Піруз

В себе приходив поволі.

Спершу побачив як стеля миготить перед очима, а потім у зіницях почали плавати скляні мушки. В роті пересохло настільки, що піднебіння боліло, а язик мертвим вантажем здавався чимось чужорідним у роті.

Він кілька разів кліпнув і спробував облизати губи. Пересохлі, вони видавались такими шершавими, що об загрубілу шкіру можна було порізатись.

Рухнувши шиєю, побачив, що знаходиться у ванній, а весь одяг його промоклий до останньої нитки, гидко лип до тіла. Але холоду він не відчував. Серпнева спека в Ісфахані була майже вбивчою. Місцями навіть хотілось стягнути з себе шкіру, наче вона була шерстяним пальтом накинута на скелет. Можна ж було приїхати сюди в січні, було б простіше…

Вночі, слід визнати, дихалось легше. Температура падала на добрий десяток градусів і про прийняті рішення шкодувалось менше ніж зазвичай.

З важким видихом він переставив праву руку на груди й трохи натиснув на футболку, щоб зволожити пальці, а тоді мазнув ними по губах.

Його одяг виглядав відверто погано, але він не знаходив часу переживати про подібне. Ці чотири місяці в Ірані він присвятив такій великій кількості речей, що запрана розтягнута футболка була найменшою з його проблем.

Шторка різко сіпнулась і шумно проїхалась кільцями по карнизу, а в очі вдарило жовте світло коридору. Він його помітив раніше схвильованого обличчя.

– Ну слава, блять, богу, – пролунало згори. Потім голос опустився донизу і він зміг розгледіти його власника, який присів поруч.

«Саша приїхав» – подумав він, розглядаючи мутним поглядом смугле лице. «Чи може це галюцинації?» – виникло закономірне питання і довелось кілька разів кліпнути і спробувати ковтнути ще раз.

Намагався пригледітись, мружив очі.

Ні, не здається.

– Я заснув..? – голос був слабким і сиплим, пересушена гортань боліла від скорочень.

– Заснув? Ніхуя ти не заснув, Будан, – чоловік почав розкорковувати пляшку, яку приніс з собою. – Давай я допоможу.

Він говорив невдоволено. Його інтонація була просякнута обуренням і він роздратовано шарпнув безсиле тіло, допомагаючи зайняти сидяче положення.

Сидіти було важко, голова хилилася до плеча, а з грудей виривалися болючі стогони. Поки він лежав і розмірено поволі дихав, він і не помітив як сильно болять його легені. В грудях пекло, а в шлунку клубочилася нудота. Кортіло закрити очі, щоб відпочити, але чомусь стало страшно це робити.

«Тільки не закривай очей»

Саша приклав до його губ пляшку і трохи схилив, допомагаючи напитись.

– Чого ти знову надихався? Селітра? Гліцерин? Дизель? Твої вибухівки з гімна і палок доведуть мене колись, – гнівна тріада не закінчувалась, навіть коли він влив в його пересушену гортань цілий літр води. – Приїжджаю я, значть, а тут мій кєнт на землі валяється, а весь номер походить більше на хімлабораторію, аніж на жиле приміщення. Так, блять, і знав, що не можна тебе, сука, лишати. Так і знав! В пізду ці ваші мости…

Вода закінчилася, пляшка спустошилася. Але відчуття спраги не зникло.

Долоні пекли і були такими сухими, що він не міг перестати торкатися свого мокрого одягу, який, здавалося, відразу висихав під його доторками.

Саша неочікувано зник і в очі знову врізалася коридорна лампа. В голову прийшла думка, що в самій кімнаті світло завбачливо не включене.

– Слухай, Нобель, а може ти токсикоман? – Гогі став на коліна біля ванної й взявся розкорковувати нову пляшку. – Може тобі просто пакетом і клеєм обійтись? Шо ж ти всьо усложняєш?

Він знову приклав пляшку до губ і нахилив, але пити вже не хотілось. Сказати про це сил не знайшлось, то ж він мовчки затис губи й вода тонкою цівкою стікала футболкою донизу і лоскотала груди.

– Не зли мене, Будан, бо я тобі зараз душовий шланг запхну в горлянку по саме «не хочу» і будеш пити, поки я кран не викручу.

Хотілося б на нього злитись, але і на це сили не знайшлося. Він покірно відкрив рот і Саша знову підніс пляшку.

Мабуть, він знав, що робив.

***

– Ти мав залишитися з Денисом і допомогти йому з мостами… – сказав Кирило, витираючи сірим затертим рушником волосся і сідаючи за стіл.

