — іноді ми творимо дикі речі, але деякі моменти занадто сильно спотворені. Це стосується багатьох релігій, хоча мало кого це справді хвилює зараз. Земля вже довгий час є нейтральною територією, де ми можемо вільно спілкуватися з людьми й іншими богами.

— Якщо чесно, найбільше, що мене цікавить — після цієї тарілки — чому я була в лісі.

Богиня зніяковіло сховалась за власним келихом, роблячи невеликі ковтки. Я доїла у тиші, і з гучним дзвоном відклала виделку.

— Краще поверни мене додому, — вставши зі столу, помітила, що одяг на мені змінився: сорочка вже мого розміру, розшита барвистими квітами, заправлена у високі чорні штани, і черевики червоно-коричневого кольору, також прикрашені вишивкою. Волосся було заплетене в косу і перев’язане червоною стрічкою.

— Не можу, — вона винувато глянувши на мене, — тобі більше немає місця на Землі. Люди народжуються і помирають, відживши свою віку. І я не повинна було втручатися в твою долю, але важко втрачати близьких людей, маючи такі сили.

— А я казала, що не доживу до двадцяти, ще в п’ятому класі казала.

Залпом випила залишки алкоголю. Я ніколи не боялась смерті, були періоди, коли я її бажала. Та все ж, думка, що мене вже немає… Задумавшись, я вщипнула себе ще раз. Болить.

— Тоді чому я не зможу залишитись, якщо ти мене врятувала?

— Я забрала твою душу вже після смерті, чим трішки розгнівала бога, який відповідає за Землю…і нам обом туди не можна ще років 200. Ох, і перш ніж ти спитаєш, твої батьки в порядку, я допомогла їм пережити біль, а зараз вони мирно старіють на дачі з гарним садочком.

Подумавши, що я не зможу більше побачити батьків, я вперше за довгий час розплакалась. Розтираючи соплі по обличчю, я намагалась запитати звідки вона це знає.

— Ніка сказала, передала, що любить тебе і жахливо сумує.

І я продовжила ревіти: ця сльоза за жахливий ранок, ця — за важку прогулянку, ця — за поранену тварину, а ця — за моє невідоме майбутнє.