Immacolata Concezione

– Простіть мене, отче, бо я согрішив.

Коли Кіреліо Будані почув перший звук хриплого звернення, то перелякано сіпнувся до віконця сповідальної. Не можна сказати, що він зовсім не був готовий до відвідувачів, але годинник на центральній площі Палермо пробив восьму, а соборні міністрати давно склали комжі на верхню полицю. Раніше Кіреліо і подумати не міг, що в такий пізній час хтось може забажати вилити душу чи знайти розраду в Соборі, але настоятель санктуарію на Монте-Пелегріно  наполягав на тому, що миряни повинні мати можливість поспілкуватися з Богом завжди. Кіреліо не розумів чому такий діалог не міг відбуватися без посередництва церкви, але вирішив продовжити своє перебування там до десятої вечора.

 

Твоя гординя, Кіреліо, вказує на те, що ти ставиш під сумнів порядок, який встановив Бог.

Тільки наш Отець знає скільки гора може витримати снігу.

 

Лише його мати, Лукреція Будані, могла вичитувати його з такою ненавистю та презирством, які Бог міг пробачити. Вона завжди пояснювала, що змушена грішити аби Кіреліо не став таким, як його батько. Він і посеред свого земного віку не зміг зрозуміти, яким йому бути не слід, бо не знав батька, але якщо Лукреція готова пожертвувати своїм місцем у раю, то точно знав, що той тип був кепським.

– Отче..?

– Коли ти востаннє був на сповіді, сину мій?

– Минулого тижня, падре, – Кіреліо не зміг стримати цікавості й повернув голову до віконця, щоб спробувати розглядіти того, хто сидів за стінкою. «Ти грішиш, Кіреліо! Яка різниця чи був він у церкві раніше? Ніколи не пізно прийти до Бога!» – голос совісті звучав в голові голосом матері, поки священник намагався розгледіти чоловіка.

Він знав кому належить голос сповідальника. Знав, бо чув його сотню разів до цього. Але душа потребувала переконатися, та все ж глянути в сторону відвідувача.

На вигляд йому було трохи більше ніж сорок років. Сидів понуро. Кіреліо бачив його профіль, його голову і опущені плечі. Бачив, як той розгублено кліпав і озирався по сторонах і відчув себе злодієм, коли їхні погляди пересіклись. «Не зазирай в очі, Кіреліо. Яка різниця хто він? Він Божий син в першу чергу!»

Щось в ньому не подобалося священику, але він не міг зрозуміти що і всередині починало лоскотати від нав’язливого роздратування на себе. Намагаючись позбутись цього відчуття як від набридливої мухи, Кіреліо поставив наступне питання:

– І про що ти хочеш мені розказати, Алесандро?

Будані бачив, що чоловік підняв руки до голови й почав сутужливо розтирати обличчя. І ще через кілька хвилин заговорив:

– Я думаю, що я дуже грішний, Отче. І справа не в тому, що я для цього щось зробив. Тінь батька падає на мене і я не можу відмити своїх рук, відбілити свого лиця.

Кіреліо знав про що йде мова.

Алесандро Джоджиліні приїхав на Сицилію майже десять років тому, не знайшовши собі місця на материковій частині Італії. Палермо прийняло його палко і пристрасно, місто гостинно всміхалось апельсинами на узбіччях. Але материк дихав йому в плечі й на новому місці не вдалося приховати історії про батька-злочинця. І такий багаж ускладнив роботу з новою парафією, бо віряни маленької церковки на окрайку були налаштовані перелякано-обачно.

Кіреліо хоч і розумів природу такого страху, але не міг його розділити. Він знав Алесандро. З його щотижневими сповідями він справді міг говорити про те, що знав його. І так же авторитетно міг заявити, що в ньому менше гріха ніж в будь-кому іншому з його знайомих. Навіть менше ніж в самому Кіреліо.

Сповідальник за віконцем продовжував тужливо розтирати щоки вузлуватими пальцями, наче збирався стягнути своє обличчя з черепа і священнику безмежно захотілось заспокоїти його. Хотілось поставити руку на темну маківку в батьківському жесті й забрати усі його печалі. Однак зараз вони не були друзями: є Кіреліо й Алесандро, а є сповідальник і його духівник.

Візитер виглядав таким нещасно-розбитим, що Кіреліо, здавалось, аж підскочив на своєму стільці та вдарився коліном до дверцят від бажання розрадливо торкнутись.

Будані знав, що варто Джоджиліні вийти зі сповідальні й він натягне свою звичну маску: такий рум’яний і сонцесяйний італієць, який готовий однією лиш посмішкою нагріти Тіренське море в грудні.

Священник почав тривожно перебирати в руках розарій, поки мирянин продовжував:

– Чесно кажучи, я навіть заздрю трохи тим святим, до яких не переходить навіть гріх зачаття. Уявіть, Отче, я сьогодні позаздрив Непорочній Діві, – чоловік замовк, наче задумався над своїми словами, в той час, як Будані затискав вервечку до побіління пальців.

– Чи певен ти, сину мій, що «заздрість» це влучне слово в цьому випадку? – Кіреліо не подобався власний голос. Гучна заява Алесандро молотом вдарила по голові й він намагався знайти в думках хоч якесь вчення святих отців, яке б давало відповіді на подібні питання. – Немає нічого поганого в тому, щоб прагнути святості в очах нашого Творця. Бажання святості – це бажання догодити нашому Господу, бажання виконувати його волю. Твоє прагнення відвернутися і чимдуж тікати від гріха є похвальним і благим в очах Бога.

– Річ у тому, падре, що я однаково почуваю себе тінню свого батька. Іноді я думаю, що і сам є його гріхом поруч зі злочинами, що він вчинив, – голос Джоджиліні затремтів і він зробив паузу, щоб перевести подих. – Але якщо це питання мого сумління, то люди… Мій прихід…

Початок гордості – віддалення людини від Бога і відступ серця від Творця його;

бо початок гріха – гордість, і той, кому притаманна вона є гидотою;

і за це Господь посилає на нього страшні покарання і зовсім відмовляється від нього…

Голос матері відразу відгукнувся в голові Кіреліо. Будані насправді мало знав про практичну сторону гріха, бо його оточення всіляко сприяло тому, що він з самої юності став на шлях отримання католицького сану. Він читав про гріхи в Біблії, читав в життях святих, чув про гріхи від духівників і щодня чув від парафіян, але сам не стикався з ним настільки близько. Слухаючи сповідь Алесандро, Кіреліо наче сидів з гріхом через стінку, відчував його сірчаний запах у сповідальні.

Викинь гординю з голови, Кіреліо, бо всяка людина грішна.