– А ти мав не вляпатися в халепу поки мене немає, але от я примчав і що бачу? – Саша поставив перед ним чашку зеленого чаю.

– Сань, клянусь, якщо я вип’ю зараз ще хоч краплю, то мої нирки не подякують.

– Ого, як шкода, – відповів Гогі з надмірним сарказмом і підсунув чашку ближче. Кирилу не залишилося нічого окрім як підкоритись.

– То що там Денис?

– Бігає в кумедному синьому комбінезоні тегеранського інженера і «перевіряє основи мостів».

– «Мостів»? Ми домовлялись лише про Джавадіє…

– Заспокойся, вибухівка лише під ним. Але йому ж треба було підтримувати легенду, то ж він і побігав з кресленнями Табіату.

– Табіат пішохідний, я ж можу розраховувати на те, що ви не наробили дурниць?

– Та хто б казав! – Саша роздратовано підняв руки й почав снувати кімнатою туди-сюди. Раптом його наче осяяло і він різко зупинився, впираючи руки в боки. – Ти для цього мене і відправив, правда? Коли я приїхав, у Дениса вже були всі схеми, їх не треба було везти. Він здивувався, коли побачив мене. Ти ж це планував? Ти хотів йти на Бадр сам!

– Давай так…

– А от не починай зараз! Не починай, Кірюха! Я знаю твоє оце «давай так». Ні-ні-ні. Не пройде, – він пішов у ванну і звідти почав доноситися шум води. – Я як відчував, уявляєш? Йшов собі, а тут раптом перевізник кричить; збирав пасажирів до Ісфахану. Одне місце мав. То я й вирішив, що то знак.

Він повернувся в номер такий же роздратований як і до цього і різко стягнув з плечей Кирила ще вологий сірий рушник, щоб хоч трохи витерти руки.

– Так, я не хотів робити тебе співучасником ще й цього. Ти й так глибоко вліз.

Ця фраза, здавалось, щось зламала в Гогі, бо його очі зробилися добрішими й рухи перестали видаватись такими різкими. Він втомлено сів на своє ліжко і потер долонею очі.

– Кірюх, війна закінчилась 10 років тому. Ми за цей час таких дєл учініли, шо вже не можна зануритись глибше. Не вважай, шо можеш задумати «гнів кєрін» з цим самодєльним «мосадом» на п’ять чоловік і я буду читати про твої дєлюги з газет. Нєа, Будан. Не буде такого.

За десять років вони й справді встигли наробити різного. Після перемоги і в країні було повно справ, але сон не приходив, бо він знав, що варто залишити хоч одного вовка живим і вівцям ніколи не буде спокою. Перемога не могла закінчитись вдома, бо перемогти треба було не лише тих, хто прийшов до них, а й тих, хто відправляв, хто давав розпорядження. Доводилось наслідити в Литві й наздогнати тих, хто ховався в Америці. Вони знайшли кожного, хто тікав до Франції і уникав екстрадиції в Іспанії.

Іран був останнім пунктом в цій десятилітній подорожі.

Звичайно, коли полюєш за людьми такого штибу, то слід бути готовим до того, що вони знають, що по них пройдуть. Кілька разів мало не віддавши богові душу в перестрілках, нормальна людина перестала б цим займатись. Але одного дня Кирило Буданов вирішив, що Карфаген має бути знищено, тому повертався під кулі знову і знову.

– Малюк завтра запустить пожежну сигналізацію на авіабазі і після того, як евакуюють працівників, я під’їду ближче щоб детонація спрацювала по сигналу. Всі пристрої розташовані по периметру вже понад тиждень. Більше немає часу зволікати, поки хтось не почав цікавитися незрозумілими предметами. І завтра ж треба буде покинути країну.

Іран насправді міг би бути хорошою місциною, якби не одвічні протести, революції та природна тяга до втручання у воєнні конфлікти. Власне за таке втручання вони й забирали борги.

Вони вже довго балансували на межі закону і моральності.

В день, коли було підписано капітуляцію росії, Кирило вперше за довгий час відправився додому. Через кілька днів з передової повернувся Саша і вони довгі два місяці намагались згадувати своє попереднє життя. Однак очевидно, що  збитки було завдано непоправні: Гогілашвілі погано спав, бо йому щоночі снилися вибухи й окопи; а самого Кирила без кінця гризло відчуття незавершеної справи. І одного дня вони обидва вирішили, що раз війну виграно, то їм більше не треба вдавати хороших хлопців.

