Глава 1

Я б воліла не прокидатися, знаючи як буду себе почувати: кров шуміла у вухах, жахливо боліла голова і горло, по тілу ніби проїхалась вантажівка, бо навіть пальцями було важко поворушити. Абияк перевернулась на спину, захникавши від гострого болю в попереку. Перша спроба припіднятися була провальною, тому, зібравшись з силами, я простягнула руку до обличчя, допомагаючи собі розтулити повіки. Знадобилось трішки часу, щоб підкрутити яскравість, але роздивившись все довкола , повторила про себе, що краще б не прокидалась.

Якийсь час просто лежала, сподіваючись, що ось-ось прокинусь по-справжньому, але ніби в насмішку, оточення почало відчуватися все більш реальним. Трава і квіти, що я прим’яла, кололи оголену спину і стегна, а їх пряний запах лоскотав ніс. Поміж гілля виднілося сіро-блакитне небо.

Щось проповзло по моїй нозі. Сполохано тріпнулась, вичавивши з себе писк. Секундний страх ніби допоміг мені остаточно прийти до тями і я змогла сісти, спираючись на руки. Встала на коліна та, зціпивши зуби, підвелась на ноги, щоб похитуючись, підійти до найближчого дерева.

Я достатньо часто гуляла в парках і ще більше часу провела в лісах біля села моєї бабусі, щоб добре вивчити місцеву рослинність. І тут немає нічого знайомого для мене, навіть пташиний щебет здався мені тривожним і лячним.

Непоганим варіантом було б просто іти вперед, бо десь цей ліс має закінчитися, але я не знаю як далеко зможу зайти в такому вигляді. Окинула поглядом квітучий лужок й розчаровано відвернулась. Ані натяку на одяг чи будь-що корисне.

Потягнулась, щоб обтертися від залишків трави, проте торкнулась чогось схожого на волосся. Декілька разів смикнула за пасма, доки не впевнилась, що воно моє. Я абсолютно точно упевнена, що останній рік ходила з каре. Та й останнім спогадом був похід по магазинам із мамою, тоді чому це взагалі трапилось зі мною? Мене намагались викрасти? Я ходжу уві сні? Чи розлади з пам’яттю? Поплескала себе по щоках, відчуваючи, що от-от заплачу.

В першу чергу потрібно знайти людей і телефон, щоб подзвонити батькам. Напрямок обрала навмання й, обережно переступаючи гілки, повільно слідувала йому.

Моїх сил вистачило години на дві, перш ніж я, наступивши на якусь колючку, полетіла вперед, ледве не проїхавшись обличчям по землі. Хлюпнула носом, відчувши вологу на долонях. Для повного щастя не вистачало ще підхопити тут якусь заразу.

Але будь-яке невдоволення зникло, варто мені було помітити щось схоже на тканину. Підповзла навколішки, розв’язуючи щось схоже на армійський речовий мішок. Принаймні, мені здається, що він має виглядати так. Витрусила його, дякуючи всім богам, що він не набитий якимось сміттям.

Спершу понюхала вміст фляги, але пити не стала, змочивши якусь хустину, щоб витерти долоні. І дуже здивувалась, бо кров була не моя.

Похапцем засунула в мішок флягу, відкинувши щось, що певно колись було їстівним, і гидливо натягнула чужу сорочку. Хоча варто подякувати, що тепер не буду тішити місцевих білок голими сідницями.

Знайшовши доріжку із капель крові, я міцно стиснула невеликий ніж, роздумуючи чи варто мені шукати з кого вона. Це може бути поранена людина, яка прямо зараз помирає, стікаючи кров’ю. Чи дикий звір, який у відчаї може напасти.

Видихнувши, я рішуче послідувала кривавою стежкою, хоча іноді сліди залишались на кущах чи стовбурах дерев. Навряд людина вижила б, втративши таку кількість крові, тому, пробираючись крізь колючі хащі, я почала сумніватися у вірності свого вибору. Доки не почула шум води.

Побачивши невеликий струмок, я ледве не зомліла від радості. Опустившись навколішки, я вмилась і, склавши руки ковшиком, набрала крижаної води, щоб напитися.

Зліва щось загарчало. Я відсахнулась, закашлявшись, і крізь сльози побачила щось велике в декількох метрах від мене. Спочатку я подумала, що це чорний кінь, але на голові воно мало дві пари довгих — не як у оленів, скоріше як у антилоп — рогів. Декілька довгих секунд ми дивилися одне на одного, одночасно із цим я намагалась намацати відкинутий раніше ніж. Схоже я не виглядала достатньо загрозливо, тому що тварина, пирхнувши, потягнулась мордою до закривавленого боку, з якого стирчало оперення стріли.

Втекти подалі чи спробувати допомогти? Я майже обрала куди буду бігти, але перед очима промайнув спогад з дитинства: коли на нашу собаку напав лис і, зранена, вона так само намагалась зализувати рани, поки я плакала, кличучи батьків. Певний час я спостерігала за цим дивним звіром.

Нічого схожого на медикаменти в мене, на жаль, не було. Тому я дістала флягу і, спустошивши її, набрала чистої води. Спробувала випрати залишки крові з хустини і, розуміючи, що відтягувати не варто, зробила крок у бік тварини. Сподіваюсь, я не дуже смачна.

— Мені так шкода, що тебе поранили, — я намагалась звучати м’яко і дружньо, але голос скрипів, що петлі на старих дверях. Ще крок. — Я хочу допомогти. Тому буде чудово, якщо ти будеш слухняним, — чомусь я була упевнена, що це самець, — хлопчиком і дозволиш мені це зробити.

Не знаю, це я заспокоїла чи сил вже не було, але тварина схилила голову. Присіла поряд, не знаючи за що братися. Я не зможу просунути стрілу наскрізь — як рекомендували у якійсь статті, що я давно читала — тому доведеться витягувати і надіятись, що наконечник не застрягне в м’язах.

Притиснувши мокру тканини коло рани і обхопивши древко, я висмикнула стрілу. Масивне тіло здригнулось — і я зажмурилась, відчувши гаряче повітря на щоці.

Глибоко дихаючи, я протягнула руку у напрямку його морди. Впевнена, що зі сторони все виглядає комічно, але я була справді налякана.

Схоже дарма, бо до долоні притулилось щось тепле і м’яке. Здивовано розплющивши очі, з дитячим захопленням, бо відчуття, ніби чужий кіт дався до рук, погладила перенісся.

Далі без побоювань я промила рану і притулила хустину, хоча дивно, що крові майже не було. Буду сподіватися, що це хороший знак.