Дитина народжується з гріхом і ціле життя живе для того,

щоб цей гріх з себе змити і предстати перед Отцем нашим на великому суді

– …я очевидно не претендую на рай, хоча б тому, що ноша мого батька завжди буде зі мною. Але відповідальність за мій прихід і неприйняття людьми мого служіння… Я всього лиш хочу сказати, – його голос знову запнувся і стало очевидним наскільки важко йому давалися слова. – Хочу сказати, що маю намір відмовитись від священицького сану. Якщо люди не приймають мене, то я не можу привести їх до Бога і тому…

«Намір відмовитись від священицького сану…»

Кіреліо аж побагровів від того, що чув і різко забракло повітря. Колоратка міцно стиснула гортань, а ряса липла до тіла. Священник відвів пальцем комір і подумки зачитав «Отче наш», поки вірянин поринув у власні думки після того, що сказав. Раптом щось глухо гупнуло і Будані через решітку зміг розгледіти, що чоловік перестав сутулитися і сперся до стінки. В такій позі стало краще видно його лице, заховане у вугляній жорсткій бороді, і він побачив на ньому справжню скорботу.

Люди часто приходили до Кіреліо з розмовами про те, чи варто їм займатися тим, що вони роблять. Він не любив брати відповідальності на себе за подібні рішення. Та зрештою і не міг. А тому завжди вів діалог так, щоб вірянин сам приходив до думки, яка крилася в його серці. Насправді Будані вірив, що людина, ставлячи питання, свідомо чи несвідомо, але готова самостійно відповісти на нього. То ж його місія як духівника полягала в тому, аби провести парафіян дорогою до тієї відповіді.

Однак Алесандро Джоджиліні разюче відрізнявся від всіх, кого він зустрічав досі. Похмуре обличчя скривилося в неприємній гримасі, а кадик почав рухатися, коли той, щось зашепотів.

Кіреліо хотів вірити, що в сповідальні звучав не лише його «Отче наш».

– Сину мій, якщо гріх не дає тобі щастя і не знаходить місця у твоєму серці, то я радію, бо значить це, що твоя душа не пропала, – тихо почав священник. – Твоє служіння Богові це твій шлях до зцілення, шлях до спокутування і власних гріхів, і батьківських. Не залишай свій прихід. Не залишай свого Господа.

– Отче, але всі ці люди… Я почуваю себе так, наче загороджую собою ворота раю, – на мить Кіреліо здалося, що чоловік заплаче, настільки пригнічено звучав його голос і він пошкодував, що в сповідальні існує ця стінка. – Іноді я думаю, що заслуговую пекла. Мабуть, я б навіть хотів цього. Лише вічні страждання можуть допомогти мені у спокуті…

Мирянин стоїть на колінах перед аналоєм, Кіреліо, а не перед тобою.

Нехай гордість не заполонить твоє серце і нехай не затуманить твою голову.

Ця стінка тут для того ,щоб ти пам’ятав, що ти Божий раб. Ти ніхто в цьому світі.

Ти тінь нашого Отця і ти його голос. Ніколи не гордуй над тим, хто за цією стіною.

Кіреліо не відчував гордості. Не відчував зверхності чи нерозуміння. Його найвища сердечна емпатія кричала до нього і долоні засвербіли від бажання втішливо обійняти Алесандро.

– Коли йде мова про гріх, то часто справа не в тому, що ти зробив, сину, а в тому, що ти хотів зробити. Бо як оманом змусять людину взяти чужу річ, про яку та не знала, що вона чужа, то чи можна назвати її злодієм? Чи бо як пацієнт помер на столі в операційній, то чи можна лікаря назвати вбивцею хоч руки його і будуть в крові? Гріх не в тому, що ми робимо, а в тому, що ми думаємо, бо навіть думка про гріх є гріхом.

– То Ви хочете сказати, що усього, що в мене за спиною недостатньо для пекельних мук? – Джоджиліні не звучав переконаним і запитував підозріло розвернувшись в сторону Кіреліо, хоч і не міг його бачити.

– Найперше я хочу сказати, що ти не настільки хочеш в пекло, скільки про це говориш.

– І що ж мені робити?

– Прочитай тричі «Отче наш» і «Аве Марія» зараз. Завтра можеш піднятися на Монте-Пелегріно і прочитати молитву до святої Розалії. Не роби нічого скверного і прийди через тиждень знову. Я переконаний, що щира молитва допоможе віднайти тобі спокій в серці. Ми в передодні світлого свята, Отець не залишить тебе.

Джоджиліні ще з хвилину посидів на лавиці, а тоді безмовно вийшов зі сповідальної. Кіреліо здається лиш зараз зміг повноцінно видихнути. Він тричі перехрестився і прочитав Акт присвячення світу божому милосердю. Тоді задумливо подивився на власні долоні й подумав про те, яка велика відповідальність на ньому лежить. Він має привести до Бога усіх: повій, пиячок, наркоманів, зрадників та вбивць. Він має вислухати всіх і, взявши за руку, вести прямісінько до райських воріт. Він як Вергілій має показувати дорогу і допомогти оминути всі нечистоти.

Не гордися, Кіреліо. Ти божий раб.

На тобі священне завдання і благословенна роль, але ти лише раб.

Ти не правиця Божа, а лише мить його задуму. Твоє життя така ж миттєвість як іскра

Кіреліо розізлився на власну гордість, розізлився на слова матері і на те, що їх пам’ятає, а тоді розізлився на власну злість і люто розчахнув двері сповідальної, щоб мерщій повернутись додому та провести час у молитві та як слід попрацювати над власним смиренням. Коли він відвів погляд від власних шаркаючи ніг, то побачив, що Алесандро ще не пішов з Собору, а сидів на церковній лавиці та дивився на ангелів, які були вирізьблені на колонах храму. Будані від неочікуваності на секунду завмер та втупився в чоловіка як в щось таке, чого тут бути не має. І ще дивніше стало, коли вони вдруге за вечір перетнулись поглядами. Не розриваючи зорового контакту, Джоджиліні піднявся. Кіреліо було відкрив рота сказати, щоб заговорити вже не як духівник, а як його товариш. Це міг бути зовсім інший діалог, відмінний від теми зі сповідальні.

Однак Алесандро його випередив:

– Дякую.

Кіреліо стулив рот як риба і більше рефлекторно, аніж по бажанню кивнув у відповідь.

– Я думаю, Отче, що якщо я не хочу в пекло, то і Ви в рай не цілитесь, – додав Джоджиліні.

І, не дочекавшись відповіді, твердо покрокував до церковних дверей.

 

***

 

Кіреліо не любив понеділки щонайменше тому, що це означало для нього неминучу вечерю з матір’ю. Назвати Лукрецію Будані нестерпною жінкою в нього язик не повертався, однак він часто ще в неділю звечора перед іконою святого Бенедикта просив застуди чи харчового отруєння на наступний день, щоб з чистою совістю відмовити матері в компанії.

Одружившись у своїх неповні 19 років, Лукреція стала на ту тропу війни, учасником якої зневолі став і сам Кіреліо, а саме – одвічне служіння Богові. І ось сьогодні, у свої безмаль шістдесят, Розалія думала про те, що якби вона йшла цією дорогою сама, то все було б простіше.