Сіра мораль перемогла.

– От і чудесно. Знаючи Малюка, там вибухівки стільки, що майстерню і виробничу лінію знесе в часи Саладіна. Мені цей Іран набрид несила! Я вже почав розуміти перську, уявляєш? – Саша ліниво розкинувся на ліжку і почав говорити до стелі. – Я знаю грузинську, російську, українську, англійську, звичайно ж, а тепер ще й перську. Я такий поліглот, що можу йти на якусь кафедру працювати.

– От точно, з твоїм послужним списком лиш на кафедру іти.

– Я подумаю над цим, але спершу нам треба відпочити, Будан. Сподіваюсь Шмигаль взяв нам квитки в якесь райське містечко. Ах! Ти, я, хороше вино, смачна їжа і красиві жінки. Що може бути краще жінок, Кірюх?

– Не подумай, що хочу навмисне тебе журити, але квитки наші до Багдаду, – Кирило і справді не хотів засмучувати, але не міг втримати посмішки від того як Саша різко і якось карикатурно підскочив на ліжку.

– Шо? Ірак? Ти, блять, жартуєш?! Ми шо з Хіросіми в Нагасакі летимо? – він комедійно взявся за голову і продовжив бубніти. – О Аллах, а коли буде Італія? Чи хоч лазурний берег Франції?

– За легендою ми вже тиждень живемо в Багдаді. Ба більше, Шмигаль навіть купив кількох гостей того готелю, тому нас там навіть бачили і хтось навіть включає-виключає світло в номері, – відповів Буданов і поніс порожню чашку до умивальника. – То ж якщо ми там є, то ми там маємо бути.

– Ісус, а також Христос, дай мені, блять, сили! – сказав на те Саша і голосно плеснув себе по лобі.

Кирило з ним погоджувався – сила їм і справді потрібна.

***

Довкола нічого не змінилось: будівля виглядала такою ж як завжди. В таборі поруч розміщувалися трейлери для охоронців, а на стоянці було щонайменше пів сотні автомобілів працівників лінії. Завдяки тому, що Малюк чотири місяці приїжджав на базу в їхньому автомобілі, Кирило зміг під’їхати прямісінько на стоянку для робочих: всі знали цю машину, а дехто навіть кивав у жесті привітання. Буданов у відповідь коротко сигналив.

– То ж…? – почав Гогілашвілі.

– Ми чекаємо евакуацію. Сьогодні простий робочий день. Пів години на реєстрацію і на відмітку на посту. Потім Малюк запалює димову шашку в канцелярії й відразу покидає базу.

– Звичайно, нічний сторож закінчує зміну. Нічого надзвичайного, – хмикнув Гогі.

– Коли люди виходять з приміщення, я натискаю кнопку цього чудесного пультика, – Кирило кивнув на радіо детонатор. – І в нас буде не більше семи хвилин, щоб дати по газах і чкурнути в захід сонця. А вже ввечері, дорогий мій друже, ми будемо пити лимонад у вогнях Багдаду.

– От в чому – в чому, а у вогнях я сьогодні не сумніваюсь, – відповів Саша і нервово забарабанив смуглими пальцями по коліну.

Все було таким же як зазвичай: сонце продовжувало підійматися, а вітер невпинно роздмухував пісок. Надивившись фільмів про Сирію і війну в Афганістані, Кирило уявляв собі Іран таким же: агресивно-палючим і нещадно посушливим. Однак Ісфахан здивував їх водами Заяндеруду, зеленими парками та мощеними фонтанами.

Але Бадр виглядав саме так, як він собі уявляв військову базу такого рівня. Звичайно, він не раз передивлявся відео з запуском безпілотників ще за часів війни. Але на роликах база виглядала майже космічною: високотехнічна, вона височіла наче на пісках Марсу. На ділі ж це більше походило на брудний завод з локації  старих фільмів про Ірано-іракську війну.

Довкола, здавалось, було чутно запах пустелі, пороху і крові. Він не знав звідки тут кров і списав все на марення. Хоч і не міг бути в цьому впевненим.

Нарешті натовп на стоянці заметушився. Люди почали виходити з бази й повертатись до своїх автівок. Кирило зрозумів, що поринув в роздуми настільки глибоко, що й не помітив Малюка, який пройшов повз них до свого автомобіля і виїхав на трасу до міста. Через годину в нього літак в Тегеран і звідти разом з Монастирським вони відправляться в Баку. Деякий час вони змушені будуть провести окремо, але Кирило щиро сподівався, що, можливо, через рік, вони зможуть зібратися на узбережжі Португалії і випити холодного пива, святкуючи успішну операцію.

