Вода та олія – 17 (Аркейн. Вай/Кейтлін)

Покинувши Джейсову майстерню, напарниці рушили охайними вулицями в напрямку невеличкого будинку в швацькому кварталі, де знаходилась їхня квартира. І по суті подарунок Джейса був єдиною хорошою новиною за сьогодні, бо з розслідуванням поки все йшло кепсько. Слід, за яким вони йшли останні кілька днів, сподіваючись знайти нову базу Джінкс та Гангпланка, обірвався. Тепер треба було починати все мало не з нуля, хоча здавалось, відповіді вже поряд, і вони от-от вхоплять їх голими руками.

– Не переймайся, пундику, я певна, ти швидко даси цьому раду, – усміхнулась Вай, коли вони присіли перепочити в парку, спорожнілому через пізню годину, але від того тільки красивішому.

– А ти сама… як? Тобто, маю на увазі, коли врахувати ті теорії Фортуни щодо планів Гангпланка на Джінкс?

– Важко сказати, – прошепотіла енфорсерка, стиснувши кулаки. – Я… не хочу, щоб він нашкодив їй. Не тому, що досі сподіваюсь, ніби Павдер може стати колишньою – я прекрасно розумію, що вона вже минула точку неповернення. І накоїла таке, що не можна пробачати, відпустивши гріхи. Але… вона досі моя сестра. Я просто не хочу, щоб з нею сталося ЦЕ. ОСЬ ТАК.

– Знаєш, ти маєш рацію. Джінкс повинна відповісти перед законом за все, що наробила, отримавши вирок суду за кожен свій злочин, а не загинути під час кримінальних розборок, – повільно проказала Кейтлін. – Тому обіцяю тобі, що ми зробимо все, аби воно було саме так.

Повисла коротка пауза. Яка обірвалась так само несподівано:

– Слухай, Кейт, останнім часом ти мене тривожиш, – зітхнула Вай, глянувши на неї.

– Тобто?

– Я ж бачу, що після тієї останньої розмови з твоєю матір’ю ти сама не своя, – похитала головою енфорсерка. – Чого вона там тобі такого наговорила, що ти досі не оклигала?

– Насправді багато чого, що може сказати людина, яка достатньо добре знає тебе і твої страхи, – проговорила шерифка. А потім, опустивши погляд на свої руки, що лежали на колінах, забурмотіла: – Вай, знаєш, я… маю дещо в тебе запитати.

– Що ж, пундику?

– Знаю, це прозвучить дивно, бо ми ж з тобою разом не так давно, аби починати глобальні серйозні розмови. Тобто, я не хочу, аби ти думала, ніби я на тебе тисну, і все таке. Просто мені потрібно знати… Як би це сказати… Вай, ти дуже важлива для мене, – видихнула Кейтлін, стиснувши кулаки. – Можливо навіть занадто важлива. Настільки, що я, здається, вже просто не зможу без тебе, якщо раптом колись втрачу. І чим далі, тим це сильніше, хоча здавалося б, куди вже дужче… – нервово засміялась вона, заламуючи пальці. – Тому мені, просто… страшно. Що одного дня ти скажеш щось на кшталт: «З тобою було весело, але це тривало достатньо, час рухатися далі. Вибач, якщо тобі здавалось, що це назавжди, чи навіть серйозно, та ти сама все собі придумала, а я нічого такого не обіцяла, тож бувай». Бо після цього я, боюся, вже просто не зможу дихати. Тож… я не тисну на тебе, не подумай, просто… просто хочу знати, що означаю для тебе, аби коли раптом що – не загинути від власних ілюзій, втратити які буде так боляче, що я цього на той час вже просто не витримаю… Дідько, яку ж я дурню несу! Вибач, я розумію, після таких промовок тобі тільки більше захочеться триматися подалі від такої ненормальної…

– Кейт, – гукнула енфорсерка, зловивши долонею її щоку. Здригнувшись, дівчина завмерла та заціпеніла, коли та подивилась їй в очі. – Ти для мене все, – видихнула Вай, і подавшись вперед, захопила її губи стрімким, гарячим, відчайдушним поцілунком! Сильні руки міцно пригорнули стрункий стан, щосили притискаючи до себе. Ковзнувши по спині вгору, загрубілі пальці легко пірнули в темне волосся. І здається, цієї миті Кейтлін чітко чула, як серце Вай голосно калатає з кожним рухом сухих губ, на яких хотілося танути цілу вічність.