– Не зрозумій мене неправильно, юначе, але твоєю домівкою можна лякати грішників в шостому колі.

– Годі, мамо, все не так погано. – відколи Кіреліо почав затримуватися в церкві до самого вечора очевидно, що пил на полицях затримувався довше ніж зазвичай, а кімната потребувала провітрювання. Однак ситуація була не такою поганою як могла б бути.

– Ні, сину. Річ у тому, що хто не може привести до ладу власне життя, в того і в душі негаразди. А якщо ти не тримаєш в порядку власну душу, то що ж говорити про твою пасторську місію, га? – вона це приговорювала радше до власних пакетів з контейнерами, аніж до самого Кіреліо. Той сидів на стільці й, винувато похиливши голову, позирав на схрещені під столом руки. Матір завжди вичитувала його. – Всі знають: порядок в голові – порядок в домі. Так ні, то ж немає часу кинути до прання брюки!

– Досить, мамо, я не маленький. – цікаво, що Кіреліо навіть не відчував ніякої злості на неї. Настільки звичним було таке прирікання.

Сім’я Будані завжди ходила під вказівкою матері. Його батько, Серхіо Будані, був військовим і часто їздив у відрядження. Складно насправді оцінити наскільки справжніми були ці відрядження і немає ніяких гарантій, що Серхіо не жив на дві сім’ї. Та й узагалі неясно було чи він був дійсно військовим. Однак одного дня дядько Мартін сказав семирічному Кіреліо, що його тато помер десь в горах на військовій базі.

Про той вибух говорила уся Сицилія.

Лукреція не була в їх числі. Вона чула цей діалог, але навіть не перестала мити посуд. Уже пізніше, ввечері, молодший Будані бачив у щілину незакритих дверей як вона молилася у власній спальні перед іконою. Тоді хлопчик подумав, що це та реакція, якої чекають і від нього, а тому зайшов до кімнати молитись теж.

– Я знаю, що немаленький, але не перестаєш мене розчаровувати. Ти не ставишся до матері належним чином, Кіреліо, зовсім ні. Ти не поважаєш мене. Ба більше, ти не поважаєш і не цінуєш навіть того, що я зробила для тебе. А бачить Бог: ти був тим ще поганцем. Не знаю як тебе в семінарії терпіли, але скажи, любий, чи заслуговує бідолашна Лукреція того, що ти даєш? Інші сини возять матерів на курорти, дарують квіти й приводять няньчити онуків. Що ж ти даєш мені? Скажи, Кіреліо? Хіба в семінарії вам не наказували любити батьків?

– Мамо, заспокойся. Тобі не можна хвилюватися.

– Ох, лишенько…Ти зовсім як твій батько. Точнісінько такий же…

В такому настрої проходить увесь понеділок. Лукреція приїжджала до нього ранковим потягом, який відправлявся о 10 годині з Мондело, а потім методично впродовж дня виїдала йому мозок розмовами про те, який він поганий. Іноді Кіреліо дозволяв собі грішну думку, що якщо він і справді така погана людина, то можна не приїжджати до нього щотижня. А ще частіше він думав про те, що можна просити застуду не собі, а отцю Андраесу, який чергує в церкві замість нього, щоб той не міг його підмінювати й Кіреліо ніяк не виходило зустрітися з мамою.

 

Коли Будані провів матір на останній потяг, то вирішив, що все було не так вже й погано. Однак впродовж дня він, звичайно, так не думав. І лиш ввечері, на центральному вокзалі міста відчув, що день його розпочався. Що він може зайти в пекарню на розі власного будинку і придбати кілька вишневих роліні. Він може пройтися набережною та помилуватися чайками. Може зайти до ресторану та з’їсти чудесної пасти з морепродуктами. А може просто гуляти вечірнім містом та всотувати в себе вогні нічного Палермо.

За цими всіма «може» він сам не помітив як прийшов на поріг Собору. Коли перед його очима повстав передній купол, то вже пізно було розвертатися на п’ятах і вдавати, що йшов не сюди. Та й втікачем у власних очах виглядати не хотілося.

Потягнувши двері на себе, Кіреліо одразу вловив густий запах ладану, а яскраве світло сліпило очі настільки, що на мить стало погано. Отець Андреас стояв біля першої лавиці й розмовляв з сестрою Вітторією. Помітивши Кіреліо, він взявся за хрест на грудях та кивнув священнику, стараючись при цьому не відволікатись від того, що говорила йому сестра.

В приміщенні було майже безлюдно і Будані, кинувши погляд на годинник, зрозумів, що світла горять тому, що Собор невдовзі закриють і зараз сестри тушать свічки та складають молитовники на полиці.

Він так би й продовжував тупцяти біля дверей, якби раптом не почув, як рипає церковна ставня, впускаючи ще одного відвідувача. Його вчорашній вірянин був весь розчервонілий та впустив з собою прохолоду вечірнього міста.

– Я вже й не вірив, що зловлю вас сьогодні, падре. – сказав Алесандро, поправляючи скуйовджене волосся.

– А нащо мене ловити? – Кіреліо розвернувся до нього та склав руки на грудях.

– Я хотів поговорити з вами. Мені якась мила жіночка сказала, що сьогодні наче як не ваш робочий день, – останню фразу чоловік додав трохи знервовано зі схвильованою посмішкою. Очевидно, що він намагався зробити діалог невимушеним, однак чим більше старався, тим гірше виходило. – Вибачте, я дещо…Розгублений. Мені легше складати діалог, коли я вас не бачу.

– О, ну якщо хочете я можу розвернутися знову…– Кіреліо намагався пожартувати, щоб показати що хвилюватися нема чого і вони з ним на одній хвилі…

…Ти не такий як всі, Кіреліо. Так, ти божий раб. Ми всі божі раби.

Але якщо вже ти на дорозі пастора, то май на увазі, що з тебе спитають більше. Розумієш?

Не можна вимагати від немовляти, щоб воно було похрещене у правді, бо воно з цим нічого не зробить, не впливає.

Однак, якщо ти можеш щось змінити і не змінюєш…

На тобі велика відповідальність, Кіреліо, і судити тебе будуть строгіше…

– Думаю, якщо я буду говорити з вашою спиною, то ця розмова не буде менш ніяковою… Вибачте, що потривожив. Я бачу тут вже все закривається. Я, мабуть, краще піду.

– Я думав, що не слід чекати вас раніше ніж через тиждень. Щось трапилось?

– Ні, думаю мені просто треба з кимось поговорити.

– Я не повинен бути в рясі, щоб вас вислухати. Якщо ви готові продовжувати діалог менш схвильовано, то дайте мені хвилинку привітатися з отцем Андреасом і ми зможемо прогулятися і поговорити про те, що вас тривожить.

– Я не хочу займати ваш час… Я дійсно краще завтра прийду.