Святкуючи свято життя.

Гогі на сусідньому сидінні заворушився теж і Буданов чудово розумів його нервозність. Отут все закінчиться. В оцих марсіанських пісках Бадру вони поставлять жирну крапку цієї історії. Вони переможуть ще раз. Переможуть так, як перемогли десять років тому, як перемагали увесь цей час.

У вухах загудів адреналін і Кирило, кинувши блискучий погляд на товариша, натис на кнопку детонатора і завів автомобіль. Нарешті двигун зашумів, і вони рушили якомога далі від бази, в’їжджаючи в ряд машин. На трасі Кирило повернув руль ліворуч і, обганяючи неспішні автівки, витиснув газ прямісінько на зустрічній смузі. Саша від великого хвилювання взявся за ручку в салоні, а сам Буданов стукав по керму нашіптуючи нескінченне «давай».

Щось було не так.

Він не відводив погляду від дзеркала, а Гогі поруч постійно озирався, наче у відображенні він може щось пропустити.

– Ну?

 

І прогримів вибух.

Машину хитнуло і повело в сторону і Кирило поспішив вирівняти автівку.

На лиці Саші зобразилась нечитана емоція: його очі були широко розплющеними, а рот відкритий від здивування. Він вирівнявся на сидінні й почав дивитися вперед.

Буданов помітив у дзеркалі заднього виду стовп диму та іскри. Полум’я росло.

За одним вибухом роздався інший.

В салоні автомобіля було тихо. Ніхто не наважувався порушити тишу. Зі звуків було чутно лише гуркіт позаду них, сигнали автомобілістів, які зі страху розсипались з колони, і сирену десь далеко в таборі.

Повітря стало сірим, роздавався грюкіт стін, що розвалювалися і ще кілька вибухів. Саша дивився в дзеркало заднього виду, як паде будівля бази, як розлітаються труби. Це видовище зачарувало його і раптом він голосно розреготався і взявся стукати долонями по бардачку.

– Отак воно, Будан! Отак воно! От ми їх… – видихнув кілька разів і замотав головою від бокового вікна і до Кирила. – Ну шо ти? Довольний? Ніяких більше шахідів?

– Ніяких, блять, шахідів, – відповів Буданов і сильніше натиснув на педаль газу.

– Ну-ну, легше у виразах, друзяко. Тобі ще цим ротом маму цьомати, – сказав Гогілашвілі й дістав з нагрудної кишені сорочки пачку сигарет.

Буданов старався чемно слідкувати за дорогою, вперто дивлячись в брудне лобове скло, але немислиме збудження накрило його і помутило погляд. Все злилось в засльозених очах.

За спиною роздалося ще кілька гучних вибухів і Саша питально глянув в сторону Кирила.

– Можливо, поки Денис був тут, то він бігав у смішному пожежному комбінезоні. І, можливо, в чергових пожежних машинах табору не вода зовсім. – Саша знову голосно засміявся і затрясся усім тілом так, що не зміг й вцілити вогнем запальнички до затиснутої в зубах сигарети.

На фоні його реготу шум машин за вікном став майже непомітним. Кирилові здавалося, що не існувало нічого у світі окрім сміху Гогі і будівлі у вогні далеко позаду них.  Саша відкрив зі свого боку вікно і висунувся зі спробою краще розгледіти картину позаду. Пізніше він назве це першим рядом.

– А ще, можливо, їхні пожежні гідранти під’єднані не до водоцентралі і не до водосховищ. Можливо, знайшлась людина, яка поставила насоси до баків з пальним і…

– І чим більше вони ллють, тим більше розростається пожежа, – Гогі знову закинув голову догори й зареготав щосили.

– Дістань там в бардачку наші нові документи.

– О, то ми в Багдаді вже з новими іменами? Я весь тріпочу від хвилювання, – він знову вліз в салон і клацнув пластмасовим замком. Коли він взяв першу книжечку до рук, то звідти на нього глянув кривий ніс Буданова. – Ти тепер Піруз ібн Рабах Бунам. А я… А я Ібрагім Хусейн Аль-Дауд? Ібрагім??? Ну серйозно?! Як в «Роксолані»? Чого в тебе завжди кращі імена?

 

Буданов засміявся і підкрутив музику* на магнітолі, а Саша, з висоти своїх знань перської, навіть зумів підспівувати.

 

Після Багдаду точно в Італію.