– Алесандро, дайте мені хвилинку. – Кіреліо різко розвернувся та покрокував в сторону отця Андреаса. В пустій церкві лиш де-не-де було чутно перешіптування прислужників, але основним звуком став скрип його лакованих черевиків.

– Кіреліо, – отець Андреас зробив кілька кроків на зустріч та покровительсько торкнувся його плеча. – Ти як сьогодні тут? Як Лукреція? Все в порядку? Прийшов мене контролювати?

Андреас був його духівником та давнім знайомим матері. Вони познайомились в Неаполі, а коли виявили, що уродженці одного міста, то продовжили спілкування вже вдома, в Палермо. Саме отець Андреас підказав сеньйорі Будані віддати сина до духовної семінарії, коли та бідкалась на важку долю. «Якщо твій чоловік вже не в змозі допомогти, Лукреціє, то покладися на Бога. Наш Отець ніколи не залишає своїх дітей в біді й все робиться на ласку його. Попроси заступництва для себе і для сина і побачиш сама як у вас справи підуть вгору» – так він казав. І якщо Кіреліо тут почув спонукання до молитви та смиренності, то сеньйора Будані, навпаки, побачила тут заклик до активних дій і вже через тиждень після повернення з Неаполя відправила його пакувати речі. Звісно в її рожевих мріях він мав стати що найменше кардиналом Ватикану, однак поки йому ще не було й сорока років він міг з отцем Андреасом обговорювати проблеми місцевого приходу.

– Дякую, падре, з мамою все гаразд. Передавала вам найсердечніші вітання. У мене теж все добре. Як ви? Як у вас справи? Клопоту не виникло? – Кіреліо розумів, що це всього лиш жест ввічливості, бо подумки вже давно був занурений у діалог з Алесандро. – Звісно не контролюю. Повз проходив і вирішив зазирнути. І як виявилось недарма, бо мене чекали.

– Так, він тут вже понад годину в’ється. Добре, що він до тебе, бо я вже думав, що то може підозрілий тип якийсь. Збирався констеблям говорити за нього, а то он як. Ну раз все добре, то біжи. Не змушуй його чекати. У нас все гаразд, не хвилюйся. Йди провітрись, вже завтра будеш тут.

Кіреліо кивнув та ще зо хвилину дивився як отець Андреас йде від нього та на щось вказує сестрам біля статуї Розалії. Він думав про те, що не хотів би бути тут зараз. І завтра краще б відіспався теж. Задумався на мить, що може навіть і з Алесандро говорити не хотів.

Хотіти мало. Усі людські бажання – це піщинка в порівнянні з Божим промислом.

Вони не варті ні уваги, ні часу. Вони не варті нічого.

Забудь що ти можеш чогось хотіти, Кіреліо.

Він глибоко видихнув та кілька разів кліпнув, наче намагався скинути пелену з очей, а тоді розвернувся на п’ятах та покрокував в сторону виходу, де його чекав вірянин.

Довгий день ще не закінчився.

Коли вони вийшли з Собору, то почав дріботіти холодний грудневий дощ. Кіреліо запхав руки в кишені пальто, однак не виглядав спантеличеним таким станом речей та не втратив минулого запалу на діалог.

– Еее, падре.. Ми могли б піти до якоїсь кав’ярні, бо останнє чого б я хотів це щоб ви почували себе недобре завтра на ранковій месі. – Джоджиліні протараторив цю фразу здається на одному диханні й навіть не повернувся до Кіреліо, щоб переконатися, що його слова дійшли до адресата.

Тим часом Будані задер голову догори й думав про те, як би добре було зараз опинитись в Мондело. Він би пішов на пляж і сидів би з опущеними у воду ногами, допоки ті не посиніють, а тоді побіг би до сусідів збирати апельсини. Відвідини матері завжди навіювали йому дитячі спогади й він дедалі частіше думав над тим, щоб відмовитися від усього, що він має на користь усього, що в нього було.

– Отче..? – Кіреліо шморгав носом, а обличчя його розчервонілося.

– Насправді це не проблема для мене, але тобі дійсно не слід мерзнути, Алесандро. Давай я проведу тебе додому, а розмову можемо відкласти до кращого часу, – Кіреліо дивився на Джоджиліні й намагався зрозуміти чого той так боїться.

– Я хотів запропонувати завтра піднятися на Монте-Пелегріно разом, – рвано сказав Джоджиліні, ігноруючи пропозицію відправитися додому.

 

Кіреліо завмер у спробі розгадати від кого поступила ця пропозиція: від товариша, чи від парафіянина.

 

***

 

Цього разу вони говорили менше, бо на підйомі вітер гудів у вухах голосніше аніж вони б могли перегукуватись. Кіреліо любив їхні мовчазні прогулянки, але в переддвірї свята не міг побороти дряпаюче відчуття недостатності розмов. В серці кипів сум за втраченим діалогом. Всі органи чуття кололи Будані від болючого розуміння того, що він потрібен Алесандро зараз.

Але вітер вперто шумів і різав щоки. Продуті вуха, мабуть, розчервонілись, бо він відчував як вони починали пекти, а очі без перестанку сльозились.

Та все ж він любив ці підйоми. І це місто.

Палермо не набридало йому.

Він часто чув, що жителі портових міст звикають до моря і в якийсь момент перестають його цінувати: воно здається таким звичним і буденним, що важко собі уявити, що може бути якось інакше; наче всі міста світу мають набережну з соленими пінними хвилями. Але він ніколи не забував, що це не так. Туристи часто долали сотні кілометрів, щоб торкнутися піщаних пляжів Мондело, кам’янистої Набережної Циклопів чи чорних лавових пісків Етни в Ачіреалі чи Катанії і це знання тримало його в тонусі.

Прогулюючись вузькими вуличками Палермо Кіреліо грав з собою в гру, яка полягала в погляді на місто очима туриста. Часто разом з Алесандро вони гуляли площами й запитували один одного:

«А що б побачив турист?»

Кіреліо чіплявся за сувенірні крамниці й суботній блошиний ринок, за вицвілий тьмяний прапор на балконі, за лазурове море, за вавнтажні судна в порті й дрібні яхти на горизонті, за розмиту цятку маяка і перегорілі ліхтарики на колонах театру Масімо. Палермо жило і дихало в цих дрібницях.

Алесандро завжди чіплявся за людей, за їх історії. За їх турботи, радощі й труднощі. Палермо для Джоджиліні це жебрачка на сходах Домініканського собору, школяр на самокаті, загорілі сицилійки в непристойно коротких спідницях і шахісти з парку Вілла Джулія. Палермо – це історія цих людей.

І тут, під глибокою синявою італійського неба, вони ставали єдиним цілим. Переплітаючись душами й зростаючись кістьми, вони зшивали Палермо з клаптів і Італія вдячно дякувала їм щебетом з пальмового віття.

Італія вміла любити.

– Твоя промова на завтра готова? – спитав Джоджиліні, копаючи камінець. Його лице не втратило вітряного рум’янцю і було видно, що він спішить почати хоч би яку розмову, поки вони не відійшли від дерев і знову не вийшли на відкриту ділянку.

Кіреліо нічого не сказав, а лиш кинув красномовний погляд у його сторону.

Ну звичайно промова готова.

Священицький сан, хлопче, має прерогативи, але й потребує від тебе певних дій.

З а сан ти маєш уплатити свою ціну і коштує він чимало.

Думай про це щодня, сину.

Коли прокидаєшся зранку і коли засинаєш ввечері думай: А що я зробив для свого сану сьогодні?

Стежка прочан не була складною. Пологим серпантином вона обперізувала мис, роблячи підйом придатним навіть для найбільш непідготовлених вірян. Віа Сантуаріо зигзагом підіймалася догори й Джоджиліні зупинявся на кожному переході озирнутись і глянути вниз, наче вишукуючи щось. А тоді, окинувши поглядом порт і крани, йшов далі. Часто вони йшли поруч плечем до плеча і зупинялись біля капличок, щоб прочитати коротку молитву, а тоді рушали далі, повертаючись до перерваних розмов.

Спільні підйоми і спільні спуски розв’язували їм язики. Вони могли говорити про все на світі так же щиро як робили це в сповідальні. І обидва цінували ці розмови більше від усього. Алесандро міг розповісти про свій страх невідповідності очікуванням, а Кіреліо – про прагнення ідеальності. Алесандро переконував Кіреліо, що той і без надбудов чудесний, а Кіреліо доводив Джоджиліні, що віряни помиляються на його рахунок і він набагато краща людина ніж усі думають про нього.

Навіть краща, ніж він сам думав про себе.

Минувши сходи і перейшовши автомобільну дорогу, вони зайшли в парк і, хоч повітря і не змінилось, та дихалось тут зовсім по-іншому.

– Справді, що це я… – загадково хмикнув Джоджиліні на гострий погляд Кіреліо. Будані бачив як той знітився.

– Якщо хочеш, то я можу допомогти, – почав він м’яко. Але відразу поспішив себе поправити. – Хоча я знаю тебе, Алесандро. Ти, як завжди, зробиш все чудово.

Кіреліо знав усі молитви, міг цитувати Біблію з пам’яті, а його проповіді звучали так світло і велично, що іноді Сестри Місіонерки приходили цілувати його руки зі сльозами на очах. Єпископи поважали його, а диякони приходили за порадою. Церковні настоятелі пророкували йому шлях щонайменше до папського камерарія і вже не раз заходила мова про його підвищення. І будучи відвертим з самим собою Будані міг собі зізнатись: іноді йому цього хотілось, бо це б дозволило йому самостійно проводити всі таїнства. Однак він продовжував ввічливо, але вперто відхиляти такі пропозиції.

Про молодого 36-річного священника, який дослужився до Кафедрального собору Палермо і так злі язики розпускали нехороші чутки. Окрім того, вище духівництво найімовірніше наполягатиме на виїзних навчаннях до Мілана чи Барі.

І він не готовий залишити Палермо.

Залишити свій Собор і смішні апельсинові деревця біля нього.

Не готовий залишити Джоджиліні.

Ні Алесандро-друга, ні Алесандро-вірянина.

– Ти це кажеш як друг чи як колега?

– А що втішить тебе більше?

– Нічого з цього, насправді.

Алесандро-друг не любив говорити про свої почуття і рідко коли був таким відвертим у своїй емоційності як Алесандро-прихожанин. Однак сьогодні його хвилювання відчувалися сильніше аніж зазвичай.

Він хоч і старався приховувати, та все ж ясно давав зрозуміти, що свято Непорочного Зачаття, яке невтомно наближалося, лякало його. Свято восьмого грудня означало, що в усіх храмах Сицилії буде людяніше ніж зазвичай і навіть в тій церковці на краю, де настоятелем був Джоджиліні.

В переддень свята в магазинах полиці з квітами та свічками пустували. А в сам день Непорочного Зачаття країна застигне у святковому трепеті. В такі дні Сицилію огортало блаженне умиротворення та гармонія й один лише Алесандро Джоджиліні не віднаходив в серці такого бажаного спокою. Ввечері на центральній площі підніматимуть вінки до статуї Діви Марії, а натхненні сицилійці співатимуть пісень і танцюватимуть, поки Алесандро скорботно розглядатиме чуже щастя.

– Я знаю.

Природа їхніх стосунків була дивовижною. Роки знайомства зробили їх ідеальними друзями, які доповнювали та могли втішити один одного: Алесандро завжди питав про матір Кіреліо, а Будані завжди старався знайти потрібні слова для Алесандро.

Острівні приходи важко приймали його. Прилетівши з материкової частини Італії, Джоджиліні розраховував на теплішу зустріч, але тут втрутились кардинали та інформація про його батька стала надбанням широких мас і тепер мало хто тис йому руку. Ускладнював ситуацію і статус попереднього служителя, якого парафіяни надто любили й леліяли.

То ж до змін не був готовий ніхто.

Із-за цього Алесандро часто сумнівався в собі. Думав, що може не на своєму місці, бо лиш лінивий не кинув в нього каменя.

І тільки служитель Собору Кіреліо Будані не відмовився від нього – він став з ним пліч-о-пліч і розділив його ношу.

Щотижнева сповідь стала їхньою спільною традицією. Алесандро ходив до Собору за втішенням і Кіреліо був щиро радий дати йому його. Він прекрасно знав, що багато хто з товаришів Джоджиліні відмовились від нього. І Будані не збирався ставати одним з них.

І це виносило їхні стосунки на геть інший рівень.

Нелюбов людей до Алесандро була незрозуміла за своєю природою. Джоджиліні завжди допомагав потребуючим. Жив за Божим Законом і за правилами власної совісті. Його проповіді звучали співом солов’я, а меси були бездоганними.

Вони познайомилися одного літа в Гуріні на навчаннях, будучи сильно молодшими ніж вони є сьогодні, але вже тоді Кіреліо  захоплювався натхненням Алесандро. Той завжди, здавалось, світився, дзвінко сміявся і плескав в долоні коли згадував смішні історії. В якийсь момент вони стали такими близькими, що до щотижневих сповідей додалась традиція підійматись на мис.

Прийшли до цього випадково: одного дня Будані саме виходив з Собору, коли Джоджиліні з’явився на його порозі для чергової сповіді. Відмовити в розмові Кіреліо, звичайно, не міг, то й запропонував подолати Монте-Пелегріно разом. Алесандро не надто любив відвідувати санктуарій Санта-Розалія, бо подейкували, що саме місцевий настоятель Терзо стояв за очорненням імені Джоджиліні. Але нелюбов до Терзо була в стократ разів меншою за любов до Кіреліо, а тому він неохоче, та все ж погоджувався на спільну подорож.

Підіймаючись гірськими мощеними стежками вони могли говорити про все на світі. Дерева шелепотіли довкола, а над головами кружляли сапсани. В одну з таких подорожей Алесандро зачепив кактус і потім всю дорогу мучився від набридлих голок, а Кіреліо божився, що бачив круглоязику жабу окрай стежки. Що могла робити жаба так високо на горі Алесандро не питав. Як не питав і про те, як Будані зумів розгледіти її язик. Зрештою, легенди про місцевого дракона та велетнів були не менш дивними ніж круглоязика жаба.

– Мене завжди гнітив той факт, що я можу врятувати й розрадити сотню людей, але не можу зробити геть нічого для свого друга, – тихо пробурмотів Будані під ніс, коли вони підійшли до обриву. Він не знав для кого він це сказав; не знав чи хотів, щоб Алесандро відповів щось. Слова вилились з нього як вино розливається з переповненої чаші й зробленого неможливо було повернути назад.

Кіреліо так і не зрозумів чи Джоджиліні чув його, бо той мовчки повернувся на бруківку і рушив в сторону храму. Будані, постоявши на обриві ще кілька хвилин, пішов за ним.

В сотні метрах  від санктуарію почався дрібний зимовий дощ і їм довелось бігти, щоб одяг не промок надто сильно. В церкві не було холодно, але печерна сирість не залишала їм шансу хоч трохи відігрітись, а на повернення автобусом і годі було розраховувати. То ж не можна було змокнути, бо їх ще чекала двогодинна дорога назад.

Двері атріуму були широко відкритими. Дрібна мряка густо вкривала Монте-Пелегріно і Кіреліо відчув як дрібні краплі збиралися на його віях. Печерними стоками дзюрчали потоки дощової води.

Від перших дверей до печерної брами  простягався скляний мутний місток і вони обидва раптом заповільнились. Алесандро зацікавлено розглядав табличку на стіні, а Кіреліо непояснювано закортіло провести рукою по вазонах, що стояли обабіч скляних плит. Листя покірно прогнулось під холодною долонею і Будані відчув як його пальців торкнулась волога.

Вулична статуя Розалії затримала їхню увагу ще на кілька хвилин. Вони розглядали з непідробним інтересом речі, які були охайно складені біля ніг святої: весільна сукня з проханням вдалого шлюбу, дитячі костюми з молитвами про допомогу у вагітності, лікарняні сорочки в очікуванні зцілення.

Свята Розалія затримала їх. Невидимі руки Палермської покровительки тримали їх і наче не пускали всередину. І обом стало важко дихати.

Джоджиліні першим зайшов у печеру.

Прослідувавши за ним, Кіреліо відразу запримітив жінку, яка задумливо стояла перед статуєю Непорочного Зачаття. Кинувши погляд на скульптуру Розалії, він опустився на стілець, голосно шкрябнувши пластиком по землі. Він відчував непідробне щастя щодо того, що у святилищі було так мало людей. Алесандро відразу почав молитися і серед мокрого каменю не було чутно нічого окрім його шепоту і голосу тієї жінки під статуєю.

Святі любили це місце і благословили його.

Розалія лежала розслаблено. Її світле мармурове лице зображало передсмертний екстаз, а золота мантія урочисто блищала у світлі ліхтарів. Від неї віяло спокоєм і Будані захотілось, щоб Алесандро також відчув його, щоб наповнився цим умиротворенням.

Кіреліо не знав про що просить Джоджиліні. За багато років спілкування він так і не навчився розуміти його хвилювань. Він знав про них, але не розумів. Ота одвічна невпевненість у собі була безпідставною і навіть образливою. Він не міг осягнути тих переживань.

Якби він затримав дихання, то міг би почути як дощова вода стікає по металевих канавках під стелею. Алесандро закінчив молитву, перестав шепотіти і сів на крісло ліворуч Кіреліо.

Тиша в печері була майже містичною.

Безголосся було приємним, але незрозумілим і в якийсь момент Будані зрозумів, що жінка стоїть безмовно. Він втратив лік хвилинам, але був певен, що Джоджиліні молився не менше ніж пів години, а тому вірянка мовчала довго.

Це розуміння доставило йому дискомфорту і він питально повернувся до Алесандро. Джоджиліні жесту не помітив і продовжував розглядати статую попереду.

Центральний вівтар підсвічувався синіми лампами і смугла жінка в синявому сяйві виглядала майже чорною. Зважаючи на її німоту, Кіреліо навіть на хвилю припустив, що це жива тінь, настільки нереальною вона видавалась. Але вартувало йому допустити ці думки, як вірянка гірко заплакала. Вона різко смикнула рукою і в печері роздався шум дитячого брязкальця.

Коли плач перетворився в голосні ридання, Кіреліо кинув скупий погляд на Алесандро.

Хоч би що люди казали про нього, та Джоджиліні був мало не найбільшим чоловіколюбцем Сицилії. Будані бачив як підтислись його губи в співчутливому жесті і як сльози зібрались в його очах. Стало ніяково від того, що він сам не відчував нічого, тоді як Алесандро виглядав так, наче то він вклякав там біля статуї.

Піддавшись раптовому пориву, Кіреліо поклав руку на передпліччя Джоджиліні і трохи стис. Він безпомилково знав про що Алесандро думає і тому усіма душевними струнами тягнувся до нього і прагнув втішити. У відповідь на це Алесандро різко підвівся посунувши стілець і, не перехрестившись, майже бігом покинув святилище. Будані провів його поглядом, а тоді знову повернув погляд до Розалії. Тепер передсмертний екстаз здавався йому гримасою болю.

Він заломив руки у молитві за жінку з дитячим брязкальцем.

Помолився за матір.

Помолився за Сицилію.

За Італію.

І найбільш гарячково помолився за Алесандро.

А тоді підвівся і вийшов з храму за ним.

 

На мис спускались сутінки.

 

 

***

– Як все пройшло? – запитав Кіреліо, наближаючись до Алесандро. Минаючи ряди лавиць, він поправляв манжети сорочки й навіть не дочекався поки підійде достатньо близько, щоб не довелось говорити надто голосно. Від цього його тон звучав піднесено-урочисто.

Джоджиліні у вітальному жесті трохи схилив голову.

– Ваша проповідь була чудесною, падре. Я завжди був в захопленні від вашого володіння словом. Зі святом, до речі.

– Дякую за добрі слова, падре, але я про вас, – попри святкову атмосферу, Кіреліо відчував крихти роздратування. – Знаю, що ви немало нервували перед сьогоднішньою месою. Сподіваюсь все пройшло гладко.

– Не думаю, що гірше ніж зазвичай, – Алесандро нервово засміявся і потер руки. – Все добре. Справді.

Кіреліо знав, що ні.

Кілька людей підійшли до нього за благословенням і він непідробно їм здивувався. Бажання розпитати про успіхи Алесандро було таким сильним, що Будані на хвилину забув, що вони не вийшли з Собору і парафіяни продовжували оточувати його.

З тремтінням рук до нього підійшла сеньйора Панчетті з історією про свого кота, а після – привітатися поспішив сеньйор Корченіллі. Коли до Кіреліо підбігли дітлахи з Соборної школи, Джоджиліні зрозумів, що йому краще сісти на соборну лавку в очікуванні.

Посміхнувшись усім знайомим та незнайомим, перетиснувши десяток рук та перехрестивши десяток голів, Будані, нарешті, звільнився і поспішив в сторону товариша, який зацікавлено роззирав інтер’єр храму.

Виглядало це відверто комічно, бо Кіреліо знав, що якби Алесандро хотів, то міг би відтворити олівцем Кафедральний собор Палермо з пам’яті.

– Ходімо? Я б випив кави, а після можемо сходити до моря, – сказав Будані відчутно роздратовано і поклав руку на плече друга. Потім він присік себе і вже спокійніше продовжив. – Або можемо відразу до Іммаколату прогулятись, там, мабуть, буде повно людей…

– Нам вистачить місця, друже. Площа Сан-Доменіко гостинно прийме усіх.

 

Кав’ярня навпроти Собору працювала. Кіреліо подумки дорікнув власнику, який прагнув заробити більше грошенят в світлий день, але не міг не втішитися такому вдалому стану речей.

О десятій годині храм сяяв на сонці. Його стіни здавались золотими, а шпилі врізались в чисте безхмарне небо. Від вчорашньої негоди не залишилось і сліду, бо синява обіймала Собор, ласкала його і ніжила. Зимовий італійський дощ покинув Палермо і здавалось, що небеса святкували разом з ними.

Будані раптом розсмішили квадратні апельсинові дерева під мурами Собору. Біля такої величної споруди деревця видавались якимись дитячими й мало не іграшковими.

Пальми зашелестіли.

Іноді Кіреліо здавалось, що він храмову площу любив навіть більше аніж сам собор. Кущі й газон надихали його. Нагадували, що людина прийшла в цей світ, щоб гармонійно співіснувати з природою, а не щоб нищити її.

Світ допомагає людині, а людина допомагає світові, Кіреліо.

Наш Отець сотворив людину, щоб вона могла дати щось світові, щоб не була пустим споживачем.

Кажу тобі, сину мій, якби Бог хотів, щоб все, що він виплекав, було знищено,

т о чи не достатньо йому було сотворити одних лише тварин?

Козел їсть траву, він топче її. То для чого у світ було приведено людину?

Він дивився на ці кущі й думав про гармонію, поки ці роздуми не перервав Алесандро.

– В місті не так багато туристів, як зазвичай, еге ж? – Джоджиліні хмикнув і зробив перший ковток кави і молочна пінка залишилась на його вусах. Він трохи затримав кружку біля підборіддя, наче вирішуючи долю цієї кави, а тоді опустив її на блюдце. – Не знаю, що б я робив, якби ми свято Непорочного Зачаття святкували влітку.

– Годі вам! Я переконаний, що ви надміру переймаєтеся подібними речами. Можливо ваш прихід вже давно звик до вас і всі страхи живуть виключно у вашій голові, – відрізав йому Кіреліо.

Будані знав, що злитись на Джоджиліні не було чесним. В серці він розумів, що його дратує не переживання Алесандро, а саме той уклад речей, за якого прихожани не любили його так, як любив його сам Кіреліо. Іноді йому хотілось вирвати свої очі як Свята Лучія і принести їх в церкву Джоджиліні й залишити їх там, щоб кожен вірянин міг приміряти собі його бачення.

– Так я не про це зовсім…

– А я про це, Алесандро. Мені боляче дивитись як ти гризеш себе, – Кіреліо накрив його руку своєю і замовчав в очікуванні відповіді.

Джоджиліні мовчав і дивився на долоню Будані, яка накривала його власну. Рука Кіреліо була меншою і він неочікувано згадав, що Алесандро на десяток років старший за нього і в нього не менше страхів і хвилювань аніж в самого Будані. Але чомусь з них двох саме він був виваженішим і врівноваженішим. Здавався досвідченішим хоч і не був таким.

– Хіба тобі говорити мені про гризоти? – спитав Джоджиліні, міняючи положення їхніх рук, і от тепер вже долоня Кіреліо ховалася під гарячими смуглими пальцями товариша.

Будані знав цю гру, бо грав її ще в Мондело разом зі своїм старим однооким котом Серпентом. Малий Кіреліо часто клав пальці на лапу Серпента і чекав, поки кіт покладе її зверху. Тоді Будані знову накривав лапу рукою, а кіт – знову переставляв наверх. Вони могли проводити так ліниво кілька годин. І зараз під гарячою долонею Джоджиліні він згадував свого старого чорного Серпента.

– Допивай і ходімо до моря. Здається мені, що тіренські води сумують за нами, друже, – Алесандро забрав руку з чужої долоні й повернувся до чашки.

Кава вистигла.

 

Від соборної площі  вони відразу вийшли на Вітторіо Емануель і не звертаючи рушили до набережної. В грудні в Палермо і справді не було надто багато туристів. Іноземці на прогулянках, звісно ж, видавали себе мовою, але не так часто, як, приміром, в липні, коли сицилійське сонце перебувало в своєму зеніті. Вулиці були не надто людними і навіть Кватро Санті вони пройшли швидко. Кіреліо пояснив це собі ажіотажем в магазинах: до обіду всі, мабуть, стараються вхопити свічок і квітів; для піших прогулянок буде відведено другу половину дня.

В Сан Матео ще тривала меса і на тротуарі поруч вони могли чути звуки органу.

Назустріч вийшли монахи, підперезані конопляними цінгулюмами. Їхні брудно-сірі ряси здавалися в рази важчими за його власну сутану, але Кіреліо однаково порадів, що для прогулянки обмежився сорочкою та колораткою.

– Можливо я міг би приєднатися до бернардинців чи францисканців, – сказав раптом Алесандро.

– Якщо це допоможе твоєму упокоєнню, то я лиш «за».

– А що допоможе твоєму упокоєнню?

– Ти пропонуєш мені також приєднатись до францисканців? – хмикнув Будані.

– Ні, думаю, ти надто любиш мідії, щоб починати жити за жертви мирян.

Коли вони перетнули Рому, то крики чайок було чутно вже краще, а за Пьяцца Маріною було видно білі яхтові щогли. Не піддавшись раптовому пориву звернути на Порто Сальво і посидіти трохи біля порту, вони пішли далі, поки не вийшли на парк.

Тут теж не було так же людно як зазвичай, однак повітря здавалось по-особливому урочистим. Сонце піднялося вище, поки вони дібрались набережної й Кіреліо вирішив, що вже близько дванадцятої. На морі стояв штиль, а чайки нахабно топтали траву в пошуках загубленої чи викинутої їжі. За вітром легко колихалися пальми й в гілках без перестанку щебетали папуги.

Будані думав про те, що не хотів би іншої зими.

Зараз вони з Джоджиліні були в сорочках і пальтах і думалось, що навряд хто з них, італійців, був придатним до вітрів і снігів Німеччини чи Чехії. Різдво в тій частині Європи й справді чарівне, але південні папуги…

– Ти виглядаєш… – загадково почав Алесандро. – Умиротвореним.

Кіреліо зашарівся. Він й справді почував себе піднесено, але чомусь коли Джоджиліні заговорив про це, він відчув ніяковість. Будані трохи схилив голову. Його брови поповзли вгору, а губи скривились. Він не знаходив, що сказати.

– Кіреліо, я останній, хто буде судити тебе за радість. – гигикнув Алесандро і стукнув його кулаком в плече.

Радість завжди супроводжує гординя, Кіреліо.

К оли ти відчуваєш щастя, то ти відвертаєшся від духовного за потіхами.

Наш Отець страждав, а ти, хлопче, вирішив, що вартуєш земних насолод?

– Я знаю, що ти б не став. Просто…

– Не треба, не пояснюй.

Джоджиліні відвернувся до води й розглядав лайнер, що поволі різав горизонт, а тоді відсторонено пробубнів:

– Я все ніяк не звикну до того, що на дворі 2021 рік, знаєш. Іноді здається, що я затримався ще десь біля лука і стріл.

Будані легко скривив рот в посмішці, але не спішив питати про що той говорить. Знав, що сам скаже.

– Я наче всюди не на своєму місці, розумієш? Я збрешу, якщо скажу, що мені не складно.

– Розумію, друже, але хочу тебе запевнити, що всі проблеми існують виключно в твоїй голові. Я певен, що люди люблять тебе. Немає іншого варіанту.

Чайка підійшла зовсім близько до їхніх ніг і осудливо кліпала.

– Ти не можеш знати…

– Я збираюсь відвідати твою месу на Різдво.

– Що?

– Так.

– Ти серйозно зараз? А як же твоя меса в Соборі? Не дурій, Кіреліо! Це ж Різдво! Про що ти говориш?

Кіреліо тепер вже лунко засміявся з такого щирого та гарячого гніву Джоджиліні. Його губи повзли догори, оголивши зуби, і він думав, що за цю радість матір теж знайшла б для нього кілька хороших слів.

– Заспокойся, Алесандро. В Соборі й без мене буде повно священників та єпископів. Допускаю, що й архієпископів з семінаристами. То ж моєї відсутності ніхто не помітить.

– Кіреліо, невже ти зміняєш месу в Соборі на мою церковку? Так ще й на саме Різдво…

– От і послухаю, що про тебе люди скажуть. Я й сам маю, що їм сказати, – він помітив як червоніють вуха Алесандро, а його кисті почали нервово-збуджено терти коліна. – Я б навіть міг провести з тобою служіння. Якщо ти не проти, звісно.

Джоджиліні крехтів і недовірливо хитав головою. Його очі блищали й він виглядав так, наче готовий підстрибувати прямісінько тут на лавці набережної.

– Ти навіть не уявляєш, що це означає для мене, – сказав він через десяток промовчаних хвилин.

Кіреліо нічого не відповів, але смикнув кутиком губ і продовжив вдивлятись в горизонт. Повітря, здавалося, нагрілось на кілька градусів. Сицилія замуркотіла. Море продовжувало переливатись на сонці.

Він давно зрозумів, що ніколи не відмовиться від Алесандро.

Дивно, що сам Джоджиліні так важко в це вірив.

 

Сходи Сан-Доменіко нагрілися за день і сидіти на них було приємно. Вид залишав бажати кращого, бо на площі забралася не одна сотня людей, але чекати покладання квітів можливо доведеться ще довго, то ж не було сенсу стовбичити посеред чужих спин. Незважаючи на те, що до вечора здійнявся вітер, вся площа була забита так, що і яблуку ніде впасти.

На сходині вони тулилися плечима і торкалися одне одного колінами й з цього ракурсу здавалось, що колона виростала з людських голів. Богородиця величаво височіла над натовпом і благословляла всіх своєю присутністю. Пожежна машина вже стояла на площі й аварійні вогні були найяскравішим джерелом світла.

Сутеніло.

Було надто темно для того, щоб розглядати лиця перехожих, але ще надто світло для вуличних ліхтарів. Небо рожевіло над їх потилицями, а пальми на фоні заходу сонця виглядали мальовано-чорним, наче то були не самі дерева, а лиш їх силует, що шумів листям.

Раптом натовп заворушився. Кіреліо трохи витягнув голову, щоб побачити, що відбувається. В кабіну машини драбиною неспішно піднявся рятувальник з букетом квітів. Площею прокотилась хвиля схвального гулу та поодинокі оплески. Дехто з глядачів вирішив, що зараз от все почнеться і навіть почали свистіти.

Однак рятувальник вийшов з кабіни і знову ступив на землю.

В Джоджиліні вже закінчились жарти на цей рахунок, а Кіреліо розглянув, здавалось, уже все, до чого дотягувалось око з його позиції. Із-за цієї тагянини покладання квітів затягувалось і небо, ставши спершу з рожевого фіолетовим, пізніше змінило свій колір на глибокий синій і колона освітлювалась більше не західним сонцем, а софітами з сусідніх будівель.

На одному з балконів майорів прапор Сицилії.

Коли включилися вуличні ліхтарі рятувальник знову пішов до драбини і Будані вирішив, що в цьому, мабуть, і був замисел: місцева влада вирішила змінити квіти у світлі нічних ліхтарів, а не разом із заходом сонця. Про доцільність цієї ідеї можна було сперечатися, бо сам Кіреліо, звичайно ж, віддав би перевагу ніжному рожевому, аніж крикливим прожекторам. Однак вибирати не доводилось.

Джоджиліні під боком завозився.

– Ну що ти? – хмикнув питливо до нього Будані, як матір питає неспокійне дитя

– Ходімо підійдемо ближче. Цікаво ж.

Цікаво не було.

Кіреліо бачив цю процедуру тридцять п’ять разів, пам’ятав – на десяток менше. Він відчував трепет, але не інтерес. Повагу, але не зацікавленість.

Однак до Алесандро він відчував любов, а тому встав і пішов за ним.

Спритно петляючи між людьми, Джоджиліні вів їх все ближче і ближче до колони і Кіреліо, здається вперше подивився на неї зблизька.

Вуличні музики заграли тарантелу і якась низька худорлява брюнетка підскочила до Алесандро і потягнула його до танцю. Той трохи поопирався для годиться, але вже через мить покірно ступив за дівчиною.

Кіреліо усміхнено спостерігав за ними.

Нагадував собі, що пізніше треба буде подзвонити матері з привітаннями.

 

Алесандро кружляв з невідомою брюнеткою на площі Сан-Домініко.

 

Італія зайшла в різдвяні святця.